НЕУСТОЙКА: СПОСІБ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЧИ ВИД ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ?

 

Лілія Дьоміна, КНЕУ

ВСТУП

З вдосконаленням економічного (зокрема ринкового) життя надзвичайно важливо створити умови для його безпечного динамічного розвитку та стабільного захисту. З різноманітністю правовідносин зростає і різноманітність ризиків, тому важливо їх не лише враховувати, а і мінімізувати – диверсифікувати.

За своєю природою незабезпечене зобов’язання є свідченням або абсолютної впевненості у контрагенті, або цілковитого незнання законодавства, що передбачає можливості зведення ризиковості до мінімуму. Одними із таких способів боротьби з недобросовісними боржниками є поіменовані види забезпечення виконання зобов’язання, передбачені у 49 главі ЦКУ.

Серед таких способів вирізняються декілька статей, що регламентують забезпечення за допомогою неустойки (штрафу, пені).

Чи забезпечується-таки зобов’язання таким шляхом? Чи сприяє це мінімізації ризиків? І, на сам кінець, чим є за своєю природою цей іститут?

Зважаючи на ці запитання, був окреслений об’єкт дослідження – інститут неустойки.

Предмет – неустойка як вид забезпечення виконання зобов’язання та відповідальності, її законодавча регламентація, доктринальне тлумачення та судове правозастосування.

Метою вивчення є з’ясування природи інституту та визначення його місця серед координат цивільно-правових відносин.

Відповідно були поставлені такі цілі:

1. Проаналізувати ретроспективу розвитку інституту неустойки в світі та в Україні;

2.Означити типові ознаки способу забезпечення виконання зобов’язання та виду цивільно-правовової відповідальності;

3.Дослідити законодавче закріплення та доктринальне тлумачення інституту у вітчизняній правовій системі;

4.Визначити основні напрями розвитку судової практики з окресленого проблемного питання;

5.Встановити основні закономірності та перспективи розвитку інституту.

Керуючись такими завданнями я розпочала дослідження.

Генеза формування інституту неустойки

Для того, аби досліджувати суть явища, важливо прослідкувати його онтогенез: лише в розрізі історії можливо виокремити основні риси, тенденції, закономірності, що у свою чергу дозволить прогнозувати подальший розвиток явища.

Досягнення таких цілей неможливе без застосування компаративістського методу – порівняння процесу зародження, формування та становлення на зарубіжжі та, власне, в Україні. Про зацікавлення у таких дослідженнях свідчать наукові праці, що видавалися ще наприкінці ХІХ – початку ХХ століття (1899 р. М. Я. Пергамент видав ґрунтовне дослiдження «Договорная неустойка и интерес в римском и современном гражданском праве»[1], а однією з основоположних робіт по цій темі стала його праця “Договірна неустойка та інтерес”[2]).

Щоб визначити правову природу інституту неустойки, дослідимо її історичний розвиток та нормативне закріплення.

Римська практика виникнення та розвитку неустойки

Неустойка як цивільно-правовий інститут має надзвичайно давню історію, яка бере свої витоки з римського права.

У працях цивілістів, що займалися вивченням римської спадщини (зокрема Підопригори, Харитонова, Баранової, Борисової, Бостанів), невеликі розділи присвячені і забезпеченню виконання зобов’язання. Поруч з завдатком (arra), заставою (pignus, hypotheca), порукою (adpromissio, fidejussio) існувала stipulatio poena (штраф, або ж неустойка)[3].

Карапетов, досліджуючи римську традицію, визначав неустойку як умовну угоду, яка передбачає обов’язок особи, що порушила договір, сплатити штраф на користь постраждалої сторони[4]. Судячи з такого трактування автора, можна зробити висновки, що сутність неустойки звужувалася лише до такого її виду, як штраф.

Таке бачення підтверджується і поглядами інший науковців.

Так, Підопригора та Харитонов вважають неустойку визначеною в договорi грошовою сумою, угода про яку (штраф) укладалась у формi стипуляцiї[5]. Ідентичне твердження наводиться у підручнику Баранової, Борисової[6].

