ГОСПОДАРСЬКИЙ ПРОЦЕС : ПІДРУЧНИК 2018 (text online+pdf)

Світличний О.П. Господарський процес : підручник. Вид. 2, перероб. і доп.  К.: НУБіП України, 2018. – 342 с. (PDF)

У підручнику викладено нормативний навчальний курс для студентів юридичних спеціальностей з урахуванням внесених змін господарського процесуального законодавства. Опануванню студентами навчальної дисципліни сприятиме раціональна та науково обґрунтована структура підручника. У змісті підручника органічно поєднується теорія і практика господарського судочинства.

Підручник буде корисним для використання як в навчальному процесі при підготовці студентів, так і для науковців та практичних працівників.

УДК 346

ББК 67.404

С 24

Рекомендовано Вченою радою Національного університету біоресурсів і природокористування України (протокол №13 від 17.06. 2016 р.)

Рецензенти:

Галунько В. В. – доктор юридичних наук, професор, директор Науково-дослідного інституту публічного права;

Оніщик Ю. В. – доктор юридичних наук, доцент, завідувач кафедри конституційного, адміністративного та господарського права Академії праці, соціальних відносин і туризму;

Курило В. І. – завідувач кафедри адміністративного та фінансового права Національного університету біоресурсів і природокористування України, доктор юридичних наук, професор

С 24 Господарський процес: підручник. / Світличний О. П. – Вид. 2, перероб. і доп. – К.: НУБіП України, 2018. – 342 с.

© Світличний О.П.,2018

ЗМІСТ

Вступ 7

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Модуль 1. Господарське процесуальне право: поняття, предмет і метод, система 9

§ 1. Поняття господарського процесуального права 9

§ 2. Предмет і метод господарського процесуального права 11

§ 3. Система господарського процесуального права 14

§ 4. Джерела господарського процесуального права 15

Контрольні запитання та завдання для самоперевірки 17

Модуль 2. Принципи господарського процесуального права 18

§ 1. Загальне поняття принципів права 18

§ 2. Зміст принципів господарського процесуального права 19

Контрольні запитання та завдання для самоперевірки 30

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Модуль 3. Загальні положення 31

§ 1. Право на звернення до господарського суду 31

§ 2. Єдина судова інформаційно-телекомунікаційна система .33

§ 3. Форми господарського судочинства 36

§ 4. Правнича допомога 37

§ 5. Основні положення досудового врегулювання спору 38

Контрольні запитання та завдання для самоперевірки 44

Модуль 4. Юрисдикція господарських судів 45

§ 1. Предметна та суб’єктна юрисдикція господарських судів 45

§ 2. Інстанційна юрисдикція господарських судів 51

§ 3. Територіальна юрисдикція (підсудність) 53

Контрольні запитання та завдання для самоперевірки 57

Модуль 5. Склад господарського суду. Відводи. 58

§ 1. Визначення складу господарського суду 58

§ 2. Відводи 62

Контрольні запитання та завдання для самоперевірки 66

Модуль 6. Учасники судового процесу 67

§ 1. Учасники справи 67

§ 2. Треті особи 73

§ 3. Представництво у господарському судочинстві 79

§ 4. Інші учасники судового процесу 84

Контрольні запитання та завдання для самоперевірки 92

Модуль 7. Докази та доказування 93

§ 1. Основні положення про докази 93

§ 2. Показання свідків 102

§ 3. Письмові докази 105

§ 4. Речові докази 107

§ 5. Електронні докази 108

§ 6. Висновок експерта 110

§ 7. Висновок експерта у галузі права 117

§ 8. Забезпечення доказів 117

Контрольні запитання та завдання для самоперевірки 121

Модуль 8. Процесуальні строки 122

§ 1. Основні положення про процесуальні строки 122

§ 2. Поновлення пропущених процесуальних строків 123

Контрольні запитання та завдання для самоперевірки 124

Модуль 9. Судові виклики і повідомлення 125

§ 1. Повідомлення і виклики господарського суду учасникам справи 125

§ 2. Офіційне оприлюднення оголошень у справах певних категорій 127

Контрольні запитання та завдання для самоперевірки 128

Модуль 10. Судові витрати 129

§ 1. Судові витрати пов’язані з розглядом справи 129

§ 2. Розподіл судових витрат у господарському судочинстві 136

Контрольні запитання та завдання для самоперевірки 140

Модуль 11. Заходи процесуального примусу 141

§ 1. Правові підстави застосування заходів процесуального примусу 141

§ 2. Види заходів процесуального примусу 142

Контрольні запитання та завдання для самоперевірки 144

Модуль 12. Забезпечення позову 145

§ 1. Правові підстави та порядок забезпечення позову 145

§ 2. Вимоги до порядку подання заяви про забезпечення позову 150

§ 3. Правова природа заходів зустрічного забезпечення позову 152

Контрольні запитання та завдання для самоперевірки 160

Модуль 13. Наказне провадження 161

§ 1. Судовий наказ як особлива форма судового рішення 161

§ 2. Наслідки скасування та набрання судовим наказом законої сили 166

Контрольні запитання та завдання для самоперевірки 168

Модуль 14. Позовне провадження 169

§ 1. Письмові заяви учасників справи 169

§ 2. Заяви з процесуальних питань 175

Контрольні запитання та завдання для самоперевірки 176

Модуль 15. Відкриття провадження у справі 177

§ 1. Процесуальний порядок пред’явлення позову 177

§ 2. Підстави відкриття провадження у справі 184

Контрольні запитання та завдання для самоперевірки 186

Модуль 16. Підготовче провадження 187

§ 1. Основні засади підготовчого провадження у господарській справі 187

§ 2. Судові рішення у підготовчому засіданні 189

Контрольні запитання та завдання для самоперевірки 192

Модуль 17. Врегулювання господарського спору за участю судді 193

§ 1. Правові підстави врегулювання спору за участю судді 193

§ 2. Припинення врегулювання господарського спору за участю судді 195

Контрольні запитання та завдання для самоперевірки 196

Модуль 18. Відмова позивача від позову. Мирова угода 197

§ 1. Відмова позивача від позову та визнання позову відповідачем 197

§ 2. Мирова угода 198

Контрольні запитання та завдання для самоперевірки 200

Модуль 19. Розгляд господарської справи 201

§ 1. Загальні положення 201

§ 2. Відкриття розгляду справи по суті 204

§ 3. З’ясування обставин справи та дослідження доказів 206

§ 4. Судові дебати та ухвалення рішення 209

Контрольні запитання та завдання для самоперевірки 210

Модуль 20. Фіксування судового процесу 211

§ 1. Порядок фіксування судового засідання технічними засобами 211

§ 2. Правові засади фіксування судового засідання 212

Контрольні запитання та завдання для самоперевірки 214

Модуль 21. Залишення позову без розгляду. Зупинення і закриття провадження у справі 215

§ 1. Залишення позову без розгляду 215

§ 2. Зупинення провадження у справі 216

§ 3. Закриття провадження у справі 218

Контрольні запитання та завдання для самоперевірки 220

Модуль 22. Судові рішення 221

§ 1. Види судових рішень 221

§ 2. Окрема ухвала суду 233

Контрольні запитання та завдання для самоперевірки 235

Модуль 23. Розгляд справ у порядку спрощеного позовного провадження 236

§ 1. Справи, що розглядаються в порядку спрощеного позовного провадження 236

§ 2. Особливості подання заяв та розгляду справи у порядку спрощеного
позовного провадження 238

Контрольні запитання та завдання для самоперевірки 239

Модуль 24. Перегляд судових рішень 240

§ 1. Апеляційне провадження. Апеляційна скарга 240

§ 2. Відкриття апеляційного провадження 244

Контрольні запитання та завдання для самоперевірки 248

Модуль 25. Апеляційний розгляд 249

§ 1. Дії суду щодо підготовки розгляду апеляційної скарги 249

§ 2. Ухвалення судових рішень судом апеляційної інстанції 256

Контрольні запитання та завдання для самоперевірки 258

Модуль 26. Касаційне провадження 259

§ 1. Касаційна скарга 259

§ 2. Відмова у відкритті касаційного провадження 262

§ 3. Відкриття касаційного провадження у справі та закриття касаційного провадження 265

Контрольні запитання та завдання для самоперевірки 267

Модуль 27. Касаційний розгляд 268

§ 1. Підготовка справи до розгляду, розгляд касаційної справи 268

§ 2. Повноваження суду касаційної інстанції 275

Контрольні запитання та завдання для самоперевірки 280

Модуль 28. Перегляд судових рішень за нововиявленими
або виключними обставинами
281

§ 1. Підстави перегляду судових рішень за нововиявленими або виключними обставинами 281

§ 2. Порядок перегляду судових рішень за нововиявленими або виключними обставинами 286

Контрольні запитання та завдання для самоперевірки 288

Модуль 29. Виконання судових рішень у господарських справах 289

§ 1. Загальнообов’язковість судових рішень 289

§ 2. Застосування тимчасового обмеження фізичної особи боржника
у праві виїзду за межі України 301

Контрольні запитання та завдання для самоперевірки 303

Модуль 30. Судовий контроль за виконанням судових рішень 304

§ 1. Порядок звернення сторони виконавчого провадження із скаргою до суду 304

§ 2. Строки для звернення із скаргою та виконання ухвали суду 305

Контрольні запитання та завдання для самоперевірки 306

Модуль 31. Оскарження рішень третейських судів та про видачу наказів

на примусове виконання рішень третейських судів 307

§ 1. Оскарження рішення третейського суду 307

§ 2. Судовий розгляд справи про оскарження рішення третейського суду 311

§ 3. Видача наказу на примусове виконання рішення третейського суду 313

Контрольні запитання та завдання для самоперевірки 318

Модуль 32. Відновлення господарським судом втраченого судового провадження 319

§ 1. Підстави відновлення втраченого судового провадження в господарській
справі 319

§ 2. Розгляд судом заяки про відновлення втраченого судового провадження 322

Контрольні запитання та завдання для самоперевірки 323

Модуль 33. Відновлення господарським судом втраченого судового провадження 324

§ 1. Підстави відновлення втраченого судового провадження в господарській
справі 324

2. Виконання судових доручень дипломатичними установами 334

Контрольні запитання та завдання для самоперевірки 335

Список використаної літератури 336

Будь яке знання залишається мертвим,

якщо в учнях не розвивається ініціатива

і самодіяльність: учня потрібно привчати

не тільки до мислення, але й до хотіння

М.Умов

 

ВСТУП

Захист прав та охоронюваних законом інтересів особи є одним із пріоритетних завдань держави. Судова влада в Україні вдповідно до конституційних засад поділу влади здійснюється незалежними та безсторонніми судами, утвореними законом. Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов’язковість Верховною Радою України.

Господарський процесуальний кодекс України визначає юрисдикцію та повноваження господарських судів, встановлює порядок здійснення судочинства у господарських судах. До господарського суду вправі звернутися кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено чи оспорююється.

Прийняття Верховною Радою України Закону «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 3 жовтня 2017 року, внесло суттєві зміни в діяльність господарських судів. У зв’язку з цим виникла необхідність вивчення як теоретичних, так і практичних аспектів нових явищ у господарському судочинстві.

Нова редакція Господарського процесуального кодексу України є по суті новим кодексом, у якому значно розширено законодавче регулювання господарського процесу, зокрема, запроваджено нові форми судочинства, нові процесуальні інститути, нові види доказів та включено нових учасників судового процесу. Новим для видом для господарського судочинства є створення Вищого суду з питань інтелектуальної власності як спеціальзованого суду, апеляційний та касаційний розгляд справ також зазнав суттєвих змін.

У підручнику аналізується сучасне процесуальне законодавство і практика його застосування, дається характеристика основних теоретичних напрямів розвитку господарського процесуального законодавства, висвітлюються роз’яснення та правові позиції при аналізі статей господарського процесуального кодексу.

Мета підручника – дати чітке системне уявлення про господарський процес як врегульовану нормами господарського процесуального права діяльність суду, що здійснюється в установленому законом порядку та визначається системою взаємопов’язаних господарських процесуальних прав і обов’язків учасників господарського процесу та процесуальних дій суду з метою захисту прав та законних інтересів її учасників.

Представлений підручник – це спроба у доступній формі донести до читача положення, що стосується всього господарського судочинства, окреслити феноменологію господарського процесуального права через призму його джерел та роз’яснення правозастосовної діяльності. У підручнику в доступній для сприйняття формі розкрито зміст статей господарського процесуального кодексу, показана їх роль в регулюванні суспільних відносин.

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Модуль 1

ГОСПОДАРСЬКЕ ПРОЦЕСУАЛЬНЕ ПРАВО:
ПОНЯТТЯ, ПРЕДМЕТ І МЕТОД, СИСТЕМА

§ 1. Поняття господарського процесуального права

Як відомо, право являє собою сукупність обов’язкових правил поведінки, що встановлюється та підтримується державою. У своїй більшості самі правила поведінки є складовою матеріального права, то порядок підтримання обов’язковості встановлених правил та їх відновлення у разі порушення є сукупністю процесуального права.

До господарського суду суб’єкт господарських правовідносин звертається в установленому господарським процесуальним кодексом порядку, який гарантується державою. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи – підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Статтею 20 ГПК встановлено перелік справ, що відносяться до юрисдикції господарських судів. Окрім того, пунктом 15 частини першої тієї ж статті передбачено розгляд інших справ за правилами господарського судочинства.

Діяльність господарських судів (суддів) та осіб, які звертаються за захистом прав та охоронюваних законом інтересів, регулюються спеціальними правилами поведінки (ст. 46 ГПК), що об’єднується в галузь права, яке має назву господарське процесуальне право.

Господарське процесуальне право як юридична наука являє собою сукупність правових знань покликаних забезпечити організацію здійснення господарського правосуддя з метою захисту прав і охоронюваних законом інтересів особи та інтересів держави при розгляді спору в господарському суді.

Сучасні дослідники визначають господарський процес як порядок, який опосередковує захист майнових прав і законних інтересів суб’єктів господарювання, порядок, за допомогою якого реалізуються норми матеріального (господарського) права. Тому господарський процес можна визначити як систему послідовно здійснюваних процесуальних дій, які здійснюють господарський суд та інші учасники господарського судочинства у зв’язку з підготовкою до розгляду, розглядом і вирішенням конкретної господарської справи, кінцевою метою якого є відновлення порушеного права суб’єкта господарювання або учасника господарських відносин. Господарський процес являє собою послідовний, поступовий рух, який складається зі стадій. Стадія господарського процесу – це сукупність процесуальних дій щодо конкретної справи, об’єднаних однією спільною метою або спрямованих до однієї певної мети. Кожна стадія має свій зміст і мету: вирішення спору по суті, перевірка правильності прийнятого рішення, приведення його до виконання тощо[1].

Варто зазначити, що господарський процес слід розглядати не тільки як процесуальні дії суду щодо розгляду справи у господарському суді й пов’язаних із цим стадій господарського процесу та процесуальних дій суб’єктів господарського спору, але і тоді, коли норми господарського процесу діють поза межами діяльності господарського суду, коли сторони не будучи учасниками господарського процесу, користуються його нормами. Наприклад, під час досудового врегулювання господарського спору (ст. 19 ГПК), оскільки застосовуючи заходи досудового врегулювання спору, його сторони в подальшому можуть і не бути безпосередньо учасниками господарського спору в суді.

Норми господарського процесу діють і поза межами діяльності суду як судового провадження. Згідно статті 18 ГПК судові рішення, що набрали законної сили, є обов’язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об’єднаннями на всій території України. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

Рішення господарського суду, що набрали законної сили, є обов’язковими на всій території України і виконуються у порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження» від 02.06. 2016 р., згідно ст. 1 якого виконавче провадження виступає як завершальна стадія судового провадження і полягає в примусовому виконанні судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) шляхом вчинення дій визначених Законом України «Про виконавче провадження» органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, іншими законами та нормативно-правовими актами.

Відповідно норми господарського процесуального права регулюють відносини, що виникають як під час розгляду господарських спорів, так і за межами здійснення правосуддя.

Господарське процесуальне право є самостійною галуззю права, оскільки:

♦ визначає порядок організації та здійснення діяльності пов’язаної із

захистом права та охоронюваних законом учасників господарських

процесуальних правовідносин;

♦ має свій предметом та метод регулювання;

♦ характеризується своїми принципами;

♦ регулює процесуальні правовідносини як по горизонталі, так і по

вертикалі;

♦ має значення як галузь права, галузь законодавства, наукова та

навчальна дисципліна.

Як галузь права господарське процесуальне право являє собою сукупність санкціонованих державою правових норм, що регулюють діяльність господарського суду та інших учасників судового процесу, пов’язану із здійсненням правосуддя у справах, віднесених до відання господарських судів.

§ 2. Предмет і метод господарського процесуального права

Господарське процесуальне право поряд з іншими процесуальними галузями належить до системи процесуальних галузей права за своїм змістовими характеристиками відноситься до галузей права публічно-правового характеру. Наявність процесуальних відносин зумовлена необхідністю в упорядкуванні діяльності органів судової влади.

Домінуючим чинником уявлень про галузь права є сукупність відносин, які цією галуззю регулюються та становлять її предмет. Для господарського процесуального права визначення предмета має принциповий характер.

До предмета господарського процесуального права належать суспільні відносини, які виникають у сфері діяльності господарського суду при вирішенні господарського спору. Тобто, предметом господарського процесуального права є процесуальні дії суду врегульовані нормами господарського процесуального права, які підвідомчі господарським судам. Таке трактування предмету зазначеної галузі є дуже стислим і вимагає певних уточнень. Серед головних ознак самостійності галузі права є критерій наявності предмета правового регулювання. Предметом господарського процесуального права, як і будь-якої іншої галузі права, є певне коло суспільних відносин, врегульованих нормами конкретної галузі права. Для визначення цих відносин об’єктивно необхідні специфічні ознаки, які відрізняють їх від інших суспільних відносин, врегульованих нормами права.

Для окреслення кола відносин, що потребують господарсько-процесуальної діяльності, слід виходити з наступного. У питаннях предмету господарського процесу, серед науковців не існує одностайної думки. Так, на думку одних науковців, предметом господарського процесу є господарські та інші спори, які розглядають господарські суди в межах установленої для них підвідомчості та підсудності. Установлені нормами господарського процесуального права порядок порушення провадження у справі, розгляд і вирішення спорів, їх перегляд, а також виконання рішень, ухвал, постанов господарського суду називається господарською процесуальною формою. Її значення полягає в тому, що вона забезпечує захист прав суб’єктів господарської діяльності та гарантує прийняття законних і мотивованих рішень. Процесуальна форма є інструментарієм, за допомогою якого досягається законність у діяльності господарських судів.[2]

Предметом господарського процесуального права як форми діяльності суду є господарські спори або інші справи, віднесені до компетенції господарських судів. Установлений нормами господарського процесуального права порядок порушення процесу, підготовки справи до розгляду, розгляду й вирішення справ, оскарження і перегляду рішень господарського суду, а також виконанню рішень господарського суду називається господарською процесуальною формою.[3]

Інші науковці визначають предмет господарського процесуального права як юридичні процесуальні дії суду і заінтересованих осіб при здійсненні правосуддя у справах, віднесених до відання господарських судів.[4]

Аналіз норм Господарського процесуального кодексу України дає підстави зазначити, що господарська процесуальна форма встановлена нормами господарського процесу. Господарським процесуальним кодексом встановлений та законодавчо врегульований порядок здійснення господарського судочинства. Для реалізації процесуального судочинства, норми статті 4 ГПК визначають коло суб’єктів, які мають право звертатися до господарського суду в установленому порядку, який їм гарантується, а також для вжиття заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням, статті 20 ГПК встановлює коло справ, що відносяться до юрисдикції господарських судів тощо. У той же час слід підкреслити, що незважаючи на самостійність процесуальної галузі, господарська процесуальна діяльність здійснюється за допомогою й інших галузей права.

