Поняття та види господарських зобов’язань.

Термін “зобов’язання” досить часто вживається в різних значеннях. Іноді під ним розуміють угоду між особами, тобто договір. В певних випадках він означає обов’язок, борг якої-небудь особи. Крім того, в юридичній літературі вживається поняття “зобов’язальне право”, яке можна визначити, як сукупність правових норм,  які регулють суспільні відносини по передачі майна, виконанням робіт, наданням послуг, відшкодування шкоди. Норми зобов’язального права є найбільш значною частиною цивільного законодавства. У Цивільному кодексі України (далі ЦК) з 1308 статей 706 статей безпосередньо присвячена зобов’язанням.

В той же час, загальні положення про господарські зобов’язання містяться в Розділ IV Господарського кодексу України (далі ГК). В свою чергу, у ГК із 418 статей близько 100 статей спрямовані на правове регулювання господарських зобов’язань.

Таким чином, можна зробити висновок про існування двох інститутів зобов’язального права – інституту цивільно-правових зобов’язань і інституту господарських зобов’язань.

Ведучи мову про господарські зобов’язання доречно, на наш погляд, зупинитись на стислій порівняльній характеристиці цивільно-правових і господарських зобов’язань.

Визначення цивільно-правового зобов’язання міститься в ст. 509 ЦК, а саме: зобов’язанням є  правовідношення,  в  якому  одна  сторона (боржник)   зобов’язана   вчинити   на   користь   другої  сторони (кредитора) певну дію (передати  майно,  виконати  роботу,  надати послугу,  сплатити  гроші  тощо) або утриматися від певної дії,  а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

Тобто, зобов’язання встановлює юридичний зв’язок між двома сторонами: кредитором, якому належить право вимоги і боржником на якого покладається обов’язок виконання. З одного боку зміст зобов’язання може бути реалізований, як правило, тільки через дії боржника, з другого боку, вирішальне значення має надання кредитору можливості вимагати певних дій від боржника. Якщо кожна із сторін у зобов’язанні має одночасно і права, і обов’язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов’язана вчинити на користь другої сторони,  і одночасно кредитором у тому, що вона має право вимагати від неї. В цьому полягає відмінність зобов’язальних відносин від правовідносин власності, оскільки в останніх, перш за все, важлива можливість здійснненя певних дій безпосередньо власником. Зобов’язальні правовідносини передбачають передачу майна не взагалі  до не визначеного кола осіб, а лише до чітко визначених кредиторів. Зобов’язання встановлюється між конкретними суб’єктами (боржником і кредитором), тобто має відносний характер, на відміну від абсолютного характеру відносин власності, де з одного боку виступає власник, а з другого боку необмежене коло осіб, які не повинні чинити перепони власнику при здійсненні його права власності.

Важливою рисою зобов’язальних відносин є також чітка визначеність їх змісту. Боржник в кожному окремо взятому зобов’язанні повинен здійснити певні дії, або утриматися від них.

Визначення безпосередньо господарського зобов’язання наводиться в ст. 173 ГК, а саме: господарським  визнається  зобов’язання,  що  виникає  між суб’єктом  господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав,  передбачених ГК,  в силу  якого  один  суб’єкт  (зобов’язана  сторона,  у  тому  числі боржник)  зобов’язаний  вчинити  певну   дію   господарського   чи управлінсько-господарського  характеру  на користь іншого суб’єкта (виконати  роботу,  передати   майно,   сплатити   гроші,   надати інформацію тощо),  або утриматися від певних дій,  а інший суб’єкт (управнена сторона,  у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку.

Привертає до себе увагу та обставина, що визначення господарського зобов’язання наведене в ст. 173 ГК загалом відповідає визначенню цивільно-правового зобов’язання, що міститься в ст. 509 ЦК. Зокрема, у визначенні господарського зобов’язання, як і у визначенні цивільно-правового зобов’язання використовуються подібні поняття: боржник і кредитор, зобов’язання вчинити певну дію на користь другої (іншої) сторони, право вимагати від боржника (зобов’язаної сторони) виконання його (її) обов’язку. В той же час визначення господарського зобов’язання має і свої відмінності. Головна відмінність полягає у тому, що, сторонами у господарському зобов’язанні можуть бути не тільки боржник і кредитор, як це має місце і у цивільно-правовому зобов’язанні, а і зобов’язана і управнена сторона – суб’єкт господарювання і наділені господарською компетенцією органи державної влади та місцевого самоврядування (так звані організаційно-господарські зобов’язання). Крім того, предметом господарського зобов’язання може бути обов’язок однієї із сторін здійснити не тільки господарську дію (чи певну дію як у цивільно-правовому зобов’язанні), а і вчинити певну дію саме управлінсько-господарського характеру.

1.2. Види господарських зобов’язань.

Основними видами господарських зобов’язань вважаються майново-господарські зобов’язання  та   організаційно- господарські зобов’язання (ч. 2 ст. 173 ГК). Крім того у ГК містяться поняття соціально-комунальних зобов’язань (ст. 177 ГК), публічних зобов’язань (ст. 178 ГК), а також поняття господарсько-договірних зобов’язань (ст. 179 ГК).

Відповідно до ст. 175 ГК майново-господарськими     визнаються     цивільно-правові зобов’язання,  що виникають між учасниками господарських  відносин при  здійсненні господарської діяльності,  в силу яких зобов’язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на  користь  другої сторони  або  утриматися  від певної дії,  а управнена сторона має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку.

