Історико-правові аспекти виникнення страхування: Руська Правда і Жалувана Грамота містам

Мачуський В.В.

страший викладач кафедри теорії та історії держави і права Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана

Для цитування: Мачуський В. Історико-правові аспекти виникнення страхування: Руська Правда і Жалувана грамота містам / В. Мачуський // Юридична Україна. – 2007. – №10. – С. 10-16.

Досліджуються історико-правові аспекти виникнення страхування. Аналізуються пам’ятки права: Руська Правда і Жалувана Грамота містам Катерини ІІ.

Ключові слова: страхування, історія страхування, виникнення страхування, Руська Правда, неформальне взаємне товариство, страхування цивільної відповідальності, Жалувана Грамота містам, взаємне страхування.

Становлення ринкових відносин в Україні, розвиток національного страхового ринку обумовлюють необхідність удосконалення правового регулювання страхової діяльності як однієї із організаційно-правових форм захисту майнових інтересів фізичних і юридичних осіб. Виконання цього завдання об’єктивно потребує також дослідження історико-правових аспектів виникнення страхування в Україні і у світі, оскільки з’ясування генези страхування, виявлення співвідношення між первинними і сучасними формами страхування надасть можливість встановити специфіку і особливості їх розвитку, сприятиме визначенню напрямків удосконалення правового регулювання як страхування, так і страхової діяльності у цілому.

Історико-правові аспекти виникнення страхування досліджувались, зокрема, такими вітчизняними і зарубіжними вченими: Базилевич В.Д., Балабанов І.Т., Біленчук Д.П., Біленчук П.Д., Воблий К.Г., Вовчак О.Д., Гаманкова О.О., Гвозденко О.О., Заїка Ю.О., Залєтов О.М., Кінащук Л.Л., Крюков В.П., Манес А., Осадець С.С., Райхер В.К., Реверчук С.К., Рибніков С.А., Рудик В.К., Серебровський В.І., Суворов Д.В., Таркуцяк А.О., Твердомед К.М., Чапічадзе Я.О., Шахов В.В., Шершеневич Г.Ф., Шимінова М.Я.

Зважаючи на вагомий внесок зазначених вчених у наукове пізнання страхування, зокрема і його історико-правових аспектів, необхідно зауважити, що дослідження історичних явищ у контексті виникнення страхування іноді здійснюється за допомогою аналізу правових норм, що містяться в положеннях пам’яток права, без урахування мети і умов прийняття зазначених норм, з механічним перенесенням на історичні явища понять, вироблених сучасною наукою, що не завжди сприяє адекватному розумінню пам’яток права у контексті виникнення страхування і часом негативно впливає на об’єктивність наукових результатів. З іншого боку, у вітчизняній науковій літературі спостерігається тенденція до встановлення вичерпного переліку пам’яток права, які є джерелами правової регламентації первинних форм страхування і, як наслідок, певні історичні і правові пам’ятки практично залишаються поза розглядом вчених у контексті виникнення страхування.

Метою даної статі є з’ясування певних історико-правових аспектів виникнення страхування за допомогою аналізу таких пам’яток права як Руська Правда і Жалувана грамота містам Катерини ІІ, оскільки Руська Правда вважається визнаним джерелом, що містить ознаки правової регламентації первинних форм страхування, а Жалувана Грамота містам Катерини ІІ практично не досліджувалась вченими у контексті виникнення первинних форм страхування.

У вітчизняній фаховій літературі виникнення первинних форм страхування у Київській Русі пов’язується із визначною пам’яткою права – Руською Правдою [1, с. 7]. У контексті виникнення страхування, ст. 3-8 Руської правди, які містять положення про матеріальне відшкодування збитків громадою у випадку вбивства, дають підстави вченим стверджувати про існування первинних форм страхування в Київській Русі [2, с. 9]. Передбачена ст. 3 Руської Правди сплата громадою віри (штрафу) у випадку вбивства, вважається ймовірною ознакою страхування [3, с. 9]. Крім того, спільна сплата віри громадою і вбивцею (ст. 6, 8 Руської Правди) розцінюється вченими як страхування цивільної відповідальності [4, 34].