Безпосередній вплив на господарський процес мають норми конституційного, господарського, цивільного, адміністративного та інших галузей права. Так, Господарський кодекс України регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності, тобто, норми господарського кодексу мають безпосередній вплив на господарський процес, оскільки матеріально-правову основу здійснення господарського судочинства становить господарське законодавство, яке частково кодифіковане в Господарському кодексі України.

Господарське процесуальне право як самостійна галузь права відзначається сукупністю правових норм, що регулюють діяльність господарських судів з метою врегулювання майнових та немайнових спорів суб’єктів господарювання та інших учасників господарського процесу.

Предмет господарсько-процесуального права включає суспільні відносини, що виникають у зв’язку із господарсько-процесуальною діяльністю.

Господарсько-процесуальне право як самостійну галузь права характеризує специфічний метод правового регулювання. Тобто спосіб впливу норм цієї галузі на суспільні відносини.

В юридичній літературі виділяють імперативний метод впливу на поведінку суспільних відносин, який забезпечується за допомогою обов’язкових до виконання приписів, розпоряджень, заборон, та диспозитивний метод, який визначає лише вид поведінки учасників певних відносин, що дає їм можливість вільно і самостійно регулювати свої взаємини у встановлених межах. Відштовхуючись від положень загальної теорії права та широкого обсягу правових норм, що регулюють господарсько-процесуальні відносини, слід відзначити, що господарсько-процесуальному праву притаманні обидва методи регулювання суспільних господарсько-процесуальних відносин.

Метод господарського процесуального права передбачає та допускає поєднання імперативних та диспозитивних способів впливу норм господарського процесуального права на поведінку суб’єктів господарського процесу.

Господарському процесу, як зазначає В. С. Щербина, притаманні метод субординації (централізоване, імперативне регулювання, при якому регулювання зверху донизу здійснюється на владно-імперативних засадах) та метод координації (децентралізоване, диспозитивне регулювання, при якому регулювання визначається також знизу, на його хід і процес впливає активність учасників суспільних відносин).[5]

Іншим методом, як зазначає І. А. Балюк, визнають імперативний метод за наявності диспозитивних елементів. Таке сполучення зумовлене тим, що, з одного боку, господарський процес є владною діяльністю господарського суду із застосування норм матеріального і процесуального права, що передбачає владні засади в механізмі господарського регулювання, а з іншого – формою примусового здійснення суб’єктивних прав в основному в тих галузях права, які базуються на рівності та диспозитивності їх суб’єктів.[6]

Імперативні засади методу господарського процесуального права проявляються у тому, що норми господарського процесуального права відіграють первинну роль в процесі діяльності господарського суду, а основними юридичними фактами є владні процесуальні дії господарського суду. У свою чергу, диспозитивні засади методу господарського процесуального права полягають у тому, що учасники господарського процесу на власний розсуд користуються наданими їм рівними правами, які законодавець забезпечив через наявність системи гарантій прав суб’єктів господарського процесуального права.

Під методом господарського процесуального права слід розуміти сукупність зафіксованих у нормах цієї галузі механізмів впливу на суспільні відносини, що складають її предмет, застосування яких дозволяє здійснювати господарське судочинство на засадах верховенства права, з метою захисту прав та охоронюваних законом інтересів особи і держави.

§ 3. Система господарського процесуального права

Будь-яка система є цілісним утворенням, яке, у свою чергу складається з певної кількості взаємопов’язаних і взаємодіючих елементів.

Норми господарського процесуального права мають свої особливості: спираючись у першу чергу на норми публічного права, вони охоплюють своїм впливом специфіку відносин у сфері господарського процесу. Незважаючи на те, що норми публічного права є первісними елементами системи господарського процесуального права, вони не існують відокремлено, об’єднуються у більш вагомі утворення відповідно до спільності відносин, які вони регулюють.

Систему господарського процесуального права складають норми, що регламентують господарський процес і складається із загальної і особливої. частин.

Норми загальної частини господарського процесуального права охоплюють відправні, загальні положення, принципи, дія яких поширюються на всі або більшість врегулюваних господарським процесуальним правом відносин, становить загальну частину цього права. Ці норми розкривають загальні засади становлення господарського судочинства та міжнародні стандарти у сфері судочинства; закріплюють предмет і метод, принципи, систему та джерела господарського процесуального права. Вони закріплюють систему та порядок діяльності господарських судів.

Особливу частину господарського процесуального права складають процесуальні норми, які безпосередньо встановлюють порядок здійснення господарського процесу і призначені для регулювання відносин, що виникають у разі порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених процесуальними норми заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Приписи загальної та особливої частин взаємозалежні й представляють єдине ціле – систему господарського процесуального права.

Отже, система господарського процесуального права – це сукупність правових норм та інститутів, об’єднаних єдиним предметом і методом, принципами й цілями, які характеризуються певною єдністю.

§ 4. Джерела господарського процесуального права

 

Згідно статті 3 ГПК судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, Господарського процесуального кодексу України, Закону України «Про міжнародне приватне право», Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а також міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила судочинства, ніж ті, що передбачені ГПК, іншими законами України, застосовуються правила міжнародного договору.

Судочинство у господарських судах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Вищий суд з питань інтелектуальної власності розглядає справи, віднесені до його компетенції, в порядку, передбаченому ГПК.

У питанні джерел права, що застосовуються судом, слід виходити із того, що господарський суд у своїй діяльності застосовує чинні нормативно-правові акти, перш за все приписи Конституції, яка має найвищу юридичну силу, закони України, міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Входячи із статті 9 Конституції України, як зазначається в Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» № 9 від 01.11. 1996 р., чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України, суд не може застосувати закон, який регулює правовідносини, що розглядаються, інакше як міжнародний договір. У той же час міжнародні договори застосовуються, якщо вони не суперечать Конституції України.

Правовідносини в сфері господарського судочинства регулюються міжнародними договорами, що діють у цій сфері, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України і які стали частиною національного законодавства, або рекомендаційні положення норм міжнародного права, що прямо включені до чинного законодавства України.

Джерелом господарського процесуального права є нормативно-правові акти, які вміщують правові норми, що регулюють господарське судочинство. Зокрема, це Закон України «Про судоустрій і статус суддів», який визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд.

Слід звернути на увагу на «звичаї» як джерело господарського процесу, які у давньоримському праві позначалися терміном «non scripta» (неписані закони). З посиленням законодавчої діяльності держави звичай значною мірою втратив своє значення, хоч і не перестав бути джерелом права. Як зазначається в пункті 3.2 роз’яснення Президії Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики розгляду справ за участю іноземних підприємств і організацій» № 04-5/608 від 31.05. 2002 р., в разі відсутності законодавства, що регулює спірні відносини за участю іноземного суб’єкта підприємницької діяльності, господарський суд може застосовувати міжнародні торгові звичаї.

В Україні ставлення до правового звичаю як джерела права у різні періоди її історії було неоднозначне. Беззаперечним є те, що державно-нормативне регулювання не охоплює всі суспільні відносини і тому звичай зберігає своє значення в окремих галузях приватного і публічного права. Незважаючи на те, що Конституція України не закріплює правовий звичай як джерело права, але окремі акти законодавства містять такі норми. Зокрема, в статті 7 Цивільного кодексу України міститься вказівка, що судам необхідно виходити з того, що нормативно-правові акти будь-якого державного чи іншого органу (акти Президента України, постанови Верховної Ради України, постанови розпорядження Кабінету Міністрів України, нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим чи рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим, акти органів місцевого самоврядування, накази та інструкції міністерств і відомств, накази керівників підприємств, установ та організацій тощо) підлягають оцінці на відповідність як Конституції, так і закону. Якщо при розгляді справи буде встановлено, що нормативно-правовий акт, який підлягав застосуванню, не відповідає чи суперечить законові, суд зобов’язаний застосувати закон, який регулює ці правовідносини.

У цілому ж використання правового звичаю як джерела права має обмежений характер в силу консерватизму і неможливості впорядкування всіх сфер суспільних відносин. З певними винятками сфера його використання може звужуватись відповідно до вдосконалення законодавства.

Залежно від характеру правового звичаю розрізняють кілька його видів: звичаї ділового обороту; міжнародні звичаї; звичаї внутрішньодержавні; звичаї, засновані на звичаєвому праві; судовий звичай.

Слід виділити такі характерні риси звичаю як джерела господарського процесуального права:

♦ звичай є загальним правилом поведінки, що склалося внаслідок

неодноразового, тривалого і однакового застосування;

♦ не є обов’язковою фіксація звичаю в якихось документах, що прямо

випливає зі змісту окремих статей господарського та цивільного кодексів.

З огляду на вимоги процесуального законодавства (належність і допустимість доказів за ГПК) і теорії доказів взагалі – скоріш за все, судова

практика не сприйме посилання сторін на звичаї, не зафіксовані у письмових документах. Посилаючись на якісь звичаї у своєму рішенні, суд має вказати достовірне джерело такої інформації, а не лише відповідні пояснення сторін. Інакше важче надати належну оцінку і встановити об’єктивну наявність ознак правового звичаю відповідно до вимог статті 7 ЦК.

Для прикладу використання письмових доказів наявності певних звичаїв в господарських судах, можна навести приклад. Згідно п. 9 частини другої ст. 3 Закону України «Про торгово-промислової палати в Україні» від 02.12.1997 р., одним із завдань торгово-промислових палат є сприяння розвитку торгових та інших чесних звичаїв у підприємницькій діяльності, участь у розробленні правил професійної етики у конкуренції для різних сфер підприємницької діяльності, галузей економіки, спілок та об’єднань підприємців.

Наведене є підставою надати суду певний письмовий документ (довідку або висновок торгово-промислової палати про затвердження правил поведінки та звичаїв у певній галузі господарювання тощо). Задача суду полягатиме у з’ясуванні того, наскільки ці документи відповідають вимогам статті 7 ЦК.

Щодо застосування аналогії закону, то у разі відсутності закону, що регулює спірні відносини, господарський суд застосовує закон, що регулює подібні відносини (аналогія закону), а за відсутності такого – виходить із загальних засад і змісту законодавства ( аналогія права).

Отже, аналогія закону – це спосіб подолання існуючих в законі прогалин, з метою врегулювання спірних відносин господарським судом шляхом застосування норми закону, що регулює подібні відносини.

У свою чергу аналогія права – це спосіб подолання існуючих в законі прогалин, коли господарський спір вирішується судом виходячи із загальних засад і змісту законодавства.

Контрольні запитання та завдання для самоперевірки

  • Розкрийте зміст поняття «господарського процесуального права».
  • Розкрийте, що ви розумієте під предметом і методом господарського процесуального права ?
  • Дайте визначення системи господарського процесуального права.
  • Роль джерел господарського процесуального права в діяльності судів.
  • Яку роль в діяльності господарського судочинства відіграють міжнародні договорами ?
  • Що слід розуміти під «звичаєм» ?
  • Виділіть характерні риси звичаю як джерела господарського процесуального права.
  • Що ви розумієте під аналогією закону та аналогією права ?

Модуль 2

ПРИНЦИПИ ГОСПОДАРСЬКОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА

§ 1. Загальне поняття принципів права

Принципи права представляють собою основні засади, на яких будуються правові норми. У правовій літературі є абсолютно різні підходи як до визначення суті та змісту принципів права, так і до їх правової природи.

Категорія «принцип права» як предмет наукового дослідження викликає і продовжує викликати зацікавленість не тільки вчених-теоретиків, але й представників галузевих правових наук. Проблема реалізації принципів права як ефективного регулятора суспільних відносин на сьогодні набуває особливої актуальності та практичного значення. Принципи права сприяють усуненню неузгодженостей та суперечностей між окремими правовими приписами та підвищенню якості законодавства, забезпечуючи тим самим ефективність регулювання суспільних відносин.

Загальні принципи права закріплені в Конституції України є універсальними і властивими усім галузям права.

Термін «принципи» походить від лат. «principium» означає початок, фундаментальну основу, вихідне положення, переконання людини, його погляд, установки діяльності.

Новий тлумачений словник української мови визначенню терміну «принцип» дає таке тлумачення: принцип – 1. Основне вихідне положення якої-небудь наукової системи, теорії, ідеологічного напряму і т. і.; засада; основний закон якої-небудь точної науки. В принципі – в основному, в загальному. 2. Особливість, покладена в основу створення або здійснення чого-небудь, спосіб створення, або здійснення чогось; 3. Переконання, норма, правило, яким керується хто-небудь у житті, поведінці; канон.[7]

У загальній теорії права принципи права розглядаються як основні (керовані) ідеї, вихідні положення, які характеризують зміст права, суть та призначення в суспільстві. З одного боку, вони виражають закономірності права, а з іншого – є найбільш загальними нормами, які діють у всій сфері правового регулювання і поширюються на всіх суб’єктів. Ці норми або прямо сформульовані в законі, або виводяться із загального змісту законів.[8]

У своїй практичній діяльності господарські суди використовують теоретично розроблені юридичною наукою принципи права.

§ 2. Зміст принципів господарського процесуального права

Принципи господарського процесуального права закріплені в частині третій статті 2 ГПК, відповідно до якого основними засадами (принципами) господарського судочинства є:

1) верховенство права;

2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом;

3) гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;

4) змагальність сторін;

5) диспозитивність;

6) пропорційність;

7) обов’язковість судового рішення;

8) забезпечення права на апеляційний перегляд справи;

9) забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках;

10) розумність строків розгляду справи судом;

11) неприпустимість зловживання процесуальними правами;

12) відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.

Принцип верховенство права.

Вказаний принцип є одним із фундаментальних принципів в діяльності судів. Цей принцип закріплений в статті 8 Конституції України, відповідно до якої в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Виходячи із зазначеного принципу та гарантування Конституцією
судового захисту конституційних прав і свобод, судова діяльність має бути спрямована на захист цих прав і свобод від будь-яких посягань шляхом забезпечення своєчасного та якісного розгляду конкретних справ. При цьому слід мати на увазі, що згідно зі статтею 22 Конституції закріплені в ній права і свободи людини й громадянина не є вичерпними.

Згідно частини першої статті 11 ГПК суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Вказаний принцип зобов’язує господарський суд здійснювати правосуддя справедливо, неупереджено і ефективно будь-якої особи права якої порушено ( інтереси фізичних і юридичних осіб та держави). Зокрема, у доповіді Венеціанської комісії «Про верховенство права» зазначено, що наразі можливий консенсус щодо обов’язкових елементів (як формальних, так і матеріальних або субстантивних) поняття «верховенство права», зокрема, таких, як:

Законність, в тому числі прозорий, підзвітний і демократичний порядок введення законів у дію;

Правова певність;

Заборона свавілля;

Доступ до правосуддя у незалежних і неупереджених судах, в тому числі судовий контроль за адміністративними актами;

Дотримання прав людини;

Недискримінація та рівність перед законом.

Перелічене лежать в основі конституційних і законодавчих положень та судової практики як на національному, так і на міжнародному рівнях.

Відповідно до підходів Венеціанської комісії виділяють такі складові верховенства права:

♦ доступ до закону (положення закону повинні бути зрозумілими, ясними та передбачуваними);

♦ вирішення питань про юридичні права повинно, як правило, здійснюватися на підставі закону, а не за розсудом;

♦ рівність перед законом;

♦ влада повинна реалізовуватися відповідно до закону, справедливо та розумно;

♦ права людини повинні бути захищені;

♦ повинні бути наявні засоби для врегулювання спорів без невиправданих витрат та відстрочок;

♦ наявність справедливого суду;

♦ держава повинна дотримуватися своїх зобов’язань у рамках як міжнародного, так і національного права.

Принцип рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Закріплений в статті 129 Конституції та статті 9 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» принцип означає, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних та інших ознак.

Суд створює такі умови, за яких кожному учаснику судового процесу гарантується рівність у реалізації наданих процесуальних прав та у виконанні процесуальних обов’язків, визначених процесуальним законом.

Загальний правовий стандарт у реалізації рівності перед законом і судом окремо закріплено в статті 7 ГПК, відповідно до якого правосуддя в господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності, підпорядкування, місцезнаходження, місця створення та реєстрації, законодавства, відповідно до якого створена юридична особа, та інших обставин; рівності всіх фізичних осіб незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного і соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак; рівності фізичних та юридичних осіб незалежно від будь-яких ознак чи обставин.

Вказаний в статті 7 ГПК принцип відповідає конституційним засадам і загальновизнаним міжнародним стандартам, який закріплено в Загальній декларації прав людини, прийняту Генеральною Асамблеєю ООН 10.12.1948 р., в ст. 8 якої наголошується, що кожна людина має право на ефективне відновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення його основних прав, наданих йому конституцією або законом.

Принцип гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами.

Цей принцип знайшов своє відображення в статті 8 та статті 9 ГПК, а також в статті 11 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», в якому міститься вказівка, що судові рішення, судові засідання та інформація щодо справ, які розглядаються судом, є відкритими, крім випадків, установлених законом. Ніхто не може бути обмежений у праві на отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Будь-яка особа має право на вільний доступ до судового рішення в порядку, встановленому законом.

Інформація про суд, який розглядає справу, сторони спору та предмет позову, дату надходження позовної заяви, апеляційної, касаційної скарги, заяви про перегляд судового рішення, стадії розгляду справи, місце, дату і час судового засідання, рух справи з одного суду до іншого є відкритою та має бути невідкладно оприлюдненою на офіційному веб-порталі судової влади України, крім випадків, установлених законом.

Розгляд справ у судах відбувається відкрито, крім випадків, установлених законом. У відкритому судовому засіданні мають право бути присутніми будь-які особи. У разі вчинення особою дій, що свідчать про неповагу до суду або учасників судового процесу, така особа за вмотивованим судовим рішенням може бути видалена із зали судового засідання.

Особи, присутні в залі судового засідання, представники засобів масової інформації можуть проводити в залі судового засідання фотозйомку, відео- та аудіозапис з використанням портативних відео- та аудіотехнічних засобів без отримання окремого дозволу суду, але з урахуванням обмежень, встановлених законом. Трансляція судового засідання здійснюється з дозволу суду. Якщо всі учасники справи беруть участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, здійснюється транслювання перебігу судового засідання в мережі Інтернет в обов’язковому порядку.

Принцип гласність судового процесу визначає стаття 8 ГПК.

Розгляд справ у господарських судах проводиться усно і відкрито, крім випадків, передбачених ГПК.

Будь-яка особа має право бути присутньою у відкритому судовому засіданні. Від особи, яка бажає бути присутньою у судовому засіданні, забороняється вимагати будь-які документи, крім документа, що посвідчує особу.

Особи, які бажають бути присутніми у судовому засіданні, допускаються до зали судових засідань до початку судового засідання або під час перерви.

Суд може видалити із зали судових засідань осіб, які перешкоджають веденню судового засідання, здійсненню прав або виконанню обов’язків учасників судового процесу або судді, порушують порядок у залі суду.

Особи, присутні в залі судового засідання, представники засобів масової інформації можуть проводити у залі судового засідання фотозйомку, відео- та аудіозапис з використанням портативних відео- та аудіотехнічних засобів без отримання окремого дозволу суду, але з урахуванням обмежень, встановлених ГПК.

Трансляція судового засідання здійснюється з дозволу суду. Якщо всі учасники справи беруть участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, здійснюється транслювання перебігу судового засідання в мережі Інтернет в обов’язковому порядку.

Проведення в залі судового засідання фотозйомки, відеозапису, а також трансляція судового засідання повинні здійснюватися без створення перешкод у веденні засідання і здійсненні учасниками судового процесу їхніх процесуальних прав.

