Сучасна класифікація суб’єктів господарювання

Кравець І.В., ЕМП-501

Суб’єкти господарювання є найважливішою групою серед суб’єктів господарського права як учасників господарських відносин. Саме тому в ч. 4 ст. 13 Конституції України наголошується на захисті прав не лише всіх суб’єктів права власності, а й господарювання. Правове регулювання створення та діяльності суб’єктів господарювання в Україні здійснюється відповідно до норм Господарського кодексу, Цивільного кодексу та окремих законів України.

Господарський кодекс виділяє такі категорії суб’єктів господарювання:

– господарські організації – юридичні особи, створені відповідно до ЦК, державні, комунальні й інші підприємства, створені відповідно до ГК України, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність і зареєстровані в установленому законом порядку;

– громадяни України, іноземці й особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність і зареєстровані відповідно до закону як підприємці.

Проте цей перелік має загальний вигляд і не конкретизує їх поділ залежно від окремо визначених критеріїв, зокрема залежно від запроваджених спеціальних режимів оподаткування. Крім того, більшість науковців, досліджуючи класифікацію суб’єктів господарювання, розглядають її лише в контексті видів підприємств за окремими критеріями, що не охоплює можливого спектра існуючих суб’єктів господарювання. Законодавство України про підприємства оперує такими поняттями, як види, організаційні форми та категорії підприємств. При цьому кожне з них вживається для класифікації підприємств за певними ознаками. У даному випадку, класифікація суб’єктів господарювання звужується до класифікації лише підприємств.

Для висвітлення проблем класифікації треба провести дослідження напрямів класифікації суб’єктів господарювання за різними критеріями, у тому числі пов’язаних із запровадженням спеціальних режимів оподаткування.

Загалом господарські організації можна класифікувати за такими критеріями:

– місце в системі господарювання: господарські організації, що безпосередньо здійснюють господарську діяльність – підприємства, банки, страхові організації, а також господарські товариства тощо; організації, що безпосередньо здійснюють управління суб’єктами господарювання – власники майна або уповноважені ними органи, головні підприємства щодо дочірніх, господарські об’єднання; центральні органи господарського керівництва, які очолюють відповідну галузь економіки та здійснюють у межах цієї галузі функції управління – міністерства, відомства, місцеві державні адміністрації тощо;

– залежно від речового права на майно: господарські організації, що володіють правом власності на майно – господарські товариства тощо; господарські організації з правом повного господарського відання щодо майна – державні, комунальні підприємства тощо; господарські організації з правом оперативного управління щодо майна – казенні підприємства тощо;

– обсяг господарської компетенції: господарські організації з повною господарською компетенцією – права юридичної особи; організації з обмеженою господарською компетенцією – без права юридичної особи, внутрішні підрозділи господарської організації, промислово-фінансові групи;

– за порядком створення та характером відносин між засновниками і господарською організацією: установи – створюються одним засновником у розпорядчому порядку на засадах влади та підпорядкування; корпорації – створюються кількома засновниками, шляхом укладення між ними угоди у добровільному порядку.

Зазвичай суб’єктів основної ланки господарювання поділяють на колективні утворення, до яких відносяться підприємства, господарські товариства та кооперативи, та окремих громадян як суб’єктів господарювання.

Необхідно зазначити, що право на вибір організаційно-правової форми є складовою принципу свободи підприємницької діяльності. Це означає, що суб’єкти під час заснування підприємства (господарської організації) самостійно вирішують питання, пов’язані з вибором його організаційно-правової форми. Однак це право, як й інші прояви свободи підприємницької діяльності, не є безмежним. Чинне законодавство в деяких випадках чітко регламентує, в яких організаційно-правових формах може здійснюватися той чи інший вид господарської діяльності, а також передбачає певні вимоги до тих чи інших елементів структури організаційно-правової форми, зумовлені специфікою функціонування суб’єктів господарювання в особливих секторах ринку або у сфері послуг (наприклад, фінансових), необхідністю постійного державного регулювання та контролю у згаданих секторах ринку. Так, у Законі України «Про банки і банківську діяльність» регламентується, що банки в Україні мають створюватись у формі відкритого (публічного) акціонерного товариства або кооперативного банку. В Законі України «Про страхування» визначається, що страховиками визнаються фінансові установи, створені у формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств із додатковою відповідальністю.

