НЕЗАКОННЕ ВИКОРИСТАННЯ ОБ’ЄКТІВ ПРАВА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ: ПРОБЛЕМИ ТЕОРІЇ ТА ПРАВОЗАСТОСУВАННЯ

Майданевич А. Г., Світличний О.П.

М14 Незаконне використання об’єктів права інтелектуальної власності: проблеми теорії та правозастосування: монографія [Майданевич А. Г., Світличний О.П.] – К.: ЦП «КОМПРИНТ» 2017. – 259 с.

Майданевич А. Г. – кандидат юридичних наук, суддя Київського апеляційного господарського суду

Світличний О.П. – доктор юридичних наук, доцент, професор кафедри цивільного та господарського права Національного університету біоресурсів і природокористування України

Рекомендовано до друку Вченою радою Національного університету

біоресурсів і природокористування України (протокол № 2 від 28.08. 2017 р.)

Монографія PDF

ISBN978-966-929-476-1

В монографії на основі сучасних методологічних підходів, доктринального аналізу теоретичних джерел різних галузей права, узагальнення нормотворчої та правозастосовної практики у сфері незаконного використання об’єктів права інтелектуальної власності, розкрито особливості порушення суб’єктивних прав власників та законних користувачів об’єктів права інтелектуальної власності. Запропоновані нові або уточнені визначення низки правових категорій, понять та правозастосовної діяльності пов’язаної з охороною інтелектуальної власності.

Розрахована на науковців, працівників правоохоронних органів, аспірантів, студентів юридичних факультетів вищих навчальних закладів.

 

ISBN978-966-929-476-1 © Майданевич А.Г., Світличний О.П.

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………………………………………….3

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ЗАСАДИ НЕЗАКОННОГО ВИКОРИСТАННЯ ОБ’ЄКТА ПРАВА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ ЯК ОБ’ЄКТА АДМІНІСТРАТИВНОПРАВОВОЇ ОХОРОНИ……………..6

1.1. Правова політика держави у сфері охорони права інтелектуальної власності в Україні ………………………………………………………………………………………..6

1.2. Поняття та основні ознаки адміністративно-правової охорони об’єкта права інтелектуальної власності……………………………………………………………28

1.3. Об’єкти адміністративно-правової охорони права інтелектуальної власності………………………………………………………………………………………………………49

1.4. Юридичний зміст та основні ознаки незаконного використання об’єкта права інтелектуальної власності……………………………………………………..70

Розділ 2. СУБ’ЄКТИ АДМІНІСТРАТИВНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА НЕЗАКОННЕ ВИКОРИСТАННЯ ОБ’ЄКТА ПРАВА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ………………………………………………………………………93

2.1. Загальна характеристика суб’єкта адміністративної відповідальності за незаконне використання об’єкта права інтелектуальної власності ……………..93

2.2. Посадові особи як суб’єкти незаконного використання об’єкта права інтелектуальної власності………………………………………………………..113

2.3. Фізична особа – підприємниць як спеціальний суб’єкт незаконного використання об’єкта права інтелектуальної власності………………………..136

2.4. Юридичні особи як суб’єкти відповідальності за незаконне використання об’єкта права інтелектуальної власності ……………………………149

ВИСНОВКИ ..…………………………………………………………………….167

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………………174

ДОДАТОК. Узагальнення застосування судами законодавства у справах про адміністративні правопорушення у сфері інтелектуальної власності (статті 51-2, 164-9 КУпАП)……………………………………………………………197

ВСТУП

У сучасному світі забезпечення належної охорони та захисту прав інтелектуальної власності є багатоаспектним соціально-економічним, політичним і правовим явищем, яке є невід’ємним елементом ринкових відносин. В практичній діяльності органів публічної влади, їх посадових осіб, покликаних забезпечити охорону та захист прав інтелектуальної власності, виникають проблемні питання пов’язані із незаконним використанням об’єктів права інтелектуальної власності.

Однією із правових гарантій охорони об’єктів права інтелектуальної власності та захисту суб’єктивних прав власників та законних володільців об’єктів права інтелектуальної власності від їх незаконного використання постає адміністративна відповідальність. Це завдання покликаний реалізувати КУпАП, норми статей якого передбачають адміністративна відповідальність за незаконне використання об’єктів права інтелектуальної власності. Водночас незаконне використання об’єктів інтелектуальної власності безпосередньо пов’язане із засобами забезпечення державно-владного впливу, в тому числі й за допомогою системи примусових, засобів.

Питання щодо необхідності дослідження сутності та змісту незаконного використання об’єктів права інтелектуальної власності постає досить гостро у зв’язку, насамперед, із збільшенням адміністративних правопорушень, особливостей застосування адміністративних санкцій за їх вчинення. Незважаючи на ряд монографічних досліджень в яких розглядалися питання адміністративної відповідальності за незаконне використання об’єктів права, рівень науково-теоретичного осмислення незаконного використання об’єктів права інтелектуальної власності в адміністративно-правовій є недосконалим, це у свою чергу, створює труднощі в правозастосовній діяльності.

Необхідність такого дослідження зумовлюється потребами обгрунтування пропозицій щодо вдосконалення адміністративного законодавства та поглиблення системи наукових знань у сфері охорони прав інтелектуальної власності.

Теоретичним підґрунтям дисертаційного дослідження стали праці вітчизняних та зарубіжних вчених: В. Б. Авер’янова, Г. О. Андрошука,

Ю. П. Битяка, В. В. Галунька, І. П. Голосніченка, С. Т. Гончарука, Е. Ф. Демського, Є. В. Додіна, Л. В. Коваля, Т. О. Коломоєць, В. К. Колпакова, А. Т. Комзюка, В. І. Курила, І. О. Личенка, Д. М. Лук’янця, Д. Локка, Й. Э. Маміофи, О. П. Орлюк, О. А. Підопригори, О. В. Святоцького,

С. Г. Стеценка, Ю. С. Шемшученка, Р. Б. Шишки, та інших науковців.

Окремим аспектам адміністративно-правового регулювання охорони та захисту прав інтелектуальної власності, а також діяльності органів публічної влади у досліджуваній сфері були присвячені дослідження І. Г. Запорожець, Ф. О. Кіриленка, О. В. Кульчицької, Г. С. Римарчук, О. В. Тандира,

Є. В. Юркової, О. Ш. Чомахашвілі, А. В.  Чукаєвої, думки яких знайшли своє відображення у положеннях даного дослідження.

Методологічно монографія побудована на працях вітчизняних і вітчизняних учених різних галузей права. Проте комплексного дослідження проблем незаконного використання об’єктів права інтелектуальної власності не проводилося. Разом з тим, ряд норм, пов’язаних з правовою охороною прав інтелектуальної власності, міститься в інших законодавчих актах, які стосуються господарської, підприємницької, фінансової діяльності і не забезпечені заходами юридичної відповідальності у разі незаконного використання об’єктів інтелектуальної власності. Захист прав інтелектуальної власності на рівні цивільно-правових заходів не достатні. Такий стан захисту права інтелектуальної власності потребує певного осмислення та наукового дослідження і обґрунтування щодо вдосконалення законодавства в зазначеній сфері. В цьому зв’язку обрана тема монографічного дослідження є актуальною, становить теоретичний і практичний інтерес.

 

РОЗДІЛ I

ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ЗАСАДИ НЕЗАКОННОГО ВИКОРИСТАННЯ ОБ’ЄКТА ПРАВА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ ЯК ОБ’ЄКТА АДМІНІСТРАТИВНОПРАВОВОЇ ОХОРОНИ

1.1. Правова політика держави у сфері охорони права інтелектуальної власності в Україні

Конституція України гарантує громадянам свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності [1].

Держава не лише виступає гарантом, а й бере на себе функцію сприяння розвитку науки, літератури і мистецтва. З часів незалежності держава почала приділяти особливу увагу сприянню розвитку науки інтелектуальної власності, охорони її результатів. Правовою основою режиму інтелектуальної власності є законодавство України у даній сфері. Одна з основних властивостей права інтелектуальної власності полягає в тому, що вона повинна приносити матеріальну чи іншу користь. Це може бути додатковий прибуток, отриманий від використання об’єктів права інтелектуальної власності у сфері матеріального виробництва. Іноді інтелектуальна власність у явному вигляді може не приносити прибутку, але, створюючи певні перешкоди для конкурентів, полегшує тим самим просування власних товарів і послуг на ринок. Нарешті, результати творчої діяльності можуть сприяти духовному розвитку громадян [2, с. 20].

За таких обставин, надзвичайно важливим для суспільства та держави є стан національної правової політики у сфері охорони прав інтелектуальної власності, оскільки значення інтелектуальної власності у розвитку суспільства відіграє надзвичайно важливу роль, вона у більшій мірі виступає тим рушійним фактором, який здатний надати прискореного економічного і соціального розвитку. Характер взаємозв’язків держави і механізмів правового регулювання відносин у певній сфері обумовлений нерозривним зв’язком між державою і правом, оскільки саме держава як апарат політичної влади здійснює через свої органи правотворчу, правозастосовну і правоохоронну діяльність [3, с. 221].

Аналіз останніх досліджень засвідчує, що окремі аспекти, досліджуваної нами проблематики, знайшли своє наукове висвітлення у дисертаційному дослідженні та працях О. В. Кульчицької [4, с. 16 – 17, 5, с. 118 120].

Однак спеціального дослідження, присвяченого вивченню сучасного розвитку національної правової політики у сфері охорони прав інтелектуальної власності поки що немає. Цим і зумовлено актуальність порушеної теми. Як наголошує О. В. Кульчицька, правова охорона у сфері інтелектуальної власності здійснюється шляхом встановлення законодавчих та інших нормативно-правових актів, які мають безпосередній вплив на стан охорони та захист прав суб’єктів права інтелектуальної власності на належні їм об’єкти права інтелектуальної власності. Одним із завдань нашої держави у сфері охорони прав інтелектуальної власності, є необхідність підвищення рівня впровадження інноваційного продукту в реальний сектор економіки, забезпечення належної охорони об’єктів права інтелектуальної власності тощо, лежать у межах державної політики [4, с. 16–17].

Аналіз стану законодавчого регулювання відносин у досліджуваній сфері свідчить, що реалізація державної політики спрямована на охорону і захист особистих немайнових прав та майнових прав суб’єктів права інтелектуальної власності. Така державна політика поз’язана із механізмом правового регулювання. Для забезпечення ефективного правового механізму інтелектуальної власності, визначальне значення має законодавче регулювання. Проте, цей процес є неоднозначним. З’ясування і вирішення даної проблематики є теоретичною платформою для удосконалення охорони та захисту прав інтелектуальної власності.

На сучасному етапі розвитку суспільства держава активно здійснює і реалізує правову політику у сфері інтелектуальної власності шляхом прийняття різноманітних нормативно-правових актів. Аналіз сучасного нормативно-правового регулювання інтелектуальної власності свідчить про відсутність цілісного, узгодженого нормативно-правового регулювання відносин у сфері охорони прав інтелектуальної власності, оскільки результати інтелектуальної творчої діяльності повинні підлягати особливій правовій охороні. Це в першу чергу пов’язано із правовою політикою у цій сфері. Тому, на слушну думку академіка Ю. С. Шемшученка, засадничою ідеєю правової політики має бути її інституційний зв’язок із правом. Політика виявляє суспільні проблеми й ініціює їх вирішення перед владою, а право надає відповідним рішенням юридичної форми, забезпечує виконання цих рішень на державному рівні [6, с. 33 ].

До основних ознак функцій держави М. І. Байтін відносить характерні риси які окреслюють межі діяльності держави в найважливіших сферах суспільного життя – економічній, політичній, духовній, правовій та інших; вони виникають й розвиваються згідно з історичними завданнями і цілями, служать їх втіленню в життя; у них виявляються об’єктивні властивості держави, притаманні особливості, динаміка соціально-економічних змін [7, с. 191].

До 1991 року в Україні, як і у всьому колишньому Радянському Союзі, в силу переваги суспільної форми власності та пануючої соціалістичної ідеології були відсутні спеціальні закони про правову охорону інтелектуальної власності, а правове регулювання відносин у цій сфері забезпечувалося, в основному, підзаконними актами. Виключеннями були розділ IV – «Авторське право» і розділ VI «Винахідницьке право» Цивільного кодексу УРСР, а також «Положення про відкриття, винаходи і раціоналізаторські пропозиції», затверджене постановою Ради Міністрів СРСР від 21 березня 1973 р. [8, с. 23 ].

Прийняття Верховною Радою України 24 серпня 1991 р. Акту про незалежність [9] серед інших проблемних питань, виникла потреба у створенні власного законодавства у сфері інтелектуальної власності, яке пройшло декілька етапів свого становлення.

Після розпаду СРСР перед Україною постало проблемне питання пов’язане з охороною прав інтелектуальної влаcності. Проблемні питання правового та організаційного характеру, а недостане фінансування науково-технічної сфери, забезпечення потреб суспільства і держави у інноваційному розвитку, вимагало від держави створення умов для наукової і науково-технічної діяльності.

Відсутність власного досвіду нормативно-правового регулювання відносин та власного законодавства у сфері охорони прав інтелектуальної власності сприяло прийняттю першого законодавчого акту – Закону України «Про основи державної політики в сфері науки і науково-технічної діяльності» від 13 грудня 1991 р. [10]. Цей Закон є первинним нормативно-правовим актом, який визначав правові засади державної політики у досліджуваній сфері.

Необхідність прийняття Закону «Про основи державної політики в сфері науки і науково-технічної діяльності» була зумовлена метою пріоритетної державної підтримки розвитку науки як джерела економічного зростання і невід’ємної складової національної культури та освіти, створення умов для реалізації інтелектуального потенціалу громадян у сфері наукової і науково-технічної діяльності, цілеспрямованої політики у забезпеченні використання досягнень вітчизняної та світової науки і техніки для задоволення соціальних, економічних, культурних та інших потреб [10]. Закон визначив правові, організаційні та фінансові засади функціонування і розвитку науково-технічної сфери, створив умови для наукової і науково-технічної діяльності, забезпечив потреби суспільства і держави у технологічному розвитку. В ньому також звертається увага про необхідність пріоритетної державної підтримки розвитку науки як джерела економічного зростання і невід’ємної складової національної культури та освіти, а також створення умов для реалізації інтелектуального потенціалу громадян [10].