Розгляд справи у закритому судовому засіданні проводиться у випадках, коли відкритий судовий розгляд може мати наслідком розголошення таємної чи іншої інформації, що охороняється законом, необхідності захисту особистого та сімейного життя людини, а також в інших випадках, установлених законом.

Про розгляд справи у закритому судовому засіданні постановляється ухвала. Суд ухвалою може оголосити судове засідання закритим повністю або закритою його частину.

Розгляд справи та вчинення окремих процесуальних дій у закритому судовому засіданні проводяться з додержанням правил здійснення судочинства в господарських судах. Під час такого розгляду можуть бути присутні лише учасники справи, а в разі необхідності – свідки, експерти, спеціалісти, перекладачі. Суд попереджає зазначених осіб про обов’язок не розголошувати інформацію, для забезпечення захисту якої розгляд справи або вчинення окремих процесуальних дій відбувається в закритому судовому засіданні.

Використання систем відеоконференц-зв’язку та транслювання перебігу судового засідання в мережі Інтернет у закритому судовому засіданні не допускаються.

Якщо під час закритого судового засідання буде встановлено, що інформація, для забезпечення нерозголошення якої розгляд справи або вчинення окремих процесуальних дій відбувалися в закритому судовому засіданні, вже є публічно доступною або обмеження доступу до інформації є безпідставним чи не відповідає закону, суд постановляє ухвалу про подальший розгляд справи у відкритому судовому засіданні.

Розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо ГПК не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Суд під час розгляду справи в судовому засіданні здійснює повне фіксування його перебігу за допомогою відео- та (або) звукозаписувального технічного засобу, крім випадків, передбачених ГПК. Порядок такого фіксування встановлюється ГПК.

Офіційним записом судового засідання є лише технічний запис, здійснений судом у порядку, передбаченому ГПК.

Судове рішення (повне або скорочене), ухвалене у відкритому судовому засіданні, оголошується прилюдно у порядку, визначеному ГПК.

Якщо судовий розгляд проводився в закритому судовому засіданні, прилюдно оголошується лише вступна та резолютивна частини рішення, якщо такі частини не містять інформації, для забезпечення захисту якої розгляд справи або вчинення окремих процесуальних дій проводилися в закритому судовому засіданні. Якщо вступна та (або) резолютивна частини рішення містять таку інформацію, їх оголошення здійснюється в закритому судовому засіданні.

Якщо судове рішення оголошується прилюдно, учасники справи, інші особи, присутні у залі судового засідання, представники засобів масової інформації можуть проводити в залі судового засідання фотозйомку, відеозапис, транслювання оголошення рішення по радіо і телебаченню, в мережі Інтернет.

Отже, стаття 8 ГПК визначає застосування конституційного принципу гласності судового процесу, який належить до основних засад судочинства встановлених у статті 129 Конституції України і охоплює загальні права й обов’язки осіб в судовому засіданні, а також суду (судді) при здійсненні господарського судочинства.

Крім статті 8 ГПК, порядок доступу до судових рішень з метою забезпечення відкритості діяльності судів загальної юрисдикції, прогнозованості судових рішень та сприяння однаковому застосуванню законодавства, також здійснюється відповідно Закону України «Про доступ до судових рішень» від 22.12.2005 р., згідно ст. 2 якого рішення суду проголошується прилюдно, крім випадків, коли розгляд справи проводився у закритому судовому засіданні. Розгляд справи у закритому судовому засіданні допускається за вмотивованим рішенням суду виключно у випадках, визначених законом.

Усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню
в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання. Судові рішення також можуть публікуватися в друкованих виданнях із додержанням вимог Закону. Якщо судовий розгляд відбувався у закритому судовому засіданні, судове рішення оприлюднюється з виключенням інформації, яка за рішенням суду щодо розгляду справи у закритому судовому засіданні підлягає захисту від розголошення.

Стосовно судових рішень, слід зазначити, що згідно статті 4 Закону України «Про доступ до судових рішень», судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України. Для реалізації права доступу до судових рішень, внесених до Реєстру, користувачу надаються можливості пошуку, перегляду, копіювання та роздрукування судових рішень або їхніх частин.

Водночас обмеження права вільного користування офіційним
веб-порталом судової влади України допускається настільки, наскільки це необхідно для захисту інформації, яка за рішенням суду щодо розгляду справи у закритому судовому засіданні підлягає захисту від розголошення.

Судові рішення, внесені до Реєстру, можуть офіційно
опубліковуватися у друкованих виданнях. Будь-яка особа має право повністю або частково відтворювати судові рішення, що проголошені судом прилюдно, у будь-який спосіб, у тому числі через оприлюднення в друкованих виданнях, у засобах масової інформації, створення електронних баз даних судових рішень.

Як уже було зазначено, до принципу гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами, має відношення принцип відкритості інформації щодо справи (ст. 9 ГПК), який тісно ув’язнений і принципом гласності судового процесу (ст. 8 ГПК) при здійсненні господарського судочинства, які мають безпосереднє відношення до розповсюдження інформації щодо судової справи.

Відповідно до принципу відкритості інформації щодо справи (ст. 9 ГПК), ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Будь-яка особа, яка не є учасником справи, має право на доступ до судових рішень у порядку, встановленому законом.

Особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов’язки, які подали апеляційну чи касаційну скаргу на відповідне рішення, мають право ознайомлюватися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії з документів, долучених до справи, одержувати копії судових рішень в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Інформація щодо суду, який розглядає справу, учасників справи та предмета позову, дати надходження позовної заяви (скарги) або будь-якої іншої заяви або клопотання у справі, у тому числі особи, яка подала таку заяву, вжитих заходів забезпечення позову та (або) доказів, стадії розгляду справи, місця, дати і часу судового засідання, руху справи з одного суду до іншого є відкритою та підлягає невідкладному оприлюдненню на офіційному веб-порталі судової влади України в порядку, визначеному Положенням про Єдину судову інформаційно-телекомунікаційну систему.

У разі постановлення судом ухвали про розгляд справи у закритому судовому засіданні інформація щодо справи не розкривається, крім відомостей про учасників справи, предмет позову, дату надходження позовної заяви, стадії розгляду справи, місце, дату і час судового засідання, рух справи з одного суду до іншого.

При розкритті інформації щодо справи, передбаченої частинами третьою та четвертою статті 9 ГПК, не можуть бути оприлюднені такі відомості:

1) місце проживання або перебування фізичних осіб із зазначенням адреси, номери телефонів чи інших засобів зв’язку, адреси електронної пошти, реєстраційні номери облікової картки платника податків, реквізити документів, що посвідчують особу, унікальні номери запису в Єдиному державному демографічному реєстрі;

2) реєстраційні номери транспортних засобів;

3) номери банківських рахунків, номери платіжних карток;

4) інформація, для забезпечення захисту якої розгляд справи або вчинення окремих процесуальних дій відбувалися в закритому судовому засіданні.

Такі відомості замінюються літерними або цифровими позначеннями.

Відповідно до норм Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 р., судові рішення, судові засідання та інформація щодо справ, які розглядаються судом, є відкритими, крім випадків, установлених законом. Ніхто не може бути обмежений у праві на отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Будь-яка особа має право на вільний доступ до судового рішення в порядку, встановленому законом.

Інформація про суд, який розглядає справу, сторони спору та предмет позову, дату надходження позовної заяви, апеляційної, касаційної скарги, заяви про перегляд судового рішення, стадії розгляду справи, місце, дату і час судового засідання, рух справи з одного суду до іншого є відкритою та має бути невідкладно оприлюдненою на офіційному веб-порталі судової влади України, крім випадків, установлених законом.

Особи, присутні в залі судового засідання, представники засобів масової інформації можуть проводити в залі судового засідання фотозйомку, відео- та аудіозапис з використанням портативних відео- та аудіотехнічних засобів без отримання окремого дозволу суду, але з урахуванням обмежень, встановлених законом. Трансляція судового засідання здійснюється з дозволу суду. Якщо всі учасники справи беруть участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, здійснюється транслювання перебігу судового засідання в мережі Інтернет в обов’язковому порядку.

Проведення в залі судового засідання фотозйомки, відеозапису, а також трансляція судового засідання повинні здійснюватися без створення перешкод у веденні засідання і здійсненні учасниками судового процесу їхніх процесуальних прав. Суд може визначити місце в залі судових засідань, з якого має проводитися фотозйомка, відеозапис.

При розгляді справ перебіг судового процесу фіксується технічними засобами в порядку, встановленому законом.

Учасникам судового процесу на підставі судового рішення забезпечується можливість брати участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції у порядку, встановленому законом. Обов’язок забезпечити проведення відеоконференції покладається на суд, який отримав судове рішення про проведення відеоконференції, незалежно від спеціалізації та інстанції суду, який прийняв таке рішення.

Судові засідання проводяться виключно в спеціально обладнаному для цього приміщенні суду – залі засідань, яке придатне для розміщення сторін та інших учасників судового процесу і дає змогу реалізовувати надані їм процесуальні права і виконувати процесуальні обов’язки.

Особа, яка не бере (не брала) участі у справі, якщо судове рішення безпосередньо стосується її прав, свобод, інтересів чи обов’язків, може звернутися до апарату відповідного суду з письмовою заявою про:

1) надання можливості ознайомитися із судовим рішенням у
приміщенні суду;

2) надання можливості виготовити копії судового рішення за
допомогою власних технічних засобів;

3) виготовлення копії судового рішення апаратом суду.

Проте частина п’ята статті 9 ГПК визначає відомості, що не можуть бути розголошені в текстах судових рішень, відкритих для загального доступу. Крім визначених частиною п’ятою статті 9 ГПК відомостей, ними можуть бути й інші відомості, що дають можливість ідентифікувати фізичну особу.

Принцип змагальності сторін.

Судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обгрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Цей принцип закріплено в пункті 4 частині третій статті 129 Конституції України. Відповідно до цього принципу, учасникам господарського процесу забезпечуються широкі можливості у захисті своїх права та законних інтересів, а господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Принцип змагальність сторін знайшов своє відображення в статті 13 ГПК, відповідно до якого судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін.

Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов’язків, передбачених ГПК.

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов’язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Суд, зберігаючи об’єктивність і неупередженість:

1) керує ходом судового процесу;

2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами;

3) роз’яснює у разі необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов’язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій;

4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом;

5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов’язків.

Згідно статті 129 Конституції України однією із основних засад судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Конституція України містить імператив, відповідно до якого учасники господарського процесу мають рівнівні права та обов’язки перед законом і судом, передбачені ГПК.

При цьому кожна сторона у судовій справі повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, а також кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов’язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

У свою чергу господарський суд створює необхідні умови учасникам господарського процесу необхідних умов для реалізації прав сторін на повне та об’єктивне з’ясування обставин справи, роз’яснює учасникам господарського процесу їх права та обов’язки, а у разі необхідності запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами, шляхом вжиття заходів для виконання ними їхніх обов’язків, передбачених ГПК та іншими законодавчими актами.

Принцип диспозитивності.

Згідно із цим принципом суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до ГПК, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених ГПК випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов’язком суду, крім випадків, встановлених ГПК.

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (ст. 14 ГПК).

Принцип диспозитивності (походить від латинського слова «сіізропо», що означає «розпоряджатися») – це передбачена нормами права можливість особи розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами або тільки процесуальними правами в межах, встановлених законом.

Господарський суд розглядає справи винятково внаслідок звернення особи до суду в порядку визначеним ГПК. При цьому суд пов’язаний заявленими вимогами і обсягом наданих сторонами (іншими особами) доказів.

Принцип диспозитивність господарського судочинства визначає, що будь-яка особа, права і законні інтереси якої порушено має право і можливість вільно розпоряджатися своїми матеріальними чи процесуальними правами на свій власний розсуд в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом.

Принцип диспозитивності властивий всім видам провадження господарського судочинства.

Принцип пропорційності.

Згідно статті 15 ГПК суд визначає в межах, встановлених ГПК, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання господарського судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов’язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

У загальному вигляді принцип пропорційності у господарському судочинстві має універсальний характер, коли вимагається співрозмірний розумний баланс між приватними й публічними інтересами. Це може відбуватися у разі певних обмежень прав і інтересів публічних або приватних осіб, тому суд (суддя) зобов’язані враховуючи принцип пропорційності досягти розумного співвідношення між приватними й публічними інтересами, застосовуючи відповідні засоби державного впливу при вирішенні господарського спору. Враховуючи принцип пропорційності, суд при здійснення провадження у справі зобов’язаний врахувати особливості господарського спору як для його сторін, так і для суспільства в цілому

Принцип обов’язковості судового рішення закріплений у статті 18 ГПК, відповідно до якого судові рішення, що набрали законної сили, є обов’язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об’єднаннями на всій території України.

Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

Обов’язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права чи інтереси.

Дана стаття визначає вимогу щодо обов’язковості судових рішень закріплено в п. 9 частини першої статті 129 Конституції України, а також в статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» відповідно до якого судові рішення, що набрали законної сили, є обов’язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об’єднаннями на всій території України. Обов’язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд у межах повноважень, наданих йому законом.

Невиконання судових рішень має наслідком юридичну відповідальність, установлену законом. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи не можуть приймати рішення, які скасовують судові рішення або зупиняють їх виконання. Судові рішення інших держав, рішення міжнародних арбітражів, рішення міжнародних судових установ та аналогічні рішення інших міжнародних організацій щодо вирішення спорів є обов’язковими до виконання на території України за умов, визначених законом, а також відповідно до міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Поряд з обов’язковими для виконання рішень господарських судів частина третя статті надає право особам, які не брали участі у справі, звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права чи інтереси.

Принцип забезпечення права на апеляційний перегляд справи.

Процесуальний закон надає учасникам справи, яка є предметом судового розгляду, та іншим особам право на перегляд в апеляційному порядку судового рішення місцевого господарського суду, який знаходиться у межах відповідного апеляційного округу.

Статтею 17 ГПК встановлено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов’язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках – на касаційне оскарження судового рішення.

У той же час, не допускається касаційне оскарження судового рішення суду першої інстанції без його перегляду в апеляційному порядку.

В статті 17 ГПК реалізується конституційний принцип, визначений статтею 129 Конституції України, норми якої забезпечують права особи на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках, а також на касаційне оскарження судового рішення.

Здійснення апеляційного перегляд справи, а також на касаційне оскарження судового рішення, вказує на стадії процесу, оскільки неможливо вчиняти касаційне оскарження судового рішення без апеляційного перегляду справи.

Принцип забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках.

Цей принцип надає можливість особі реалізувати своє право на перегляд у касаційному порядку судового рішення, ухваленого судами першої та апеляційної інстанцій. Вказаний принцип знайшов своє відображення в Главі другій «Касаційне провадження» (ст. ст. 287319 ГПК).

Принцип розумності строків розгляду справи судом.

Статтею 144 ГПК встановлено, що суд має встановлювати достатній строк для вчинення процесуальних дій. Запровадження в ГПК поняття розумних строків розгляду справ у суді зумовлює необхідність з’ясування суті цього принципу та його тлумачення Європейським Судом з прав людини. Відповідно до вимог статті 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод від 04.11.1950 р., яка набула чинності для України 11.09.1997 р., справи про цивільні права та обов’язки осіб, а також справи про кримінальне обвинувачення мають бути розглянуті у суді впродовж розумного строку. Ця вимога спрямована на швидкий захист судом порушених прав особи, оскільки будь-яке зволікання може негативно відобразитися на правах, які підлягають захисту. А відсутність своєчасного судового захисту може призводити до ситуацій, коли наступні дії суду вже не матимуть значення для особи та її прав.

Недотримання розумних строків покладає відповідальність на державу за затягування провадження у справі.

Верховний суд України листом «Щодо перевищення розумних строків розгляду справ» № 1-5/45 від 25.01.2006 р., визначив критерії оцінювання розумності строку розгляду справи, які є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних):

1) складність справи;

2) поведінка заявника;

3) поведінка органів державної влади (насамперед суду).

Принцип неприпустимості зловживання процесуальними правами.

Згідно із цим принципом учасники господарського процесу зобов’язані дотримуватися встановлених законом процесуальних прав, а у разі їх зловживання, суд має право застосувати до такої особи правові заходи впливу.

Частиною дугою статті 43 ГПК визначено підстави зловживання процесуальними правами. Виходячи із норм вказаної статті та конкретної справи, суд зобов’язаний вживати заходів для запобігання зловживанню процесуальними правами. У випадку зловживання процесуальними правами учасником судового процесу суд застосовує до нього заходи, визначені ГПК.

Принцип відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.

У випадку задоволення позову суд ухвалює рішення про повернення внесеної суми позивачу, а у випадку відмови у позові, закриття провадження чи залишення позову без розгляду – про відшкодування за її рахунок витрат відповідача повністю або частково в порядку, передбаченому ГПК.

Контрольні запитання та завдання для самоперевірки

  • Розкрийте роль принципів права в діяльності господарських судів.
  • Розкрийте роль принципів господарського процесуального права в діяльності господарських судів ?
  • Розкрийте принцип верховенство права ?
  • Як ви розумієте принцип розумності строків розгляду справ ?

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Модуль 3

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

§ 1. Право на звернення до господарського суду

Згідно з Конституцією України Україна є демократичною, соціальною, правовою державою, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Гарантуючи судовий захист з боку держави, Основний Закон України водночас визнає право кожного будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Це конституційне право не може бути скасоване або обмежене.

Одним із способів реалізації права кожного будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань у сфері господарських правовідносин є звернення до господарського суду.

Згідно частини першої статті 4 ГПК право на звернення до господарського суду в установленому ГПК гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.

Суб’єктами звернення до господарського суду є:

♦ юридичні особи;

♦ фізичні особи – підприємці;

♦ фізичні особи, які не є підприємцями;

♦ державні органи, органи місцевого самоврядування (ч. 2 ст. 4);

♦ особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (ч. 3 ст. 4).

За угодою сторін спір може бути переданий на розгляд:

♦ третейського суду;

♦ міжнародного комерційного арбітражу.

Жодна особа не може бути позбавлена права на участь у розгляді своєї справи у визначеному законом порядку.

В частині першій статті 4 ГПК реалізується конституційний принцип доступності правосуддя. До господарського суду вправі звернутися кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено чи оспорюється, а сам спір має бути віднесений до юрисдикції господарського суду. Гарантуючи судовий захист з боку держави, Конституція України визнає право кожного будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Це конституційне право не може бути скасоване або обмежене. Одним із способів реалізації права кожного будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань у сфері господарських правовідносин є звернення до господарського суду.

Право на звернення до господарського суду мають особи визначені в частині другій статті 4 ГПК. Крім визначених в частині другій суб’єктів, які мають право на звернення до господарського суду, частина третя розширює коло осіб, які мають право звертатися до суду в інтересах інших осіб. Тобто, право на пред’явлення позову можуть мати й інші особи, які не вказані в частині другій. Наприклад, це може здійснюватися із відносин, що виникають з перевозок вантажів. Такі роз’яснення надаються Президією ВГСУ «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею» № 04–5/601 від 29.05. 2002 р.

Частина четверта статті 4 ГПК визначає, що відмова від права на звернення до господарського суду є недійсною. Тобто, ніяка укладена угода не породжує ніяких правових наслідків, така угода є нікчемною.

Чинні нормативно-правові акти надають можливість сторонам спору право передати спір на розгляд третейського суду (міжнародного комерційного арбітражу). Розгляд таких справ здійснюється відповідно до норм Законів України:

«Про третейські суди» від 11.05. 2004 р.;

«Про торгово-промислові палати в Україні» від 02.12. 1997 р.;

«Про міжнародний комерційний арбітраж» від 24.02.1994 р.,

відповідних положень та регламентів про Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті України та інших нормативно-правових актів.