Отже, організаційно-правова форма діяльності юридичної особи є істотною ознакою у визначенні характеру її діяльності як комерційної або некомерційної організації. Конкретна організаційно-правова форма визначається законом і залежить від виду господарювання (комерційного або некомерційного), цілей діяльності, правового режиму майна суб’єкта господарювання. У свою чергу, реалізуючи своє конституційне право на здійснення підприємницької діяльності, кожен громадянин України, іноземець та особа без громадянства самостійно визначає найбільш прийнятний для нього спосіб організації її здійснення, обираючи індивідуальний або колективний характер дій на основі об’єднання майна, підприємницьких зусиль з іншими особами з метою спільного отримання прибутку. Так, громадянин визнається суб’єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи. Право на підприємницьку діяльність передбачене ст. 42 Конституції України. Громадянин-підприємець здійснює свою діяльність на засадах свободи підприємництва. При цьому під підприємництвом розуміють самостійну, ініціативну, систематичну, на власний ризик, не заборонену законом діяльність із виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг і здійснення торгівлі з метою одержання прибутку. В контексті останніх законодавчих вимог передбачених, зокрема, Податковим кодексом України, дуже важливим є те, що громадянин, який займається підприємницькою діяльністю, але не пройшов державної реєстрації, не набуває статусу підприємця.

Правовий стан суб’єктів господарювання у вигляді юридичних осіб складається дещо по іншому. Унаслідок різних цілей юридичні особи досить різнорідні як за впорядкуванням, так і за характером діяльності. ЦК України (ст. 80) визнає юридичною особою організацію, створену та зареєстровану в установленому законом порядку, яка наділяється цивільною право- і дієздатністю. Юридична особа може бути створена шляхом об’єднання осіб і/або майна. Іншими словами, юридичні особи можуть мати на меті публічні та суспільні цілі й інтереси чи приватні цілі й інтереси окремих фізичних осіб. Відповідно до цього й законодавець поділяє юридичних осіб залежно від порядку їх створення на юридичних осіб приватного та юридичних осіб публічного права. За організаційно-правовою формою юридичні особи можуть створюватись у формі товариств і установ, при цьому товариства поділяються на підприємницькі та непідприємницькі.

Якщо розглянути юридично рівноправних суб’єктів, то нормами права встановлюються лише загальні правила їх поведінки, без кількісних та якісних характеристик, а конкретність таким правам і обов’язкам надають самі суб’єкти правовідносин. У цьому контексті законодавство України визначає суб’єктами суспільних відносин таких його учасників, які на підставі чинного законодавства визначаються носіями суб’єктивних прав і відповідних обов’язків. Перехід суспільних відносин у господарсько-правову площину передбачає некомерційні засади діяльності, але при цьому аж ніяк не підриває принципи господарського права. Зазначена діяльність може та повинна бути визнана господарською і передбачає існування господарських інститутів, а також господарсько-правових відносин. Широке застосування некомерційних відносин є цілком логічним, регулюється відповідними нормами господарського права (статті 52–54 ГК) та автоматично передбачає некомерційне господарювання з метою досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку.

Відповідно до ст. 22 ГК України, також законодавством можуть бути визначені види господарської діяльності, що дозволяється здійснювати виключно державним підприємствам, установам і організаціям. Некомерційна господарська діяльність може здійснюватися також іншими суб’єктами господарювання, яким здійснення господарської діяльності у формі підприємництва забороняється законом. Згідно із ст. 86 ЦК України непідприємницькі товариства (споживчі кооперативи, об’єднання громадян тощо) й установи можуть на рівні із своєю основною діяльністю здійснювати підприємницьку діяльність, якщо інше не встановлено законом і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені, та сприяє її досягненню. Серед неприбуткових організацій ГК України виокремлює кредитні спілки та благодійні організації. ГК України (ст. 52) регламентує можливість здійснення некомерційної господарської діяльності також іншими суб’єктами господарювання, яким здійснення господарської діяльності у формі підприємництва забороняється, тобто увага акцентується не на сфері діяльності, а на суб’єктах, які створені з метою здійснення підприємництва або без цієї мети. Отже, існування господарської організації, мета якої не визначена, неможлива.

Найважливішим видом серед суб’єктів господарювання можна визнати підприємство. Це зумовлено особливими економічними та соціальними функціями підприємства в економічній системі: функціями товаровиробника, який задовольняє суспільні потреби у продукції, роботах і послугах. Тому законодавчий інститут підприємства або господарюючого суб’єкта є центральною частиною системи господарського права України, його правовою основою.