Отже, у вітчизняній фаховій літературі Руська Правда є визнаним джерелом, що містить норми, спрямовані на правову регламентацію первинних форм страхування. Основними аргументами зазначеної оцінки вченими Руської Правди є такі: 1) ст. 3 – 8 Руської Правди встановлюють спільну відповідальність громади (верві) у випадку вбивства у вигляді сплати віри (штрафу) за вбивство; віра покривається шляхом розподілу штрафу між членами громади; 2) за домовленістю між членами громади утворюється неформальне взаємне товариство для виплати грошового штрафу за вбивство, що одночасно є здійсненням страхової виплати для учасники такого товариства 3) ст. 6-8 Руської Правди є нормами, що містять усі елементи договору страхування цивільної відповідальності

Необхідно зауважити, що теза про наявність в Руській Правді норм, спрямованих на регламентацію первинних форм страхування, не є новою і введена у науковий обіг Рибніковим С.А. у 1927 р. Так, вчений зазначав, що розподіл “віри” між членами громади спонукає дивитись на дане явище як на своєрідний вид страхування [5, с. 111].

Водночас за часів існування Радянського Союзу теза про існування правової регламентації страхування в положеннях статей Руської Правди не сприймалась частиною відомих вчених. Так, Райхер В.К. вказував, що не мають відношення до страхування такі форми колективної відповідальності сільської громади як “дика віра”, яка сплачувалась в Київській Русі у випадку не встановлення вбивці общиною, на території якої був знайдений труп вбитого [6, с. 76].

Об’єктивне дослідження правової регламентації первинних форм страхування у Київській Русі вимагає, на наш погляд, уточнення наведених аргументів, з’ясування правової природи інституту відповідальності за вбивство у контексті виникнення страхування, здійснення системного аналізу положень відповідних статей Руської Правди, встановлення причин появи грошового штрафу (віри) за вбивство, аналізу застосування зазначеної санкції.

Прибічники тези про існування правової регламентації первинних форм страхування в положеннях відповідних статей Руської Правди [7, с. 64-73] одним із аргументів на підтвердження зазначеної тези вважають спільне матеріальне відшкодування громадою шкоди у випадку вбивства, передбачене ст. 3 Руської Правди. Так, в ст. 3 Руської Правди зазначалось, що якщо хтось зловмисно (“в разбои”) вб’є “княжа мужа”, а вбивцю люди не будуть шукати, то віру у 80 гривень сплачує вервь, в якій знайдений труп вбитого вбитого; якщо ж вбитий простолюдин, то 40 гривень. Спільна сплата громадою зазначеної віри розцінюється вченими як ознака страхування.

Необхідно зауважити, що безпосередньо термін “віра” з’являється у другій частині Короткої редакції Руської Правди [7, с. 47-49] (далі – Коротка Правда). Відповідно до ст. 20 Короткої Правди у випадку навмисного вбивства “огніщанина” (княжого чиновника) вервь повинна була видати вбивцю князю. У випадку відмови громади від розшуку або видачі злочинця на неї накладався штраф (викуп). Положення наведеної статті певним чином кореспондуються із ст. 3, 4 Руської Правди і передбачають сплату віри (або “дикої віри” – штрафу за чужу вину) громадою тільки у тому випадку, коли вбивця не відомий. Звичай зобов’язував громаду розшукувати злочинця, який скоїв вбивство на території верві. У випадку відмови громади від розшуку або видачі злочинця (“а головника не ищють”) на неї накладався штраф. Таким чином, віра накладалася на громаду тільки тоді, коли злочинець був не відомий, але громада його не розшукувала, не видавала (не відводила від себе сліду). У випадку, коли вбивця був відомий положення ст. 7 Руської Правди передбачали видачу його на поток і пограбування. Отже, за скоєння злочину, передбаченого ст. 3 Руської Правди, і у випадку не видачі громадою вбивці, встановлювалась міра покарання (санкція) у вигляді грошового штрафу (викупу) на користь держави (князя).

Водночас грошовий викуп за вбивство встановлювався також і ст. 1 Руської Правди. Зазначений грошовий викуп за вбивство не визначався як “віра”, сплачувався родичам загиблого і стягувався у випадку, коли вбивця був відомий, але були відсутні особи, які могли помститись за вбитого – “аще не будет кто мстя”. Такий грошовий викуп – “викуп кунами” – відповідно до ст. 2 Руської Правди отримав назву “головщина”. Таким чином, відповідно до змісту зазначених статей Короткої Правди і Руської Правди плата за голову вбитого – грошовий викуп як міра покарання (санкція) існував у двох формах: 1) грошовий викуп на користь родичів вбитого – головщина (ст.2 Руської Правди); 2) грошовий штраф на користь (держави) князя – віра (ст.3 Руської Правди).