До третейського суду за угодою сторін може бути переданий будь-якій спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом.

Крім частини п’ятої статті 4 ГПК норми вказаних законів реалізовано в статті 22 ГПК.

Закон надає право особі брати участь у розгляді своєї справи у визначеному законом порядку. Це означає, що жодна особа не може бути позбавлена права на участь у судовій справі. Суд не може відмовити у правосудді, якщо особа вважає, що її права і законні інтереси порушені або порушуються.

Способи судового захисту порушених, невизнаних або оспорюваних справ та охоронюваних законом інтересів, визначає стаття 5 ГПК.

Здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

§ 2. Єдина судова інформаційно-телекомунікаційна система

Єдина судова інформаційно-телекомунікаційна система покликана максимально перевести документальний судовий процес в електронну форму для подальшого обміну інформацією між учасниками справи.

Загальний порядок і принципи функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи визначено статтею 6 ГПК.

У господарських судах функціонує Єдина судова інформаційно-телекомунікаційна система.

Позовні та інші заяви, скарги та інші передбачені законом процесуальні документи, що подаються до господарського суду і можуть бути предметом судового розгляду, в порядку їх надходження підлягають обов’язковій реєстрації в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі в день надходження документів.

Визначення судді або колегії суддів (судді-доповідача) для розгляду конкретної справи здійснюється Єдиною судовою інформаційно-телекомунікаційною системою у порядку, визначеному цим Кодексом (автоматизований розподіл справ).

Єдина судова інформаційно-телекомунікаційна система відповідно до закону забезпечує обмін документами (надсилання та отримання документів) в електронній формі між судами, між судом та учасниками судового процесу, між учасниками судового процесу, а також фіксування судового процесу і участь учасників судового процесу у судовому засіданні в режимі відеоконференції.

Суд направляє судові рішення та інші процесуальні документи учасникам судового процесу на їхні офіційні електронні адреси, вчиняє інші процесуальні дії в електронній формі із застосуванням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи в порядку, визначеному цим Кодексом та Положенням про Єдину судову інформаційно-телекомунікаційну систему.

Адвокати, нотаріуси, приватні виконавці, арбітражні керуючі, судові експерти, державні органи, органи місцевого самоврядування та суб’єкти господарювання державного та комунального секторів економіки реєструють офіційні електронні адреси в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі в обов’язковому порядку. Інші особи реєструють свої офіційні електронні адреси в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі в добровільному порядку.

Особам, які зареєстрували офіційні електронні адреси в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі, суд вручає будь-які документи у справах, в яких такі особи беруть участь, виключно в електронній формі шляхом їх направлення на офіційні електронні адреси таких осіб, що не позбавляє їх права отримати копію судового рішення у паперовій формі за окремою заявою.

Реєстрація в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі не позбавляє права на подання документів до суду в паперовій формі.

Особи, які зареєстрували офіційні електронні адреси в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі, можуть подати процесуальні, інші документи, вчинити інші процесуальні дії в електронній формі виключно за допомогою Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, з використанням власного електронного цифрового підпису, прирівняного до власноручного підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис», якщо інше не передбачено цим Кодексом.

Особливості використання електронного цифрового підпису в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі визначаються Положенням про Єдину судову інформаційно-телекомунікаційну систему.

Суд проводить розгляд справи за матеріалами судової справи в електронній формі. Процесуальні та інші документи і докази у паперовій формі не пізніше трьох днів з дня їх надходження до суду переводяться у електронну форму та долучаються до матеріалів електронної судової справи в порядку, визначеному Положенням про Єдину судову інформаційно-телекомунікаційну систему.

У разі неможливості розгляду справи судом в електронній формі з технічних причин більше п’яти днів, що може перешкодити розгляду справи у строки, встановлені ГПК, справа розглядається за матеріалами в паперовій формі, для чого матеріали справи невідкладно переводяться в паперову форму у порядку, встановленому Положенням про Єдину судову інформаційно-телекомунікаційну систему.

Процесуальні та інші документи і докази в паперовій формі зберігаються в додатку до справи в суді першої інстанції та у разі необхідності можуть бути оглянуті учасниками справи чи судом першої інстанції, або витребувані судом апеляційної чи касаційної інстанції після надходження до них відповідної апеляційної чи касаційної скарги.

Несанкціоноване втручання в роботу Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи та в автоматизований розподіл справ між суддями тягне за собою відповідальність, установлену законом.

Єдина судова інформаційно-телекомунікаційна система підлягає захисту із застосуванням комплексної системи захисту інформації з підтвердженою відповідністю.

Положення про Єдину судову інформаційно-телекомунікаційну систему затверджується Вищою радою правосуддя за поданням Державної судової адміністрації України та після консультацій з Радою суддів України.

Слід підкреслити, що ЄСІТС орієнтована на оптимітизацію процесуальних документів суду. Згідно частини другої статті 6 ГПК вказана система охоплює всі передбачені законом процесуальні документи, які подаються до господарських судів, в день надходження документів повинні обов’язково бути зареєстровані в ЄСІТС.

Серед очевидних переваг ЄСІТС є визначення судді або колегії суддів (судді-доповідача) для розгляду конкретних судових справ, яке відбувається під час реєстрації відповідних процесуальних документів за принципом вірогідності, з обов’язковим урахуванням справ, що перебувають у розпорядженні судді.

Перевагою ЄСІТС є те, що система забезпечує не тільки внутрішній документообіг між учасниками судового процесу та судом, але й зовнішній – між судами. Система забезпечує фіксування судового процесу, а також участь учасників судового процесу у судовому засіданні в режимі відеоконференції.

Відповідно до Положення про ЄСІТС а також у порядку визначеному ГПК, суд в обов’язковому порядку направляє судові рішення та інші процесуальні документи учасникам судового процесу, особам визначеним в частині шостій ГПК на їхні офіційні електронні адреси, тоді як іншим особам, у разі реєстрації ними своїх офіційних електронних адрес в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі.

Переваги осіб, які зареєстрували офіційні електронні адреси в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі. У такому разі суд вручає таким особам будь-які документи у справах, в яких такі особи беруть участь, виключно в електронній формі шляхом їх направлення на офіційні електронні адреси таких осіб. Проте, це не позбавляє права осіб, яким було направлено документи в електронній формі, отримати копію судового рішення у паперовій формі. У такому разі особа, як бажає отримати необхідний процесуальний документ звертається до суду із заявою.

Особа яка є зареєстраною в ЄСІТС, може на власний розсуд подати процесуальні документи до суду в паперовій формі, а також вчинити інші процесуальні дії в електронній формі виключно за допомогою Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, з використанням власного електронного цифрового підпису, прирівняного до власноручного підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис» від 22.05. 2003 р., якщо інше не передбачено ГПК.

Згідно частини другої статті 1 Закону  «Про електронний цифровий підпис», електронний цифровий підписвид електронного підпису, отриманого за результатом криптографічного перетворення набору електронних даних, який додається до цього набору або логічно з ним поєднується і дає змогу підтвердити його цілісність та ідентифікувати підписувача. Електронний цифровий підпис накладається за допомогою особистого ключа та перевіряється за допомогою відкритого ключа.

Сучасний рівень технічного і технологічного забезпечення надає можливість судді проводити розгляд справи в електронній формі. У разі неможливості розгляду справи судом в електронній формі з технічних причин, якщо такий термін триває більше п’яти днів, суд розглядає справу в паперовій формі. В такому разі отримані судом документи для розгляду справи в електронній формі, невідкладно переводяться в паперову форму.

Порядок зберігання процесуальних та інших документів, також доказів в паперовій формі, які зберігаються в додатку до справи в суді першої інстанції, можуть бути оглянуті, або бути витребувані судом апеляційної чи касаційної інстанції за умови надходження до них відповідної апеляційної чи касаційної скарги.

Несанкціоноване втручання в роботу ЄСІТС та в автоматизований розподіл справ між суддями має наслідком відповідальність, установлену законом і підлягає захисту із застосуванням комплексної системи захисту інформації з підтвердженою відповідністю.

Функціонування ЄСІТС здійснюється відповідно до Положення про Єдину судову інформаційно-телекомунікаційну систему, яке затверджується Вищою радою правосуддя за поданням Державної судової адміністрації України та після консультацій з Радою суддів України.

 

§ 3. Форми господарського судочинства

Згідно частини першої статті 12 ГПК господарське судочинство здійснюється за правилами, передбаченими ГПК, у порядку:

1) наказного провадження, яке призначене для розгляду справ за заявами про стягнення грошових сум незначного розміру, щодо яких відсутній спір або про його наявність заявнику невідомо;

2) позовного провадження, яке поділяється на загальне або спрощене позовне провадження.

Умови, за яких суд має право розглядати вимоги про стягнення грошових сум у наказному провадженні, а справи – у загальному або спрощеному позовному провадженні, визначаються ГПК.

Загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні.

Спрощене позовне провадження призначене для розгляду малозначних справ, справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи.

Малозначними справами є справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Справи незначної складності – це справи визнані судом малозначними й не має універсального характеру. Тобто справи, ціна позову в яких не повинні перевищувати п’ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Господарські суди вирішують справи про банкрутство у порядку провадження, передбаченому ГПК, з урахуванням особливостей, встановлених Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (ч. 6 ст. 12).

В інформаційному листі Вищого господарського суду України № 01-06/606/2013 від 28.03. 2013 р., Про Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (у редакції Закону України від 22.12.2011 № 4212-VI зазначається таке.

 

Частиною третьою статті 7 Закону передбачено, що до боржника може бути застосовано загальний, спеціальний або спрощений порядок провадження у справі про банкрутство залежно від категорії боржника, виду його діяльності та наявності у нього майна.

§ 4. Правнича допомога

Загальні питання, що стосуються права на правничу допомогу визначені статтею 16 ГПК, відповідно до якого учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.

Правовою підставою надання правничої допомоги є Закон України «Про судоустрій і статус суддів», згідно статті 10 якого, кожен має право на професійну правничу допомогу. У випадках, визначених законом, держава забезпечує надання професійної правничої допомоги безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав та особи, яка надає правничу допомогу. Для надання професійної правничої допомоги діє адвокатура.

Стаття 59 Конституції України визначає право кожного на професійну правничу допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. У коментованій статті мова йде про законодавче гарантування учасникам господарської справи правничої допомоги. Водночас, така правнича допомога, згідно частини 2 може здійснюватися виключно адвокатом, про це свідчать норми статті 131-2 Конституції, відповідно до якої засади організації і діяльності адвокатури та здійснення адвокатської діяльності в Україні визначаються законом.

У той же час законом можуть бути визначені винятки щодо представництва в суді у трудових спорах, спорах щодо захисту соціальних прав, щодо виборів та референдумів, у малозначних спорах, а також стосовно представництва малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена.

При цьому необхідно розрізняти поняття «правнича допомога» і «безоплатна правова допомога». Відповідно до Закону України «Про безоплатну правову допомогу» від 02.06.2011 р., безоплатна первинна правова допомога – це вид державної гарантії, що полягає в інформуванні особи про її права і свободи, порядок їх реалізації, відновлення у випадку їх порушення та порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Яка включає такі види правових послуг:

1) надання правової інформації;

2) надання консультацій і роз’яснень з правових питань;

3) складення заяв, скарг та інших документів правового характеру (крім документів процесуального характеру);

4) надання допомоги в забезпеченні доступу особи до вторинної правової допомоги та медіації.

Суб’єктами надання безоплатної первинної правової допомоги є:

1) органи виконавчої влади;

2) органи місцевого самоврядування;

3) фізичні та юридичні особи приватного права;

4) спеціалізовані установи.

Крім безоплатної первинної правової допомоги, існує безоплатна вторинна правова допомога як вид державної гарантії, що полягає у створенні рівних можливостей для доступу осіб до правосуддя.

Згідно статті 13 Закону безоплатна вторинна правова допомога включає такі види правових послуг:

1) захист;

2) здійснення представництва інтересів осіб, що мають право на безоплатну вторинну правову допомогу, в судах, інших державних органах, органах місцевого самоврядування, перед іншими особами;

3) складення документів процесуального характеру.

Право на безоплатну вторинну правову допомогу згідно із вказаним вище Законом та іншими законами України має обмежена категорія осіб. Зокрема, особи, які перебувають під юрисдикцією України, якщо їхній середньомісячний дохід не перевищує двох розмірів прожиткового мінімуму, розрахованого та затвердженого відповідно до закону для осіб, які належать до основних соціальних і демографічних груп населення, а також інваліди, які отримують пенсію або допомогу, що призначається замість пенсії, у розмірі, що не перевищує двох прожиткових мінімумів для непрацездатних осіб – на всі види правових послуг, передбачених частиною другою статті 13 цього Закону, а також інші особи визначені в статті 14 Закону України «Про безоплатну правову допомогу».

Суб’єктами надання безоплатної вторинної правової допомоги є:

1) центри з надання безоплатної вторинної правової допомоги;

2) адвокати, включені до Реєстру адвокатів, які надають безоплатну вторинну правову допомогу.

§ 5. Основні положення досудового врегулювання спору

 

Під час здійснення сторонами господарських відносин бувають випадки конфліктних ситуацій, які можуть бути пов’язані із різними видами господарської діяльності, коли сторони вживають заходи досудового врегулювання спору.

Стаття 19 ГПК детально не регулює питання досудового врегулювання спору, в ній лише визначено основні положення. Відповідно до норм вказаної статті, сторони вживають заходів для досудового врегулювання спору за домовленістю між собою або у випадках, коли такі заходи є обов’язковими згідно із законом, особи, які порушили права і законні інтереси інших осіб, зобов’язані поновити їх, не чекаючи пред’явлення претензії чи позову.

Досудове врегулювання спору має подвійну правову природу – воно може бути договірним, коли сторони за домовленістю вирішили врегулювати спір та обов’язковим, коли такі заходи передбачені законом. Надана нормами стаття 19 ГПК можливість суб’єктам господарських відносин досудового врегулювання, є додатковим засобом правового захисту без звернення особи з позовом до суду. Тобто, особа, яка вважає, що її права і законні інтереси порушені, має право врегулювати спір шляхом досудового врегулювання.

У питанні досудового врегулювання спору необхідно врахувати роз’яснення Президії ВГСУ «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею» № 04-5/601 від 29.05.2002 р. в якому зазначено таке.

Відповідно до статті 925 ЦК України, статті 315 ГК України, статті 130 Статуту пред’явленню залізниці позову, який випливає з цього Статуту, може передувати пред’явлення до неї претензії. Таким чином, питання про
попереднє пред’явлення претензії до звернення з позовом до залізниці з підстав, які передбачені Статутом залізниць, вирішується відправником чи одержувачем вантажу (багажу, вантажобагажу) на власний розсуд.

Водночас статтею 5 ГПК України передбачено, що порядок досудового врегулювання спорів визначається цим Кодексом, якщо інший порядок не встановлено діючим на території України законодавством, яке регулює конкретний вид господарських відносин. До такого законодавства належить Угода про міжнародне залізничне вантажне сполучення (СМГС), яка передбачає досудовий претензійний порядок врегулювання спорів, обов’язковий для дотримання.

Залучення залізниці, в тому числі за ініціативою господарського суду, до участі у справі як відповідача може мати місце лише тоді, коли право на пред’явлення до неї претензії та подання позову належить позивачеві та за наявності відповідних правовстановлюючих документів – квитанції в прийманні вантажу, накладної та комерційного акту.

У залежності від підстав пред’явлення претензій стаття 130 Статуту регулює питання про те, кому (вантажовідправнику чи вантажоодержувачу) належить право звернення до залізниці з претензією, а отже, і з позовом.

Власник вантажу, якщо він не є відправником або одержувачем
вантажу, не має права від свого імені заявляти претензію або позов до залізниці з приводу втрати, нестачі або псування вантажу під час перевезення.

При перевезенні вантажів в міжнародному сполученні право вимоги до залізниці має вантажовідправник – до залізниці відправлення, вантажоодержувач – до залізниці призначення або уповноважена ними по довіреності особа.

Поряд з цим стаття 133 Статуту допускає передачу такого права вантажоодержувачем вантажовідправнику і навпаки, а також вищій організації. Передача цих прав може здійснюватися лише за попередньою згодою іншої сторони і засвідчується переуступним написом на відповідному транспортному документі – квитанції в прийманні вантажу, накладній.

133 Статуту передбачає передачу права пред’явлення претензій та подання позовів вантажовідправником або вантажоодержувачем уповноваженій особі, яка виступає від їх імені (в тому числі і власнику вантажу). Така передача оформлюється довіреністю на право виконувати певні дії в інтересах вантажовідправника або вантажоодержувача. У цьому разі позивачем у справі виступає вантажовідправник або вантажоодержувач, що передав право пред’явлення претензії та подання позову, а не уповноважена особа, яка представляє їх інтереси у судових органах. У разі задоволення претензії або позову кошти відповідно перераховуються або стягуються на користь вантажовідправника чи вантажоодержувача.

Переуступка права може здійснюватись як у цілому на пред’явлення претензії та подання позову, так і окремо на кожну з цих дій. Якщо є переуступний напис на пред’явлення претензії, то додаткового оформлення переуступки права на подання позову не вимагається. Переуступка права на подання позову допускається і тоді, коли претензію до залізниці було пред’явлено вантажоодержувачем або вантажовідправником.

Передача права пред’явлення претензій та позовів у порядку статті 133 Статуту не є уступкою права вимоги у зобов’язаннях, пов’язаних з перевезенням вантажів.

Питання досудового врегулювання спору регулюється статтею 29 Угоди про міжнародне залізничне вантажне сполучення від 01.11.1951 р. (в редакції від 16.10.2016), а також постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Статуту залізниць України» №457 від 06.04.1998 р.

Відповідно до Угоди про міжнародне залізничне вантажне сполучення право пред’явлення претензій, заснованих на договорі перевезення, належить відправнику або одержувачу.

Претензії повинні бути пред’явлені в письмовому вигляді з відповідним обґрунтуванням та зазначенням суми відшкодування відправником – до дороги відправлення, а одержувачем – до дороги призначення.

Претензії пред’являються щодо кожної відправки окремо за винятком:

1) претензій про повернення переборів провізних платежів. Такі претензії можуть пред’являтися на кілька відправлень;

2) випадків, коли за кількома відправкам складений тільки один комерційний акт. У таких випадках претензія пред’являється на всі види відправок, зазначені в комерційному акті.

Претензії про повернення сум, сплачених за договором перевезення, можуть бути пред’явлені тією особою, яка здійснила такий платіж, і тільки до тієї залізниці, яка стягнула ці суми.

Претензії по одній накладній, за винятком претензій щодо незбереження перевезень вантажів, що належать приватним особам, що пред’являються в разі повної або часткової втрати, зменшення маси, пошкодження, псування або зниження якості вантажу з інших причин, на суму до 23 швейцарських франків включно не підлягають задоволенню і не пред’являються. Якщо такого роду претензія пред’являється на суму понад 23 швейцарських франків, а після розгляду вона визнається підлягає задоволенню в розмірі до 23 швейцарських франків включно, то ця сума відшкодування заявникові не виплачується.

Претензії по одній накладній, що пред’являються в разі повної або часткової втрати, зменшення маси, пошкодження, псування або зниження якості вантажу з інших причин, що належать приватним особам, на суму до 5 швейцарських франків включно, не підлягають задоволенню і не пред’являються. Якщо такого роду претензія пред’являється на суму понад 5 швейцарських франків, а після розгляду вона визнається підлягає задоволенню в розмірі до 5 швейцарських франків включно, то ця сума відшкодування заявникові не виплачується.

Претензії по одній накладній, що пред’являються в разі прострочення доставки вантажу або переборовши провізних платежів на суму до 5 швейцарських франків включно, не підлягають задоволенню і не пред’являються. Якщо такого роду претензія пред’являється на суму понад 5 швейцарських франків і після розгляду вона визнається підлягає задоволенню в розмірі до 5 швейцарських франків включно, то ця сума відшкодування заявникові не виплачується.

