Важливість правового регулювання підприємницької діяльності

Цвєткова Лілія, ЕМБ-503, КНЕУ

Вступ

Всебічне правове регулювання підприємницької діяльності і широке вивчення підприємницького права стають важливими чинниками успіху проведених у країні економічних реформ.

Я вважаю, що підприємницька діяльність – це самостійна, здійснювана на свій ризик діяльність, спрямована на систематичне отримання прибутку від користування майном, продажу товарів, виконання робіт або надання послуг особами, зареєстрованими в цій якості у встановленому законом порядку.

Підприємницьке право відображає основні аспекти правового регулювання, як підприємницької діяльності, так і діяльності підприємців. Підприємницьке право включає основи правового механізму регулювання підприємницької діяльності, що представляє комплекс майнових відносин (по суб’єктам, об’єктам, договірним зобов’язанням і ін), у виробленні навичок застосування законодавства при вирішенні правових питань, що стосуються діяльності підприємців.

Як галузь права підприємницьке право являє собою сукупність норм, що регулюють відносини у сфері підприємницької діяльності, а також тісно пов’язані з ними відносини (попередні, супутні, змінюють), в тому числі відносини з державного регулювання підприємницької діяльності. Також підприємницьке право можна розглядати як галузь законодавства (сукупність нормативних правових актів, що містять норми, що регулюють підприємницьку діяльність), як науку (систему знань про підприємницькому праві, історії та тенденції його розвитку) і як навчальну дисципліну (систему узагальнених знань про підприємницькому праві як галузі права, нормативній базі підприємницького права та практиці її застосування, а також про науку підприємницького права).

    Метою даної роботи хочу зазначити як  виділення основних аспектів підприємницького права. Питання про сутність підприємницького права вирішується в юридичній науці неоднозначно.

Особисто я вважаю, що можна виділити кілька позицій з даної проблеми.  Перша полягає в тому, що господарське право – самостійна галузь права зі своїм предметним єдністю і методами правового регулювання. Друга виходить з того, що підприємницьке право – галузь права другого рівня, що поєднує в собі ознаки і методи ряду базових галузей, – перш за все цивільного та адміністративного. Третя позиція полягає в тому, що приватноправові відносини між юридично рівноправними товаровиробниками регулюються єдиним цивільним правом, а відносини з організації та керівництву підприємницькою діяльністю – перш за все, адміністративним і тісно пов’язаними з ним іншими галузями права.

Щодо предмету  підприємницького права, можу зазначити, що  є нормативно певна комплексна галузь права, що представляє собою сукупність правових норм та інститутів, що регулюють суспільні відносини у сфері підприємницької діяльності.  Кожна галузь і підгалузь права, як правило, має системоутворюючий правовий акт (кодекс), навколо якого формується вся система даної галузі та підгалузі права. У ході розвитку ринкового законодавства системоутворюючі правові акти підприємницького права були поглинені різними галузями права, що ускладнило формування цієї галузі права як системи правових норм, що регулюють підприємницьку діяльність.

Конституція України закріпили право свободи підприємницької та економічної діяльності для кожного громадянина Росії. Вона гарантувала кожному громадянинові країни “право на вільне використання своїх здібностей і майна для підприємницької та іншої не забороненої законом економічної діяльності”.

Отже, мова йде про комплексне правове регулювання стійкої групи суспільних відносин, яку точніше слід би іменувати законодавством про підприємництво та підприємницької діяльності. У вітчизняній науці неодноразово пропонувалося врегулювати коло даних правовідносин прийняттям Підприємницького кодексу, проте на законодавчому рівні подібне рішення прийнято не було.

Підприємницьке право не слід змішувати з торговельним (комерційним) правом, бо останнє завжди розвивалося, як частина (підгалузь) приватного права, а в законодавчій сфері торгові кодекси (у тих державах, де вони є, наприклад, у Німеччині і у Франції) завжди розглядалися , як спеціальні закони по відношенню до цивільних кодексів. Правові норми фінансового, податкового та інших галузей права традиційно не входять у зміст торгового права.

Також хочеться зазначити щодо  методів правового регулювання, що застосовуються у галузі права. Тут розуміється сукупність прийомів і способів впливу на відносини, що регулюються даною галуззю. Як правило, кожна галузь передбачає лише для неї специфічні юридичні засоби впливу на певний вид суспільних відносин. Однак у цілому ряді випадків галузі права регулюють не тільки типові для них суспільні відносини, але і відносини, так чи інакше, тісно пов’язані з цими типовими. Тоді і метод правового регулювання включає характерні не тільки для даної галузі, але і для інших галузей права юридичні засоби. Крім того, в складних галузях, до яких, поза всяким сумнівом, відноситься підприємницьке право, зазвичай використовується не один, а поєднання декількох методів правового регулювання.