Наведене спонукало державу на прийняття перших нормативно-правових актів, які б частково врегулювали проблемні питання у сфері інтелектуальної творчої діяльності.

Проте, незважаючи на декларативність багатьох норм, Закон України «Про основи державної політики в сфері науки і науково-технічної діяльності» започаткував становлення нормативно-правового регулювання відносин у сфері інтелектуальної власності, врегулював майнові права інтелектуальної власності на об’єкти інтелектуальної власності та проголосив ряд принципових засад. Також важливо, що ст. 42 Закону має назву: «Захист права інтелектуальної власності», яка проголошує, що захист права інтелектуальної власності забезпечується відповідно до законів та інших нормативно-правових актів органами державної влади України. У разі порушення права інтелектуальної власності його захист здійснюється в порядку, встановленому адміністративним, цивільним і кримінальним законодавством.

Зазначене дозволяє стверджувати, що крім норм цивільного і кримінального законодавства, у захисті права інтелектуальної власності важливу роль відіграє адміністративне законодавство.

Після підписання 27 грудня 1991 р. у м. Мінську Тимчасової угоди про охорону промислової власності повноважними представниками шести незалежних держав Білорусі, Вірменії, Молдови, Росії, Таджикистану і України. Угода передбачала створення Міждержавної організації з охорони промислової власності, а також її органів Адміністративної ради, Патентного відомства і Патентного суду. Унаслідок ряду причин сформульовані в Тимчасовій угоді цілі й завдання реалізувати не вдалося [11].

Як зазначає О. П. Сергєєв, розпад Радянського Союзу спричинив украй несприятливу ситуацію стосовно правової охорони промислової власності на територіях незалежних держав – суб’єктів колишнього СРСР [12, с. 45 ]. Варто згадати, що це стосувалося не тільки охорони об’єктів промислової власності, але в меншій мірі й інших об’єктів інтелектуальної власності.

Проблемність питань охорони прав інтелектуальної власності того періоду пов’язана з тим, що по-перше, законодавче закріплення правової системи було відсутнє в конституції будь якого суб’єкта колишнього СРСР, по-друге, у той період жодна з цих держав не мала законів у сфері інтелектуальної власності, які б забезпечили її охорону та захист. Незважаючи, що після розпаду СРСР, Україна не мала власного законодавства у сфері інтелектуальної власності, керівництво держави усвідомлювало важливість цього питання і задля стимулювання розвитку продуктивних сил, науки, техніки тощо, 25 грудня 1991 р. Україна приєдналася до Паризькій конвенції про охорону промислової власності, Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків від 14 квітня 1891 р. та Договору про патентну кооперацію від 19 червня 1970 р. [13, 14, 15].

Вказані конвенції були першими міжнародно-правовими актами незалежної держави. У подальшому наша держава приєдналася до низки інших міжнародних актів у сфері інтелектуальної власності, згода на обов’язковість яких була надана Верховною Радою України.

На початку дев’яностих років минулого століття, потреба в регулюванні майнових та пов’язаних з ними особистих немайнових відносин, що виникають у зв’язку зі створенням, та використанням винаходів, промислових зразків, товарних знаків і знаків обслуговування, а також відносин, пов’язаних з визнанням прав автора раціоналізаторської пропозиції, стояла дуже гостро, що вимагало їх термінового вирішення. З метою реалізації державної політики у сфері правової охорони об’єктів промислової власності, формування системи заходів щодо забезпечення функціонування єдиної патентної системи України, постановою Кабінету Міністрів України № 411 від 21 липня 1992 р. було затверджено Положення про Державне патентне відомство України [16].

За відсутності законодавчого регулювання об’єктів промислової власності, Держпатент України не міг в повній мірі забезпечити правову охорону об’єктів промислової власності, тим більше, що поза межами правової охорони залишалися раціоналізаторські пропозиції. На цій підставі, Указом Президента України № 479/92 від 18 вересня 1992 р., було затверджено Тимчасове положення про правову охорону об’єктів промислової власності та раціоналізаторських пропозицій в Україні [17].

Тимчасове положення врегулювало майнові та пов’язані з ними особисті немайнові відносини, що виникають у зв’язку зі створенням, правовою охороною та використанням винаходів, промислових зразків, товарних знаків і знаків обслуговування, а також відносини, пов’язані з визнанням прав автора раціоналізаторської пропозиції. На сьогодні Тимчасове положення про правову охорону об’єктів промислової власності та раціоналізаторських пропозицій в Україні, у частині правової охорони об’єктів промислової власності (крім пунктів 54, 59, 60, 61, 62, 68 і 70), є чинним [18].

Ситуація у сфері охорони інтелектуальної власності на початку дев’яностих років минулого століття в Україні була складною, однак, держава як апарат політичної влади усвідомлювала необхідність законодавчого процесу врегулювання охорони інтелектуальної власності, але за для цього, держава на законодавчому рівні повинна була врегулювати даний процес, шляхом встановлення організаційно-правових, економічних та інших заходів.

Основними нормативно-правовими актами, за допомогою яких реалізовувалася правова політика держави у сфері охорони інтелектуальної власності на початку дев’яностих років минулого століття були загальні закони, Укази Президента України та постанови Кабінету Міністрів України. Прийнятий 21 квітня 1993 р Закон України «Про охорону прав на сорти рослин» [19] започаткував формування системи чинного законодавства про інтелектуальну власність.

Після прийняття Закону України «Про охорону прав на сорти рослин» та інших спеціальних законів в державі розпочався новий етап розвитку законодавства у сфері охорони інтелектуальної власності. Правова політика держави у цій сфері на кінець 1993 року ознаменувалася прийняттям низки законів.

Враховуючи важливість охорони майнових та особистих немайнових прав суб’єктів права інтелектуальної власності, Верховною Радою України 15 грудня 1993 р. було прийнято Закони України: «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» [20]; «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» [21]; «Про охорону прав на промислові зразки» [22]; «Про племінну справу у тваринництві» [23], а 23 грудня того ж року було прийнято Закон України «Про авторське право і суміжні права» [24].

Після прийняття указаних законів перед суспільством постало питання подальшого розвитку законодавства у сфері інтелектуальної власності. Прийняті у 1993 р. закони України, всього лиш заклали правову основу охорони прав на окремі об’єкти інтелектуальної власності. Крім названих законодавчих актів у подальшому ВРУ були прийняті й інші закони. Зокрема. це Закони України: «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем» [25]; «Про охорону прав на зазначення походження товарів» [26]; «Про особливості державного регулювання діяльності суб’єктів господарювання, пов’язаної з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування» [27].

Поряд із спеціальними законами у сфері інтелектуальної власності в Україні діє численна кількість підзаконних нормативно-правових актів (більше 130), починаючи з Указів Президента України, постанов і розпоряджень Кабінету Міністрів України та відомчих актів. Важливу роль в організаційному плані мав Указ Президента № 285 від 27 квітня 2001 р. «Про заходи щодо охорони інтелектуальної власності в Україні» [28]. Цей Указ, серед іншого, сприяв запровадження механізмів державної підтримки патентування вітчизняних об’єктів інтелектуальної власності в іноземних державах, ініціював проведення парламентських слухань з питань охорони інтелектуальної власності в Україні та спонукав Кабінет Міністрів України розробити та затвердити програму державного сприяння охороні інтелектуальної власності, спрямовану на формування цивілізованого ринку об’єктів інтелектуальної власності та забезпечення ефективної охорони інтелектуальної власності.

Крім того, як наголошується в Концепції реформування державної системи правової охорони інтелектуальної власності в Україні під час формування державної політики у сфері інтелектуальної власності необхідно враховувати світовий досвід і переймати найкращі практики організації. Так, поширеною світовою практикою під час побудови системи управління інтелектуальною власністю є підпорядкування організації, що здійснює заходи щодо надання правової охорони об’єктам права інтелектуальної власності, профільному міністерству, яке відповідає за розвиток економіки, торгівлі та промисловості. Така система застосовується у переважній більшості розвинених держав з інноваційною економікою.

Політика у сфері інтелектуальної власності є однією з ключових передумов розвитку інноваційної економіки та зростання валового внутрішнього продукту і випливає з державної економічної політики, у зв’язку з чим повинна належати саме до компетенції Мінекономрозвитку. Такий підхід повною мірою враховує світовий досвід щодо формування державної політики у сфері інтелектуальної власності та дає змогу створити дієву державну систему правової охорони інтелектуальної власності в Україні, забезпечити повне, узгоджене та ефективне функціонування національної інноваційної системи [29].

Вищенаведене свідчить, що реалізація державної політики неможливо здійснювати без органів виконавчої влади. З метою забезпечення проведення у життя державної політики у сфері наукової та науково-технічної діяльності Указом Президента України № 1121/96 від 23 листопада 1996 р. було утворено Міністерство України у справах  науки і технологій [30]. У подальшому, Указом Президента України № 987/99 від 13 серпня 1999 р., було утворено Державний комітет України з питань науки та інтелектуальної власності, шляхом ліквідованих Міністерства України у справах науки і технологій, Державного патентного відомства України та Державного агентства України з авторських і суміжних прав щодо їх зобов’язань, прав та обов’язків [31].

Проте, Державний комітет України з питань науки та інтелектуальної власності не зміг в повній мірі забезпечити ефективне функціонування державної системи охорони інтелектуальної власності, у зв’язку з чим, Указом № 773/2000 від 7 червня 2000 р. на базі Міністерства освіти України та Державного комітету України з питань науки та інтелектуальної власності, що ліквідувалися, було утворено Міністерство освіти і науки України [32],

але на виконання Указу Президента України № 1572 від 15 грудня 1999 р. «Про систему центральних органів виконавчої влади» [33],  постановою КМУ № 997 від 20 червня 2000 р., було затверджено «Положення про Державний департамент інтелектуальної власності» [34].

У подальшому Державний департамент інтелектуальної власності було перетворено у Державну службу інтелектуальної власності України, яка діяла відповідно до Положення про Державну службу інтелектуальної власності України, затвердженого Указом Президента України № 436/2011 від 8 квітня 2011 р. [35]. Проте, це були не останні зміни в системі центральних органів вионавчої влади у сфері інтелектуальної власності.

На сьогодні ДСІВ діє на підставі «Положення про Державну службу інтелектуальної власності України», затвердженого постановою КМУ № 658 від 19 листопада 2014 р. [36]. Одним із  основних завдань ДСІВ є реалізації державної політики в сфері інтелектуальної власності.

Важливе значення в сучасній правовій політиці держави має інформаційна політика, яка має безпосереднє відношення і до сфери інтелектуальної власності. Правовою основою формування розвитку інформаційного суспільства в Україні є Закон України «Про основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007–2015 роки» від 9 січня 2007 р. [37]. В Законі зазначається, що розвиток інформаційного суспільства в Україні та впровадження новітніх  інформаційно-комунікаційних технологій в усі сфери суспільного життя і в діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування визначається одним з пріоритетних напрямів державної політики.

Поряд із прийняттям нормативно-правових актів та створення системи органів виконавчої влади, важливою подією в житті держави, а отже і її правовою політикою у сфері інтелектуальної власності стали парламентські слухання. В перше за часів незалежності України, у вищому законодавчому органі держави пройшли парламентські слухання «Захист прав інтелектуальної власності в Україні: проблеми законодавчого забезпечення та правозастосування», які відбулися 21 березня 2007 р. [38].

Ці слухання привернули велику увагу громадськості, наукових і освітянських установ, органів державної влади, правоохоронних, судових органів та органів місцевого самоврядування, творчих спілок, інших професійних і громадських об’єднань, а також відповідних міжнародних організацій, предметом діяльності яких є забезпечення захисту прав інтелектуальної власності [38]. Серед багатьох проблемних питань у сфері інтелектуальної власності, під час парламентських слухань зазначалося, що у сфері законодавчого забезпечення прав інтелектуальної власності слід активізувати роботу щодо розроблення та прийняття парламентом законопроектів про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань інтелектуальної власності, авторського права і суміжних прав, спрямованих на адаптацію національного законодавства до законодавства ЄС, узагальнення правових норм та узгоджених термінів, що застосовуються в Цивільному та Господарському кодексах і спеціальних законах у сфері інтелектуальної власності. Зверталася увага на розроблення законопроекту «Про охорону прав на комерційну таємницю» та проектів інших нормативно-правових актів [38].

Проблемні питання, які обговорювалися під час парламентських слухань, у багатьох випадках і на сьогодні не вирішені. На що акцентувалася увага в «Концепції розвитку державної системи правової охорони інтелектуальної власності на 2009–2014 роки» [39], в якій наголошувалося на проблемних питаннях, які були предметом обговорення під час парламентських слухань. Зокрема, в частині: приведення законодавства з питань інтелектуальної власності у відповідність до Цивільного кодексу України; приведення у відповідність актів національного законодавства у сфері інтелектуальної власності між собою та із загальним законодавством України; забезпечення лібералізації, спрощення, прискорення, максимальної зручності для заявників процедур набуття прав на об’єкти інтелектуальної власності; посилення дієвості й доступності правових і адміністративних механізмів захисту прав інтелектуальної власності; законодавче посилення захисту прав інтелектуальної власності, зокрема шляхом посилення відповідальності за порушення авторських прав тощо. На жаль, окремі проблемні питання зазначені в Концепції, не вирішені й на сьогодні.