У разі, коли претензія пред’являється від імені відправника або одержувача уповноваженою особою, то право на це пред’явлення повинно бути підтверджено довіреністю відправника або одержувача. Ця довіреність повинна відповідати внутрішнім законам і правилам тієї країни, до залізниць якій пред’явлено претензію. Довіреність залишається у залізниці, до якої була пред’явлена ​​претензія.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Статуту залізниць України» №457 від 06.04.1998 р.

Право на пред’явлення до залізниці претензій та позовів мають:

а) у разі втрати вантажу:

відправник – за умови пред’явлення вантажної квитанції і документів, що підтверджують кількість і вартість відправленого вантажу;

одержувач – за умови пред’явлення вантажної квитанції з
відміткою станції призначення про неприбуття вантажу і документів, що підтверджують кількість і вартість відправленого вантажу. У разі неможливості пред’явлення вантажної квитанції подається довідка станції відправлення про прийняття вантажу до перевезення з відміткою станції призначення про неприбуття вантажу;

б) у разі недостачі, псування або пошкодження вантажу:

одержувач – за умови пред’явлення накладної, комерційного
акта і документа, що засвідчує кількість і вартість відправленого вантажу. Якщо у складанні комерційного акта відмовлено, замість нього подається документ, що підтверджує скаргу про цю відмову;

в) у разі прострочення доставки вантажу – одержувач за умови
пред’явлення накладної;

д) у разі втрати багажу чи вантажобагажу – пред’явник багажної чи вантажобагажної квитанції, а у разі недостачі, псування, пошкодження або прострочення доставки багажу, вантажобагажу – пред’явник акта, виданого залізницею про недостачу, прострочення доставки, псування, пошкодження багажу чи вантажобагажу.

Накладна, вантажна, багажна і вантажобагажна квитанції та
комерційний акт подаються лише в оригіналі.

Претензії, що виникли з приводу перевезення пасажирів, багажу і вантажобагажу можуть бути заявлені залізниці відправлення або
призначення (на бажання заявника претензії).

Претензії, що виникли з перевезення вантажу у прямому змішаному сполученні, заявляються:

а) залізниці призначення, якщо кінцевим пунктом перевезення є
залізнична станція;

б) іншому транспортному органу, якщо кінцевим пунктом перевезення є порт.

Претензії вантажовідправників щодо штрафів заявляються залізниці відправлення, а вантажоодержувачів – залізниці призначення.

Порядок заявлення і розгляду претензій з приводу платежів, зборів і штрафів, пов’язаних з перевезенням пасажирів, багажу і вантажів, установлюється правилами.

Укрзалізниця може доручити розгляд претензій своїм структурним підрозділам.

Передача іншим організаціям або громадянам права на пред’явлення претензій та позовів не допускається, за винятком випадків передачі такого права вантажовідправником вантажоодержувачу або вантажоодержувачем вантажовідправнику, а також вантажовідправником або вантажоодержувачем вищій організації або уповноваженій особі, яка виступає від їх імені.

Передача права на пред’явлення претензій і позовів засвідчується переуступним підписом на документі (накладній, вантажній, багажній квитанції), а для уповноваженої особи – довіреністю, оформленою згідно із законодавством.

До претензії або позову додаються документи, які підтверджують вимоги заявника. До претензії або позову щодо втрати, нестачі, псування або пошкодження крім документів, які обґрунтовують їх пред’явлення (подання), додається документ, який засвідчує кількість і вартість відправленого вантажу.

Згідно пункту 134 Статуту претензії до залізниць можуть бути заявлені протягом шести місяців.

Зазначені терміни обчислюються:

а) з дня видачі вантажу, багажу або вантажобагажу – для претензій про відшкодування за псування, пошкодження або недостачу вантажу, багажу та вантажобагажу;

б) через 30 діб з дня закінчення терміну доставки – для претензій про відшкодування за втрату вантажу;

в) через 2 місяці з дня прийому вантажу до перевезення–для претензій про відшкодування за втрату вантажу, що виникли з приводу перевезень у прямому змішаному сполученні;

г) через 10 діб після закінчення терміну доставки багажу чи вантажобагажу – для претензій про відшкодування за втрату багажу чи вантажобагажу;

д) від дня видачі вантажу, багажу або вантажобагажу – для претензій з приводу прострочення доставки вантажу, багажу або вантажобагажу;

е) після закінчення п’ятиденного терміну, встановленого для оплати штрафу, – для претензій про стягнення штрафу за невиконання плану перевезень;

ж) з дня встановлення обставин, що спричинили заявлення претензії, – в усіх інших випадках.

Претензія підлягає розгляду протягом 1 місяця.

У разі часткового задоволення або відхилення претензій у
повідомленні мають бути зазначені підстави рішення залізниці з
посиланням на відповідні статті цього Статуту. У цих випадках подані з претензією документи повертаються заявнику.

Якщо у процесі розгляду претензії буде встановлено, що вантаж
переадресовано або видано іншому одержувачу на законних підставах,
така претензія відхиляється з повідомленням заявнику про те де, коли, кому і за чиєю вказівкою видано вантаж, для безпосереднього розрахунку з фактичним одержувачем або з тим органом, за вказівкою якого було переадресовано чи видано вантаж.

Позови до залізниць можуть бути подані у шестимісячний термін, який обчислюється відповідно до вимог пункту 134 цього Статуту.

Позови залізниць до вантажовідправників, вантажоодержувачів і пасажирів, що випливають із цього Статуту, можуть бути подані відповідно до установленої підвідомчості чи підсудності до суду за місцем знаходження відповідача протягом 6 місяців.

Зазначений шестимісячний термін обчислюється:

а) щодо стягнення штрафу за невиконання плану перевезень – після закінчення п’ятиденного терміну, встановленого для сплати штрафу;

б) в усіх інших випадках – з дня настання події, що стала підставою для подання позову.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України № 15-рп/2002 від 09.07.2002 р. у справі № 1-2/2002 (про досудове врегулювання спорів) положення частини другої статті 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб’єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.

Отже, місцеві господарські суди приймають у порядку, передбаченому ГПК, до свого провадження як позови з вимогами, що ґрунтуються на визнаних претензіях позивача, так і позови, щодо вимог яких не подано доказів вжиття заходів досудового врегулювання спору.

 

Контрольні запитання та завдання для самоперевірки

  • Розкрийте зміст права на звернення до господарського суду.
  • Розкрийте роль угоди про передачу спору на розгляд третейського суду або міжнародного комерційного арбітражу.
  • Роль Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи в діяльності господарського судочинства.
  • Який існує порядок реєстрації в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі документів ?
  • Розкрийте форми господарського судочинства.
  • Що слід розуміти під наказним провадженням ?
  • Що слід розуміти під позовним провадженням ?
  • Розкрийте зміст надання правничої допомоги.
  • В чому полягає сенс досудового врегулювання спору ?

 

Модуль 4

ЮРИСДИКЦІЯ ГОСПОДАРСЬКИХ СУДІВ

§ 1. Предметна та суб’єктна юрисдикція господарських судів

Відповідно до постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам» №10 від 24.10.2011 р. у вирішенні питань, пов’язаних з прийняттям позовних заяв, господарським судам слід розрізняти поняття підвідомчості і підсудності справ.

Підвідомчість – це визначена законом сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції.

Підсудність визначається колом справ у спорах, вирішення яких віднесено до підвідомчості певного господарського суду.

Справи, що відносяться до юрисдикції господарських судів визначені статтею 20 ГПК.

Господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв’язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема:

1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов’язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи – підприємці;

2) справи у спорах щодо приватизації майна, крім спорів про приватизацію державного житлового фонду;

3) справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов’язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів;

4) справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах;

5) справи у спорах щодо цінних паперів, в тому числі пов’язані з правами на цінні папери та правами, що виникають з них, емісією, розміщенням, обігом та погашенням цінних паперів, обліком прав на цінні папери, зобов’язаннями за цінними паперами, крім боргових цінних паперів, власником яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та векселів, що використовуються у податкових та митних правовідносинах;

6) справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов’язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи – підприємці;

7) справи у спорах, що виникають з відносин, пов’язаних із захистом економічної конкуренції, обмеженням монополізму в господарській діяльності, захистом від недобросовісної конкуренції, в тому числі у спорах, пов’язаних з оскарженням рішень Антимонопольного комітету України, а також справи за заявами органів Антимонопольного комітету України з питань, віднесених законом до їх компетенції, крім спорів, які віднесені до юрисдикції Вищого суду з питань інтелектуальної власності;

8) справи про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов’язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також спорів про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених Податковим кодексом України;

9) справи за заявами про затвердження планів санації боржника до відкриття провадження у справі про банкрутство;

10) справи у спорах щодо оскарження актів (рішень) суб’єктів господарювання та їх органів, посадових та службових осіб у сфері організації та здійснення господарської діяльності, крім актів (рішень) суб’єктів владних повноважень, прийнятих на виконання їхніх владних управлінських функцій, та спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем;

11) справи про оскарження рішень третейських судів та про видачу наказу на примусове виконання рішень третейських судів, утворених відповідно до Закону України «Про третейські суди», якщо такі рішення ухвалені у спорах, зазначених у статті 20 ГПК;

12) справи у спорах між юридичною особою та її посадовою особою (у тому числі посадовою особою, повноваження якої припинені) про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі діями (бездіяльністю) такої посадової особи, за позовом власника (учасника, акціонера) такої юридичної особи, поданим в її інтересах;

13) вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, визнання недійсними актів, що порушують права на майно (майнові права), якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав чи спору, що виник з корпоративних відносин, якщо цей спір підлягає розгляду в господарському суді і переданий на його розгляд разом з такими вимогами;

14) справи у спорах про захист ділової репутації, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем або самозайнятою особою;

15) інші справи у спорах між суб’єктами господарювання;

16) справи за заявами про видачу судового наказу, якщо заявником та боржником є юридична особа або фізична особа – підприємець.

Згідно частини другої статті 20 ГПК Вищий суд з питань інтелектуальної власності розглядає справи щодо прав інтелектуальної власності, зокрема:

1) справи у спорах щодо прав на винахід, корисну модель, промисловий зразок, торговельну марку (знак для товарів і послуг), комерційне найменування та інших прав інтелектуальної власності, в тому числі щодо права попереднього користування;

2) справи у спорах щодо реєстрації, обліку прав інтелектуальної власності, визнання недійсними, продовження дії, дострокового припинення патентів, свідоцтв, інших актів, що посвідчують або на підставі яких виникають такі права, або які порушують такі права чи пов’язані з ними законні інтереси;

3) справи про визнання торговельної марки добре відомою;

4) справи у спорах щодо прав автора та суміжних прав, в тому числі спорах щодо колективного управління майновими правами автора та суміжними правами;

5) справи у спорах щодо укладання, зміни, розірвання і виконання договору щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності, комерційної концесії;

6) справи у спорах, які виникають із відносин, пов’язаних із захистом від недобросовісної конкуренції, щодо: неправомірного використання позначень або товару іншого виробника; копіювання зовнішнього вигляду виробу; збирання, розголошення та використання комерційної таємниці; оскарження рішень Антимонопольного комітету України із визначених цим пунктом питань.

Глава 2 ГПК визначає юрисдикцію господарських судів. Поняття юрисдикція тісно ув’язнане із діяльністю судів і відноситься до розмежування компетенції судів, які складають судову систему судової влади в Україні. Стаття 20 ГПК визначає юрисдикцію господарських судів, а також юрисдикцію Вищого суду з питань інтелектуальної власності.

Частина перша статті 20 ГПК передбачає, що спір який відноситься до юрисдикції господарського суду, може бути переданий сторонами на вирішення третейського суду або міжнародного комерційного арбітражу.

Укладення арбітражної угоди призводить до таких двох процесуально-правових наслідків як обов’язок зацікавленої сторони спору звернутися до третейського суду або до міжнародного комерційного арбітражу для вирішення спору, а також можливість виключення юрисдикції державних судів вирішувати спір. Водночас, якщо сторона арбітражної угоди, всупереч укладеній арбітражній угоді, все-таки звертається з позовом до державного суду, то останній з власної ініціативи або за заявою сторони спору повинен визнати себе некомпетентним розглядати таку справу.

Згідно частини другої ст. 1 Закону України «Про третейські суди» від 11.05. 2004 р. до третейського суду за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, що виникає з цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом.

Третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком:

1) справ у спорах про визнання недійсними нормативно-правових актів;

2) справ у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов’язаних із задоволенням державних потреб;

3) справ, пов’язаних з державною таємницею;

4) справ у спорах, що виникають із сімейних правовідносин, крім справ у спорах, що виникають із шлюбних контрактів (договорів);

5) справ про відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом;

6) справ, однією із сторін в яких є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб’єкт під час здійснення ним владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, державна установа чи організація, казенне підприємство;

7) справ у спорах щодо нерухомого майна, включаючи земельні ділянки;

8) справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення;

9) справ у спорах, що виникають з трудових відносин;

10) справ, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, пов’язаних із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цих товариств;

11) інших справ, які відповідно до закону підлягають вирішенню виключно судами загальної юрисдикції або Конституційним Судом України;

12) справ, коли хоча б одна із сторін спору є нерезидентом України;

13) справ, за результатами розгляду яких виконання рішення третейського суду потребуватиме вчинення відповідних дій органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими чи службовими особами та іншими суб’єктами під час здійснення ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень;

14) справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки).

Згідно частини другої статті 1 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» від 24.02. 1994 р. до міжнародного комерційного арбітражу можуть за угодою сторін передаватися спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв’язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї із сторін знаходиться за кордоном, а також спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об’єднань та організацій, створених на території України, між собою, спори між їх учасниками, а так само їх спори з іншими суб’єктами права України.

Також чинне законодавство передбачає, що спори, які виникають з договору, можуть бути передані на вирішення міжнародного комерційного арбітражу лише на підставі арбітражної угоди, укладеної між юридичною особою та всіма її учасниками. Вказана вимога встановлена ст. 5 Закону України «Про третейські суди», відповідно до якого юридичні та/або фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам цього Закону.

Вимога щодо укладеної угоди щодо передачі спору до МКАС, також передбачена частиною першою статті 1 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж».

Загальне правило щодо юрисдикції господарських судів стосовно вирішення кількох пов’язаних між собою вимог, визначено статтею 21 ГПК, відповідно до якого, не допускається об’єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства, якщо інше не передбачено ГПК.

Це означає, що заявлені вимоги мають вирішуватися за правилами господарського судочинства, водночас можливе їх об’єднання в одному провадженні.

Спір який належить до юрисдикції господарських судів може бути переданий на розгляд третейського суду, міжнародного комерційного арбітражу. Частиною п’ятою ст. 4 ГПК надано право сторонам спору передати спір на розгляд третейського суду.

Статтею 22 ГПК визначено право сторін на передачу спору на розгляд третейського суду, міжнародного комерційного арбітражу.

Згідно частини першої статті 22 ГПК не можуть бути передані сторонами на вирішення третейського суду або міжнародного комерційного арбітражу:

♦ спори про визнання недійсними актів;

♦ спори про державну реєстрацію або облік прав на нерухоме майно;

♦ спори щодо охорони прав інтелектуальної власності;

♦ спори, що виникають щодо прав на цінні папери;

♦ спори, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні договорів про публічні закупівлі;

♦ спори щодо приватизації майна;

♦ спори про приватизацію державного житлового фонду;

♦ трудові спори;

♦ спори пов’язані із захистом економічної конкуренції, обмеженням монополізму, недобросовісною конкуренцією;

♦ спори про банкрутство;

♦ спори щодо оскарження рішень третейських судів;

♦ спори щодо відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі діями (бездіяльністю) посадової особи;

♦ спори, що виникають із реєстраційних дій щодо реєстрації майна та майнових прав.

Частина четверта статті 22 ГПК визначає можливість оскарження рішень третейського суду та міжнародного комерційного арбітражу, а також справи про їх визнання та виконання, апеляційними судами може переглядатися Верховним Судом.

Стаття 23 ГПК надає сторонам право на передачу спору на розгляд іноземного суду, у випадках, встановлених законом або міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, спір, який відноситься до юрисдикції господарського суду, може бути переданий за угодою сторін на вирішення суду іншої держави.

Відповідно до українського законодавства та роз’яснень Вищого господарського суду не передбачено припинення провадження у справі у випадку, коли сторони уклали угоду про передачу даного спору на вирішення державного іноземного суду. Окрім того, Україною 16.03. 2016 р. підписана, але не ратифікована Конвенція про угоди про вибір суду (Гаазька Конвенція) від 30.06. 2005 р., що передбачає: «Суд або суди Договірної Держави, що були визначені у виключній угоді про вибір суду, повинні мати юрисдикцію вирішувати спір, до якого застосовується угода, якщо ця угода не є недійсною чи такою, що не має юридичної сили, згідно із законодавством цієї Держави».

Сторони договору з міжнародним елементом матимуть змогу укласти угоду, що визначатиме, які суди матимуть виключну компетенцію розглядати майбутні суперечки за договором. Сторони можуть обрати суди певної країни, або навіть конкретний суд. Суди, які не були обрані за угодою, як правило, повинні зупинити або припинити провадження у справі і передати спір до суду, який був узгоджений між сторонами.

Також слід відзначити, що Конвенція також безпосередньо полегшує виконання іноземних рішень, які винесені судом, визначеним такою виключною угодою про вибір суду.

Згідно статті 3 Закону України «Про міжнародне приватне право» від 23.06 2005 р., якщо міжнародним договором України передбачено інші правила, ніж встановлені цим Законом, застосовуються правила цього міжнародного договору.

§ 2. Інстанційна юрисдикція господарських судів

Діяльність господарських судів будується за принципами спеціалізації, інстанційності та територіальності. Відповідно до норм Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 16.06. 2016 р. систему судоустрою складають:

1) місцеві суди;

2) апеляційні суди;

3) Верховний Суд.

Для розгляду окремих категорій справ відповідно до цього Закону в системі судоустрою діють вищі спеціалізовані суди.

Місцеві господарські суди.

Місцевими господарськими судами є окружні господарські суди, які розглядають справи, що виникають із господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені законом до їх юрисдикції. Місцевий суд є судом першої інстанції і здійснює правосуддя у порядку, встановленому процесуальним законом.

Інстанційну юрисдикцію судів першої інстанції визначає стаття 24 ГПК. За загальним правилом у порядку господарського судочинства, згідно частини першої статті 24 ГПК усі справи, що підлягають вирішенню в порядку господарського судочинства, розглядаються місцевими господарськими судами як судами першої інстанції. За приписами частини першої вказаної статті всі справи, що складають предметну юрисдикцію місцевих господарських судів розглядаються судами першої інстанції, крім справ, визначених частинами другою та третьою цієї статті.

Справи щодо оскарження рішень третейських судів, про видачу наказів на примусове виконання рішень третейських судів розглядаються апеляційними господарськими судами як судами першої інстанції за місцем розгляду справи третейським судом.

У цьому випадку місцевий господарський суд буде виступати як відповідний апеляційний господарський суд.

Виняток, згідно частини третьої статті 24 ГПК Вищий суд з питань інтелектуальної власності розглядає як суд першої інстанції справи у спорах, визначених частиною другою статті 20 ГПК. Це справи у спорах щодо суб’єктивних оспорюваних прав особи на об’єкти права інтелектуальної власності, визначені ст. 420 Цивільного кодексу України, нормами спеціального та міжнародного законодавства, а також оскарження рішень Антимонопольного комітету України із визначених частиною другою ст. 20 ГПК питань.