В Господарському Кодексі України (ст. 63) міститься класифікація підприємств за різними ознаками, серед яких – форма власності, спосіб утворення, кількість працюючих та обсяг валового доходу від реалізації продукції за рік. Важливою передумовою господарської діяльності слід вважати вибір організаційно-правової форми її здійснення, який, як правило, зумовлюється низкою чинників (мірою відповідальності, системою оподаткування, потребою у фінансуванні, можливістю зміни власника, управлінськими здібностями підприємця тощо).

Отже, залежно від форм власності, на базі якої функціонують підприємства в Україні, вони поділяються на: державні – до них належать державні та казенні підприємства, державні господарські об’єднання, державні холдингові компанії, господарські міністерства та відомства; комунальні – комунальні підприємства, органи місцевого самоврядування та їх виконавчі органи; колективні (підприємства колективної форми власності) – господарські товариства, виробничі кооперативи, добровільні господарські об’єднання, унітарні підприємства, створені кооперативами, господарськими товариствами, громадськими та релігійними організаціями; приватні – індивідуальні підприємці, приватні підприємства; змішані (на базі об’єднання майна різних форм власності) – орендні підприємства, спільні підприємства, а також промислово-фінансові групи, до складу яких можуть входити господарські організації різних форм власності.

Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду виділяють: унітарне підприємство – створюється одним засновником. Унітарними є державні комунальні підприємства, підприємства, засновані на власності об’єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника; корпоративне підприємство – утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором). Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, у тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб.

Крім того, підприємства поділяються залежно від наявності в статутному фонді іноземних інвестицій та їх розміру: підприємства з іноземними інвестиціями (іноземні інвестиції у статутному фонді складають не менше 10 %); підприємства іноземних інвестицій (іноземні інвестиції в статутному фонді становлять 100 %).

Залежно від кількості працюючих та обсягу валового доходу від реалізації продукції розрізняють: малі підприємства – підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує 50 осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує 70 млн грн; великі підприємства – підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує 250 осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму 100 млн грн; усі інші підприємства визнаються середніми.

Ще один критерій класифікації суб’єктів господарювання пов’язаний безпосередньо з таким елементом основ економічної політики держави (ст. 10 ГК України), як податкова політика, що спрямована на забезпечення економічно обґрунтованого податкового навантаження на суб’єктів господарювання, стимулювання суспільно необхідної економічної діяльності. В цьому контексті необхідно згадати, що оподаткування спрямоване не лише на реалізацію фіскальної політики держави; воно є одним із основних засобів регулюючого впливу держави на діяльність суб’єктів господарювання.

Відповідно до Податкового Кодексу, суб’єкти господарювання, які застосовують спрощену систему оподаткування, обліку та звітності, поділяються на такі групи платників єдиного податку: перша група – фізичні особи – підприємці, які не використовують працю найманих осіб, здійснюють виключно роздрібний продаж товарів із торговельних місць на ринках та/або провадять господарську діяльність із надання побутових послуг населенню і обсяг доходу яких протягом календарного року не перевищує 150 000 грн.; друга група – фізичні особи – підприємці, які здійснюють господарську діяльність з надання послуг, у тому числі побутових, платникам єдиного податку та/або населенню, виробництво та/або продаж товарів, діяльність у сфері ресторанного господарства, за умови, що протягом календарного року відповідають сукупності таких критеріїв: не використовують працю найманих осіб або кількість осіб, які перебувають із ними у трудових відносинах, одночасно не перевищує 10 осіб; обсяг доходу не перевищує 1 000 000 грн.; третя група – фізичні особи – підприємці, які протягом календарного року відповідають сукупності таких критеріїв: не використовують працю найманих осіб або кількість осіб, які перебувають із ними у трудових відносинах, одночасно не перевищує 20 осіб; обсяг доходу не перевищує 3 000 000 грн.; четверта група – юридичні особи – суб’єкти господарювання будь-якої організаційно-правової форми, які протягом календарного року відповідають сукупності таких критеріїв: середньооблікова кількість працівників не перевищує 50 осіб; обсяг доходу не перевищує 5 000 000 грн. Проте податкове законодавство встановлює обмеження щодо цієї категорії суб’єктів господарювання, що не можуть бути платниками єдиного податку, залежно вид видів здійснюваної діяльності.