Правова політика Верховної Ради України у сфері законодавчого забезпечення регулювання відносин у сфері інтелектуальної власності потребує поліпшення. Це стосується ряду розходжень між положеннями у сфері авторського права, суміжних прав, правового регулювання засобів індивідуалізації, розподілу прав інтелектуальної власності тощо. Також це стосується термінологічних розбіжностей. Наприклад, знаки для товарів і послуг (Закон «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг») за ЦК України (ст. 492, глава 44) визначено як торговельні марки. Фірмове найменування – як комерційне найменування (ст. 489, глава 43). Зазначення походження товарів – як географічне зазначення (ст. 501, глава 45). Топографія інтегральних схем – як компонування інтегральної мікросхеми (ст. 471, глава 40).

І такі термінологічні розбіжності породили не лише наукові дискусії та обговорення, але й практичні конфлікти з приводу правильності застосування того чи іншого терміну та відповідності його у такому значенні сталій міжнародній практиці. Найбільш яскраво таку дискусію можна спостерігати на прикладі застосування термінів «торговельна марка» та «знак для товарів і послуг», які не вважаються тотожними. На що звертають й науковці.

Натомість наявність неузгоджених між собою положень спеціальних законів у сфері інтелектуальної власності та Цивільного кодексу України призводить до виникнення конфліктів у правозастосовній діяльності та при судовому розгляді спорів з порушенням прав інтелектуальної власності. І приклади таких конфліктів непоодинокі [40, с. 30–31 ]. Наприклад, О. В. Тандир досліджуючи адміністративну відповідальність за порушення прав на об’єкти права інтелектуальної власності, дійшов висновку, що відсутність в ст. 51–2 КУпАП такого об’єкта як порода тварин, є однією із підстав, що у разі порушення цього об’єкта особою, така особа може бути не притягнута до адміністративної відповідальності. На його думку, такий підхід законодавця до норми статті, якою не передбачена адміністративну відповідальність конкретного об’єкта права інтелектуальної власності ускладнює труднощі у правозастосовній діяльності [41, с. 10].

Ці та інші проблеми законодавчого регулювання досліджуваної сфери можна прослідити на конкурентному законодавстві. Законодавство України, що закріплює механізми захисту від недобросовісної конкуренції, застосовуються до відносин, що мають вплив на економічну конкуренцію. Воно зобов’язує суб’єктів господарської діяльності вести конкурентну боротьбу чесними правилами. Відповідно, наявність спеціальних норм у Господарському кодексі України [42]:

– зловживання монопольним становищем на ринку;

– неправомірні угоди між суб’єктами господарювання;

– дискримінація суб’єктів господарювання;

– неправомірне використання ділової репутації суб’єкта господарювання;

– досягнення неправомірних переваг у конкуренції;

– неправомірне збирання, розголошення та використання відомостей, що є комерційною таємницею та Законі України «Про захист від недобросовісної конкуренції», який до порушень у сфері господарської діяльності відносить:

– неправомірне використання позначень (використання імені, комерційного (фірмового) найменування, торговельної марки (знака для товарів і послуг), рекламних матеріалів, оформлення упаковки товарів і періодичних видань, інших позначень без дозволу (згоди) суб’єкта господарювання, який раніше почав використовувати їх або схожі на них позначення у господарській діяльності, що призвело чи може призвести до змішування з діяльністю цього суб’єкта господарювання) (ст. 4);

  • неправомірне використання товару іншого виробника (ст. 5);
  • копіювання зовнішнього вигляду виробу (ст. 6);

– неправомірне збирання, розголошення та використання комерційної таємниці (ст. ст. 16 –19) [43].

У даному випадку, як неважко помітити, законодавець у двох законодавчих актах вибрав різні підходи до правового регулювання недобросовісної конкуренції в частині порушення прав на об’єкти права інтелектуальної власності.

З цього приводу в теорії права характерним є підхід, що залежно від особливостей тієї чи іншої правової системи її законодавче закріплення здійснюється або у конституційному порядку, або у звичайному порядку – на рівні поточного законодавства, або одночасно у тому та іншому вигляді. Це означає, що крім конституційного закріплення, система нормативно-правових актів, побудована за ієрархічним принципом, визначається та закріплюється також і в звичайних законах [44, с. 112].

У теоретичному та практичному відношенні такій підхід означає, що норми Господарського кодексу України, повинні відповідати букві і духу, «спеціальному, або базовому» закону, яким є Закон України «Про захист від недобросовісної конкуренції». В практичній діяльності це означає, що при виникненні розбіжностей, суперечностей між наведеними законодавчими актами, пріоритет повинен залишатися за спеціальним законом, незважаючи на те, що ГК України був прийнятий значно пізніше Закону «Про захист від недобросовісної конкуренції».

Застосування принципу пріоритету спеціального закону над загальним підкреслюється представниками науки теорії права, які зазначають, що «при конкуренції загальних і спеціальних (виняткових) норм слід керуватися правилом: спеціальних закон скасовує дію загального» [45, с. 330].

Однак, такий підхід законодавця до нормотворчої діяльності породжує низку проблем у правозастосуванні, особливо в частині застосування законодавчого акту до недобросовісних суб’єктів господарської діяльності, які незаконно використовують об’єкти права інтелектуальної власності, тим самим порушують ділову репутацію добросовісного суб’єкта господарювання.

Незважаючи на те, що спеціальні закони займають вищу сходинку в регулюванні відносин у сфері інтелектуальної власності, ці закони, якими б досконалими не були, не можуть в повній мірі забезпечити правове регулювання суспільних відносин в указаній сфері. Мова йде про те, що ряд норм, пов’язаних з правовою охороною прав інтелектуальної власності, містяться в загальних законах. Як писав Є. М. Трубецькой «загальні закони розповсюджуються на усіх громадян даної держави без різниці щодо їх стану та обіймають усі підлеглі їм відносини». Тоді як спеціальні закони «видаються для відомого розряду осіб та спеціальних відносин, що відрізняються особливими якостями, які не відповідають загальним нормам та з огляду на це вимагають особливих норм» [46, с.138].

Здійснене дослідження законодавчого регулювання інтелектуальною власністю свідчить, що загальні закони стосуються широкого загалу громадян і утворюють загальне законодавство, окремі його норми мають безпосереднє відношення до інтелектуальної власності. Наприклад, в ст. 5 Закону України «Про наукову і науково-технічну експертизу», вказується, що об’єктами наукової та науково-технічної експертизи можуть бути права на об’єкти інтелектуальної власності, включаючи їх вартісну оцінку та науково-технічна документація на раціоналізаторську пропозиції та винаходи [47].

Це також стосується й інших нормативно-правових актів. За відсутності спеціального закону, який регулював би відносини у сфері комерційної таємниці, нормативно-правове регулювання відносин пов’язаних із цим об’єктом регулюється численною кількістю нормативно-правових актів. Серед яких слід відмітити: ЦК України (глава 46), норми ст. ст. 16 – 19 Закону «Про захист від недобросовісної конкуренції», які визначають неправомірне збирання, розголошення, схилення до розголошення та неправомірне використання комерційної таємниці, якщо це завдало чи могло завдати шкоди суб’єкту господарювання [43]. Закони України: «Про інформацію», «Про доступ до публічної інформації», «Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій», «Про інвестиційну діяльність», «Про захист прав споживачів» [48, 49, 50, 51, 52], інші закони та підзаконні акти, серед останніх слід відмітити постанову Кабінету Міністрів України «Про перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці» № 611 від 9 серпня 1993 р. [53].

Ряд норм, пов’язаних з правовою охороною інтелектуальної власності, містяться в інших законодавчих актах, які стосуються господарської (підприємницької) діяльності, зовнішньоекономічної діяльності, податкових та фінансових відносин тощо.

Аналіз нормативно-правового регулювання відносин у сфері охорони інтелектуальної власності, дозволяє констатувати, що регламентація цих відносин здійснюється за допомогою різних за формою законодавчих та підзаконних актів, провідну роль серед яких відіграють норми спеціального законодавства [54, с. 81]. Як зазначає О. П. Орлюк, «закони, виступаючи головною ланкою, основною системно-ієрархічної структури джерел права, самі, своєю чергою, знаходяться у системно-ієрархічних відносинах одним з одним, формують свою власну системно-ієрархічну структуру» [40, с. 26].

Зважаючи на невідповідність окремих положень в указаних вище законах, пов’язаних із регулюванням охорони інтелектуальної власності, можна стверджувати, що процес формування ефективної законодавчої бази у цій сфері потребує удосконаленню.

Отже, законодавство у сфері охорони інтелектуальної власності – комплексне. До нього входять норми різних галузей права, кожна із яких має свій предмет і метод правового регулювання. Правовою основою формування національного законодавства є Конституція та Закони України. Підставою такого ствердження є те, що сучасне законодавство України у сфері інтелектуальної власності ґрунтується на нормах Конституції України ( статті 41, 42, 54) [1], положеннях, закріплених в нормах Господарського, Цивільного, Митного, Податкового, Кримінального кодексу України, Кодексу України про адміністративні правопорушення, Кодексі законів про працю України, так і Цивільному процесуальному, Господарському процесуальному, Кримінальному процесуальному кодексах України, Кодексі адміністративного судочинства України [42, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63, 64].

Для прикладу візьмемо Податковий кодекс України, в п. п. 14. 1. 225 ст. 14 якого зазначено, що за користування або за надання права на користування будь-яким авторським та суміжним правом на літературні твори, твори мистецтва або науки, включаючи комп’ютерні програми, інші записи на носіях інформації, відео- або аудіокасети, кінематографічні фільми або плівки для радіо- чи телевізійного мовлення, будь-яким патентом, зареєстрованим знаком на товари і послуги чи торгівельною маркою, дизайном, секретним кресленням, моделлю, формулою, процесом, правом на інформацію щодо промислового, комерційного або наукового досвіду (ноу-хау), отриманих як винагороду, особи платять роялті.

З приводу регулювання охорони права власності А. В. Венедіктов зазначав, що – це комплексний міжгалузевий інститут, який забезпечується засобами цивільного, адміністративного та кримінального права

[65, с. 523–531]. На користь висловленого, також є слушною думку Е. А. Суханова, який вважає, що інститут права власності є комплексним правовим інститутом [66, с. 17].

Крім національного законодавства, існує численна низка міжнародних угод у сфері охорони інтелектуальної власності, ратифікованих Верховною Радою України, які мають безпосередній вплив на національне законодавство. Як писав у свій час видатний теоретик права і соціолог Б. О. Кістяківський: «У жодній іншій науці не має стільки суперечливих теорій, як в науці про право. При першому знайомстві з нею виникає таке враження, ніби вона тільки і складається з теорій, що взаємно виключають одна одну. Найбільш суттєві питання про сутність і невід’ємні властивості права вирішуються різними представниками науки про право зовсім по-різному. Суперечка між теоретиками права виникає вже на початку наукового пізнання права, навіть більшою мірою, саме з приводу вихідного питання – до якої сфери явищ належить право – починається непримириме розділення напрямів і шкіл у цій науці. Достатньо згадати найсуттєвіші відповіді на останнє запитання, щоб відразу отримати яскраве уявлення про те, в якому невизначеному стані перебуває ця сфера наукового знання» [67, с. 371].

Якщо характеризувати сучасний стан правової політики держави у сфері інтелектуальної власності, можна виділити такі його ознаки, як динамізм і фундаментальність, нестабільність, нерівномірність темпів і рівнів перетворення різних сфер суспільних відносин, неефективність регулятивних механізмів, різноманітність і потенційна багатоваріантність розвитку [68, с. 39].

В першу чергу це пов’язано із державною системою правової охорони інтелектуальної власності і стосується діяльності ДСІВ [69]. На діяльність цього органу звертається увага в Концепції реформування державної системи правової охорони інтелектуальної власності в Україні, яку передбачається реалізувати протягом 2016 – I кварталу 2017 року.

Це дає підстави зазначити, що сутність державної політики у сфері охорони інтелектуальної власності полягає у виробленні та втіленні ідей через механізм правового регулювання. Така політика має бути реалізована з урахуванням загальнонаціональних інтересів, а в її основі повинні лежати інтереси прав суб’єктів права інтелектуальної власності. Держава усвідомлює важливість забезпечення відповідних умов як для підтримки інтелектуальної власністю, так і забезпечення охорони її результатів, безпосередньо пов’язаних із захистом свободи особи та прав людини, які гарантуються Конституцією України [4, с. 33].

В контексті наведеного, важливе значення в сучасній правовій політиці держави у сфері охорони інтелектуальної власності набуває вдосконалення нормативно-правової бази. З цією метою сучасне законодавство встановлює процедурні питання пов’язані із результатами інтелектуальної творчої діяльності, охорону майнових і немайнових прав, правила поведінки та юридичну відповідальність особи. Ці питання регулюються нормами публічного та приватного права, і свідчать про взаємозв’язок держави її інституцій, та завданнями, які стоять перед державою у сфері інтелектуальної власності. Саме держава, шляхом прийняття законів визначає свою національну правову політику і стратегію в регулюванні відносин у цій сфері.

Боротьба з незаконним використанням об’єктів права інтелектуальної власності, а отже порушенням прав суб’єктів права інтелектуальної власності віднесена до одного з пріоритетних напрямів внутрішньої політики України і є одним із напрямів роботи органів публічної влади, які покликані забезпечити захист прав, свобод та законних інтересів громадян у сфері інтелектуальної власності.

Незважаючи, що питання створення систематизації законодавства у сфері інтелектуальної власності не є предметом науки адміністративного права, вважаємо, оскільки у цьому підрозділі ми розглядаємо питання правової політики держави у такій важливій сфері суспільних відносин, ми не можемо звернути увагу на це питання.

У правовій державі існують визначені гарантії законності, що забезпечують дотримання і виконання закону. Однією із таких гарантій є нормативна урегульованість законами суспільних відносин у сфері інтелектуальної власності. У цій площині держава покликана забезпечити належну охорону прав інтелектуальної власності шляхом правового закріплення нормативно-правового регулювання. З цією метою необхідно подолати колізії і прогалини в законодавстві про інтелектуальну власність, зокрема, шляхом удосконалення та прийняття спеціальних законодавчих актів. З цього приводу в доктрині права інтелектуальної власності на протязі тривалого часу йдуть дискусії щодо прийняття Кодексу України про інтелектуальну власність. Особливо гостро ці дискусії розвернулися після реєстрації у Верховній Раді України проекту Кодексу України про інтелектуальну власність за № 5620 від 7 червня 2004 р.