Таким чином, і цивільно-правові зобов’язання і  майново-господарські зобов’язання регулюються ЦК. В той же час, положення ЦК розповсюджуються  на господарсько-майнові зобов’язання з урахуванням особливостей, передбачених ГК.

Суб’єктами майново-господарських зобов’язань  можуть  бути:

1) суб’єкти  господарювання – господарські  організації  –  юридичні   особи,   створені відповідно до ЦК,  державні, комунальні  та  інші  підприємства,  створені  відповідно до ГК, інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку; громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно  до закону як підприємці; філії,  представництва,   інші   відокремлені   підрозділи господарських організацій (структурні одиниці),  утворені ними для здійснення господарської діяльності;

  • негосподарюючі суб’єкти – юридичні особи;
  • органи державної влади, органи місцевого  самоврядування,  наділені господарською компетенцією.

Різновидом майново-господарських зобов’язань є господарсько-договірні зобов’язання. Неодмінною ознакою господарсько-договірних зобов’язань є чітко визначена підстава виникнення таких зобов’язань – господарських договір. Відповідно до ст. 179 ГК майново-господарські  зобов’язання,  які   виникають   між суб’єктами  господарювання  або  між  суб’єктами  господарювання і негосподарюючими  суб’єктами  –  юридичними  особами  на  підставі господарських      договорів,      є      господарсько-договірними зобов’язаннями. В той же час, привертає до себе увагу та обставина, що ГК ніяким чиним не визначає поняття господарського договору, що обумовлює, на наш погляд, встановлення занадто широкого кола суб’єктів майново-господарських зобов’язань і, зокрема, господарсько-договірних зобов’язань.

На відміну від майново-господарських зобов’язань (що в певній мірі є подібними до цивільно-правових зобов’язань) організаційно- господарські зобов’язання є своєрідним явищем в українському законодавстві.

Згідно із ст. 176 ГК організаційно-господарськими    визнаються    господарські зобов’язання,  що  виникають  у  процесі  управління господарською діяльністю   між    суб’єктом    господарювання    та    суб’єктом організаційно-господарських повноважень,  в силу яких  зобов’язана сторона   повинна   здійснити  на  користь  другої  сторони  певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або  утриматися  від певної   дії,   а   управнена   сторона  має  право  вимагати  від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку.

Необхідно мати на увазі, що в організаційно-господарському зобов’язанні сторонами будуть не боржник і кредитор, як у цивільно-правовому і майново-господарському зобов’язанні, а зобов’язана сторона і управнена сторона. Предметом організаційно-господарського зобов’язання буде не господарська дія, а управлінсько-господарська (організаційна) дія.

Організаційно-господарські зобов’язання можуть виникати:

1) між суб’єктом господарювання та власником, який є засновником даного  суб’єкта,  або органом державної влади, органом  місцевого самоврядування,  наділеним господарською компетенцією  щодо  цього суб’єкта;

2) між   суб’єктами  господарювання,  які  разом   організовують об’єднання  підприємств  чи господарське товариство,  та  органами управління цих об’єднань чи товариств;

3) між  суб’єктами господарювання, у разі якщо один з них є щодо іншого дочірнім підприємством.

Одним із видів організаційно-господарських зобов’язань є соціально-комунальні зобов’язання суб’єктів господарювання. Згідно із ст. 177 ГК суб’єкти господарювання зобов’язані за  рішенням  місцевої ради  за  рахунок  своїх  коштів  відповідно  до закону створювати спеціальні робочі місця для осіб  з  обмеженою  працездатністю  та організовувати їх професійну підготовку.

За публічним зобов’язанням (ст. 178 ГК) суб’єкт господарювання, який відповідно до закону та своїх установчих документів зобов’язаний  здійснювати  виконання  робіт, надання   послуг   або   продаж  товарів  кожному,  хто  до  нього звертається на  законних  підставах,  не  має  права  відмовити  у виконанні  робіт,  наданні  послуг,  продажу товару за наявності у нього такої можливості або надавати  перевагу  одному  споживачеві перед іншими, крім випадків, передбачених законодавством. Необхідно зауважити, що практично такіж самі положення містяться і в ст. 633 ЦК “Публічний договір”.

1.3. Підстави виникнення господарських зобов’язань.

Підставою виникнення господарських зобов’язань, як і інших господарських правовідносин, є передбачені ГК юридичні факти, що породжують господарські права і обов’язки.

Відповідно до ст. 174 ГК господарські зобов’язання можуть виникати:

1) безпосередньо із закону або іншого нормативно-правового акта, що регулює господарську діяльність;

2) з акту управління господарською діяльністю;

3) з   господарського  договору  та  інших  угод,   передбачених законом,  а також з угод, не передбачених законом, але таких,  які йому не суперечать;

4) внаслідок    заподіяння   шкоди   суб’єкту   або    суб’єктом господарювання,  придбання  або  збереження  майна  суб’єкта   або суб’єктом  господарювання за рахунок іншої особи без достатніх  на те підстав;

5) у  результаті створення об’єктів інтелектуальної власності та інших  дій  суб’єктів,  а також внаслідок  подій,  з  якими  закон пов’язує настання правових наслідків у сфері господарювання.

Привертає до себе увагу та обставина, що однією з підстав виникнення господарських зобов’язань є угоди передбачені законом,  а також угоди, не передбачені законом, але такі,  які йому не суперечать. В той же час, поняття угоди (як і господарського договору) у ГК відсутнє, а в ЦК використовуються поняття договору і правочину (ч. 2 ст. 11 ЦК). Така неузгодженність важливих положень ГК і ЦК може привести до певних труднощів у правозастосуванні норм, регулюючих виникнення господарських зобов’язань.