Необхідно зауважити, що обумовлений розвитком суспільних відносин інститут відповідальності за вбивство у вигляді сплати грошового викупу (головщини або віри) є наслідком поступового відмирання інституту кровної помсти. Тривалий час помста відповідно до законодавства Київської Русі була необмеженою. Так, в ст. 4 Договору Русі з Візантією 911 р. зазначалось, що якщо хто-небудь вб’є будь-кого – руський християнина або християнин руського, – нехай помре на місці скоєння вбивства [8, с. 11]. В свою чергу в ст. 13а Договору Русі з Візантією 944 р. зазначалось, що якщо вб’є християнин руського або руський християнина, і вбивця буде схоплений родичами (вбитого), то да буде він вбитий [8, 39]. Покарання родичами вбитого вбивці було не тільки їх правом, а й обов’язком. Між родичами вбитого і вбивцею виникали особисті стосунки, які не мали нічого спільного із страхуванням. Такі відносини могли бути реалізовані тільки у вигляді помсти. Ст.1 Руської Правди, в першу чергу, встановлювала коло родичів – можливих месників. Такими месниками могли бути: брат, батько, син, двоюрідний брат, племінник з боку брата. Питання, яким був цей перелік – вичерпним або приблизним, на наш погляд, лишається дискусійним. Важливим є те, що держава в силу недостатнього рівня розвитку певний час не втручалась в регулювання приватних правопорушень, так як кримінального права у сучасному розумінні тоді ще не існувало.

Водночас особа, яка не бажає, але повинна помститись усвідомлює небезпеку при здійсненні помсти безпосередньо для нею самої. З одного боку, представник владної верхівки не бажає наражатись на помсту родичів загиблого і родичі загиблого усвідомлюють труднощі і небезпеку з якими пов’язано здійснення помсти. З іншого боку, пересічні члени громади не бажають наражатися на помсту представника владної верхівки. Крім того, у певних випадках у вбитого взагалі могло не виявитись родичів, які мали б помститись за нього або за наявності родичів помста може перетворитись на нескінченну помсту (за Г. Гегелем “безсмертна помста [9, с. 100]). І з часом помста замінюється грошовим викупом. Такий грошовий викуп як різновид громадського викупу є сурогатом помсти. Ідея спільної відповідальності громади у формі громадського викупу у випадку вбивства не є виключно надбанням Руської Правди. Така ідея взагалі властива багатьом стародавнім правовим системам, у яких громадський викуп набуває різних форм: виплата грошей, принесення жертви, смертна кара, – зберігаючи проте одну підставу – правопорушення (вбивство). Так, громадський викуп у грошовій формі був відомий чехам, моравам і полякам [10, с. 168]. Положення ст. 24 Законів Хаммурапі передбачали сплату громадою родичам загиблого міну срібла у випадку, коли вбивство скоєне на території громади і вбивця не був схоплений і залишився невідомим [11, с. 25]. Закони Моісея встановлювали громадський викуп у сакральній формі: у випадку, коли вбивця був невідомий старійшини найближчого міста приносили жертву і клялись: “Руки наші не пролили цієї крові і очі не бачили” [12, Повт. Закон. Гл. 21, 1-8]. У стародавньому римському праві громадський викуп набуває крайніх жорстоких форм: відповідно до сенатського указу у випадку вбивства пана власними рабами, всі раби, що знаходились під одним дахом з паном, підлягали страті 13, Анналы. ХІІІ, 32].