Згадку про пеню можна знайти в небагатьох працях. Зокрема у роботі Баранової, Борисової зазначається, що у Законах ХІІ таблиць VIII таблиця була присвячена положенням про делікти і обов’язки, що з них витікають, зокрема сплаті грошової пені[7]. Бостан у своєму підручнику щодо відшкодування збитків потерпілому злодієм використовує термін «пеня»[8], а у підручнику з економісторії застосовує сполучення «судові пені»[9]. Проте, на мою думку, використання такої термінології зумовлене хибним перекладом або помилкою у використанні поняття (відповідатиме суті явища термін «штраф», який і використовується в Законах[10]).

Таким чином можна зробити висновок, що у римському праві, попри існування інституту забезпечення виконання зобов’язань, неустойка позиціонувалася не лише, як один із його способів, але і акцентувалася увага на штрафному характері – метою було не забезпечення, як таке (превенція), а компенсація, (деякою мірою) покарання – що є характерним для відповідальності. Обґрунтуванням цього є такі твердження.

Вважалося, що в разі порушення зобов’язання, забезпеченого неустойкою, кредитор мав право вимагати або відшкодування завданих йому збитків, або стягнення неустойки. І лише в деяких випадках (відповідна умова в угоді про неустойку) застосовувалася кумулятивна неустойка[11]. Я вважаю, що таку позицію римських юристів можна пояснити забороною притягнення до відповідальності одного виду за одне правопорушення двічі (“non bis in idem”), а можливість одночасного застосування у договірному порядку – свободою договору. Таким чином неустойка була своєрідним видом цивільної відповідальності.

Проте існують і інші позиції. Зокрема Д.Д. Грімм, аналізуючи положення римського права, не згадув про компенсаційну, каральну функцію, а акцентув увагу на здійсненні тиску на боржника і забезпеченні основного зобов’язання[12]. Муромцев визначав неустойку як оцінені наслідки порушення свого права як забезпечувальний механізм, що свідчить про його прихильність до оціночної теорії[13]. А Дождєв обґрунтовував позицію механізму непрямого примусу боржника до виконання зобов’язання через страх настання негативних наслідків[14]. Попри це такі твердження не суперечать дихотомії неустойки.

Отже, неустойка як вид забезпечення виконання зобов’язань була сформована у Стародавньому Римі і, попри тисячолітню історію, зберіглася майже у первинних рисах. Ще на початках розвитку інституту можна помітити подвійність характеристик, властивих і способам забезпечення, і видам відповідальності. Їх співвідношення дослідимо в наступних пунктах.

Зарубіжний досвід правотворчості та правозастосування

Хорошим способом перевірки ефективності та рецепції найкращого досвіду є порівняння національної та світової практики дієвості інституту, тому ознайомимося із законодавством деяких країн.

Загалом інститут неустойки є надзвичайно «популярним» у цивільному праві багатьох правових систем. Про це свідчить його правова регламентація у зарубіжних цивільних кодексах[15]. Більш детально розглянемо досвід Франції, Німеччини, США, Великобританії та Росії.

Франція. За термінологією французького законодавця, умова про неустойку по суті носить характер особливого способу компенсації збитків з метою забезпечення виконання свого зобов’язання (ст. 1229 ФЦК[16]). Е. Годеме прямо називає “штрафні застереження” способом договірного визначення збитків[17]. Тобто неустойка є видом відповідальності, що забезпечує зобов’язання.

Німеччина. На думку Ф.К. Савіньї неустойка є видом забезпечення зобов’язання[18], але разом з тим – мірою відповідальності[19]. Вважають, що на сучасному етапі неустойка виконує як функцію стимулювання простроченого боржника, так і компенсаторну[20]. Окрім того німецька судова практика йде таким чином, що для стягнення неустойки не потрібна наявність факту завдання збитків[21]. Цікавим є також інститут наперед оцінених збитків (який за своїм правовим регулюванням та застосуванням є ідентичним неустойці, тому його доцільність постійно критикується).