З приводу прийняття Кодексу України про інтелектуальну власність

О. А. Підопригора звертав увагу, що його чекає нелегка доля. Наводячи приклад з Проектом Цивільного кодексу України, який не був опублікований в засобах масової інформації для широкого обговорення, але був прийнятий Верховною Радою України, незважаючи на те, що знаходився досить тривалий час в Верховні Раді. Така ж історія, але ще в гіршому варіанті, повторюється з проектом Кодексу України про інтелектуальну власність [70, с. 76].

Вчений вважав, що для широкого обговорення Проект Кодексу України про інтелектуальну власність повинен був би опублікований в широких засобах масової інформації. Проте, Проект обговорювався на науково-практичних конференціях, круглих столах, семінарах, симпозіумах тощо вузьким колом спеціалістів, але широкому обговоренню хоча б тієї частини юридичної громадськості, яка безпосередньо вивчає питання охорони права інтелектуальної власності, – не піддавалися. Проект мав би бути опублікований хоча б в спеціальній літературі. До підготовки проекту Кодексу України про інтелектуальну власність слід підходити досить обережно, не кулуарно, як це було зроблено. На його думку поданий до Верховної Ради України проект Кодексу України про інтелектуальну власність не відповідає іншим сучасним вимогам і у такому вигляді проект не може бути взятий за основу для подальшого обговорення [70, с. 76 –79].

Незважаючи на критичне ставлення до прийняття Кодексу України про інтелектуальну власність, вчений, аналізуючи стан правової охорони інтелектуальної власності, приходить до одного із варіантів удосконалення системи правової охорони інтелектуальної власності – це створення і прийняття Кодексу України про інтелектуальну власність. На його думку, всі правила, всі правові норми, що стосуються охорони права інтелектуальної власності, мають бути зосереджені в одному законодавчому акті. Безперечно, це мають бути лише основні правила чи норми, але вони повинні бути, їх поміщення в такому акті набагато полегшило б користування законодавством про інтелектуальну власність. Адже набагато зручніше, коли норми, що стосуються того чи іншого об’єкта, викладені в одному законодавчому акті [70, с. 79].

В контексті наведеного цікавою є думка С. Г. Гордієнка, який зазначає, що історично об’єкти інтелектуальної власності майже ніколи не були частиною цивільних кодексів більшості європейських країн. В сучасному зарубіжному законодавстві перевага в цій сфері надається спеціалізованому законодавству [71, с. 121].

Наведені нами нормативно-правові акти свідчать про значний масив нормативного регулювання інтелектуальною власністю. Як зазначають фахівці у сфері інтелектуальної власності, на сьогодні сферу правового регулювання інтелектуальної власності охоплює досить значна кількість нормативно-правових актів, що вкрай ускладнює правове регулювання цієї важливої сфери суспільних відносин. Досвід зарубіжних країн свідчить про те, що існує тенденція до кодифікації законодавства в сфері інтелектуальної власності. Зокрема, у таких країнах, як Бельгія, Болгарія, Чехія, Польща, Німеччина, Словенія, Угорщина, де сфера інтелектуальної власності регулюється переважно двома основними законодавчими актами у сфері авторського права і суміжного права і промислової власності. Кодифіковані процедури стосовно сфери інтелектуальної власності можна простежити на законодавстві Франції, де в 1992 р. прийнято Кодекс інтелектуальної власності [72, с. 6].

Однак, слід зауважити, що на відміну від інших галузей права, норми права інтелектуальної власності містяться у численних нормативно-правових актах різної юридичної сили, які регулюють правові режими різних об’єктів інтелектуальної власності.

На думку В. Крижної, у випадку прийняття Кодексу інтелектуальної власності потрібно бути вирішити, які саме питання будуть врегульовані в ньому. Зокрема, чи буде це нормативний акт приватного права, чи буде він включати також положення публічного права. Адже ні в кого не виникає сумніву, що відносини в сфері інтелектуальної власності регулюються не лише нормами приватного права, а й публічного права. Якщо в Кодексі інтелектуальної власності обмежитись лише нормами приватного права, то на даному етапі доцільність такого варіанту кодифікації для України є сумнівною.

Вчена також акцентує увагу на прийнятті нових законів стосовно окремих об’єктів інтелектуальної власності або привести існуючі у відповідність з ЦК України [73, с.114].

У зв’язку з цим, упорядкування норм права інтелектуальної власності має здійснюватися шляхом поетапної систематизації за окремими інститутами об’єктів права інтелектуальної власності. Зокрема, інститутом авторського права і суміжних прав; інститутом об’єктів промислової власності; інститутом засобів індивідуалізації учасників господарського обороту; інститутом охорони селекційних досягнень у рослинництві і тваринництві. З огляду на суттєву відмінність указаних правових інститутів, доцільно провести їх роздільну систематизацію з наступною підготовкою Зводу законодавства України про інтелектуальну власність та його прийняття. Методологічною основою Зводу законодавства України про інтелектуальну власність має стати юридична доктрина умовного визначення права інтелектуальної власності як комплексної галузі права, що екстраполюється на всю загальну систему національного законодавства.

1. 2. Поняття та основні ознаки адміністративноправової охорони об’єкта права інтелектуальної власності

Норми чинного законодавства у сфері інтелектуальної власності свідчать про чисельну кількість об’єктів права інтелектуальної власності, що в практичній діяльності породжує реальну можливість незаконного їх використання шляхом порушення суб’єктивних прав власників та законних користувачів об’єктів права інтелектуальної власності, охорона прав на які, крім норм спеціального законодавства, регулюється значною кількістю нормативно-правових актів, різної правової спрямованості.

Міжгалузевий характер охорони прав інтелектуальної власності в Україні дозволяє виділити його конституційно-правову, кримінально-правову, цивільно-правову, господарсько-правову, адміністративно-правову та міжнародно-правову складові. Серед наведеного нас цікавить у першу чергу адміністративно-правова.

Беручи до уваги те, що вектор соціально-економічного розвитку сьогодні не можливий без охорони прав власності, а також, з огляду на те, що саме наука вітчизняного адміністративного права з моменту свого утвердження нерозривно пов’язується із забезпеченням та охороною прав і свобод громадян та виконання ними обов’язків [74, c. 26], маємо всі підстави стверджувати, що у сенсі адміністративно-правової охорони, охорона майнових та особистих немайнових прав суб’єктів права інтелектуальної власності на належні їм об’єкти права інтелектуальної власності входять до ряду найвагоміших.

Ефективна охорона прав інтелектуальної власності стає невід’ємною умовою економічного та соціального розвитку країни. Значну роль у механізмі охорони прав інтелектуальної власності має відігравати адміністративне право, яке повинно швидко реагувати на потреби практики, виявляти теоретичні й практичні проблеми правозастосовної діяльності й пропонувати шляхи їх вирішення.

Перед тим як безпосередньо розглядати питання адміністративно-правової охорони інтелектуальної власності, слід звернути увагу та той факт, що інститут права власності посідає центральне місце у правовій системі будь-якої держави.

При дослідженні питань охорони права інтелектуальної власності, представники науки адміністративного права, як правило використовують доробки представників науки цивільного права, про це свідчать праці Ф. О. Кіриленка [75], О. П. Світличного [76], О. Ш. Чомахашвілі [77], А. В. Чукаєвої [78], які у своїх працях досліджували питання адміністративно-правової охорони та захисту права інтелектуальної власності.

Водночас, як слушно наголошує О. В. Мельник на рівні теоретичних досліджень повною мірою не з’ясовані рівень достатності адміністративно-правової охорони права інтелектуальної власності та застосування заходів щодо її забезпечення [79, с. 208]. Це також стосується і праць указаних науковців.

У зв’язку із частою зміною системи діяльності центральних органів виконавчої влади, підлягає дослідженню у належному обсязі зміст діяльності органів виконавчої влади, що забезпечують правопорядок у зазначеній сфері, потребують удосконалення форми та методи діяльності органів виконавчої влади, правоохоронних органів та суду щодо охорони права інтелектуальної власності. Існує необхідність удосконалення системи заходів адміністративної відповідальності за незаконне використання окремих об’єктів права інтелектуальної власності. В зв’язку з чим є необхідність розглянути теоретико-правові засади розуміння охорони прав інтелектуальної власності як адміністративно-правової категорії.

Вказані дослідники розглядаючи питання охорони та захисту прав інтелектуальної власності, не торкалися історичних джерел становлення охорони прав власності. Нашу думку, такий підхід до ігнорування першоджерел не сприяє розвитку методологічних засад адміністративно-правової охорони прав інтелектуальної власності.

Як для нашого дослідження, слушним з цього приводу є думка

В. В. Галунька, який обґрунтовано доводить, що «право власності» має важливе значення для науки адміністративного права. Складність і специфічність охорони права власності засобами адміністративного права, а також значний обсяг публічного захисту суб’єктами публічного управління власників майна та усіх осіб від майна підвищеної небезпеки вимагає від науки адміністративного права подальших наукових досліджень у цій сфері

[80, с. 121].

Здійснений аналіз праць авторів, які розглядували питання охорони та захисту прав власності, як на нашу думку, дає підстави констатувати, що особливої уваги заслуговують монографічні дослідження В. В. Галунька «Охорона права власності: адміністративно-правові аспекти» [80] та

І. О. Личенка «Адміністративно-деліктні аспекти захисту права власності» [81]. Разом з тим у працях цих авторів питання пов’язані із адміністративно-правовою охороною та захистом права інтелектуальної власності висвітлювалося фрагментарно.

Перед тим як розглядати питання адміністративно-правової охорони прав інтелектуальної власності, вбачаємо доцільним здійснити аналіз становлення інституту права власності, який має тривалу і неоднозначну історію. На різних етапах розвитку суспільства існували й різні уявлення про власність. Значна увагу питанню власності приділялося ще за часів античності. Питання пов’язані із власністю ми знаходимо в працях Платона, Арістотеля та ін. Зокрема, Платон надавав переваги суспільній власності, обґрунтовуючи її існування моральними ідеалами [82, с. 11], тоді як на думку Арістотеля приватна власність бере свій початок з самої природи людини, з її природної любові до себе [83, с. 103].

Філософські думки пов’язані із власністю ми можемо знайти в працях Джона Локка [84], Г. В. Ф. Гегеля [85], К. Маркса, Ф. Енгельс [86, 87] та інших філософів. Проте, їх думки щодо приватної власності різняться. Якщо Г. В. Ф. Гегель, вважав приватну власність – це благо, свобода, реалізація волі людини, необхідний елемент громадянського суспільства [85, с. 11], то Ф. Енгельс у розв’язання питання про виробництво, взагалі говорив про знищення приватної власності: «Не знищивши приватну власність, не можна знищити цю протилежність між дійсною, властивою самій речі корисністю і визначенням цієї корисності, між визначенням корисності і свободою учасників обміну; а коли приватна власність буде знищена, то не можна буде більше говорити про обмін у тому вигляді, в якому він існує тепер. Практичне застосування поняття вартості буде тоді чимраз більше обмежуватися розв’язанням питання про виробництво, а це і є його справжня сфера» [87, с. 515].

У подальшому ці ідеї стали підґрунтям майже повного нівелювання приватної власності в колишньому СРСР. Приватна власність здебільшого пов’язана із майновими правами. Це в повній мірі відноситься і до майнових прав інтелектуальної власності. Відповідно до ст. 424 ЦК України майновими правами інтелектуальної власності є: право на використання об’єкта права інтелектуальної власності; виключне право дозволяти використання об’єкта права інтелектуальної власності; виключне право перешкоджати неправомірному використанню об’єкта права інтелектуальної власності, в тому числі забороняти таке використання; інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом [55].

Розвиток соціальних і економічних відносин висували на перший план потреби суспільства в охороні приватної власності. У вітчизняній юридичній науковій думці кінця XIX ст. А. І. Віцин та В. І. Синайський, поряд з правом володіння, користування та розпорядження, окремою правомочністю права власності виділили «право охорони власності» [88, с. 249].

Охорона прав власності, як наголошував ще за радянських часів

А. В. Венедіктов, забезпечується засобами цивільного, адміністративного та кримінального права [89, с. 523–531].

В середині 60-х років минулого століття З. М. Рахлін дійшов висновку, що адміністративно-правова охорона власності здійснюється у сфері суспільних відносин, яке регулюються адміністративним правом. На його думку держава встановлюючи загальні заборони, не дозволяє здійснювати визначені дії, які можуть завдати шкоди власності. Тими самими нормами встановлюються загальні правила поведінки людей у процесі управління і використання власності. Такими загальними заборонами встановлюється обов’язок для певних осіб не здійснювати дій, заборонених нормами права, якщо вони можуть завдати шкоди власності. Загальні заборони не встановлюють конкретних адміністративно-правових відносин, але мають значне мобілізаційне значення, оскільки визначають поведінку людей у процесі використання власності. Порушення загальної заборони – це скоєння таких дій, якими завдано або могло б бути завдано шкоди власності, вони спричиняють вже конкретні адміністративні відносини між порушником і компетентним органом державного управління [90, с. 13, 91, с. 29]. Вищенаведене хочеться підвести думкою Й. Э. Маміофи, котрий першим здійснив комплексне дослідження правових проблем охорони винаходів в умовах науково-технічної революції і який зазначав, що філософія розвитку права повинна опиратися на суспільні процеси й консолідувати розвиток галузевих юридичних наук задля забезпечення, у тому числі й охорони, головного – життя та здоров’я людини, її законних прав та інтересів, честі і гідності. Людині повинна бути створена своєрідна сприятлива правова сфера для прояву її здібностей, спрямування їх на отримання задоволення від своєї діяльності в гармонії з навколишнім світом і оточенням та забезпечення себе і своїх близьких матеріально [92 с. 46].