Поява грошового викупу як санкції за вбивство у законодавстві Київської Русі, на наш погляд, обумовлена в основному такими чинниками: 1) розпад кровно-родинних зв’язків в общині; 2) посилення князівської влади; 3) фінансова привабливість грошового викупу за вбивство для князя; 4) вбивство як кара за вбивство суперечило християнській релігії. Головним із наведених чинників заміни кровної помсти грошовим викупом є посилення князівської влади. Зміцнення князівської влади призвело до розширення меж втручання держави у приватні правопорушення. Так, у ст. 2 Руської Правди зазначалось, що після смерті Ярослава знову зібрались його сини Ізяслав, Святослав, Всеволод і мужи їх Коснячко, Перенег, Нікіфор і відмінили помсту смертю за вбивство, встановивши грошовий викуп (“отложиша убиение за голову, но кунами ся викупати”). Тобто в разі неможливості помститися або відсутності месника вбивця викуповував свій злочин грошима [14, с. 67. У родичів вбитого відбирається право на життя і смерть вбивці і залишається право вимоги плати за голову вбитого 15, с. 42. З правової точки зору, грошовий викуп за вбивство у формі “головщини” або “віри” є наслідком порушення правових норм, які містяться в положеннях ст. 1-3 Руської Правди. Таке правопорушення тягне за собою застосування до правопорушників заходів державного впливу у формі примусу – сплату грошового викупу. Таким чином, грошовий викуп (штраф) є санкцією, яка передбачена нормами, що містяться в положеннях ст. 1-3 Руської Правди. Так, С. Кудін зазначає, що у давньоруському кримінальному праві грошовий штраф на користь держави був провідною мірою покарання, який призначався за вчинення злочину проти особи [16 с. 142]. Водночас прибічники тези про існування правової регламентації первинних форм страхування в Руській Правді вважають спільне відшкодування шкоди громадою (сплату віри) у випадку вбивства ознакою страхування. Проте спільна сплата верв’ю грошового викупу (віри), як несення санкції і відшкодування шкоди як ознака страхування мають різну правову природу. Ототожнення санкції із страхуванням, на наш погляд, є некоректним. Адже допускаючи можливість страхування санкції чи вбачаючи у санкції ознаку страхування, необхідно допустити можливість страхування правопорушення, тобто страхування протиправних інтересів, які не можуть бути об’єктом страхування.

Таким чином, спільна відповідальність громади (верві) у формі сплати штрафу (віри) за вбивство, навіть і шляхом розподілу штрафу між членами громади, необхідно визнати грошовим викупом – санкцією за порушення норм, встановлених ст. 1, 3 Руської Правди. Такий грошовий викуп (санкція) має відмінну від відшкодування шкоди у страхуванні правову природу і не може вважатись ознакою первинної форми страхування.

Отже, положення ст. 3, 4 Руської Правди, на наш погляд, не містять ознак правової регламентації первинних форм страхування.

Наступним аргументом на підтвердження тези про існування правової регламентації первинних форм страхування в Київській Русі, на думку вчених, є положення ст.6 і 8 Руської Правди, які встановлювали спільну сплату громадою і вбивцею віри у випадку ненавмисного вбивства. Зазначена спільна сплата віри розцінюється вченими як ознака існування неформального взаємного товариства, яке допомагаючи сплачувати віру члену громади, фактично здійснює страхову виплату учаснику товариства. Так, Залєтов О.М. зазначає, що при ненавмисному вбивстві віра є фактично страховою виплатою для тих і на користь тих, хто шляхом домовленості вступив у таке неформальне взаємне товариство [3, с. 9].

Необхідно зауважити, що ст. 6 Руської Правди відмежовує вбивство, скоєне відкрито у громадському місці від вбивства “в разбои” – “Якщо (хто) здійснив вбивство відкрито під час сварки або на банкеті, то тепер він платить разом з верв’ю, (оскільки і сам він) приймає участь в громадських платежах (дикої) віри. Таке відкрите вбивство кваліфікується як менш тяжкий злочин порівняно із вбивством “в разбои” 7, с. 86. Не знаючи навмисного вбивства і вбивства з необережності, Руської Правда розрізняє вбивство, скоєне відкрито, у чесному двобої і вбивство, скоєне таємно як зла справа “в разбои”. Скоєння вбивства на очах присутніх є пом’якшуючою обставиною і оскільки вбивця спільно з іншими членами громади сплачує дику віру (ст. 4 Руської Правди) – грошовий штраф за чужу вину, то і члени громади як особи, які несуть певну відповідальність за вбивство, скоєне у них на очах (в сварці або на банкеті), зобов’язані допомагати вбивці у сплаті чужої для них віри на користь князя. У випадку, коли вбивство скоєне особою, яка не приймає участі в сплаті дикої віри (купець, член дружини), то і громада не допомагає йому у сплаті віри (ст. 8 Руської Правди).