У загальнотеоретичному плані метод правового регулювання суспільних відносин визначається з урахуванням наступних компонентів:

а) порядок визначення прав та юридичних обов’язків;

б) ступінь визначеності наданих прав і автономності дій їх суб’єктів;

в) підбір юридичних фактів, що спричиняють правовідносини;

г) характер правового становища сторін у правовідносинах, в яких реалізуються норми, розподіл прав і обов’язків між суб’єктами;

д) шляхи і засоби забезпечення суб’єктивних прав.

Виходячи зі специфіки предмета підприємницького права, можна відзначити, що тут використовується метод, що поєднує в собі риси кількох методів правового регулювання:

– Метод рекомендацій (диспозитивний метод), при якому суб’єкти підприємництва регулюють свої відносини за допомогою правових норм, вибираючи найбільш прийнятні для себе варіанти поведінки;

– Метод обов’язкових розпоряджень (імперативний метод), при якому

встановлюються однозначні вимоги до процесу здійснення

підприємницької діяльності, права та обов’язки її учасників;

– Метод автономних рішень (метод узгодження) який характеризується вихідними від однієї з сторін правовідносини пропозиціями встановити таку модель взаємних прав, обов’язків і відповідальності, яка буде найбільш повно відповідати інтересам обох сторін і буде реалізована тільки у разі згоди на це іншої сторони.

Перераховані вище методи правового регулювання, як правило, застосовуються при регулюванні конкретних правовідносин, що виникають при здійсненні підприємницької діяльності, в тісній взаємодії (наприклад, обов’язкова вимога для будь-якої юридичної особи вести бухгалтерський облік поєднується з можливістю вибору зручного для організації облікової політики).

Виходячи зі специфіки предмета підприємницького права, законодавець у деяких випадках передбачає встановлення прав і обов’язків у силу укладеного договору, в інших випадках – у зв’язку з актом застосування права (припис антимонопольного органу), у третьому випадку права і обов’язки прямо випливають із закону (обов’язок державної реєстрації).  Норми підприємницького права можуть надавати можливість більш-менш самостійно, автономно вирішувати питання про обсяг прав і обов’язків (диспозитивні норми), можуть носити рекомендаційний характер, а можуть вичерпно визначити обсяг суб’єктивного права або обов’язок (імперативні норми). Суб’єкти підприємницьких правовідносин можуть перебувати в рівноправному або підвладному положенні (горизонтальні відносини між підприємцями і вертикальні між підприємцями та державою неідентичні). Захист встановлених прав і застосування санкцій при невиконанні обов’язків можуть здійснюватися різними засобами – цивільно-правовими, адміністративними, кримінальними і в різному порядку (адміністративному, судовому).

Таким чином, взаємозв’язок свободи при здійсненні приватних інтересів з державним владним впливом там, де цього вимагають публічними інтересами, а також облік рекомендацій компетентних органів – це основні характеристики методу правового регулювання підприємницького права, який є комплексним і поєднує в собі риси методів: обов’язкових приписів, автономних рішень і рекомендацій.

Хочу зазначити, що принципи підприємницького права – це його основні початку, що пронизують весь масив правових норм.  Цивільне право – система правових норм, що регулюють майнові та пов’язані з ними немайнові відносини, що базуються на автономії і майнової самостійності учасників таких відносин, методом юридичної рівності сторін. Майнові відносини, що є предметом цивільного права, можуть виражати: належність майна певним особам (речові правовідносини); управління майном організацій (корпоративні правовідносини); перехід майна від одних осіб до інших (зобов’язальні правовідносини). Немайнові відносини, пов’язані з майновими, представляють категорію виключних прав (авторських, патентних і т.п.).

Цивільне право регулює порядок укладення та виконання договорів, питання спадкування, авторства, винахідництва, житлові відносини. Головна особливість громадянського права полягає в тому, що воно впорядковує відносини між рівноправними і незалежними суб’єктами, що вступають у відносини один з одним з власної волі. Норми, які регулюють підприємництво, тобто діяльність щодо систематичного отримання прибутку, органічно злиті з цивільним правом. Однак цивільне право – не єдина галузь права, що регулює майнові відносини. Деякі відносини регулюються іншими галузями приватного та публічного права. Поряд з цим підприємницьку діяльність регулюють норми фінансового, податкового, трудового, земельного, кримінального законодавства, норми яких охоплюються поняттям публічного права. Адміністративне право регулює суспільні відносини, що складаються в сфері державного управління: порядок створення, реорганізація та ліквідація виконавчих органів усіх рівнів, їх перелік, цілі і завдання, компетенцію, структуру, порядок функціонування.

Дослідивши можу сказати, що адміністративне право надає певний регулюючий вплив і на недержавні організації. Це можуть бути, наприклад, обов’язкова державна реєстрація, регламентація відносин цих організацій з суб’єктами державної влади, здійснення державного контролю та нагляду за відповідністю їх діяльності вимогам закону. Норми адміністративного права визначають правовий статус громадських об’єднань, органів місцевого самоврядування та інших недержавних формувань у сфері адміністративних правовідносин.  Адміністративне право характеризується наявністю відносини “влада – підпорядкування” і регулює відносини нерівноправних суб’єктів.