За часів СРСР реальним суб’єктом засобів виробництва була держава, а права власності зводилася в основному до охорони державної та колгоспно-кооперативної власності. Як пише І. О. Личенко: «Охорона права власності в радянський період зводилася в основному до охорони державної та колгоспно-кооперативної власності. З проголошенням незалежності України постала

необхідність у проведенні кардинальних структурних змін у сфері охорони права власності. Нові економічні умови вимагали відмови від пріоритетної охорони державної форми власності, створення публічно-правових регуляторів, які б ефективно протистояли посяганням на право володіти, користуватися та розпоряджатися майном [81, с. 14].

Серед сучасних вчених, які досліджували питання охорони прав власності в Україні за часів незалежності, вагомі доробки для розкриття феномену адміністративно-правової охорони прав власності зробили представники науки адміністративного права: В. В. Галунько [80], О. І. Личенко [81], Р. О. Денчук [93], О. І. Никитенко [94].

Зокрема, проводячи методологію аналізу адміністративно-правової охорони права власності в Україні, В. В. Галунько приходить до висновку, що адміністративно-правова охорона права власності – це відносно самостійний інститут юриспруденції, який врегульовує суспільні відносини з охорони прав усіх суб’єктів права власності та широкого загалу осіб від майна підвищеної небезпеки, що виникають, в основному, у сфері державного управління з можливістю застосування до порушників режиму власності засобів державного впливу, в тому числі методів адміністративного примусу [80, с. 155].

Здійснюючи правовий аналіз проблем правової охорони різних форм власності Р. О. Денчук [93, с. 74] та О. І. Никитенко [94, с. 11], одностайні у важливості правової охорони прав власності нормами чинного законодавства, в тому числі й нормами адміністративного законодавства.

Так, О. І. Личенко зазначає, що діяльність держави у сфері адміністративно-правової охорони права власності спрямована на створення адміністративно-правових норм щодо встановлення загального режиму охорони права власності, визначення адміністративно-правового статусу учасників адміністративно-охоронних відносин; попередження та припинення порушень права власності; притягнення до адміністративної відповідальності за порушення права власності та інше [81, с. 22]. Вчена зазначає, що у правоохоронній діяльності щодо права власності реалізується нормотворчий, правореалізаційний (правозастосовчий) та каральний аспект. Система способів і засобів правозастосовчого та карального аспектів визначає зміст адміністративно-правового захисту права власності [81, с. 23], та надає визначення поняття адміністративно-правової охорони права власності, під якою розуміє систему правових способів та засобів щодо підтримання режиму охорони права власності, забезпечення діяльності учасників адміністративно-охоронних відносин у цій сфері, реалізації правових норм, які скеровані на захист права власності та сприяють відновленню порушених прав власників [81, с. 22].

Наведене В. В. Галуньком та О. І. Личенко визначення адміністративно-правової охорони права власності не є повним, існують й інші визначення цього поняття, проте, незважаючи на певну розбіжність у визначені поняття «адміністративно-правова охорона», що є цілком логічним явищем, всі дослідники одностайні у висвітленні важливості організації та здійсненні державного управління охорони майна власників від правопорушень.

Виходячи із вищенаведених думок, та екстраполюючи її на адміністративно-правову охорону прав інтелектуальної, зазначимо, що

охорона права власності є однією із найважливіших функцій держави, яка в особі її органів покликана забезпечити належну охорону та захист прав інтелектуальної власності.

При аналізі праць В. В. Галунька, О. І. Личенко, а також інших праць науковців, які досліджували питання адміністративно-правової охорони та захисту прав інтелектуальної власності, дослідники приходять до неоднозначних думок щодо змісту юридичних конструкцій та визначення окремих співвідношень понять «охорона» та «захист».

Виходячи із змісту наукового дослідження адміністративно-правової охорони прав інтелектуальної власності, вважаємо необхідним з’ясувати зміст понять «охорона» та «захист», що використовуються у наукових дослідженнях та національному законодавстві.

Переважна більшість науковців, які розглядали дефініцію поняття «охорона» та «захист», звертають увагу на недопущення тотожності цих понять. На підставі аналізу праць науковців різних галузей права та чинного законодавства розглянемо ці категорії.

Одним із перших науковців хто досліджував це питання за часів незалежності є Я. М. Шевченко, яка зазначає, що «поняття охорони включає в себе поряд із заходами економічного, політичного, ідеологічного характеру, що забезпечують нормальне регулювання суспільних відносин, попередження правопорушень, усунення причин, що їх породжують (регулятивні норми), а також і заходи, спрямовані на поновлення чи визнання прав у разі порушення чи оспорювання їх, а саме – захист (охоронні норми)» [95, с.130–131].

Більш категоричним щодо розмежувань цих понять є Р. Б. Шишка, на думку якого «функціонально охорона та захист прав мають різне призначення. Охорона здебільше спрямована на попередження чи унеможливлення порушень прав авторів. У той час захист має на меті мінімізувати наслідки допущеного порушення прав авторів і засобами цивільного права відшкодувати заподіяні збитки, а при неможливості їх виявити чи доказати – компенсувати моральну шкоду. Отже, основна функція захисту – компенсаційна. Тому захист тісно пов’язаний із відповідальністю, в той час як охорона спрямована на профілактику правопорушень майнових і немайнових прав авторів. Відповідно це сприяє розумінню різних підходів при моделюванні законодавства про захист порушеного суб’єктивного права» [96, с. 290].

Інший представник науки цивільного права Г. Я. Стоякін вважає, що правовий захист включає три моменти:

1) видання норм, які встановлюють права і обов’язки, визначають порядок їх здійснення, захисту та застосування санкцій;

2) діяльність суб’єктів із здійснення і захисту своїх суб’єктивних прав;

3) попереджувальна діяльність держави і громадських організацій, а також діяльність із реалізації правових санкцій [97, c. 97–104]

Розмежовуючи поняття «охорона» та «захист» В. В. Галунько пише: «адміністративно-правова охорона права власності – це позитивний статистичний стан адміністративного права, направлений на попередження правопорушень у майновій сфері, забезпечення збереження майна та відновлення й усунення перешкод у його здійсненні, його невід’ємна складова, адміністративно-правовий захист – це динамічні (активні) дії, спрямовані на відновлення порушеного права власності, усунення перешкод при його здійсненні засобами адміністративного права та притягнення винних до юридичної відповідальності» [80, с. 170].

На відміну від В. В. Галунька, В. Темченко ототожнює терміни «захист» та «охорона» як ідентичні поняття [98, с. 33–36].

Найбільш розгалужений підхід щодо тотожності понять «охорона» та «захист» висловила О. І. Личенко, яка зазначає, що адміністративно-правова охорона права власності включає нормотворчий, правореалізаційний (правозастосовчий) та каральний аспекти. Адміністративно-правовий захист права власності спрямований на реалізацію адміністративно-правових норм щодо попередження, припинення адміністративних правопорушень, відновлення порушених прав (правозастосовчий аспект) та застосування адміністративних стягнень (каральний аспект). Нормотворчість щодо підтримання режиму охорони права власності, забезпечення діяльності учасників адміністративно-охоронних відносин у цій сфері тісно пов’язані зі змістом правозахисної діяльності. Вона охоплюються поняттям адміністративно-правової охорони права власності та за своєю суттю не є правозахисною [81, с. 26].

Зробивши акцент на «захисті права власності» та аналаізуючи зміст поняття адміністративно-правового захисту права власності, О. І. Остапенко в цілому ототожнює поняття «захист» та «охорона» [99, с. 23].

У свою чергу О. І. Личенко під адміністративно-правовим захистом права власності розуміє систему правових способів та засобів попередження порушень права власності, припинення посягань на державне, комунальне і приватне майно, застосування до порушників заходів адміністративної відповідальності у встановленому законом порядку та відшкодування заподіяної шкоди [81, с. 26–27].

З огляду на дане визначення О. І. Личенко стверджує, що адміністративно-правова охорона права власності та адміністративно-правовий захист права власності співвідносяться як загальне та часткове [81, с. 27].

Найбільш рішучу позицію щодо тотожності понять «охорона» та «захист» займає Р. С. Веприцький, який стверджує, що законодавець не проводить чіткого розрізнення між цими двома термінами. Зважаючи на те, що застосування цих термінів у законодавстві та їх довільне тлумачення науковцями певним чином заплутує правозастосовчу практику та спричиняє плутанину в термінологічному апараті юридичної науки, він вважає доцільним відмовитися від використання терміну «охорона» та використовувати і в законодавстві, і в правозастосовчій практиці термін «захист» [100, с. 9].

Ми частково погоджуємося з думкою Р. С. Веприцького, що законодавець не проводить чіткого розрізнення між цими двома термінами. Проте, ми не погоджуємося з його позицією щодо відмовлення від використання терміну «охорона» на користь використання терміну «захист», як в законодавстві, так і в правозастосовній практиці. На нашу думку, такий підхід до терміну «охорона» нівелює цей термін, який міститься у багатьох законодавчих актах. Звернемося до деяких із них.

Аналіз статей Конституції України свідчить, що в різних статтях Основного Закону України законодавець вживає терміни «захист» та «охорона». Наприклад, «держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки» (ст. 13); «земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави» (ст. 14); «громадяни України мають право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей» (ст. 36); «громадянам гарантується захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності (ст. 54). Стислий перелік статей Конституції України свідчить, що законодавець не тільки не протиставляє, але і не розрізняє ці терміни.

Поряд із національним законодавством існує цілий ряд міжнародних договорів, що регулюють відносини в сфері інтелектуальної власності в яких вживаються терміни «охорона» та «захист». Серед міжнародних стандартів щодо правової охорони інтелектуальної власності особливу роль відіграє Угода TРІПС, функції адміністрування якої покладені на СОТ. Угодою TРІПС встановлені норми, що погоджені країнами – членами СОТ як мінімальні вимоги до правової охорони інтелектуальної власності. Положення, що викладені в Угоді TРІПС, багато в чому співпадають з положеннями давно існуючих міжнародних договорів з питань правової охорони інтелектуальної власності. Наприклад, положення, які встановлені Бернською конвенцією про охорону літературних і художніх творів, включені до Угоди ТРІПС і застосовуються до правової охорони творів, які захищаються авторським правом. Подібним же чином в Угоду ТРІПС включені положення щодо правової охорони винаходів та торговельних марок, які містяться в Паризькій конвенції про охорону промислової власності. Що стосується захисту прав інтелектуальної власності, то Угода ТРІПС вимагає від країн – членів СОТ встановлювати справедливі й рівні для всіх процедури захисту прав [2, с. 44].

Подальший аналіз наукових доробок, свідчить, що на протязі тривалого часу питання пов’язане із використанням термінів «охорона» та «захист» розглядалося в конспекті порушення прав інтелектуальної власності. З цього приводу О. В. Тандир зазначає, що серед науковців, які досліджували питання адміністративної охорони і захисту об’єктів права інтелектуальної власності існують різні підходи що тлумачення поняття «адміністративний захист права інтелектуальної власності» [41, с. 27]. Посилаючись на праці Ф. О. Кіриленка, який під адміністративним захистом права інтелектуальної власності розуміє врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування та розпорядження результатами інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняється нормами адміністративного законодавства через правозастосовну діяльність уповноважених державних органів (посадових) осіб, що також спрямовані на попередження та припинення посягання на права свободи та законні інтереси фізичних та юридичних осіб у сфері інтелектуальної власності [75, с. 3–4] та О. П. Світличного, який під адміністративним захистом прав на торговельну марку в Україні розуміє сукупність заходів адміністративного припинення, спрямованих на припинення порушень, відновлення і визнання прав та притягнення винних осіб до адміністративної відповідальності, які застосовуються органами внутрішніх справ, митними органами та судами (суддями) за заявою чи скаргою правомочної особи або за власною ініціативою компетентного органу [76, c. 62], О. В. Тандир приходить до висновку, що вищевикладені визначення поняття «адміністративного захисту» звужують поняття «адміністративний захист прав суб’єктів права інтелектуальної власності» і не охоплюють всіх його складових.

Під адміністративним захистом прав суб’єктів права інтелектуальної власності О. В. Тандир розуміє сукупність правових заходів, спрямованих на захист, відновлення і визнання їх прав, припинення порушень та застосування заходів адміністративного примусу, що застосовуються компетентним органом держави, їх посадовими особами та судами у разі порушення об’єкта права інтелектуальної власності [41, c. 28].

На підставі розмежування понять «адміністративно-правова охорона

права інтелектуальної власності» і «адміністративно-правовий захист права

інтелектуальної власності» Г. С. Римарчук приходить до висновку, «що адміністративно-правова охорона – це дії у сфері надання (гарантії) та юридичного закріплення відповідних прав та обов’язків суб’єктів права інтелектуальної власності. Натомість адміністративно-правовий захист охоплює діяльність правоохоронних органів та судових установ задля профілактики незаконних посягань на права власника об’єкта права інтелектуальної власності, а також дії на припинення адміністративних проступків та відновлення порушеного права» [101, c. 15].

Як на нашу думку, дещо спірною є позиція Г. С. Римарчук, що адміністративно-правовий захист охоплює тільки діяльність правоохоронних органів та судових установ, а також те, що такий захист може здійснюватися і в органах виконавчої влади. Проте, як на нашу думку, адміністративно-правовий захист може здійснюватися в Апеляційній палаті ДСІВ, яка визначена законодавством як колегіальний орган, до повноважень якого відноситься розгляд заперечень проти рішень ДСІВ щодо набуття прав на об’єкти інтелектуальної власності та заяв щодо визнання знака добре відомим в Україні, і яка не відноситься до органів виконавчої влади.

До складових адміністративно-правового захисту права власності

О. І. Личенко відносить правові способи та засоби щодо попередження посягань на державне, комунальне і приватне майно; припинення адміністративних правопорушень, що посягають на право власності; застосування до порушників заходів адміністративної відповідальності у встановленому законом порядку та відшкодування заподіяної шкоди.