Спільна сплата громадою і вбивцею грошового штрафу за вбивство, на наш погляд, свідчить не про утворення неформального взаємного товариства, а є спільним несенням санкції за вбивство, яке скоєно відкрито. Гіпотетично допускаючи можливість існування неформального взаємного товариства, яке здійснює страхову виплату одному із своїх учасників у випадку вбивства, необхідно зважати на мету створення зазначеного товариства. Метою товариства є допомога вбивці шляхом спільної сплати грошового штрафу за вбивство, тобто здійснення страхової виплати у випадку вбивства. Така мета товариства є не тільки протиправною а і протиприродною. На наш погляд товариство, в основі якого лежить злочин (у даному випадку вбивство), не може розглядатись як первинна організаційно-правова форма страхування.

Таким чином, спільна сплата громадою і вбивцею віри у випадку вбивства, скоєного відкрито, що передбачена положеннями ст. 6 і 8 Руської Правди, є різновидом грошового викупу за вбивство на користь князя, свідчить про спільне несення санкції за вбивство громадою і вбивцею та не дає підстави допускати можливість існування неформального взаємного товариства в Київській Русі як первинної організаційної форми страхування.

Водночас прибічники тези про існування правової регламентації первинних форм страхування в Руській Правді розцінюють положення ст. 6-8 Руської Правди як такі, що містять ознаки договору страхування цивільної відповідальності. Так, Залєтов О.М. зазначає, що у ст. 6 і 8 Руської Правди можна знайти багато елементів договору страхування цивільної відповідальності [3, с. 9]. Така позиція видається не зовсім коректною. Загальновідомо, що істотними умовами договору страхування, у тому числі договору страхування цивільної відповідальності є, зокрема, предмет договору і страховий випадок. За договором страхування цивільної відповідальності, предметом договору є майнові інтереси, які не суперечать закону і пов’язані з відшкодуванням шкоди, спричиненої страхувальником. Допускаючи можливість існування в положеннях статей Руської Правди багатьох елементів договору страхування цивільної відповідальності, необхідно визнати можливість страхування відшкодування шкоди, завданої вбивством. Тобто майнові інтереси, що складають предмет такого договору страхування, пов’язані із скоєнням вбивства і є протиправними. На наш погляд, протиправні майнові інтереси, пов’язані із вбивством, не можуть бути предметом договору страхування взагалі і предметом договору страхування цивільної відповідальності зокрема. Водночас, страховий випадок являє собою певну подію, у разі настання якої страховик зобов’язується сплатити страхувальнику визначену у договорі грошову суму (страхову виплату). Проте, скоєння злочину як раз і є підставою для звільнення страховика від здійснення страхової виплати. Крім того, правовій конструкції договору страхування цивільної відповідальності не відповідають положення ст. 9-10 Руської Правди, які встановлюють винагороду княжому судово-адміністративному апарату при стягнені віри (Покон Вірний). Наприклад, в ст. 9 Руської Правди зазначено, що вірнику “взяти на тиждень 7 відер солоду, а також барана або половину туші м’яса”.

Таким чином, положення ст. 6 і 8 Руської Правди не кореспондуються із поняттям договору страхування цивільної відповідальності і, на наш погляд, не можуть бути визнані як такі, що містять ознаки договору страхування цивільної відповідальності.

ІІ. У науковій літературі проявом первинної форми страхування вважаються певні аспекти діяльності середньовічних гільдій і цехів. Об’єднуючи своїх учасників за професійною ознакою гільдії і цехи, зокрема, реалізовували функцію взаємної допомоги. Товариська взаємна допомога, яка була покладена в основу діяльності гільдій і цехів, розцінюється вченими як: прояв елементів страхування 17, с. 53, середньовічне страхування 18, с. 11, особисте страхування 19, с. 12, середньовічна страхова організація 20, с. 21, одна із сторін діяльності ремісничих організацій 21, с. 48, гільдійно-цехове страхування 22, с. 61.