США та Великобританія. Англо-американське право, несприймаючи примус як стимул до виконання зобов’язань, негативно ставиться до нарахування неустойки[22]. Якщо умова визнається неустойкою (penalty), тобто сумою, призначення якої полягає в залякування (in terrorem) боржника і примусу його до виконання взятих зобов’язань, то суд визнає таку умову недійсним[23]. Таким чином неустойка не визнається у цій правовій сім’ї не лише не видом ЗВЗ, а і не є допустимим видом відповідальності.

Росія. В ЦК РФ неустойка визнається засобом забезпечення зобов’язання (ст. 329)[24]. Але в доктрині підтримується думка двоїстої природи інституту. Зокрема апологетом такої точки зору є Вітрянський[25] та Карапетов. Така ж позиція підтверджується практикою Конституційного суду РФ[26].

Цікаво, що у більшості країнах (мабуть, за винятком України) збереглося римське правило, за яким стягувати неустойку, і вимагати виконати зобов’язання, не допускається за загальним правилом.

Отже, світова практика свідчить про різноманітний досвід: від визначення неустойки видом відповідальності та забезпечення виконання зобов’язання до невизнання її як інституту (в англосаксонській системі).

Український досвід: рецепція, законодавче закріплення та застосування

Для зручності розглянемо розвиток інституту неустойки в українському праві у різні історичні періоди.

Дорадянський період (до 1917 р.) – фактична відсутність правового регулювання.

Схожий на неустойку інститут існував ще у праукраїнській Київській Русі (зокрема, у Руській правді штраф згадується 87 разів[27] (до речі, часто у цивільних правовідносинах); Соборне уложення Олексія Михайловича 1649 р. має покликання на праінститут[28],[29]). Вважають, що вперше законодавчо регламентовано неустойку було Статутом про банкрутів 1800 р., в якому відповідальністю за прострочення платежу була пеня в розмірі 3 % незаплаченого капіталу[30].

Період воєнного комунізму (1917-1920 р.р.) характеризують практично абсолютною відсутністю законодавчого регулювання[31].

Період раннього комунізму (20-ті роки ХХ ст.) – відродження інституту та його активна реалізація. У ЦК УРСР 1922 року засобами ЗВЗ вважалися неустойка (ст.ст. 141 — 142) і завдаток (ст. 143)[32]. Цікаво, що за статтею 141 кредитор має право вимагати, на свій розсуд, або відшкодування збитків, заподіяних невиконанням, або сплати неустойки. Важливо, що норми інституту розташовані у Розділі «Зобов’язання, які виникають з договорів», але поруч із збитками, тому можна зробити висновки, що інститут неустойки виконував роль виду відповідальності. Також привертає увагу подібність такого розташування з Німецьким цивільним кодексом: норми про заставу — це “Речове право”, завдаток і неустойка — “Зобов’язальне право” (загальні положення зобов’язального права)[33].

Радянський період – з’явилися нові «законні» неустойки. У ЦК УРСР 1963 року вагому роль приділили саме штрафу (неустойці). Тепер вона може бути не тільки договірною, але й слідувати безпосередньо із закону (причому сфера застосування останньої неухильно розширювалася)[34]. Це, на мою думку, ще більше зближує досліджуваний інститут із відповідальністю.

Таким чином варто підсумувати: український інститут неустойки розвивався протягом тисячоліття. І попри це однозначного трактування природи неустойки не було досягнено: досі не існує єдиного погляду на суть категорії.

Специфічні ознаки інститутів

Для визначення, чим за своєю суттю є неустойка: способом забезпечення чи видом відповідальності, необхідно виокремити специфічні риси кожного з цих субінститутів.

Характеристика видів забезпечення виконання зобов’язань

Характерними (типовими) рисами способів ЗВЗ є (за Д.Е. ФедорчукомJ):

  1. Створення додаткового резерву виконання (тобто спосіб забезпечення має виконувати, практично, страхову функцію (превентивну, гарантійну) – у разі невиконання чи неналежного виконання кредитор одержує додаткові гарантії того, що зобов’язання-таки буде виконаним. Окрім того страх боржника перед реалізацією ЗВЗ має запобігати невиконанню;
  2. Акцесорний характер (як властивість зобов’язання бути додатковим до основного, тобто розділяти його долю[35]);
  3. Наявність тригеру – порушення зобов’язання;
  4. Підстава – наявність письмового (!) договору або зазначення способу ЗВЗ у законі;
  5. Забезпечуються передовсім договірні зобов’язання (проте можливість забезпечення не лише в цивільних, але і в інших приватних та навіть публічних правовідносинах).