У разі незгоди із рішенням суду першої інстанції, особа має право оскаржити рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку. Апеляційні господарські суди є другою інстаційною ланкою. Також у складі апеляційного господарського суду можуть утворюватися судові палати з розгляду окремих категорій справ.

Згідно частини першої статті 25 ГПК апеляційні господарські суди переглядають в апеляційному порядку судові рішення місцевих господарських судів, які знаходяться у межах відповідного апеляційного округу (території, на яку поширюються повноваження відповідного апеляційного господарського суду).

Апеляційними судами з розгляду господарських справ є відповідно апеляційні господарські суди, які утворюються у відповідних апеляційних округах (ч. 3 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Частиною другою статті 25 ГПК встановлено, що Верховний Суд переглядає в апеляційному порядку судові рішення апеляційних господарських судів, ухвалені ними як судами першої інстанції. Це означає, що Верховний Суд може виступати в якості апеляційного суду при розгляді визначеної категорії справ – коли переглядає в апеляційному порядку судові рішення апеляційних господарських судів, ухвалені ними як судами першої інстанції.

Частиною третьої статті 25 встановлено, що Апеляційна палата Вищого суду з питань інтелектуальної власності переглядає в апеляційному порядку судові рішення, ухвалені Вищим судом з питань інтелектуальної власності.

У складі Вищого суду з питань інтелектуальної власності діє Апеляційна палата, що переглядає в апеляційному порядку судові рішення, ухвалені Вищи судом з питань інтелектуальної власності. Згідно частини четвертої ст. 31 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у складі вищого спеціалізованого суду можуть утворюватися судові палати для розгляду окремих категорій справ у першій інстанції, а також утворюється апеляційна палата для розгляду справ в апеляційній інстанції.

Згідно статті 26 ГПК Верховний Суд переглядає у касаційному порядку судові рішення, ухвалені судами першої та апеляційної інстанцій.

Вказана стаття визначає загальним судом касаційної інстанції Верховний Суд. Проте, касаційної інстанції виступає не сам Верховний Суд, відповідно до норм Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом, який здійснює правосуддя як суд касаційної інстанції, а у випадках, визначених процесуальним законом, – як суд першої або апеляційної інстанції, в порядку, встановленому процесуальним законом.

У складі Верховного Суду діє Велика Палата Верховного Суду до якої входить Касаційний господарський суд, який буде переглядати у касаційному порядку судові рішення, ухвалені судами першої та апеляційної палати.

Окрім того, у Касаційному господарському суді обов’язково створюються окремі палати для розгляду справ щодо (про):

♦ банкрутство;

♦ захисту прав інтелектуальної власності, а також пов’язаних з антимонопольним та конкурентним законодавством;

♦ корпоративних спорів, корпоративних прав та цінних паперів.

§ 3. Територіальна юрисдикція (підсудність)

 

Норми ГПК територіальну підсудність поділяють компетенцію господарських судів на такі види територіальної підсудності:

♦ загальну;

♦ альтернативну;

♦ виключну.

Загальні правила територіальної підсудності, тобто розмежування компетенції господарських судів першої інстанції щодо розгляду господарських спорів визначена статтею 27 ГПК.

Згідно частини першої статті 27 ГПК позов пред’являється до господарського суду за місцезнаходженням чи місцем проживання відповідача, якщо інше не встановлено ГПК.

Частина друга статті 27 визначає деталізації підсудності юридичної особи та фізичної особи – підприємця щодо їх місцезнаходження, яке визначається згідно з Єдиним державним реєстром юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань.

Слід зазначити, що Єдиний державний реєстр юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань, створений відповідно до Закону України  «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців»  від 15 травня 2003 р. (в редакції від 26 листопада 2015 року – «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань»). Являє собою автоматизовану систему збирання, накопичення, захисту, обліку та надання  інформації  про  юридичних осіб  та  фізичних осіб  – підприємців.

Єдиний державний реєстр юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань – це єдина державна інформаційна система, що забезпечує збирання, накопичення, обробку, захист, облік та надання інформації про юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадські формування, що не мають статусу юридичної особи.

Що стосується визначення підсудності справ – фізичної особи (ч. 3 ст. 27 ГПК), яка не є підприємцем, місце проживання такої особи, визнається зареєстроване у встановленому законом порядку місце її проживання або перебування.

Варто зазначити, що деякі питання територіальної підсудності справ господарським судам роз’яснено в постанові Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам» №10 від 24 жовтня 2011 р.

Підсудність справ, у яких однією із сторін є суд або суддя, визначає стаття 28 ГПК.

Згідно частини першої статті 28 ГПК підсудність господарської справи, у якій однією із сторін є господарський суд або суддя господарського суду, до підсудності якого віднесена ця справа за загальними правилами, визначається ухвалою суду вищої інстанції, постановленою без повідомлення сторін.

Коли ж стороною у справі є Верховний Суд, то підсудність визначається за загальними правилами підсудності (ч. 2 ст. 28).

Ця стаття визначає вид підсудності, за вказівкою суду вищої судової інстанції, який своєю ухвалою приймає таке рішення, не повідомляючи сторони у справі про таке рішення.

Підсудність справ за вибором позивача визначає стаття 29 ГПК.

Встановлення норм цієї статті зумовлена необхідністю або доцільністю надання позивачеві права вибору господарського суду, який розглядатиме справу – альтернативна територіальна підсудність.

Альтернативна територіальна підсудність зумовлена необхідністю надання позивачеві право вибору господарського суду, який розглядатиме справу, за винятком виключної підсудності.

Вичерпний перелік право вибору господарського суду позивачеві наведений в частинах 2-10 статті 29 ГПК

Згідно частини першої статті 29 ГПК право вибору між господарськими судами, яким відповідно до цієї статті підсудна справа, належить позивачу, за винятком виключної підсудності, встановленої статтею 30 ГПК.

Позови у спорах за участю кількох відповідачів можуть пред’являтися до господарського суду за місцезнаходженням чи місцем проживання одного з відповідачів.

Позови у спорах, що виникають з діяльності філії або представництва юридичної особи, можуть пред’являтися також за їх місцезнаходженням.

Позови до стягувача про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, або про повернення стягненого за виконавчим написом нотаріуса, можуть пред’являтися також за місцем його виконання.

Позови у спорах, що виникають з договорів, в яких визначено місце виконання або виконувати які через їх особливість можна тільки в певному місці, можуть пред’являтися також за місцем виконання цих договорів.

Позови до відповідача, місце реєстрації проживання або перебування якого невідоме, пред’являються за місцезнаходженням майна відповідача чи за останнім відомим зареєстрованим його місцем проживання або перебування чи постійної його діяльності.

Позови про відшкодування збитків, спричинених заходами забезпечення позову, можуть пред’являтися також за місцем застосування заходів забезпечення позову (до суду, який застосував відповідні заходи).

Позови про відшкодування шкоди, заподіяної майну, можуть пред’являтися також за місцем заподіяння шкоди.

Позови про відшкодування шкоди, заподіяної зіткненням суден, а також про стягнення сум винагороди за рятування на морі, можуть пред’являтися також за місцезнаходженням судна відповідача або порту реєстрації судна.

Позови до відповідача, який не має в Україні місцезнаходження чи місця проживання, можуть пред’являтися за місцезнаходженням його майна.

Територіальна підсудність у випадках, передбачених законом, встановлює приписи щодо розгляду справ, які розглядаються судом.

Питання виключної підсудності регулюється нормами статті 30 ГПК. Це означає, що у нижче наведених випадках, за певних обставин заява може бути подана до визначеного законом суду. Перелік підстав, що притаманні господарському судочинству має вичерпний характер.

Спори, що виникають з договору перевезення, у разі, коли одним з відповідачів є перевізник, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням перевізника.

Справи про арешт судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням морського порту України, в якому перебуває або до якого прямує судно, або порту реєстрації судна.

Спори, що виникають з приводу нерухомого майна, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням майна або основної його частини. Якщо пов’язані між собою позовні вимоги пред’явлені одночасно щодо декількох об’єктів нерухомого майна, спір розглядається за місцезнаходженням об’єкта, вартість якого є найвищою.

Спори про права на морські і повітряні судна, судна внутрішнього плавання, космічні об’єкти вирішуються господарським судом за місцем їх державної реєстрації.

Спори, у яких відповідачем є Кабінет Міністрів України, міністерство чи інший центральний орган виконавчої влади, Національний банк України, Рахункова палата, Верховна Рада Автономної Республіки Крим або Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські ради або обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, а також справи, матеріали яких містять державну таємницю, розглядаються місцевим господарським судом, юрисдикція якого поширюється на місто Київ.

Спори, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі спори між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов’язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів, а також спори, що виникають з правочинів щодо корпоративних прав (крім акцій) в юридичній особі, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням юридичної особи.

Спори між юридичною особою та її посадовою особою (у тому числі посадовою особою, повноваження якої припинені) про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі діями (бездіяльністю) її посадової особи, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням юридичної особи.

Спори, пов’язані з емісією, розміщенням або погашенням цінних паперів, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням емітента.

Згідно частини дев’ятої статті 20 ГПК справи, передбачені пунктами 8 та 9 частини першої статті 20 ГПК розглядаються господарським судом за місцезнаходженням емітента. Зокрема це:

♦ справи про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов’язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також спорів про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених Податковим кодексом України;

♦ справи за заявами про затвердження планів санації боржника до відкриття провадження у справі про банкрутство, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням боржника.

Зустрічний позов та позов третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, незалежно від їх підсудності пред’являються в господарський суд за місцем розгляду первісного позову. Це правило не застосовується, коли відповідно до інших, визначених у цій статті, правил виключної підсудності такий позов має розглядатися іншим судом, ніж тим, що розглядає первісний позов.

У випадку об’єднання позовних вимог щодо укладання, зміни, розірвання і виконання правочину з вимогами щодо іншого правочину, укладеного для забезпечення основного зобов’язання, спір розглядається господарським судом за місцезнаходженням відповідача, який є стороною основного зобов’язання.

Вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо розгляд таких вимог віднесений до юрисдикції господарського суду, розглядаються господарським судом, визначеним за правилами підсудності щодо розгляду спору, похідними від якого є такі вимоги.

На відміну від статей 27–30 ГПК, стаття 31 ГПК передбачає передачу справ з одного суду до іншого господарського суду.

Пунктами 1–3 частини першої статті 31 ГПК визначено три обставини, коли господарський суд може передати справу на розгляд іншого суду, якщо:

1) справа належить до територіальної юрисдикції (підсудності) іншого суду;

2) після задоволення відводів (самовідводів) чи з інших підстав неможливо утворити новий склад суду для розгляду справи;

3) ліквідовано або з визначених законом підстав припинено роботу суду, який розглядав справу.

В частинах 2–8 ст. 31 ГПК визначено процесуальні процедури передачі справ від одного суду до іншого господарського суду. Законодавець пов’язує це із нижченаведеними процесуальними процедурами.

Справа, прийнята судом до свого провадження з додержанням правил підсудності, повинна бути ним розглянута і в тому випадку, коли в процесі розгляду справи вона стала підсудною іншому суду, за винятком випадків, коли внаслідок змін у складі відповідачів справа відноситься до виключної підсудності іншого суду.

Передача справи на розгляд іншого суду за встановленою ГПК підсудністю з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої цієї статті, здійснюється на підставі ухвали суду не пізніше п’яти днів після закінчення строку на її оскарження, а в разі подання скарги – не пізніше п’яти днів після залишення її без задоволення.

Передача справи з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої цієї статті, здійснюється на підставі розпорядження голови суду на розгляд господарського суду, найбільш територіально наближеного до цього суду.

У разі ліквідації або припинення роботи суду справи, що перебували у його провадженні, невідкладно передаються до суду, визначеного відповідним законом або рішенням про припинення роботи суду, а якщо такий суд не визначено – до суду, що найбільш територіально наближений до суду, який ліквідовано або роботу якого припинено.

Спори між судами щодо підсудності не допускаються.

Справа, передана з одного суду до іншого в порядку, встановленому цією статтею, повинна бути прийнята до провадження судом, якому вона надіслана.

Справа, у якій однією із сторін є суд, до підсудності якого віднесена ця справа за загальними правилами, або суддя цього суду, не пізніше п’яти днів з дня надходження позовної заяви передається на підставі розпорядження голови суду до суду вищої інстанції для визначення підсудності.

Правила, встановлені частинами першою, третьою – восьмою статті 31 ГПК, застосовуються також щодо Вищого суду з питань інтелектуальної власності

 

Контрольні запитання та завдання для самоперевірки

  • Що ви розумієте під юрисдикцією господарських судів ?
  • Дайте визначення предметної та суб’єктної юрисдикції.
  • Розкрийте роль спеціалізації, інстанційності та територіальності в діяльності господарських судів.
  • Розкрийте види територіальної підсудності.
  • Розкрийте поняття альтетернативної територіальної підсудності.
  • Дайте визначення виключної підсудності.
  • У який строк здійснюється передача справи на розгляд іншого суду за встановленою ГПК підсудністю ?

Модуль 5

 

СКЛАД ГОСПОДАРСЬКОГО СУДУ. ВІДВОДИ

§ 1. Визначення складу господарського суду

Відповідно до норм статті 15 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначення судді або колегії суддів для розгляду конкретної справи здійснюється Єдиною судовою інформаційною (автоматизованою) системою у порядку, визначеному процесуальним законом. Справи розподіляються з урахуванням спеціалізації суддів, навантаження кожного судді, заборони брати участь у перегляді рішень для судді, який брав участь в ухваленні судового рішення, про перегляд якого порушується питання (крім перегляду за нововиявленими обставинами), перебування суддів у відпустці, відсутності у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю, відрядження, а також інших передбачених законом випадків, через які суддя не може здійснювати правосуддя або брати участь у розгляді судових справ.

Вказана норма більш деталізована статтею 32 ГПК, згідно частини першої цієї статті, визначення судді, а в разі колегіального розгляду – судді-доповідача для розгляду конкретної справи здійснюється Єдиною судовою інформаційно-телекомунікаційною системою під час реєстрації документів, зазначених в частині другій статті 6 ГПК, згідно якої позовні та інші заяви, скарги та інші передбачені законом процесуальні документи, що подаються до господарського суду і можуть бути предметом судового розгляду, в порядку їх надходження підлягають обов’язковій реєстрації в ЄСІТС в день надходження документів, а також в інших випадках визначення складу суду на будь-якій стадії судового процесу, з урахуванням спеціалізації та рівномірного навантаження для кожного судді, за принципом випадковості та в хронологічному порядку надходження справ.

Справа, розгляд якої відповідно до ГПК здійснюється колегією суддів в обов’язковому порядку, розглядається постійною колегією суддів відповідного суду, до складу якої входить визначений ЄСІТС суддя-доповідач.

Персональний склад постійних колегій суддів визначається зборами суддів відповідного суду.

До складу об’єднаної палати входять по два судді, які обираються зборами суддів Касаційного господарського суду, зі складу кожної із судових палат Касаційного господарського суду та голова Касаційного господарського суду.

Якщо справа має розглядатися колегією у складі більше трьох суддів, до складу такої колегії входять судді зі складу постійної колегії суддів, до якої входить визначений ЄСІТС суддя-доповідач, та судді, додатково визначені ЄСІТС.

Якщо справа в Верховному Суді має розглядатися колегіально у складі відповідної палати – головуючим на засіданнях палати є суддя-доповідач, визначений ЄСІТС при первісному розподілі справ.

Якщо справа має розглядатися суддею одноособово, але ГПК передбачена можливість колегіального розгляду такої справи і про це прийнято відповідне рішення, така справа розглядається в суді першої інстанції – колегією суддів, до складу якої включається суддя, визначений ЄСІТС при автоматизованому розподілі справ, та два судді, додатково визначених ЄСІТС після прийняття рішення про колегіальний розгляд справи.

У випадку, передбаченому частиною сьомою цієї статті, суддею-доповідачем та головуючим суддею в колегії є суддя, визначений ЄСІТС при автоматизованому розподілі справ.

Невирішені судові справи за вмотивованим розпорядженням керівника апарату суду, що додається до матеріалів справи, передаються для повторного автоматизованого розподілу справ виключно у разі, коли суддя (якщо справа розглядається одноособово) або суддя-доповідач зі складу колегії суддів (якщо справа розглядається колегіально) у передбачених законом випадках не може продовжувати розгляд справи більше чотирнадцяти днів, що може перешкодити розгляду справи у строки, встановлені ГПК.

Для кожної постійної колегії суддів збори суддів відповідного суду визначають резервних суддів строком на один рік.

Якщо зі складу колегії суддів не може продовжувати розгляд справи суддя, який не є суддею-доповідачем у такій справі, що може перешкодити розгляду справи у строки, встановлені ГПК, заміна такого судді з ініціативи судді-доповідача за вмотивованим розпорядженням керівника апарату суду здійснюється ЄСІТС з числа резервних суддів.

Якщо замінити суддю, який вибув, з числа резервних суддів неможливо, – його заміна здійснюється ЄСІТС у порядку, передбаченому частиною першою статті 32 ГПК.

Суддя, визначений на заміну вибулого судді, розглядає у складі колегії суддів усі невирішені справи, які розглядає така колегія суддів, та які у зв’язку з відсутністю вибулого судді неможливо розглянути в строки, встановлені ГПК.

ЄСІТС не застосовується для визначення судді (складу колегії суддів, якщо справа розглядається колегіально) для розгляду конкретної справи виключно у разі настання обставин, які об’єктивно унеможливили її функціонування та тривають понад п’ять робочих днів.

Справа, розгляд якої розпочато одним суддею чи колегією суддів, повинна бути розглянута тим самим суддею чи колегією суддів, за винятком випадків, які унеможливлюють участь судді у розгляді справи, та інших випадків, передбачених ГПК.

У разі зміни складу суду на стадії підготовчого провадження розгляд справи починається спочатку, за винятком випадків, передбачених ГПК.

У разі зміни складу суду на стадії розгляду справи по суті суд повторно розпочинає розгляд справи по суті, крім випадку, коли суд ухвалить рішення про повторне проведення підготовчого провадження.

Розгляд заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами здійснюється тим самим складом суду, який ухвалив рішення, що переглядається, якщо справа розглядалася суддею одноособово або у складі колегії суддів. Якщо такий склад суду сформувати неможливо, суддя або колегія суддів для розгляду заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами визначається в порядку, встановленому частиною першою цієї статті.

Розгляд заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами здійснюється палатою, об’єднаною палатою або Великою Палатою, якщо рішення, що переглядається, ухвалено відповідно палатою, об’єднаною палатою або Великою Палатою.

Результати автоматизованого розподілу (повторного розподілу) справи оформлюються протоколом.

Частина сімнадцята статті 32 ГПК визначає відомості, які має містити протокол:

1) дата, час початку та закінчення автоматизованого розподілу;

2) номер судової справи, категорія та коефіцієнт її складності, ім’я (найменування) учасників справи;

3) інформація про визначення списку суддів для участі (підстави, за яких судді не беруть участі) в автоматизованому розподілі; інформація про визначення судді, судді-доповідача;

4) підстави здійснення автоматизованого розподілу (повторного автоматизованого розподілу);

5) прізвище, ініціали та посада уповноваженої особи апарату суду, відповідальної за здійснення автоматизованого розподілу судових справ.

Копія такого протоколу в електронній чи паперовій формі підписується уповноваженими особами апарату суду та видається (надсилається) заінтересованій особі не пізніше наступного дня після подання до суду відповідної заяви.

Особливості розподілу судових справ встановлюються Положенням про Єдину судову інформаційно-телекомунікаційну систему.

Частиною десятою ст. 15 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» встановлено, що Положення про Єдину судову інформаційну (автоматизовану) систему затверджується Вищою радою правосуддя за поданням Державної судової адміністрації України та після консультацій з Радою суддів України.