Узагальнюючи думки вчених можна дійти висновку про те, що надання допомоги середньовічними гільдіями і цехами своїм членам є загальновизнаним проявом первинної форми страхування – взаємним страхуванням. Основними аргументами зазначеної оцінки вчених є такі: 1) наявність спільної каси в гільдіях і цехах, яка утворювалась за рахунок внесків учасників; 2) надання допомоги учасникам зі спільної каси: 3) закріплення положення про взаємну допомогу у статутах гільдій, цехів; 4) відсутність конкретизації щодо розміру допомоги і кола страхових випадків; 5) передбачення статутами гільдій і цехів, зокрема, допомоги у випадку хвороби члена гільдії, цеху або допомога на його поховання.

Водночас привертає до себе увагу Грамота на права і вигоди містам Російської імперії 23, с. 68 (далі – Жалувана Громота) від 21.04.1785 р., яка фактично не досліджувалась вченими у контексті виникнення первинних форм страхування. Соціально-економічний розвиток Російської імперії, збільшення обсягів промислу і торгівлі у ХVІІІ ст., обумовили прийняття нормативно-правового акту – Жалуваної Грамоти, яка докладно регламентувала організацію і діяльність органів місцевого самоврядування, зокрема місцеве самоврядування ремісників. Останньому присвячений розділ Жалуваної Грамоти, що мав назву “Ремісниче положення”. Незважаючи на заявлені в преамбулі наміри Катерини ІІ про звільнення промислу і торгівлі від примусу і утисків 23, с. 69, по суті, Жалувана Грамота закріпляла середньовічну організацію ремісників 23, с. 67.

Привертає увагу та обставина, що основні засади надання взаємної допомоги у середньовічних гільдіях і цехах та засади надання взаємної допомоги, передбачені положеннями відповідних статей Жалуваної Грамоти, практично ідентичні. Тобто положення ст. 39, 45, 66, 70 Жалуваної Грамоти прямо кореспондуються з наведеними аргументами вчених, які підтверджують наявність правової регламентації первинної форми взаємного страхування у статутах середньовічних гільдій і цехів.

Так, наявність спільної каси, яка формується за рахунок внесків учасників гільдій, цехів є одним із аргументів, що підтверджує існування страхування в середні віки. Відповідно положення ст. 39 і ст. 70 Жалуваної Грамоти регламентують порядок створення і функціонування ремісничої казни. В ст. 39 Жалуваної Грамоти зазначалось, що реміснича казна знаходиться під наглядом старшини і старшинських товаришів, які дбають про її наповнення, але не можуть витрачати кошти казни без згоди сходу ремісників і щорічно подають звіт про стан казни. В ст. 70 Жалуваної Грамоти містились положення про те, що при вступі майстра в управу він робить внесок в ремісничу казну, розмір якого визначає щорічний схід ремісників. На наш погляд, положення ст. 39 і ст. 70 Жалуваної Грамоти свідчать про існування спільної ремісничої казни, що кореспондується з існуванням спільної каси в середньовічних гільдіях і цехах.

Крім того, положення ст. 45 Жалуваної Грамоти регламентували надання допомоги ремісникам, які занедужали і не могли відправляти свого ремесла. У такому випадку управний старшина і старшинські товариші зобов’язані були надати допомогу хворому реміснику грошима із ремісничої казни. На наш погляд, в положеннях ст. 45 Жалуваної Грамоти міститься така ознака страхування, подібна до ознаки страхування в діяльності середньовічних гільдій і цехів, як надання допомоги члену гільдії, цеху у випадку хвороби.

Водночас положення ст. 66 Жалуваної Грамоти регламентували надання допомоги на поховання. У випадку смерті малозабезпеченого ремісника або його дружини поховання здійснювалось за рахунок ремісничої казни. Поховання за рахунок ремісничої казни видається подібним до такого прояву страхування в середньовічних гільдіях і цехах, як надання допомоги на поховання.

Таким чином, в положеннях наведених статей Жалуваної Грамоти містяться ознаки первинних форм страхування, подібні до проявів страхування в середньовічних гільдіях і цехах, а саме: 1) наявність спільної ремісничої казни (каси), яка утворювалась за рахунок внесків учасників; 2) надання допомоги учасникам із спільної казни (каси); 3) положення про взаємну допомогу у випадку хвороби або смерті учасника закріплені в ст. 45 і ст. 66 Жалуваної Грамоти; 4) розмір допомоги конкретно не визначався.