Функції способів ЗВЗ:

  • Захисна (захист кредитора від ризику невиконання);
  • Оціночна (допомагає оцінити ризики і можливі збитки);
  • Контрольна (ЗВЗ контролює економічний ринок від недобросовісних боржників[36]).

Характеристика видів відповідальності

Особливими рисами цивільно-правової відповідальності є:

  1. стягується на користь потерпілої сторони[37];
  2. майновість (має матеріальне вираження);
  3. наявність складу порушення (зокрема – вини – за загальним правилом);
  4. компенсаторність (відповідальність спрямовується на відновлення майнового стану).

Вона виконує такі функції:

  • відновлювальну (повернення майнового стану потерпілого у попередній стан);
  • штрафна (каральна);
  • стимульну, виховну, превентивну (запобігання наступних порушень у майбутньому).

Аналіз законодавчого та доктринального тлумачення неустойки

Визначення неустойки наведено у статті 549 ЦКУ[38].

Разом з тим, у главі 51 ЦК, яка регулює відповідальність за порушення зобов’язання, серед видів передбачена сплата неустойки (ст. 611 ЦКУ). Отже, сплата неустойки розглядається в одній площині з іншими видами відповідальності, зокрема, стягненням збитків (ст. 624 ЦК)[39].

Як уже зазначалося в українській доктрині склалося неоднозначне бачення місця неустойки.

Вже зазначалося, що частина науковців підтримує думку про подвійність природи неустойки[40], дехто – відверто заперечує забезпечувальний механізм неустойки[41], хтось – розмежовує поняття «неустойки» та «сплата неустойки»[42]. Існує також позиція, що моментом переходу неустойки у санкцію норми права є допущене невиконання чи неналежне виконання зобов’язання та з’явлення позову про притягнення порушника до відповідальності[43].

Цікавим є погляд Харитонова, яким вважає відповідальність видом забезпечення виконання зобов’язання. Через те, що обидва інститути переслідують одну мету — (стимулювати боржника до виконання зобов’язання і захистити інтереси кредитора – їх можна віднести до засобів забезпечення належного виконання зобов’язань[44]. Але в такому разі змішуються два самостійних інститути, які мають різні ознаки та виконують різні функції.

На мою думку, віднесення неустойки до видів ЗВЗ є-таки анахронізмом та рудиментом римського права. Загалом, я погоджуюся із твердженням пані Пучковської про різну правову природу забезпечення та відповідальності, серед яких суть неустойки ближча до останньої[45].

На законодавчому рівні належність неустойки до виду відповідальності підтверджується нормами та навіть назвою ЗУ «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань»[46], яким регулюється порядок призначення пені. А ГКУ неустойка віднесена до штрафних та господарсько-організаційних санкцій[47].

Зважаючи на пасивність стимульної функції (перетворення її у захисну – покладення додаткових обов’язків на боржника (такий самий механізм, як і у стягнення збитків)) неустойки та відсутності додаткового резерву виконання зобов’язання (гарантійна функція – виконання за рахунок додаткових резервів), цей інститут сутнісно відповідає характеристикам відповідальності. Якщо боржник не здатний оплатити основний борг, то логічним є те, що у нього відсутні кошти і на оплату неустойки. Таким чином кредитор не має додаткового забезпечення того, що зобов’язання буде виконаним.

Окрім того, як зазначає Рассказова, неустойка поліпшує стан кредитора, але за своєю суттю вона є видом відповідальності[48]. Це підтверджується і фактичним станом справ в Україні: у банківській діяльності неустойка не використовується як засіб забезпечення виконання зобов’язання.