Загальними ознаками адміністративно-правового захисту права власності на його думку є спрямованість на задоволення права володіння, користування та розпорядження майном; існування уповноважених державних органів, що наділені для цього відповідною компетенцією, функціями і повноваженнями; закріплення в законодавстві способів захисту [81, с. 27].

Якщо ми звернемося до спеціального законодавства, кожен із цих законів має норми, які передбачають захист прав у разі порушення особистих
немайнових та/або майнових прав суб’єктів права інтелектуальної власності. Наприклад, ст. 50 Закону України «Про авторське право і суміжні права» вказується, що порушенням авторського права і (або) суміжних прав, що дає підстави для судового захисту, є: вчинення будь-якою особою дій, які порушують особисті немайнові права суб’єктів авторського права і (або) суміжних прав, визначені ст. ст. 14 і 38 та їх майнові права, визначені ст. ст. 15, 39, 40 і 41, з урахуванням передбачених ст. 21–25, 42 і 43 обмежень майнових прав. Також цей Закон відносить до порушень: піратство; плагіат; ввезення на митну територію України без дозволу осіб, які мають авторське право і (або) суміжні права, примірників творів (у тому числі комп’ютерних програм і баз даних), фонограм, відеограм, програм мовлення; вчинення дій,

що створюють загрозу порушення авторського права і (або) суміжних прав;

будь-які дії для свідомого обходу технічних засобів захисту авторського права і (або) суміжних прав, зокрема виготовлення, розповсюдження, ввезення з метою розповсюдження і застосування засобів для такого обходу;
підроблення, зміна чи вилучення інформації, зокрема в електронній формі, про управління правами без дозволу суб’єктів авторського права і (або) суміжних прав чи особи, яка здійснює таке управління; розповсюдження, ввезення на митну територію України з метою розповсюдження, публічне сповіщення об’єктів авторського права і (або) суміжних прав, з яких без дозволу суб’єктів авторського права і (або) суміжних прав вилучена чи змінена інформація про управління правами, зокрема в електронній формі.

Перелік підстав захисту прав інтелектуальної власності не є повним, однак, навіть наведений перелік свідчить про широкий загал наданих суб’єктам авторського права і (або) суміжних прав способів захисту у разі порушення права інтелектуальної власності.

Залежно від сфери діяльності, в якій використовуються засоби захисту

Т. І. Пашук класифікує їх на:

а) засоби державно-юридичної правозахисної діяльності;

б) засоби самостійної (недержавної) правозахисної діяльності (юридично значущої захисної діяльності самого суб’єкта, права якого порушуються) [102, с. 16].

Зважаючи на класифікацію запропоновану Т. І. Пашуком, О. І. Личенко вважає, що усі засоби, спрямовані на адміністративно-правовий захист права власності, поділяються на:

а) засоби-інструменти (явища правової форми і правового змісту, такі як нормативні юридичні акти, в яких вміщуються юридичні норми);

б) засоби діяння, які розподіляються на документовані дії і фактичні дії;

в) засоби ідеального світу (скажімо, інтелектуальний процес юридичної кваліфікації).

Залежно від способу захисту засоби поділяє на:

а) засоби попередження;

б) засоби юридичної відповідальності;

в) засоби припинення;

г) засоби відновлення [81, с. 28–29].

Незважаючи на певну непослідовність запропонованих О. І. Личенко засобів захисту та використовуючи класифікацію запропоновану Т. І. Пашуком, вказане можна використовувати при порушенні прав інтелектуальної власності. При цьому, слід врахувати, що в залежності від способу порушення суб’єктивних прав власників та законних користувачів об’єктів права інтелектуальної власності, особа сама вправі вибрати способи захисту.

Тобто, суб’єкт права інтелектуальної власності вправі сам обирати будь-які способи захисту. Наприклад, юрисдикційний спосіб захисту, що забезпечується за допомогою публічних органів державної влади, або не юрисдикційний, що передбачає самозахист, звернення до громадських організацій у сфері охорони права інтелектуальної власності тощо.

Вищенаведені думки свідчать, що в науці адміністративного права відсутня стала точка зору щодо тотожності понять «охорона» та «захист».

В розвиток методологічних засад адміністративно-правової охорони прав інтелектуальної власності зазначимо, що термін «охорона» є набагато ширшим ніж термін «захист», який виступає складовою охорони. Для з’ясування цього проблемного питання звернемося до законодавчих актів.

Термін «охорона» надається в КУпАП, в ст. 1 якого зазначено: «Завданням Кодексу України про адміністративні правопорушення є охорона прав і свобод громадян, власності, конституційного ладу України, прав і законних інтересів підприємств, установ і організацій, встановленого правопорядку, зміцнення законності, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі точного і неухильного додержання Конституції і законів України, поваги до прав, честі і гідності інших громадян, до правил співжиття, сумлінного виконання своїх обов’язків, відповідальності перед суспільством».

Як складова частина національного законодавства України, КУпАП ґрунтується на нормах Конституції України, що обумовлено закріпленим у ст. 8 Конституції принципом верховенства права, згідно з яким Конституція України має найвищу силу, а закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Визначення охорони прав і свобод громадян в КУпАП здійснено у розвиток ст. 3 Конституції України, згідно якої людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність, утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

Крім того, глава 5 КУпАП має назву «Адміністративні правопорушення в галузі охорони праці і здоров’я населення», глава 7 «Адміністративні правопорушення в галузі охорони природи, використання природних ресурсів, охорони пам’яток історії та культури», а безпосередньо норми цих статей передбачають адміністративну відповідальність. Зокрема, за порушення прав власності на природні ресурси. Ми не випадково навели приклади пов’язані із терміном «охорона», оскільки, як уже вказувалося Р. С. Веприцький при дослідженні понять «охорона» та «захист», взагалі пропонує відмовитися від використання терміну «охорона» [100, с. 9].

Якщо аналізувати спеціальне законодавство у сфері охорони інтелектуальної власності, слід звернути увагу, що назва самих законів включає термін «охорона». Наприклад, Закон України «Про охорону прав на сорти рослин», та інші. Зокрема, багато норм цього закону включають термін «охорона». Інший приклад стосується ст. 6 Закону, яка має назву «Повноваження Кабінету Міністрів України у сфері охорони прав на сорти»; ст. 8. «Повноваження і обов’язки центрального органу виконавчої влади з питань аграрної політики у сфері охорони прав на сорти»; ст. 9 «Повноваження і обов’язки Установи у сфері охорони прав на сорти».

Щодо значимості терміну «охорона», у цьому питанні норми ст. 10 «Права на сорти», свідчать, що охорона пов’язана із особистими немайновими та майновими правами інтелектуальної власності на сорт рослин, обсяг правової охорони сорту, на який видано патент, визначається сукупністю ознак, викладених в занесеному до Реєстру патентів описі сорту. Такі приклади можна привести щодо кожного спеціального закону.

Навіть, якщо спеціальний закон у сфері інтелектуальної власності має й іншу назву, наприклад, Закон України «Про авторське право і суміжні права», в якому зазначено, що він охороняє особисті немайнові права і майнові права авторів та їх правонаступників, пов’язані із створенням та використанням творів науки, літератури і мистецтва – авторське право, і права виконавців, виробників фонограм і відеограм та організацій мовлення – суміжні права. Разом з тим, спеціальні закони встановлюють загальні умови охорони і способи захисту прав інтелектуальної власності. Водночас, застування способів залежить від стадії об’єкта адміністративно-правової охорони, що є постійним процесом, від часу створення, володіння, використання і розпорядження об’єктами права інтелектуальної власності. Безпосередня реалізація стадій адміністративно-правової охорони включає систему правових способів та засобів, яка пов’язана із режимом адміністративно-правової охорони об’єктів права інтелектуальної власності.

Розкриваючи сутність охорони та захисту прав інтелектуальної власності, слід зазначити, що незважаючи на часте вживання терміну «охорона» та «захист» в нормах спеціального законодавства, вказані поняття не знайшли свого нормативного визначення, як в спеціальному законодавстві, так і в інших нормативно-правових актах.

Підводячи підсумок наукових підходів до тлумачення поняття «охорона» та «захист», заслуговує на увагу позиція Н. І. Матузова, на думку якого, охорона та захист суб’єктивного права або охоронюваного законом інтересу – не одне й те ж саме: охороняються вони постійно, а захищаються тільки тоді, коли порушуються. Захист є моментом охорони, однією з її форм, але ці поняття не збігаються [103, c. 130–131].

Ефективність способів та засобів адміністративно-правової охорони визначається через їх адекватність способам правопорушень. Одна справа коли порушуються права особи на стадії реєстрації ОПІВ у відповідній державній установі, інша, коли порушення пов’язане з незаконним використанням виключних майнових прав. У першому випадку правопорушення як правило не завдає особі будь-якої майнової шкоди, а другому – правопорушник незаконно використовуючи ОПІВ посягає на майнові або немайнові права і законні інтереси особи.

Що стосується правопорушень права інтелектуальної власності, здійснюючи аналіз порушень авторського права О. С. Іоффе відносив їх на ті, що посягають на особисті правомочності автора без завдання йому будь-якої майнової шкоди, а також на ті порушення, які посягають на майнові інтереси, при цьому вони можуть бути пов’язані з порушеннями особистих прав [104, с. 56].

На думку В. П. Грибанова, реалізуючи своє право суб’єкти права інтелектуальної власності, можуть використовувати різні способи. Вчений виділяє три групи способів захисту:

1) застосування способів власного примусового впливу на порушника, захист прав власними діями фактичного характеру (самозахист цивільних прав);

2) можливість застосування «способів оперативного впливу»;

3) звернення до компетентних державних та громадських органів з клопотанням про застосування примусу щодо певної особи [105, с. 156].

Погоджуючись із вищевикладеними думками, зазначимо, що порушення прав інтелектуальної власності залежить від ступеня і характеру правопорушення, і в такому різі до суб’єкта правопорушення може бути застосована юридична відповідальність.

Такий захист здійснюється щодо власників ОПІВ або їх законних користувачів. Однак існує захист, який може здійснюватися особою з метою заперечень рішень Державної служби інтелектуальної власності України щодо набуття прав на об’єкти інтелектуальної власності, яка може й не бути власником об’єкта інтелектуальної власності.

Це обумовлює адміністративно-правовий засіб захисту порушених прав і включає:

а) право на звернення із запереченням проти будь-якого рішення ДСІВ щодо набуття прав на об’єкт інтелектуальної власності;

б) право власника знака на заяву про визнання його знака добре
відомим в Україні;

в) право на оскарження затвердженого ДСІВ рішення Апеляційної палати в судовому порядку;

г) право на звернення із заявою до адміністративного суду у випадку оскарження рішення, дії чи бездіяльності посадової особи ДСІВ.

Виходячи із викладених міркувань та беручи до уваги різний ступень причетності особи до вчинення правопорушення у сфері інтелектуальної власності, їх можна класифікувати на порушення, що здійснюються на стадії реєстрації об’єктів права інтелектуальної власності або при визнанні знака добре відомим в Україні, та на ці, що посягають на майнові інтереси та особисті немайнові права суб’єктів права інтелектуальної власності.

До перших ми відносимо порушення, що здійснюються на стадії: реєстрації ОПІВ; при видачі охоронного документа (свідоцтва, патенту); визнанні знака добре відомим в Україні.

У даному випадку, заявник, так і третя особа може оскаржити дії ДСІВ в адміністративному порядку до Апеляційної палати ДСІВ, або в суді. Якщо Апеляційна палата ДСІВ або суд приймуть інше рішення, наприклад про видачу патенту, до посадової особи, яка своїми діями призвела до порушення прав заявника, або створила інші несприятливі умови, які порушують права власника ОПІВ на отримання свідоцтва або патенту, не може застосовуватися ті ж самі засоби відповідальності, що застосовується до осіб, які незаконно використовують об’єкти інтелектуальної власності.

До інших відносимо правопорушення, суб’єкти яких незаконно використовують об’єкти права інтелектуальної власності і, які своїми діями порушують суб’єктивні права власників або законних користувачів. До таких порушень відносяться порушення особистих майнових та особистих немайнових прав. Об’єктом адміністративно-правової охорони виступають не самі об’єкти права інтелектуальної власності, а майнові права – суб’єктивні права учасників правовідносин, які пов’язані з володінням, користуванням і розпорядженням майном, визначено законодавцем в частині першій ст. 424 ЦК України.

Водночас, будь-яке суб’єктивне право має реальне значення для його носія лише при наявності ефективної та злагодженої системи захисту

[106, с. 36].

Питання адміністративно-правового захисту є одним із найважливіших у механізмі правової охорони прав інтелектуальної власності. Згідно із сталою правовою доктриною науковці виділяють дві основні форми захисту права інтелектуальної власності: юрисдикційну та не юрисдикційну, проте, враховуючи, що вказані форми є дослідженими, вважаємо доцільним не розглядати ці форми захисту.

Таким чином, в залежності від виду правопорушення, особа, якій належать особисті немайнові та або майнові права інтелектуальної власності з метою охорони прав і законних інтересів вибирає шляхи реалізації способів захисту порушеного права інтелектуальної власності. Саме в охоронних правовідносинах здійснюється реалізація способів захисту права інтелектуальної власності.

Характер правопорушення зумовлює порядок і межі адміністративно-правової охорони, яка здійснюється комплексом узгоджених дій, спрямованих на захист суб’єктивних прав та інтересів суб’єктів прав інтелектуальної власності. Такий захист може здійснюватися, як в органах державного управління, так і в суді [107, с. 31].

На основі вищевикладених думок та норм чинного законодавства надаємо власне визначення поняття «адміністративно-правова охорона прав інтелектуальної власності», під яким слід розуміти сукупність правових заходів, способів та методів, спрямованих на забезпечення і реалізацію прав суб’єктів права інтелектуальної власності, за порушення прав яких до правопорушників застосовуються засоби державного впливу, в тому числі методи адміністративного примусу.

1. 3. Об’єкти адміністративноправової охорони права інтелектуальної власності

Для забезпечення ефективної охорони інтелектуальної власності визначальне значення має точне встановлення об’єкта права інтелектуальної власності, який підлягає охороні та захисту адміністративним законодавством. Вирішення даного питання є теоретичною і практичною платформою для вдосконалення адміністративно-правового регулювання охорони прав інтелектуальної власності.