Отже, аналіз положень наведених статей дозволяє дійти висновку про наявність в Жалуваній Грамоті ознак правової регламентації первинної форми страхування – взаємного страхування.

Підсумовуючи результати аналізу Руської Правди і Жалуваної Грамоти у контексті виникнення страхування, видається можливим зробити такі висновки:

– ст. 3, 4 Руської Правди не містять ознак правової регламентації первинних форм страхування;

– ст. 6, 8 Руської Правди не містять ознак правової регламентації створення і діяльності неформального взаємного товариства – первинної організаційно-правової форми страхування;

– ст. 6, 8 Руської Правди не містять положень, спрямованих на регламентацію договору страхування цивільної відповідальності;

– теза про наявність ознак правової регламентації первинних форм страхування в положеннях статей Руської Правди є недостатньо обґрунтованою;

– положення ст. 39, 45, 66, 70 Жалуваної Грамоти містять ознаки правової регламентації первинної форми страхування – взаємного страхування;

– видається доцільним розглядати у науці Жалувану Грамоту як джерело, що містить положення, спрямовані на правову регламентацію первинних форм страхування.

Історико-правове дослідження аспектів виникнення і розвитку страхування вимагає критичного переосмислення і подальшого розгляду з історико-правової точки зору. Зокрема, необхідно дослідити наявність ознак первинних форм страхування в таких пам’ятках права, як Родоський Ордонанс і Звід законів Російської імперії.

Список використаної літератури

1. Пилипенко С.А. Правове забезпечення обов’язкового особистого страхування працівників органів внутрішніх справ. Автореф. дис. канд. юр. наук. – К., 2002.

2. Страхове право / Навч. посібн. За ред. Ю.О. Заїки. – К., 2004.

3. Залєтов О.М. Страхування / Навч. посібн. – К., 2003.

4. Страхове право України /Підручн. За ред. П.Д. Біленчука. – К., 1999.

5. Рыбников С.А. Очерки из истории страхования в России // Вестник Государственного страхования. – 1927. – № 19-20. – С. 110-112.

6. Райхер В.К. Общественно-исторические типы страхования. – М., 1947.

7. Российское законодательство Х-ХХ веков. Т. 1. Законодательство Древней Руси. Ред. Тома В.Л. Янин. – М., 1984.

8. Памятники права Киевского государства. Юшков С.В. – М., 1952.

9. Георг Вільгельм Фрідріх Гегель. Основи філософії права, або природне право і державознавство. – К., 2000.

10. Леонтович Ф.И. Русская Правда и Литовский Статут, в видах настоятельной необходимости включить литовское законодательство в круг истории русского права /Антологія української юридичної думки. – Т. 2. За ред. Ю.С. Шемшученка. – К., 2002.

11. Волков И.М. Законы Вавилонского царя Хаммурапи. – М., 1914.

12. Біблія. Повторення закону. Гл. 21, 1-8.

13. Тацит. Анналы. ХІІІ, 32.

14. Д. Бочарніков. М. Грушевський про історію створення та кримінальне право “Руської Правди // Право України, 1996, №11, с. 65 – 69.

15. Іванішев М.Д. О плате за убийство в древнем русском и других славянских законодательствах в сравнении с германскою вирою /Антологія української юридичної думки. Т. 2. За ред. Ю.С. Шемшученка. – К., 2002.

16. С. Кудін. Поняття кримінального штрафу за Руською Правдою та Литовським Статутом // Право України, 2000, №11, с. 142.

17. Рыбников С.А. Страховое дело. – М., 1929

18. Чапичадзе Я.А. Правовое регулирование страховой деятельности в Украине. – Х., 2004.

19. Шиминова М.Я. Страхование: история, действующее законодательство, перспективы. – М., 1989.

20. Манес А. Основы страхового дела. С. Петербург. 1909, с. 21

21. Рудик В.К. Історичний аспект розвитку страхування // Економіка АПК. – 1997. – № 7.

22. Л. Кінащук. Історико-правовий аналіз передумов виникнення страхування // Підприємництво, господарство і право. – 2001. – № 12.

23. Российское законодательство Х-ХХ веков. Т. 5. Законодательство периода расцвета абсолютизма. Ред. Тома Е.И. Индова. – М., 1987.

Share