Отже, я вважаю аргументованою позицію, відповідно до якої неустойка, зважаючи на її ознаки (чи-то, швидше, їх відсутність – немає забезпечувального механізму) та функції (стимульна та відсутність гарантійної), є видом цивільно-правової відповідальності.

Для обґрунтування такої позиції звернемося до судової практики.

Українська судова практика

Загалом, зважаючи на відсутність єдиної позиції у наукових колах щодо природи неустойки та не вирішення цього питання на законодавчому рівні, існує різна судова практика.

Окрім того, попри іноді діаметрально протилежні позиції Вищого господарського суду України, Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних та кримінальних справ та Верховного суду України, їх позиція щодо неустойки як виду відповідальності не суперечить одна одній.

Так, у постанові ВСУ прямо зазначено, що штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності[49]. В той час, як ВГСУ, виносячи по схожій справі по суті протилежне рішення, таки визнає неустойку відповідальністю (пеня та штраф є формами неустойки, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності (те, що вони є відповідальністю не заперечується))[50].

Постановою Пленуму ВГСУ передбачено, що обов’язок сплатити суму неустойки (штрафу, пені) за невиконання зобов’язання не є зобов’язанням[51], а це загалом перекреслює будь-яку можливість трактування неустойки як вид ЗВЗ, оскільки для останнього характерна саме акцесорність додаткового зобов’язання до основного.

Така позиціє підтверджується і листом ВСУ, в якому висвітлюється проблемність розмежуванням негативних процентів від інших видів відповідальності за грошовими зобов’язаннями, зокрема неустойки (штрафу, пені) та збитків тощо[52].

Аналогічне бачення (нехай і дихотомічне – це зумовлено необхідністю покликання на чинне законодавство) відображено у рішеннях різних судових інстанцій, зокрема і на рівні ВСУ[53].

Таким чином відсутня суперечність у судовій практиці, в якій хоч і визначається неустойка як спосіб забезпечення виконанння зобов’язання (що є, швидше, звичайним покликанням на чинні норми Цивільного кодексу), але підтверджується корінння неустойки як виду відповідальності. А, як відомо, судова практика є детектором, шо відображає істинну сутність явища та фактичні суспільні відносини, за рахунок чого досягається наближення Букви Закону до Духу Права.

Основні тенденції та перспективи розвитку інституту

Я вважаю, що визнання неустойки способом ЗВЗ є звичайною даниною традиції.

Як вже зазначалося, у неустойки відсутні деякі ознаки, які характерні для інших видів забезпечення виконання зобов’язань. Безперечно, (на перший погляд) для деяких способів (наприклад, гарантії – ствердження про неакцесорність) теж характерна відсутність деяких обов’язкових рис. Проте, досліджуючи гарантію, можна зробити висновки, що абсолютної незалежності у неї немає. Зокрема законодавець визначає «байдужість» цього виду ЗВЗ лише до недійсності та припинення основного зобов’язання (ст. 562 ЦКУ), але не згадується, до прикладу, його неукладеність, яка, як свідчить практика, тягне за собою визнання неукладеною і гарантію.

Окрім того визнання неустойки видом відповідальності не спричинить порушенню системності та логічності ЦКУ, адже вона і сьогодні закріплена у Главі 51 як правовий наслідок порушення зобов’язання та вид відповідальності.

Але, попри все зазначене, на мою думку, недоцільно вилучати параграф 2 Глави 49 із ЦКУ, адже, зважаючи на фактичне закріплення у Главі 51 (тобто, як такого, внесення змін не потребується), забравши та перемістивши цей параграф буде спричинено більше шкоди, аніж користі: зміниться нумерація статей, що потягне за собою необхідність внесення змін до інших законів та підзаконних номативно-правових актів.

Я вважаю, що у цьому випадку, зважаючи на теоретичну проблемність питання, яка не має суттєвого практичного значення, головну роль має зіграти юридична доктрина та судова практика, як детектори дієвості та лакмусові папірці правозастосування.