Статтею 33 ГПК визначено загальні принципи одноособового або колегіального розгляду справи суддями господарських судів та суддями Вищого суду з питань інтелектуальної власності.

Згідно частини першої статті 33 ГПК справи у судах першої інстанції розглядаються суддею одноособово, крім випадків, визначених ГПК.

Будь-яку справу, що відноситься до підсудності суду першої інстанції, залежно від категорії і складності справи, може бути розглянуто колегіально у складі трьох суддів, крім справ, які розглядаються в порядку наказного і спрощеного позовного провадження.

Справи у Вищому суді з питань інтелектуальної власності розглядаються колегією суддів у складі трьох суддів.

Перегляд в апеляційному порядку судових рішень судів першої інстанції здійснюється колегією суддів суду апеляційної інстанції у складі трьох суддів.

Перегляд судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій здійснюється колегією суддів суду касаційної інстанції у складі трьох або більшої непарної кількості суддів.

У визначених ГПК випадках перегляд судових рішень судом касаційної інстанції здійснюється судовою палатою Касаційного господарського суду (палатою), об’єднаною палатою Касаційного господарського суду (об’єднаною палатою) або Великою Палатою Верховного Суду (Великою Палатою).

Засідання палати в суді касаційної інстанції вважається правомочним за умови присутності на ньому більше половини її складу.

Засідання об’єднаної палати, Великої Палати вважається правомочним, якщо на ньому присутні не менше ніж дві третини її складу.

Перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами здійснюється судом у такому самому кількісному складі, в якому ці рішення були ухвалені (одноособово або колегіально).

Незалежно від того, у якому складі розглядалася справа, перегляд судових рішень за виключними обставинами з підстав, визначених пунктами 1, 3 частини третьої статті 320 ГПК, здійснюється колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів, а з підстави, визначеної пунктом 2 частини третьої статті 320 ГПК (встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні цієї справи судом), – Великою Палатою Верховного Суду.

Якщо справа має розглядатися суддею одноособово, але цим Кодексом передбачена можливість колегіального розгляду такої справи, питання про призначення колегіального розгляду вирішується до закінчення підготовчого засідання у справі (до початку розгляду справи, якщо підготовче засідання не проводиться) суддею, який розглядає справу, за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи, про що постановляється ухвала.

Питання про розгляд справи колегією у складі більше трьох суддів вирішується колегією суддів, визначеною в порядку, встановленому частиною другою статті 32 ГПК), до початку розгляду справи, з урахуванням категорії і складності справи, про що постановляється ухвала.

Порядок вирішення питань при колегіальному розгляді справи визначено статтею 34 ГПК.

Питання, що виникають під час колегіального розгляду справи судом, вирішуються більшістю голосів суддів. Головуючий голосує останнім.

При ухваленні рішення з кожного питання жоден із суддів не має права утримуватися від голосування та підписання рішення чи ухвали. Судді не мають права розголошувати міркування, що були висловлені у нарадчій кімнаті.

Суддя, не згодний з рішенням, може письмово викласти свою окрему думку. Про наявність окремої думки повідомляються учасники справи без оголошення її змісту в судовому засіданні. Окрема думка приєднується до справи і є відкритою для ознайомлення.

§ 2. Відводи

Статтями 35, 36, 36, 37, 38, 39, 40 ГПК встановлені підстави, які зумовлюють причини відводу (самовідводу) судді господарського суду, а також секретаря судового засідання, експерта, спеціаліста, перекладача.

Стаття 35 ГПК встановлює підстави для відводу (самовідводу) судді.

Суддя не може розглядати справу і підлягає відводу (самовідводу), якщо:

1) він є членом сім’ї або близьким родичем (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, член сім’ї або близький родич цих осіб) сторони або інших учасників судового процесу, або осіб, які надавали стороні або іншим учасникам справи правничу допомогу у цій справі, або іншого судді, який входить до складу суду, що розглядає чи розглядав справу;

2) він брав участь у справі як свідок, експерт, спеціаліст, перекладач, представник, адвокат, секретар судового засідання, або надавав стороні чи іншим учасникам справи правничу допомогу в цій чи іншій справі;

3) він прямо чи побічно заінтересований у результаті розгляду справи;

4) було порушено порядок визначення судді для розгляду справи;

5) є інші обставини, які викликають сумнів у неупередженості або об’єктивності судді.

Наведені в частині першій статті 35 ГПК підстави для відводу (самовідводу) судді не має вичерпного характеру обставин і передбачає, крім наведених й інші обставини, про це свідчить вказівка, що міститься в частині другій статті 35 ГПК. Так, суддя підлягає відводу (самовідводу) також за наявності обставин, встановлених статтею 36 ГПК.

До складу суду не можуть входити особи, які є членами сім’ї, родичами між собою чи родичами подружжя.

Водночас незгода сторони з процесуальними рішеннями судді, рішення або окрема думка судді в інших справах, висловлена публічно думка судді щодо того чи іншого юридичного питання не може бути підставою для відводу (ч. 4 ст. 35 ГПК).

Cтаття 36 ГПК визначає вичерпний перелік випадків недопустимості повторної участі судді у розгляді справи. Такими підставами є нижченаведене.

Суддя, який брав участь у вирішенні справи в суді першої інстанції, не може брати участі в розгляді цієї самої справи в судах апеляційної і касаційної інстанцій, а так само у новому розгляді справи судом першої інстанції після скасування рішення суду або ухвали про закриття провадження в справі.

Суддя, який брав участь у врегулюванні спору у справі за участю судді, не може брати участі в розгляді цієї справи по суті або перегляді будь-якого ухваленого в ній судового рішення.

Суддя, який брав участь у вирішенні справи в суді апеляційної інстанції, не може брати участі у розгляді цієї самої справи в судах касаційної або першої інстанцій, а також у новому розгляді справи після скасування постанови суду апеляційної інстанції.

Суддя, який брав участь у перегляді справи в суді касаційної інстанції, не може брати участі в розгляді цієї справи в суді першої чи апеляційної інстанцій, а також у новому її розгляді після скасування постанови суду касаційної інстанції.

Суддя, який брав участь у вирішенні справи, рішення в якій було в подальшому скасоване судом вищої інстанції, не може брати участі у розгляді заяви про перегляд за нововиявленими обставинами рішення суду у цій справі.

Суддя, який брав участь у вирішенні справи в суді першої, апеляційної, касаційної інстанцій, не може брати участі у розгляді заяви про перегляд судового рішення у зв’язку з виключними обставинами у цій справі.

Крім підстав відводу судді, стаття 37 ГПК містить підстави для відводу (самовідводу) секретаря судового засідання, експерта, спеціаліста, перекладача.

Секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, перекладач не можуть брати участі у розгляді справи та підлягають відводу (самовідводу) з підстав, зазначених у статті 35 ГПК.

Експерт, спеціаліст, перекладач не може брати участі у розгляді справи, якщо він перебував або перебуває в службовій або іншій залежності від учасників справи.

Участь секретаря судового засідання, експерта, спеціаліста, перекладача у судовому засіданні під час попереднього розгляду даної справи відповідно як секретаря судового засідання, експерта, спеціаліста, перекладача не є підставою для їх відводу.

Як бачимо, частиною першою та другою статті 37 ГПК визначені підстави за яких вказані особи не можуть брати участь у господарській справі, тоді як частиною третьою визначено участь вказаних осіб у господарській справі, за умови, що ці особи брали участь у попередньому розгляді справи, що не є підставою до їх відводу у розгляді справи.

Процедурні підстави самовідводу та відводи судді, секретаря судового засідання, експерта, спеціаліста, перекладача визначає стаття 38 ГПК.

З підстав, зазначених у статтях 35, 36 і 37 ГПК, суддя, секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, перекладач зобов’язані заявити самовідвід.

З підстав, зазначених у статтях 35, 36 і 37 ГПК, судді, секретарю судового засідання, експерту, спеціалісту, перекладачу може бути заявлено відвід учасниками справи.

Відвід повинен бути вмотивованим і заявленим протягом десяти днів з дня отримання учасником справи ухвали про відкриття провадження у справі, але не пізніше початку підготовчого засідання або першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження. Самовідвід може бути заявлений не пізніше початку підготовчого засідання або першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження.

Після спливу вказаного строку заявляти відвід (самовідвід) дозволяється лише у виняткових випадках, коли про підставу відводу (самовідводу) заявнику не могло бути відомо до спливу вказаного строку, але не пізніше двох днів з дня, коли заявник дізнався про таку підставу.

Встановлення обставин, вказаних у пунктах 1-4 частини першої статті 35 ГПК, статті 36 ГПК, звільняє заявника від обов’язку надання інших доказів упередженості судді для цілей відводу.

Якщо відвід заявляється повторно з підстав, розглянутих раніше, суд, який розглядає справу, залишає таку заяву без розгляду.

Процесуальне законодавство наділяє правом заявити відвід та самовідвід судді за наявності підстав та в порядку статті 39 ГПК.

Питання про відвід (самовідвід) судді може бути вирішено як до, так і після відкриття провадження у справі.

Питання про відвід судді вирішує суд, який розглядає справу. Суд задовольняє відвід, якщо доходить висновку про його обґрунтованість.

Якщо суд доходить висновку про необґрунтованість заявленого відводу, він вирішує питання про зупинення провадження у справі. У цьому випадку вирішення питання про відвід здійснюється суддею, який не входить до складу суду, що розглядає справу, і визначається у порядку, встановленому частиною першою статті 32 ГПК. Такому судді не може бути заявлений відвід.

Якщо питання про відвід судді в порядку, визначеному частиною третьою цієї статті, неможливо розглянути в суді, в якому розглядається справа, то справа для вирішення питання про відвід передається до суду відповідної інстанції, найбільш територіально наближеного до цього суду.

Якщо на час подання заяви про відвід судді у суді здійснюють правосуддя менше трьох суддів, вирішення питання про відвід здійснюється в нарадчій кімнаті суддею, який розглядає справу чи вчиняє іншу процесуальну дію, про що виноситься ухвала. У такому випадку положення частин третьої та четвертої цієї статті не застосовуються.

Питання про відвід судді Великої Палати розглядає Велика Палата. У розгляді Великою Палатою питання про відвід не бере участі суддя, якому такий відвід заявлено.

Питання про відвід має бути розглянуто не пізніше двох днів з дня надходження заяви про відвід, а у випадку розгляду заяви про відвід суддею іншого судуне пізніше десяти днів з дня надходження заяви про відвід.

Суд вирішує питання про відвід без повідомлення учасників справи. За ініціативою суду питання про відвід може вирішуватися у судовому засіданні з повідомленням учасників справи. Неявка учасників справи у судове засідання, в якому вирішується питання про відвід, не перешкоджає розгляду судом питання про відвід.

Питання про самовідвід судді вирішується в нарадчій кімнаті ухвалою суду, що розглядає справу.

Питання про відвід секретаря судового засідання, експерта, спеціаліста, перекладача вирішується складом суду, що розглядає справу. Суд, який розглядає заяву про відвід, заслуховує особу, якій заявлено відвід, якщо вона бажає надати пояснення, а також думку учасників справи. Неявка особи, якій заявлено відвід, у судове засідання, в якому вирішується питання про відвід, не перешкоджає розгляду судом питання про відвід.

За результатами вирішення заяви про відвід суд постановляє ухвалу.

Право на подання заяви про відвід судді є однією з гарантій законності здійснення правосуддя і об’єктивності та неупередженості розгляду справи, оскільки статтею 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини закріплено основні процесуальні гарантії, якими може скористатися особа при розгляді її позову в національному суді і до яких належить розгляд справи незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Відповідно до постанови Пленуму ВГСУ «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» від 26.12.2011 р. №18 (пункт 1.2.1) сторони, треті особи або прокурор можуть заявити відвід лише тим суддям, які беруть участь у розгляді конкретної справи, а не всім взагалі суддям того чи іншого господарського суду; заявлення відводу голові господарського суду чи його заступнику можливе лише у разі прийняття ними справи до свого провадження.

Не є підставами для відводу суддів заяви, які містять лише припущення про існування відповідних обставин, не підтверджених належними і допустимими доказами, а також наявність скарг, поданих на суддю (суддів) у зв’язку з розглядом даної чи іншої справи, обставини, пов’язані з прийняттям суддями рішень з інших справ.

За імперативним приписом частини сьомої  статті 39 ГПК відвід повинен заявлятись у письмовій формі.

У разі відводу та самовідводу (суду) судді, наслідки такого відводу визначені в статті 40 ГПК. Головний наслідок – це необхідність заміни суду чи судді.

У разі задоволення заяви про відвід судді, який розглядає справу одноособово, справа розглядається в тому самому суді іншим суддею, який визначається у порядку, встановленому статтею 32 ГПК.

У разі задоволення заяви про відвід одному або декільком суддям, які розглядають справу колегіально, справа розглядається в тому самому суді таким самим складом колегії суддів із заміною відведеного судді або суддів, або іншим складом суддів, який визначається у порядку, встановленому статтею 32 ГПК.

Якщо після задоволення відводів (самовідводів) або за наявності підстав, зазначених у статті 36 ГПК, неможливо утворити новий склад суду для розгляду справи, справа за розпорядженням голови суду передається до іншого суду, визначеного в порядку, встановленому ГПК.

 

Контрольні запитання та завдання для самоперевірки

  • Розкрийте порядок визначення складу господарського суду.
  • Розкрийте загальні принципи одноособового або колегіального розгляду справи суддями господарських судів та суддями Вищого суду з питань інтелектуальної власності.
  • Які існують підстави для відводу (самовідводу) судді ?
  • Назвіть перелік випадків недопустимості повторної участі судді у розгляді справи.
  • Назвіть підстави відводу (самовідводу) секретаря судового засідання, експерта, спеціаліста, перекладача.
  • Розкрийте процедурні підстави самовідводу та відводи судді, секретаря судового засідання, експерта, спеціаліста, перекладача.
  • Визначте порядок розгляду заяв про відводу та самовідвод судді.

Модуль 6

УЧАСНИКИ СУДОВОГО ПРОЦЕСУ

§ 1. Учасники справи

Ключовими особами господарського процесу є його учасники. Цей склад формується в залежності від провадження, в якому розглядається господарська справа. Згідно статті 41 ГПК ними можуть бути:

♦ у позовному провадженні – сторони та треті особи; (ч.1 ст. 41).

♦ у наказному провадженні – заявник та боржник; (ч.2 ст. 41).

♦ у провадженні – органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб; (ч.3 ст. 41).

♦ у справах про оскарження рішення третейського суду та про видачу наказу на примусове виконання рішення третейського суду – учасники третейського розгляду, а також особи, які не брали участі у третейському розгляді, якщо третейський суд вирішив питання про їхні права та (або) обов’язки; (ч. 4 ст. 41).

♦ у справах про банкрутство склад учасників справи визначається Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», ними можуть бути: сторони, арбітражний керуючий, власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника, а також інші особи, зокрема, Фонд державного майна, державний орган з питань банкрутства, представник працівників боржника, уповноважена особа акціонерів або учасників товариств з обмеженою чи додатковою відповідальністю) (ч. 5 ст. 41).

Господарське процесуальне законодавство наділяє учасників господарської справи відповідними правами та обов’язками.

Згідно частини першої статті 42 ГПК учасники справи мають право:

1) ознайомлюватися з матеріалами справи, робити з них витяги, копії, одержувати копії судових рішень;

2) подавати докази; брати участь у судових засіданнях, якщо інше не визначено законом; брати участь у дослідженні доказів; ставити питання іншим учасникам справи, а також свідкам, експертам, спеціалістам;

3) подавати заяви та клопотання, надавати пояснення суду, наводити свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти заяв, клопотань, доводів і міркувань інших осіб;

4) ознайомлюватися з протоколом судового засідання, записом фіксування судового засідання технічними засобами, робити з них копії, подавати письмові зауваження з приводу їх неправильності чи неповноти;

5) оскаржувати судові рішення у визначених законом випадках;

6) користуватися іншими визначеними законом процесуальними правами.

Згідно частини другої статті 42 ГПК учасники справи зобов’язані:

1) виявляти повагу до суду та до інших учасників судового процесу;

2) сприяти своєчасному, всебічному, повному та об’єктивному встановленню всіх обставин справи;

3) з’являтися в судове засідання за викликом суду, якщо їх явка визнана судом обов’язковою;

4) подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази;

5) надавати суду повні і достовірні пояснення з питань, які ставляться судом, а також учасниками справи в судовому засіданні;

6) виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки;

7) виконувати інші процесуальні обов’язки, визначені законом або судом.

З метою дотримання своїх обов’язків учасники справи забезпечуються примусовим впливом з боку суду.

У випадку невиконання учасником справи його обов’язків суд застосовує до такого учасника справи заходи процесуального примусу, передбачені ГПК (ч.3 ст. 42).

За введення суду в оману щодо фактичних обставин справи винні особи несуть відповідальність, встановлену законом (ч. 4 ст. 42).

Що стосується оману суду, варто зазначити, що така відповідальність передбачена кримінальним законом для певних суб’єктів у цивільному та кримінальному процесі.

Частинами 5–9 статті 42 ГПК передбачено подання документів і доказів до суду в електронній формі з використанням ЄСІТС.

Документи (в тому числі процесуальні документи, письмові та електронні докази тощо) можуть подаватися до суду, а процесуальні дії вчинятися учасниками справи в електронній формі з використанням ЄСІТС за винятком випадків, передбачених ГПК.

Процесуальні документи в електронній формі мають подаватися учасниками справи до суду з використанням ЄСІТС шляхом заповнення форм процесуальних документів відповідно до Положення про Єдину судову інформаційно-телекомунікаційну систему.

Якщо ГПК передбачено обов’язок учасника справи надсилати копії документів іншим учасникам справи, такі документи можуть направлятися вказаним особам з використанням ЄСІТС в електронній формі, крім випадків, коли інший учасник не має офіційної електронної адреси.

Якщо документи подаються учасниками справи до суду або надсилаються іншим учасникам справи в електронній формі, такі документи скріплюються електронним цифровим підписом учасника справи (його представника).

Якщо документи подаються учасниками справи до суду або надсилаються іншим учасникам справи в паперовій формі, такі документи скріплюються власноручним підписом учасника справи (його представника).

Якщо позов, апеляційна, касаційна скарга подані до суду в електронній формі, позивач, особа, яка подала скаргу, мають подавати до суду заяви по суті справи, клопотання та письмові докази виключно в електронній формі, крім випадків, коли судом буде надано дозвіл на їх подання в паперовій формі.

Поряд із визначеними в статті 42 ГПК правами та обов’язками учасників справи, законодавець статтею 43 ГПК визначає неприпустимість зловживання процесуальними правами учасників судового процесу та їх представників, які повинні добросовісно користуватися процесуальними правами, зловживання процесуальними правами не допускається.

Згідно частини другої статті 43 ГПК залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню господарського судочинства, зокрема:

1) подання скарги на судове рішення, яке не підлягає оскарженню, не є чинним або дія якого закінчилася (вичерпана), подання клопотання (заяви) для вирішення питання, яке вже вирішено судом, за відсутності інших підстав або нових обставин, заявлення завідомо безпідставного відводу або вчинення інших аналогічних дій, спрямованих на безпідставне затягування чи перешкоджання розгляду справи чи виконання судового рішення;

2) подання декількох позовів до одного й того самого відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав або подання декількох позовів з аналогічним предметом і з аналогічних підстав, або вчинення інших дій, метою яких є маніпуляція автоматизованим розподілом справ між суддями;

3) подання завідомо безпідставного позову, позову за відсутності предмета спору або у спорі, який має очевидно штучний характер;

4) необґрунтоване або штучне об’єднання позовних вимог з метою зміни підсудності справи, або завідомо безпідставне залучення особи як відповідача (співвідповідача) з тією самою метою;

5) укладення мирової угоди, спрямованої на шкоду правам третіх осіб, умисне неповідомлення про осіб, які мають бути залучені до участі у справі.