Аналіз стану законодавчого регулювання відносин у сфері охорони прав на об’єкти права інтелектуальної власності свідчить про відсутність цілісної класифікації об’єктів адміністративно-правової охорони в чинному законодавстві. Таке становище є наслідком недостатнього підходу вітчизняного законодавця до охорони та захисту прав інтелектуальної власності в адміністративному законодавстві. Встановивши на початковому етапі становлення законодавчого регулювання класифікацію об’єктів права інтелектуальної власності в різних за своєю силою нормативно-правових актах, законодавець, так і залишив їх у нинішньому стані.

З огляду на викладене, на початковому етапі вбачаємо необхідним здійснити дослідження об’єктів права інтелектуальної власності, охорона прав на які здійснюється різними нормативно-правовими актами. З цією метою здійснимо аналіз як вітчизняних, так і окремих зарубіжних нормативно-правових актів.

Стаття 420 ЦК України до об’єктів права інтелектуальної власності відносить: літературні та художні твори; комп’ютерні програми; компіляції даних (бази даних); виконання; фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення; наукові відкриття; винаходи, корисні моделі, промислові зразки; компонування (топографії) інтегральних мікросхем; раціоналізаторські пропозиції; сорти рослин, породи тварин; комерційні (фірмові) найменування;

торговельні марки (знаки для товарів і послуг); географічні зазначення; комерційні таємниці [55].

Перелік об’єктів права інтелектуальної власності, що вищенаведений, в цілому кореспондується з положеннями Стокгольмської конвенції, якою 14 липня 1967 р. була заснована Всесвітня організація інтелектуальної власності

[109]. Проте, й вона не містить вичерпаного переліку об’єктів права інтелектуальної власності. На відміну від норм ЦК України, пункт другий положення Стокгольмської конвенції включає права інтелектуальної власності, що стосуються: літературних, художніх і наукових творів; виконавської діяльності артистів, звукозапису, радіо і телевізійних передач; винаходів в усіх сферах людської діяльності; наукових відкриттів; раціоналізаторських пропозицій; промислових зразків; товарних знаків, знаків обслуговування, фірмових найменувань і комерційних позначень; захисту проти недобросовісної конкуренції.

До об’єктів інтелектуальної власності Стокгольмська конвенція зараховує також усі інші права, що стосуються інтелектуальної власності у виробничій, науковій, літературній і художній сферах. У той же час, країни, що приєдналися до Стокгольмської конвенції, не зобов’язані у своєму законодавстві передбачати правову охорону всіх перерахованих об’єктів права інтелектуальної власності, самі визначають коло цих об’єктів, яким надається правова охорона. З огляду на пункт другий Стокгольмської конвенції правова охорона може надаватися й іншим ОПІВ, які на даний час не включені до ст. 420 ЦК України. Пункт другий Стокгольмської конвенції та ст. 420 ЦК України дає підстави зазначити, що стаття цивільного кодексу практично відтворює перелік об’єктів інтелектуальної власності яким надається правова охорона.

Відповідно до ст. 155 ГК України об’єктами права інтелектуальної власності у сфері господарювання визнаються винаходи та корисні моделі, промислові зразки, сорти рослин та породи тварин, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), комерційне (фірмове) найменування, географічне зазначення, комерційна таємниця, комп’ютерні програми, інші об’єкти, передбачені законом.

Що стосується зарубіжного законодавства, то на відміну від ЦК України норми ст. 980 Цивільного кодексу Республіки Білорусь, містить іншу класифікацію об’єктів права інтелектуальної власності. Такими є:

  1. результати інтелектуальної діяльності: твори науки, літератури і мистецтва; виконання, фонограми і передачі організацій мовлення; винаходи, корисні моделі, промислові зразки; селекційні досягнення; топології інтегральних мікросхем; нерозкрита інформація, у тому числі секрети виробництва (ноу-хау);
  2. засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів, робіт або послуг: фірмові найменування; товарні знаки (знаки обслуговування); найменування місць походження товарів;
  3. інші результати інтелектуальної діяльності і засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів, робіт або послуг у випадках, передбачених цим кодексом та іншими законодавчими актами [109, c. 438–439].

Різні підходи до класифікація об’єктів права інтелектуальної власності існують в міжнародних конвенціях. Стаття 2 Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів [110] містить перелік видів творів, які мають визнаватися об’єктами правової охорони. Конвенція визначає: термін «літературні і художні твори» і охоплює всі твори у сфері літератури, науки і мистецтва, яким би способом і у якій би формі вони не були виражені. Це – книги, брошури та інші письмові твори; лекції, звернення, проповіді та інші подібні твори; драматичні і музикально-драматичні твори; хореографічні твори і пантоміми; музикальні твори з текстом і без тексту; кінематографічні твори, до яких прирівнюються твори, виражені способом, аналогічним кінематографії; рисунки, малюнки, твори живопису, архітектури, скульптури, графіки і літографії; фотографічні твори, до яких прирівнюються твори, виражені способом, аналогічним фотографії; твори прикладного мистецтва; ілюстрації, географічні карти, плани, ескізи і пластичні твори, що стосуються географії, топографії, архітектури або науки.

Всесвітня конвенція про авторське право від 6 вересня 1952 р. містить такий перелік об’єктів авторського права, як літературні, наукові і художні

твори, відносячи до них твори письмові, музикальні, драматургічні, кінематографічні, твори образотворчого мистецтва, графіки і скульптури [111].

Паризька конвенція про охорону промислової власності від 20 березня

1883 р. до об’єктів промислової власності відносить: винаходи, корисні моделі, промислові зразки, товарні знаки, знаки обслуговування, фірмові найменування, недобросовісну конкуренцію [13].

Угода ТRIPS, яка передбачає захист прав інтелектуальної власності за допомогою адміністративних процедур і яка в країнах ЄС розглядається як правовий документ, яким охоплюються питання, пов’язані з охороною прав на об’єкти інтелектуальної власності, а також питанням захисту у сфері недобросовісної конкуренції, охоплює такі об’єкти: авторське право та суміжні права; комп’ютерні програми та бази даних; товарні знаки; географічні зазначення; промислові зразки; компонування (топографії) інтегральних мікросхем, конфіденційну інформацію [113].

Здійснений аналіз національного, зарубіжного та міжнародного законодавства надає різні класифікації об’єктів права інтелектуальної власності. Крім законодавчої класифікації існують й доктринальні підходи до класифікації об’єктів права інтелектуальної власності. Традиційно в інституті права інтелектуальної власності об’єкти права інтелектуальної власності поділяють на авторського права і суміжних прав та об’єкти права промислової власності, спільною істотною ознакою яких є те, що об’єктами авторських прав та прав промислової власності виступають саме результати творчої діяльності людини. Не акцентуючи увагу на характерних відмінностях цих об’єктів, зазначимо, що на даний час ніхто не сумнівається у подвійній природі авторських і винахідницьких прав, оскільки, з одного боку, власнику творчого результату належить право на його використання, яке має виключний характер і може бути передане іншим особам, а з іншого – автор володіє сукупністю особистих немайнових (моральних) прав, які не можуть бути відчуженими через їх природу [12, с. 15 ].

С. Е. Жилінський на підставі спільних ознак об’єктів інтелектуальної власності поділяє об’єкти на дві групи. До першої включає безпосередньо результати інтелектуальної діяльності, наприклад, художні твори та винаходи. До другої відносить прирівняні до результатів інтелектуальної діяльності засоби індивідуалізації юридичної особи, індивідуалізації продукції, виконуваних робіт чи послуг [113, с. 226–228].

О. О.  Штефан поділяє ОПІВ на декілька груп, поділяючи їх на: об’єкти авторського права та суміжних прав; об’єкти патентного права (об’єкти виключного права на результати творчої діяльності, що використовуються у виробництві) – винаходи, промислові зразки, корисні моделі, а також комерційна таємниця, ноу-хау; засоби індивідуалізації цивільного обороту, товарів, робіт, послуг – комерційні найменування, торговельні марки, географічні зазначення;

інші об’єкти інтелектуальної діяльності – сорти рослин і породи тварин, топографії ІМС, наукові відкриття тощо [114, с. 70–71].

В. Д. Базилевич поділяє ОПІВ на чотири групи. До першої відносить авторські і суміжні права: літературні, наукові, художні твори; комп’ютерні програми; бази даних; виконавська діяльність, фонограми та відеограми; передачі теле- і радіомовлення. До другої, право промислової власності: винаходи (нові рішення конкретних технічних проблем); промислові зразки (нові оригінальні художньо-конструкторські рішення виробу, що визначають його дизайн, естетичний вигляд, зовнішнє оформлення тощо); корисні моделі (нові, оригінальні конструкторські рішення певних пристроїв: пристрої, пристосування тощо); раціоналізаторські пропозиції (нові корисні технічні рішення щодо вдосконалення техніки, яка використовується, продукції, яка виробляється, способів управління, контролю тощо). До третьої, засоби індивідуалізації учасників цивільного обігу та продукції, що ними виробляється: товарні знаки (умовне символічне позначення товарів), знаки обслуговування (умовне символічне позначення послуг, що надаються), фірмове найменування (назви, терміни, найменування); географічні зазначення (вказівки на походження товарів, послуг або найменування місця їх походження). До четвертої, нетрадиційні об’єкти інтелектуальної власності: нові сорити рослин, породи тварин, компонування інтегральних мікросхем, комерційні таємниці [115, c.131–133].

На три самостійні інститути: об’єкти авторського права і суміжного права, об’єкти промислової власності та нетрадиційні об’єкти інтелектуальної власності, здійснюють класифікацію П. М. Цибульов і В. П. Чебатарьов, які до

об’єктів авторського права і суміжного права відносять: літературні твори, художні твори, комп’ютерні програми, бази даних, виконання творів, фонограми та відеограми, передачі організацій мовлення; до об’єктів промислової власності: винаходи, корисні моделі, промислові зразки, торговельні марки, географічні зазначення, фірмові найменування; до нетрадиційних об’єктів інтелектуальної власності: сорти рослин, породи тварин, топографії інтегральних мікросхем, комерційні таємниці, наукові відкриття, раціоналізаторські пропозиції [116, с. 9].

Найбільш розгалужену класифікацію здійснив О. П. Світличний, який поділив об’єкти права інтелектуальної власності на: інститут авторського права і суміжного права; інститут промислової власності; інститут селекційних досліджень; інститут нетрадиційних  об’єктів права інтелектуальної власності. Посилаючись на норми ст. 433 ЦК України та ст. 8 Закону України «Про авторське право і суміжні права», вчений включає до інституту авторського права і суміжного права: твори у галузі науки, літератури і мистецтва. До інституту промислової власності: засоби індивідуалізації учасників господарського обороту товарів та послуг (торговельні марки, комерційні (фірмові) найменування, зазначення походження товару (географічне зазначення); винаходи та корисні моделі; промислові зразки; компонування (топографії) інтегральних мікросхем. До інституту селекційних досліджень: сорти рослин та породи тварин, до інститут нетрадиційних об’єктів: раціоналізаторські пропозиції; наукові відкриття; комерційну таємницю [117, с. 47].

Здійснений аналіз об’єктів інтелектуальної власності свідчать, що при їх класифікації науковці класифікують їх на групи та інститути. При їх класифікації в першу чергу превалює економічний підхід, а вже потім правовий, який має особливу специфіку регулювання. Адже загальновідомо, що для класифікації будь-якого правового явища визначального значення набуває мета правового регулювання відповідних відносин.

Зокрема, Є. В. Юркова при класифікації адміністративно-правової охорони об’єктів права інтелектуальної власності, здійснила поділ об’єктів за критерієм ступеня їх охорони, шляхом поділу на певні групи: до першої групи вона відносить ті види інтелектуальної власності, охорона яких здійснюється за допомогою видачі на неї охоронних документів (адміністративно-правова охорона); до другої – інтелектуальну власність, яка підпадає під публічну охорону шляхом притягнення фізичних осіб, які допустили порушення режиму такої власності, до адміністративної відповідальності (адміністративно-правовий захист) [118, c. 33].

У подальшому Є. В. Юркова здійснила поділ об’єктів інтелектуальної власності за критерієм ступеня охорони, класифікуючи їх на:

1) об’єкти права інтелектуальної власності, які підпадають під адміністративно-правову охорону у широкому розумінні (охорона + захист): об’єкти суміжних прав; об’єкти племінної справи у галузі тваринництва; право інтелектуальної власності на торгівельну марку;

2) об’єкти права інтелектуальної власності, які підпадають виключно під адміністративно-правову охорону у вузькому розумінні: об’єкти авторського права; право інтелектуальної власності на географічне зазначення; компонування інтегральної мікросхеми; сорти рослин; право промислової власності;

3) об’єкти права інтелектуальної власності, які підпадають виключно під адміністративно-правовий захист – це право інтелектуальної власності на комерційну таємницю;

4) об’єкти права інтелектуальної власності, які формально не підпадають під адміністративно-правову охорону, хоча об’єктивно її потребують: право інтелектуальної власності на комерційне найменування; право інтелектуальної власності на наукове відкриття;

5) об’єкти права інтелектуальної власності, які не потребують адміністративно-правової охорони – це право інтелектуальної власності на раціоналізаторську пропозицію [118, c. 51–52].

Вказані об’єкти, що підлягають адміністративно-правовій охороні, як на нашу думку, не на в повній мірі відповідають адміністративно-правовій охороні та захисту прав інтелектуальної власності.

По-перше, вітчизняний законодавець, здійснюючи видачу (свідоцтва, патенту), що пов’язане з наявністю юридичного складу, необхідним елементом якого є видача державним органом охоронного документа на певний об’єкт права інтелектуальної власності, визначає сукупність прав на результати творчої діяльності як «право інтелектуальної власності», яке підлягає правовій охороні. Тобто, з часу отримання охоронного документа, починає діяти публічна охорона суб’єктивних прав власників об’єктів права інтелектуальної власності. Видаючи охоронні документи, по суті, держава в особі уповноважених на те державних органів та їх посадових осіб, укладає угоду із суб’єктом права інтелектуальної власності щодо гарантування державою охорони права інтелектуальної власності.