Таким чином у недалекій перспективі, я вважаю, неустойка-таки визнаватиметься видом відповідальності. Власне, на законодавчому рівні такі результати можна досягти шляхом внесення відповідних змін до статей. А поширення загальних положень забезпечення виконання зобов’язання (зокрема – обов’язковість письмової форми) лише деталізуватиме правову регламентацію неустойки як виду відповідальності.

ВИСНОВКИ

Проаналізувавши результати дослідження, можна зробити такі висновки:

1. Інститут неустойки зародився та сформувався у, практично, сучасному вигляді у Стародавньому Римі та вже тоді мав всі ознаки виду відповідальності. У світовій практиці склалася тенденція до визнання неустойки видом відповідальності (навіть досвід країн англосаксонської системи не заперечує цього – їх суди не хочуть притягувати до такої форми відповідальності недобросовісних боржників). Аналогічне бачення про наявність природи відповідальності прослідковується і в українській правотворчій історії.

2. Проаналізувавши функції та ознаки інституту неустойки, можна зробити висновок про відсутність важливої ознаки способу звз – забезпечуваності – наявності додаткових ресурсів для задоволення інтересів кредитора, а, отже, і не виконується головна функція – гарантійна. Замість неї має місце захисна, яка характеризує саме відповідальність;

3. Практика судів теж свідчить про визнання неустойки своєрідним видом відповідальності, хоча і не оспорюється і належність до способів ЗВЗ (що, на мою думку, є просто неоспорюваною судами традицією);

4. На мою думку, варто внести зміни до статей, що регулюють неустойку, але без виключення/перенесення їх, адже це спричинить лише негативні наслідки (зокрема – необхідність гармонізації законодавства шляхом внесення змін до інших НПА).