Якщо подання скарги, заяви, клопотання визнається зловживанням процесуальними правами, суд з урахуванням обставин справи має право залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву, клопотання.

Суд зобов’язаний вживати заходів для запобігання зловживанню процесуальними правами. У випадку зловживання процесуальними правами учасником судового процесу суд застосовує до нього заходи, визначені ГПК.

Стаття 44 ГПК визначає процесуальну правоздатність та процесуальну дієздатність учасників господарського судочинства.

Усі фізичні і юридичні особи здатні мати процесуальні права та обов’язки сторони, третьої особи, заявника, боржника (процесуальна правоздатність).

Фізичні особи, які досягли повноліття, а також юридичні особи здатні особисто здійснювати процесуальні права та виконувати свої обов’язки в суді (процесуальна дієздатність).

Неповнолітні особи віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, а також особи, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть особисто здійснювати процесуальні права та виконувати свої обов’язки в суді у справах, що виникають з відносин, у яких вони особисто беруть участь, якщо інше не встановлено законом. Суд може залучити до участі в таких справах законного представника неповнолітньої особи або особи, цивільна дієздатність якої обмежена.

У разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває процесуальної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. Процесуальної дієздатності набуває також неповнолітня особа, якій у порядку, встановленому законом, надано повну цивільну дієздатність.

Юридична особа набуває процесуальних прав та обов’язків у порядку, встановленому законом, і здійснює їх через свого представника.

Юридична особа може набувати процесуальних прав та обов’язків і здійснювати їх через своїх учасників у випадках, коли відповідно до закону чи установчого документа така юридична особа набуває та здійснює права, а також несе обов’язки через своїх учасників.

На відміну від норм статті 44 ГПК, більш докладно дієздатність та правоздатність фізичної особи (ст. ст. 25–42, 59, 69, 77), фізичної особи – підприємця (ст. 54) та юридичної особи ( ст. ст. 91–92) надається в Цивільному кодексі України.

Згідно частини першої статті 45 ГПК сторонами в судовому процесі – позивачами і відповідачами – можуть бути особи, зазначені у статті 4 ГПК. Зокрема, це: юридичні особи; фізичні особи – підприємці; фізичні особи, які не є підприємцями; державні органи, органи місцевого самоврядування; особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб;

Позивачами є особи, які подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу.

Відповідачами є особи, яким пред’явлено позовну вимогу.

Незважаючи на те, що у статті 45 ГПК законодавець не вказує про яке провадження йде мова, а мова йде про позовне провадження, сторонами у процесі позовного провадження є позивач та відповідач.

Стаття 46 ГПК визначає процесуальні права та обов’язки сторін господарського процесу, які користуються рівними процесуальними правами.

Згідно частини другої статті 46 ГПК, крім прав та обов’язків, визначених у статті 42 ГПК:

1) позивач вправі відмовитися від позову (всіх або частини позовних вимог), відповідач має право визнати позов (всі або частину позовних вимог) – на будь-якій стадії судового процесу;

2) позивач вправі збільшити або зменшити розмір позовних вимог – до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження;

3) відповідач має право подати зустрічний позов у строки, встановлені ГПК.

До закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. У справі, що розглядається за правилами спрощеного позовного провадження, зміна предмета або підстав позову допускається не пізніше ніж за п’ять днів до початку першого судового засідання у справі (ч. 3 ст. 46).

У разі направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції зміна предмета, підстав позову не допускаються, крім випадків, визначених статтею 46 ГПК (ч. 4 ст. 46).

Зміна предмета або підстав позову при новому розгляді справи допускається в строки, встановлені частиною третьою цієї статті, лише у випадку, якщо це необхідно для захисту прав позивача у зв’язку із зміною фактичних обставин справи, що сталася після закінчення підготовчого засідання, або якщо справа розглядалася за правилами спрощеного позовного провадження – після початку першого судового засідання при первісному розгляді справи.

У разі подання будь-якої заяви, передбаченої пунктом 2 частини другої, частиною третьою або четвертою статті 46, до суду подаються докази направлення копії такої заяви та доданих до неї документів іншим учасникам справи. У разі неподання таких доказів суд не приймає до розгляду та повертає заявнику відповідну заяву, про що зазначає в ухвалі (ч. 5 ст. 46).

Суд не приймає відмови від позову, зменшення розміру позовних вимог, визнання позову відповідачем у справі, в якій особу представляє її законний представник, якщо його дії суперечать інтересам особи, яку він представляє.

Згідно частини сьомої статті 46 ГПК сторони можуть укласти мирову угоду на будь-якій стадії судового процесу.

Особливості участі у судовій справі кількох позивачів або відповідачів визначає стаття 47 ГПК. Кожен із нижченаведених суб’єктів є самостійним процесуальним учасником судової справи, які у судовому господарському процесі діють самостійно. Така участь може здійснюватися за участю декількох позивачів і відповідачів, яка в спеціальній юридичній літературі визначається як процесуальна співучасть.

Процесуальна співучасть виступає самостійним процесуальним інститутом господарського процесу, виникнення якої обумовлюється обставинами матеріально-правового і процесуального характеру.

Згідно частини першої статті 47 ГПК позов може бути пред’явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів. Кожен із позивачів або відповідачів щодо іншої сторони діє в судовому процесі самостійно.

Участь у справі кількох позивачів і (або) відповідачів (процесуальна співучасть) допускається, якщо:

1) предметом спору є спільні права чи обов’язки кількох позивачів або відповідачів;

2) права або обов’язки кількох позивачів чи відповідачів виникли з однієї підстави;

3) предметом спору є однорідні права і обов’язки.

В залежності від предмета спору, одним із учасників господарського процесу є співідповідач. Співідповідачем у господарському процесі є особа, яка бере участь у господарській справі на боці відповідача.

Залучення до участі у справі співвідповідача. Заміна неналежного відповідача, визначає стаття 48 ГПК. 

Суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження – до початку першого судового засідання, залучити до участі у ній співвідповідача.

Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження – до початку першого судового засідання, за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.

Після спливу строків, зазначених в частинах першій та другій статті 48, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача (ч. 3 ст. 48).

Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку.

Відповідач, замінений іншим відповідачем, має право заявити вимогу про компенсацію судових витрат, здійснених ним внаслідок необґрунтованих дій позивача. Питання про розподіл судових витрат вирішується в ухвалі про заміну неналежного відповідача.

У питанні заміни неналежного відповідача Пленум ВГСУ «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» №18 від 26.12.2011 р. дає таке роз’яснення.

Господарський суд за клопотанням сторони або за своєю ініціативою має право до прийняття рішення залучити до участі у справі іншого відповідача, якщо у спірних правовідносинах він виступає або може виступати як зобов’язана сторона.

Заміна первісного відповідача належним відповідачем допускається лише за згодою позивача, яка має бути викладена в його письмовій заяві чи зафіксована в протоколі судового засідання. Якщо ж такої згоди не надано, то господарський суд у залежності від конкретних обставин справи вчиняє одну з таких дій:

1) розглядає справу в межах заявлених позовних вимог і відмовляє в позові, оскільки відповідач не є належним;

2) залучає до участі у справі з власної ініціативи іншого відповідача.

Ухвали про залучення іншого відповідача чи заміну неналежного відповідача не можуть бути оскаржені в апеляційному та у касаційному порядку.

У разі якщо заява (клопотання) про залучення іншого відповідача або про заміну відповідача залишається судом без задоволення, то ухвала з цього приводу не виноситься, а про відхилення відповідної заяви (клопотання) зазначається в описовій частині рішення суду або в ухвалі, якою закінчується розгляд справи.

§ 2. Треті особи

Інститут третіх осіб у господарському процесі породжується багатосуб’єктністю матеріальних правовідносин і необхідністю участі у справі різних суб’єктів.

ГПК передбачає два види третіх осіб:

♦ треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмету спору (ст. 49 ГПК);

♦ треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору (ст. 50 ГПК).

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, заінтересовані у вирішенні господарської справи і вступають у процес, порушений позивачем, оскільки вважають, що їх права чи охоронювані законом інтереси, з приводу яких виник спір між сторонами, належать їм. Заявляючи самостійні вимоги щодо предмета спору, вони тим самим заявляють про наявність у них самостійних прав, відмінних та не залежних від прав сторін і можуть вступити у справу до закінчення підготовчого провадження або до початку першого судового засідання.

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, згідно статті 49 ГПК можуть вступити у справу до закінчення підготовчого провадження або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, подавши позов до однієї або декількох сторін.

Про прийняття позовної заяви та вступ третьої особи у справу суд постановляє ухвалу.

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, користуються усіма правами і несуть усі обов’язки позивача.

Після вступу в справу третьої особи, яка заявила самостійні вимоги щодо предмета спору, справа за клопотанням учасника справи розглядається спочатку.

До позовів третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору у справі, в якій відкрито провадження, застосовуються положення статті 180 ГПК. Тобто, особа має право подати зустрічний позов.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, згідно статті 50 ГПК можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до закінчення підготовчого провадження у справі або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, у разі коли рішення у справі може вплинути на їхні права або обов’язки щодо однієї із сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за заявою учасників справи.

Якщо суд при вирішенні питання про відкриття провадження у справі або при підготовці справи до розгляду встановить, що рішення господарського суду може вплинути на права та обов’язки осіб, які не є стороною у справі, суд залучає таких осіб до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору.

У заявах про залучення третіх осіб і у заявах третіх осіб про вступ у справу на стороні позивача або відповідача зазначається, на яких підставах третіх осіб належить залучити до участі у справі.

Про залучення третіх осіб до участі у справі суд постановляє ухвалу, в якій зазначає, на які права чи обов’язки такої особи та яким чином може вплинути рішення суду у справі.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог, мають процесуальні права та обов’язки, встановлені статтею 42 ГПК (ч. 5 ст. 50)

Вступ у справу третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, не тягне за собою розгляду справи спочатку.

Отже, ГПК передбачає можливість участі в судовому процесі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог, на предмет спору. Така третя особа виступає в процесі на стороні позивача або відповідача – у залежності від того, з ким із них у неї існують (або існували) певні правові відносини.

Відповідно до постанови Пленуму ВГСУ «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» №18 від 26.11.2011 р., питання про допущення або залучення третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, до участі у справі вирішується ухвалою суду про прийняття позовної заяви до розгляду (із зазначенням про це в ухвалі про порушення провадження у справі) або під час розгляду справи, але до прийняття господарським судом рішення, з урахуванням того, чи є у цієї особи юридичний інтерес у даній справі. Саме лише зазначення в позовній заяві та/або у вступній частині судового рішення певного підприємства чи організації як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, без вирішення судом питання щодо її допущення або залучення до участі у справі не надає їй відповідного процесуального статусу.

Що ж до наявності юридичного інтересу у третьої особи, то у вирішенні відповідного питання суд має з’ясовувати, чи буде у зв’язку з прийняттям судового рішення з даної справи таку особу наділено новими правами чи покладено на неї нові обов’язки, або змінено її наявні права та/або обов’язки, або позбавлено певних прав та/або обов’язків у майбутньому.

Ухвали про залучення до участі у справі третіх осіб або їх вступ у справу оскарженню в апеляційному та у касаційному порядку не підлягають.

Процесуальний закон не обмежує можливості допущення особи до участі у справі як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на підставі її заяви про вступ у справу в процесі повторного розгляду останньої в апеляційному порядку, а також залучення третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, до участі у справі за клопотанням сторони, прокурора або з ініціативи апеляційного господарського суду; відповідні дії можуть мати місце до прийняття апеляційною інстанцією судового рішення зі справи.

Не можуть бути третіми особами у справі відокремлені підрозділи юридичних осіб. Водночас вони можуть на загальних підставах виступати в судовому процесі від імені відповідних юридичних осіб за наявності належних повноважень.

Коло повноважень відокремленого підрозділу юридичної особи стосовно здійснення у господарському суді повноваження сторони у справі від імені цієї особи визначається установчими документами останньої, положенням про відокремлений підрозділ, яке затверджено юридичною особою, або довіреністю, виданою нею ж у встановленому порядку керівникові цього підрозділу. При цьому слід мати на увазі, що стороною у справі є юридична особа, від імені якої діє відокремлений підрозділ, і рішення приймається саме стосовно підприємства чи організації – юридичної особи, але в особі її відокремленого підрозділу, наприклад: «Стягнути з підприємства «А» в особі його відокремленого підрозділу – філії № 1 на користь організації «Б» в особі її Н-ської філії таку-то суму».

Однак, необхідно також враховувати, що саме лише зазначення в установчих документах чи положенні про наявність у відокремленого підрозділу права представляти юридичну особу в суді (господарському суді) не свідчить про надання такому підрозділові відповідних повноважень та визначення їх кола.

Враховуючи приписи статті 50 ГПК щодо третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можна допустити, що незалучення у справу третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору має певні правові наслідки, незалучення у справу третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, визначені статтею 51 ГПК.

Якщо в результаті ухвалення судового рішення сторона може набути право стосовно третьої особи або третя особа може пред’явити вимоги до сторони, така сторона зобов’язана сповістити цю особу про відкриття провадження у справі і подати до суду заяву про залучення її до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору. До такої заяви повинні бути додані докази про направлення її копії особі, про залучення якої як третьої особи подана заява.

У разі розгляду справи без повідомлення третьої особи про розгляд справи, обставини справи, встановлені судовим рішенням, не мають юридичних наслідків при розгляді позову, пред’явленого стороною, яка брала участь у цій справі, до цієї третьої особи або позову, пред’явленого цією третьою особою до такої сторони.

У разі вибуття одного із учасників судового процесу, закон передбачає його заміну правонаступником, стаття 52 ГПК визнає як процесуальне правонаступництво.

Процесуальне правонаступництво – це заміна учасника справи, який у зв’язку із поважними причинами вибув з судового процесу, іншою особою.

У процесі процесуального правонаступництва зберігаються процесуальні правовідносини, які розвиваються за участю правонаступника. Підставами процесуального правонаступництва можуть бути різноманітні обставини.

Так, у разі смерті або оголошення фізичної особи померлою, припинення юридичної особи шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення), заміни кредитора чи боржника в зобов’язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідного учасника справи на будь-якій стадії судового процесу.

Усі дії, вчинені в судовому процесі до вступу у справу правонаступника, обов’язкові для нього так само, як вони були обов’язкові для особи, яку правонаступник замінив.

Про заміну або про відмову в заміні учасника справи його правонаступником суд постановляє ухвалу.

Статтею 52 ГПК передбачено процесуальне правонаступництво у зв’язку не лише зі смертю (оголошенням померлою) фізичної особи та реорганізацією суб’єкта господарювання, а й в інших передбачених законом випадках, у тому числі заміни кредитора або боржника у зобов’язанні (статті відповідно 512 і 520 Цивільного кодексу України). У разі заміни кредитора в зобов’язанні не в повному обсязі (у подільному зобов’язанні; в разі передачі новому кредитору права на стягнення неустойки окремо від передачі прав вимоги за основним зобов’язанням тощо) новий кредитор є правонаступником первісного кредитора лише в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу відповідних прав якщо інше не встановлено договором або за законом (ст. 514 ЦК).

У процесі розгляду господарської справи права або обов’язки (фізичної особи, або юридичної особи) можуть перейти до правонаступника (іншої особи), яка не є учасником конкретної господарської справи. У цьому випадку на будь-якій стадії судового процесу відбувається процесуальне правонаступництво, тобто заміна однієї зі сторін процесу іншою особою – правонаступником. При цьому варто пам’ятати, що процесуальне правонаступництво фізичних осіб та юридичних осіб має свої особливості.

Відповідно до постанови Пленуму ВГСУ «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» №18 від 26.11.2011 р., процесуальне правонаступництво фізичних осіб має свої особливості. Стосовно фізичних осіб – підприємців та учасників корпоративних відносин, що є сторонами у справах або третіми особами, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, таке правонаступництво можливе за одночасної наявності двох умов: по-перше, коли відповідні правонаступники мають аналогічний правовий статус (зокрема, фізичних осіб – підприємців чи учасників корпоративних відносин), і, по-друге, існування даного статусу на момент вирішення господарським судом питання про процесуальне правонаступництво: сама лише можливість виникнення процесуального правонаступництва в майбутньому (наприклад, через передбачуване успадкування майна та виникнення у іншої особи в зв’язку з цим корпоративних прав) не може братися господарським судом до уваги.

За певних обставин, згідно частини першої статті 53 ГПК, у випадках, встановлених законом, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звертатися до суду в інтересах інших осіб, державних чи суспільних інтересах та брати участь у цих справах.

Частина перша-п’ята статті 53 ГПК визначає специфіку участі у судовому процесі:

♦ органів державної влади;

♦ органів місцевого самоврядування;

♦ прокурора;

♦ юридичних осіб;

♦ фізичних осіб.

Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, які звертаються до суду за захистом прав і інтересів інших осіб, повинні надати суду документи, які підтверджують наявність передбачених законом підстав для звернення до суду в інтересах таких осіб.

У визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 ГПК (ч. 4 ст. 53), визначає наслідки залишення позовної заяви без руху.

У разі відкриття провадження за позовною заявою особи, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (крім прокурора), особа, в чиїх інтересах подано позов, набуває статусу позивача.

У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Особливості участі у судовому процесі осіб, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах юридичної особи у спорах про відшкодування збитків, заподіяних її посадовою особою визначає стаття 54 ГПК.

Ця стаття є новелою господарського процесуального законодавства і визначає особливості окремої категорії справ, коли позов подається в інтересах юридичної особи про відшкодування збитків, у разі якщо такі збитки заподіяні посадовою особою юридичній особі.

Власник (учасник, акціонер) юридичної особи, якому належить 10 і більше відсотків статутного капіталу товариства (крім привілейованих акцій), або частка у власності юридичної особи якого становить 10 і більше відсотків, може подати в інтересах такої юридичної особи позов про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі її посадовою особою.

У разі відкриття провадження за таким позовом зазначена юридична особа набуває статусу позивача, але не вправі здійснювати свої процесуальні права та обов’язки без згоди власника (учасника, акціонера), який подав позов. Посадова особа, до якої пред’явлений позов, не вправі представляти юридичну особу та призначати іншу особу для представництва юридичної особи в даній справі.

До закінчення підготовчого засідання у справі інший співвласник (учасник, акціонер) цієї юридичної особи, якому належить 10 і більше відсотків статутного капіталу товариства (крім привілейованих акцій), або частка у власності юридичної особи якого становить 10 і більше відсотків, має право приєднатися до поданого позову шляхом подання до суду відповідної заяви, після чого він набуває таких самих процесуальних прав та обов’язків, як і власник (учасник, акціонер), який подав позов.

У спорах про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі її посадовою особою, відмова від позову, поданого відповідно до цієї статті, зменшення розміру позовних вимог, зміна предмета або підстави позову, укладення мирової угоди, відмова від апеляційної або касаційної скарги, заяви про перегляд рішення суду за нововиявленими або виключними обставинами можлива лише за письмовою згодою всіх власників (учасників, акціонерів), які в даній справі діють в інтересах юридичної особи.

Стаття 55 ГПК визначає процесуальні права органів та осіб, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Органи та особи, які відповідно до ГПК звернулися до суду в інтересах інших осіб, мають процесуальні права та обов’язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком обмежень, передбачених частиною другою статті 55 ГПК

Органи та особи, які відповідно до ГПК мають право звертатися до суду в інтересах осіб, за винятком осіб, яким законом надано право зве%D

Share