  1. Підопригора О.А., Харитонов Є.О.. Римське право: підруч. / О.А.Підопригора, Є.О.Харитонов. — 2-ге вид. — К. : Юрiнком Iнтер, 2009. — 22 с.
  2. Карапетов А. Г. Неустойка как средство защиты прав кредитора в российском и зарубежном праве. – М.: Статут, 2005. – 286 c. – Пергамент М.Я. Договорная неустойка и интерес. – М., 1905.
  3. Підопригора О.А., Харитонов Є.О.. Римське право: підруч. / О.А.Підопригора, Є.О.Харитонов. — 2-ге вид. — К. : Юрiнком Iнтер, 2009. — 370 с.
  4. Карапетов А. Г. Неустойка как средство защиты прав кредитора в российском и зарубежном праве. – М.: Статут, 2005. – 286 c.
  5. Підопригора О.А., Харитонов Є.О.. Римське право: підруч. / О.А.Підопригора, Є.О.Харитонов. — 2-ге вид. — К. : Юрiнком Iнтер, 2009. — 371 с.
  6. Борисова В. І., Баранова Л. М.. Основи римського приватного права: Підручник / В. І. Борисова, Л. М. Баранова, М. В. Домашенко та ін.; За заг. ред. В. І. Борисової та Л. М. Баранової. — Х. : Право, 2008. — 136-137 с.
  7. Борисова В. І., Баранова Л. М.. Основи римського приватного права: Підручник / В. І. Борисова, Л. М. Баранова, М. В. Домашенко та ін.; За заг. ред. В. І. Борисової та Л. М. Баранової. — Х. : Право, 2008. — 136-137 с.
  8. Бостан Л. М., Бостан С. К. Історія держави і права зарубіжних країн. 2 е вид. перероб. й доп. : Навч. посібник. — К.: Центр учбової літератури, 2008 — 730 с.
  9. Мисько О.Н.. Дружинін Н.Л.. Економічна історія: під редакцією О.Н. Мисько [Електронний ресурс]. – С.- П.: Юрайт, 2014. – 591 с. – Режим доступу до ресурсу: http://stud.com.ua/50827/politekonomiya/tsarskiy_period_starodavnogo_rimu.
  10. 3. М. Черниловский. В. Н.Садиков. Хрестоматия по всеобщей истории государства и права. Учебное пособие: под ред. проф. 3. М. Черниловского[Електронний ресурс]. – М., 1994. – Режим доступу до ресурсу: http://mmkaz.narod.ru/igpzs/sources/hvigp/3.htm.
  11. Борисова В. І., Баранова Л. М.. Основи римського приватного права: Підручник / В. І. Борисова, Л. М. Баранова, М. В. Домашенко та ін.; За заг. ред. В. І. Борисової та Л. М. Баранової. — Х. : Право, 2008. — 136-137 с.
  12. Гримм Д.Д. Лекции по догме римского права. – М., 2003. – 315 с.
  13. Муромцев С.А. Цивільне право Стародавнього Риму. – М., 2003. – 474 с.
  14. Дождев Д.В. Римское частное право: Учебник для вузов. – М., 2003. – 479 с.
  15. Карапетов А. Г. Неустойка как средство защиты прав кредитора в российском и зарубежном праве. – М.: Статут, 2005. – 286 c.
  16. Code civil français. – Legifrance. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.legifrance.gouv.fr/affichCode.do?cidTexte=LEGITEXT000006070721/
  17. Карапетов А. Г. Неустойка как средство защиты прав кредитора в российском и зарубежном праве. – М.: Статут, 2005. – 286 c. – Годэмэ Е. Общая теория обязательств: Пер. с фр. И.Б. Новицкого. – М., 1948. – 395 с.
  18. Савіньї Ф.К. Зобов’язальне право. – М., 1876. – 540 с.
  19. Савіньї Ф.К. Зобов’язальне право. – М., 1876. – С. 544; Дернбург Г. Пандекти. Т. 3. Зобов’язальне право. – С. 154.
  20. Cases, Materials & Texts on Contract Law (Casebooks on the Common Law of Europe) // Beale Н., Kotz Н., Hartkamp А., Tallon D. – 2002. – Р. 869.
  21. Карапетов А. Г. Неустойка как средство защиты прав кредитора в российском и зарубежном праве. – М.: Статут, 2005. – 286 c. – Рішення Верховного Суду Німеччини від 27 листопада 1974 р..
  22. Jones G., Goodheart W. Specific performance // Butterworths. – L., 1986;
  23. Карапетов А. Г. Неустойка как средство защиты прав кредитора в российском и зарубежном праве. – М.: Статут, 2005. – 286 c. – Clydebank Engineering & Shipbuilding Co v. Castenada (1905)
  24. Цивільний кодекс Російської федерації [Електронний ресурс]. – Закони і кодекси РФ. – Режим доступу: http://www.gk-rf.ru/gk.
  25. Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. Книга первая. Общие положения. – М., 2003. – 660 – 661 с.
  26. Рішення КС РФ від 07.10.1999 № 137-О; Рішення КС РФ від 21.12.2000; Рішення КС РФ від 10.01.2002 № 11-О; Рішення КС РФ від 22.01.2004 № 13-О. – Карапетов А. Г. Неустойка как средство защиты прав кредитора в российском и зарубежном праве. – М.: Статут, 2005. – 286 c.
  27. Гончаренко В. Д.. Хрестоматія з історії держави і права України: Навч. посібник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів / За ред. В. Д. Гончаренка.— 3-тє вид., перероб. Уклад. В. Д. Гончаренко, О. Д. Святоцький.— К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. – 25-43 с.
  28. Тацій В.Я. Історія держави і права України.//В.Я. Тацій, А.Й. Рогожин, В.Д. Гончаренко. – — Том 1. — К. : К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. — 580 с.
  29. Соборне уложення Олексія Михайловича 1649 р . [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://bibliograph.com.ua/sobornoe-ulozhenie-1649/index.htm.
  30. Мірошниченко О.Ю.. Інститут банкрутства як інструмент регулювання діяльності неплатоспроможних підприємств. – Теоретичні та прикладні питання економіки. – Випуск 27, Т.1. – 323 с.
  31. Отраднова О. О. Неустойка в цивільному праві: автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. – Київ, 2002. – 7 с.
  32. Гражданский кодекс УССР: Постановление ВУЦИК от 16 декабря 1922 года// Собрание Узаконений и Распоряжений Рабочего Крестьянского Правительства Украины. – 1923. – № 55. – 1039-1084 с.
  33. Харитонов Є.О., Старцев O.B. Цивільне право України: Підручник. — Вид. 2, перероб. і доп. — К. : Істина, 2007. — 58 с.
  34. Харитонов Є.О., Старцев O.B. Цивільне право України: Підручник. — Вид. 2, перероб. і доп. — К. : Істина, 2007. — 63 с.
  35. Рассказова Н.Ю. Питання загальної теорії забезпечених зобов’зань. – Університетські наукові записки, 2006, 3-4 (19-20). – с. 124-138.
  36. Рассказова Н.Ю. Питання загальної теорії забезпечених зобов’зань. – Університетські наукові записки, 4 (19-20). – с. 124-138.
  37. Стефанчук Р.О. Цивільне право: навчальний посібник. – К.: Прецедент, 2005. – режим доступу: http://www.ebk.net.ua/Book/law/stefanchuk_tsivpu/part3/303.htm.
  38. Цивільний кодекс України [Електронний ресурс] // Голос України. – 2003. – Режим доступу до ресурсу: http://zako№2.rada.gov.ua/laws/show/435-15.
  39. Харитонов Є.О., Старцев O.B. Цивільне право України: Підручник. — Вид. 2, перероб. і доп. — К. : Істина, 2007. — 526 с.
  40. Пучковська І. Проти подвійної природи неустойки. – Вісник: Проблеми цивільного права. – №4 (67). – 2011. – 105-113 с.
  41. Отраднова О. О. Неустойка в цивільному праві: автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. – Київ, 2002. – 7 с.
  42. Проценко І. О. Види забезпечення належного виконання зобов’язань у цивільному праві України: єдність та диференціаціяавтореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. – Харків, 2007. – 17 с.
  43. Харитонов Є.О., Старцев O.B. Цивільне право України: Підручник. — Вид. 2, перероб. і доп. — К. : Істина, 2007. — 526-527 с.
  44. Пучковська І. Щодо неможливості визнання неустойки видом забезпечення виконання зобов’язань. – Вісник: Проблеми цивільного права. – №12. – 2011. – 37-40 с.
  45. Закон України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань». – від 22.11.1996 № 543/96-ВР. – http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/543/96-вр.
  46. Господарський кодекс України № 436-IV [Електронний ресурс] // Голос України. – 2003. – Режим доступу до ресурсу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/436-15.
  47. Рассказова Н.Ю. Питання загальної теорії забезпечених зобов’зань. – Університетські наукові записки, 2006, 3-4 (19-20). – с. 124-138.
  48. Постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України у справі № 6-2003цс15 від 21 жовтня 2015 року.
  49. Постанова Господарської палати ВСУ у справі № 3-88гс11 від 9 квітня 2012 року.
  50. Постанова Пленуму ВГСУ «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов’язань» від 17.12.2013 № 14. – – Режим доступу до ресурсу: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/v0014600-13.
  51. Аналіз практики застосування ст. 625 Цивільного кодексу України в цивільному судочинстві: лист Верховного Суду України від 01.07.2014 р. // Вісник Верховного Суду України. – 2014. – № 07.
  52. Постанова Верховного Суду України від 22.11.2010 р. у справі № 3- 24гс10 про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 03.03.2010 р. у справі № 14/80-09-2056 за позовом ЗАТ “Київстар Дж.Ес.Ем.” до фірми “Хімзахист” у формі ТОВ про стягнення суми, та за зустрічним позовом фірми “Хімзахист” у формі ТОВ до ЗАТ “Київстар Дж.Ес.Ем.” про визнання недійсним пункту договору (можливість встановлення пені щодо негрошових зобов’язань).
  53. Постанова ВГСУ від 21.01.2010 № 39/71. – Режим доступу: http://vgsu.arbitr.gov.ua/docs/28_2643436.html.
Share

One thought on “НЕУСТОЙКА: СПОСІБ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЧИ ВИД ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ?”

Leave a Reply

Your email address will not be published.