По-друге, означені особливості суб’єктивних прав на об’єкти права інтелектуальної власності найбільшою мірою повинні враховуватись при конструюванні їх адміністративно-правового режиму у разі порушення прав на об’єкт права інтелектуальної власності, встановлених нормами адміністративного законодавства.

По-третє, надаючи перевагу охороні одним об’єктам права інтелектуальної власності, Є. В. Юркова по суті нівелює охорону іншого об’єкта (раціоналізаторську пропозицію), який поряд з іншими об’єктами охороняється різними галузями права. Наприклад, ст. 51–2 КУпАП, норми якого передбачають адміністративну відповідальність за незаконне використання раціоналізаторської пропозиції. Порушення прав на цей об’єкт, якщо це завдало матеріальної шкоди у великому розмірі, – карається кримінальним законом (ст. 177 КК України).

Крім адміністративного законодавства об’єкти права інтелектуальної власності підпадають під охорону й кримінальним законодавством. КК України до кримінальної охорони відносить: «Порушення авторського права і суміжних прав» (ст. 176); «Порушення прав на винахід, корисну модель, промисловий зразок, топографію інтегральної мікросхеми, сорт рослин, раціоналізаторську пропозицію» (ст. 177); «Незаконне використання знака для товарів і послуг, фірмового найменування, кваліфікованого зазначення походження товару»

(ст. 229); «Незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю» (ст. 231);

«Розголошення комерційної або банківської таємниці» (ст. 232).

Вказані статті в КК України не є остаточними, але вони найбільш виразно відображають об’єкти права інтелектуальної власності, що підпадають під охорону кримінальним законом.

В КК України склади злочинів сформульовані як матеріальні. Злочин вважається закінченим з моменту настання матеріальної шкоди у значному
розмірі, або великому розмірі. Якщо порушення прав на об’єкти права інтелектуальної власності не пов’язані із заподіянням матеріальної шкоди, або заподіяння шкоди відбулося у розмірі, який не відповідає кримінальному закону, вказані правопорушення кваліфікуються за нормами статей адміністративного кодексу, або цивільного законодавства.

Об’єднавчим фактором вказаних правопорушень є те, що незважаючи на норми закону, який було порушено при незаконному використання об’єкта права інтелектуальної власності, або іншого умисного порушення, предметами зазначених правопорушень є речі матеріального світу, яким притаманні спеціальні ознаки фізичного, економічного та юридичного характеру. До фізичних ознак належить те, що вказані речі можуть бути вилучені з володіння законного власника. Економічними ознаками таких речей є те, що вони повинні: мати цінову та споживчу вартість, здатність задовольнити матеріальні та пов’язані з ними потреби людини; бути відокремленими від природного середовища чи бути створені заново. Юридичними ознаками зазначеного майна є те, що по-перше, що таке майно повинно бути чужим для винного, по-друге, як правило, має належати на праві власності іншому суб’єкту права власності, по-третє, воно не повинно бути предметом правопорушення [119, с. 442– 444].

Тим самим, вищевказані та інші об’єкти права інтелектуальної власності знайшли свою охорону, як за допомогою адміністративно-правових норм, так і інших норм закону. Наведена характеристика об’єктів права інтелектуальної власності, що підлягають правовій охороні не буде повною, якщо ми не з’ясуємо це питання шляхом аналізу окремих зарубіжних адміністративних кодексів.

З метою з’ясування об’єктів права інтелектуальної власності, що знайшли свою охорону в адміністративних кодексах інших країн, проаналізуємо деякі із них. В Кодексі Республіки Казахстан про адміністративні правопорушення від 30 січня 2001 р., об’єкти адміністративних правопорушень прав інтелектуальної власності, класифіковано в різних Главах кодексу: до Гл. 13 «Адміністративні правопорушення, що посягають на власність» віднесено: «Порушення прав на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, селекційні досягнення, топографії мікросхем» (ст. 128); «Порушення авторських (або) суміжних прав» (ст. 129); «Незаконне використання чужого товарного знака, знака обслуговування, найменування місця походження товару або фірмового найменування» (ст. 145); до Гл. 14. «Адміністративні правопорушення в сфері підприємницької діяльності»: «Антиконкурентні дії державних органів, місцевих виконавчих органів, недобросовісна конкуренція» (ст. 147–4); «Порушення обов’язків з охорони комерційної, банківської таємниці, даних кредитних рахунків, або інформаційної бази даних кредитних історій кредитного бюро» (ст. 158); до Гл. 20. «Адміністративні правопорушення в сфері карантину рослин, правил, зернового ринка і охорони зерна, бавовняної галузі, насіння, державного ветеринарно-санітарного контролю і нагляду і племінного тваринництва, а також формування та використання регіональних стабілізаційних фондів продовольчих товарів»: «Порушення при здійсненні підприємницької діяльності в галузі насінництва» (ст. 309–2); «Порушення законодавства Республіки Казахстан про племінному тваринництві» (ст. 310–1) [120].

В Кодексі Республіки Беларусь про адміністративні правопорушення від 21 квітня 2003 р., об’єкти інтелектуальної власності, що підпадають під адміністративну охорону теж містяться в різних Главах [121].

Аналіз Кодексів Республіки Казахстан і Беларусь про адміністративні правопорушення, свідчить, що як і у чинному Кодексі України про адміністративні правопорушення, об’єкти права інтелектуальної власності, які підпадають під адміністративну охорону, містяться в різних главах, що не в повній мірі відповідає нашому уявленню про адміністративно-правову охорону об’єктів інтелектуальної власності.

У питання адміністративно-правової охорони об’єктів права інтелектуальної власності, нам імпонує Кодекс Республіки Молдова про правопорушення від 24 жовтня 2008 р, в якому норми статей про порушення права інтелектуальної власності включено в одну Главу VIII. «Правопорушення, що порушують майнові права». Кодекс до об’єктів правопорушень відносить: «Порушення авторського права і суміжних прав» (ст. 96); «Незаконне використання товарного знака» (ст. 97); «Незаконне використання найменування місця походження товару і географічного зазначення» (ст. 97–1); «Незаконне використання назв гарантованих традиційних продуктів» (ст. 97–2); «Використання обманних або вводящих в оману вказівок при маркуванні товарів» (ст. 98); «Порушення виключного права патентоволодільця або володільця корисної моделі» (ст. 99); «Порушення виключного права патентоволодільця промислового рисунку або модели» (ст. 100); «Порушення виключного права володільця патента на сорт рослин» (ст. 101); «Порушення виключного права володільця топографії інтегральної схеми» (ст. 102); «Порушення авторських права на винахід, топографію інтегральної схеми або промисловий рисунок/модель» (ст. 103). «Отримання або розголошення інформації, яка містить комерційну, банківську або податкову тайну» (ст. 107) [122].

В цілому позитивно оцінюючи такий підхід до адміністративно-правової охорони об’єктів права інтелектуальної власності, які включені в одну Главу Кодексу Республіки Молдова про правопорушення, звернемося до чинного КУпАП, в якому, адміністративні правопорушення щодо порушення прав на об’єкти права інтелектуальної власності містяться в різних Главах Особливої частини.

До об’єктів адміністративно-правової охорони, що містяться в Гл. 6 «Адміністративні правопорушення, що посягають на власність» відноситься тільки ст. 51–2 «Порушення прав на об’єкт права інтелектуальної власності», до Гл. 12 «Адміністративні правопорушення в галузі торгівлі, громадського харчування, сфері послуг, в галузі фінансів і підприємницької діяльності» віднесено такі статті: ст. 156–3. «Порушення встановлених законодавством вимог щодо заборони реклами та спонсорства тютюнових виробів»; ст. 164–3. «Недобросовісна конкуренція»; ст. 164–6. «Демонстрування і розповсюдження фільмів без державного посвідчення на право розповсюдження і демонстрування фільмів»; ст. 164–7. «Порушення умов розповсюдження і демонстрування фільмів, передбачених державним посвідченням на право розповсюдження і демонстрування фільмів»; ст. 164–9. «Незаконне розповсюдження примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп’ютерних програм, баз даних»; ст. 164–13. «Порушення законодавства, що регулює виробництво, експорт, імпорт дисків для лазерних систем зчитування, експорт, імпорт обладнання чи сировини для їх виробництва».

Серед вказаних статей, увагу слід звернути на ст. 51–2 і ст. 164–3, норми яких визнають основні об’єкти адміністративних правопорушень. Зокрема, ст. 51–2 визначає такі об’єкти адміністративної охорони: літературні чи художні твори, їх виконання, фонограми, передачі організації мовлення, комп’ютерної програми, бази даних, наукового відкриття, винаходу, корисної моделі, промислового зразка, знака для товарів і послуг, топографії інтегральної мікросхеми, раціоналізаторської пропозиції, сорту рослин тощо, привласнення авторства на такий об’єкт або інше умисне порушення прав на об’єкт права інтелектуальної власності, що охороняється законом. Окремою статтею регулюється охорона прав на комерційну таємницю (ст. 164–3).

Варто звернути увагу, що на відміну від КУпАП, Митний кодекс України об’єктами адміністративно-правової охорони закріпив: об’єкти авторського права і суміжних прав, винаходи, корисні моделі, промислові зразки, торговельні марки, географічні зазначення та сорти рослин (пункт 46 частина перша ст. 4 МК України).Вказані в нормах статей правопорушення мають певні відмінності по безпосередніх об’єктах (інтереси суб’єктів права інтелектуальної власності, використання об’єктів інтелектуальної власності в різних галузях економіки, підприємництва і т. п.), об’єктивній стороні (незаконне використання, розповсюдження, передача, збирання, протиправне повідомлення і т. п.), а також суб’єктах (загальний або спеціальний).Не викликає сумнівів, що родовим об’єктом права інтелектуальної власності як складової юридичного складу адміністративного правопорушення є суспільні відносини щодо володіння, користування та розпорядження майном, яке охороняється адміністративно-правовими нормами.

Загальними видовими ознаками вказаних об’єктів є те, що охорона права інтелектуальної власності тісно пов’язана із охороною та захистом прав і законних інтересів прав суб’єктів права інтелектуальної власності від адміністративних правопорушень. Це завдання покликані реалізовувати багато норм КУпАП, які передбачають адміністративну відповідальність за порушення прав на об’єкті права інтелектуальної власності. Особливістю вказаних статей є те, що об’єктом правопорушення є майнові та особисті немайнові права суб’єктів права інтелектуальної власності, які конкретизовані в нормах спеціального законодавства і ЦК України.

На наш погляд, спільність характерних ознак порушення прав на об’єкт права інтелектуальної власності як складу адміністративної провини має бути покладено в новостворену Главу 6–1 КУпАП, яка повинна мати назву: «Порушення прав на об’єкт права інтелектуальної власності або інше умисне порушення прав на об’єкт права інтелектуальної власності», в яку повинні бути включені статті: 51–2, 156–3, 164–3, 164–6, 164–7, 164–9, 164–13.

Проте, подальший аналіз змісту порушення прав інтелектуальної власності дає підстави викласти Главу 6–1 КУпАП у такій редакції: «Порушення прав на об’єкт права інтелектуальної власності або інше умисне порушення прав інтелектуальної власності», яка в більшій мірі буде відповідати охороні суб’єктивних прав власників та законних користувачів об’єктів права інтелектуальної власності.

У той же час, в контексті адміністративно-правової охорони об’єктів права інтелектуальної власності, як на нашу думку, слід звернути увагу на інший об’єкт – наукові відкриття, який підлягає охороні адміністративним законом. Питання правової охорони науково відкриття регулюється нормами ст. 457 та ст. 458 ЦК України та ст. 51–2 КУпАП. На відміну від норм цивільного та адміністративного законодавства, кримінально-правова охорона наукового відкриття, на відміну від інших об’єктів інтелектуальної власності Кримінальним кодексом України не передбачене.

Особливістю права інтелектуальної власності на наукове відкриття є мета зазначеного об’єкта – встановлення «невідомих раніше, але об’єктивно існуючих закономірностей, властивостей та явищ матеріального світу, які вносять докорінні зміни у рівень наукового пізнання» (ст. 457 ЦК України). Це визначає специфіку змісту вказаного об’єкта як такого, що об’єктами відкриття є закономірності, властивості та явища матеріального світу.

За весь час становлення права інтелектуальної власності України пропонувались різноманітні проекти, розроблялись національні та міжнародні нормативно-правові акти, вводились та відмінялась система реєстрації наукового відкриття, проте проблема так і залишається відкритою. На початку 90-хрр. XXст. після здобуття Україною незалежності у державі спостерігалася криза у системі правової охорони об’єктів інтелектуальної власності, зумовлена відсутністю національної нормативної бази та спеціальних державних органів у цій сфері. З прийняттям Цивільного кодексу України у 2003 р. в Україні були закріплені основні аспекти захисту права на наукове відкриття. Саме історична традиція правової охорони інтелектуальної власності права на наукове відкриття дає змогу розглядати Україну як невід’ємний елемент європейської і глобальної системи правового регулювання інтелектуальної діяльності та захисту її результатів [123, с. 11–13].

Проблема надання правової охорони відкриттям справді досить складна. З одного боку, відкриття не може бути об’єктом виключного права, – воно визнається надбанням людства і може використовуватися кожним, хто забажає, без будь-якого дозволу і без виплати винагороди. Отже, саме відкриття не може бути чиєю-небудь власністю – це власність усього людства. Проте це не означає, що правовій охороні не підлягає авторство на відкриття, його авторський і державний пріоритет, назва відкриття та інші майнові і особисті немайнові права. Саме відкриття не може бути об’єктом будь-якого виключного права будь-яких осіб чи держав. Проте права на пріоритет відкриття, право авторства, назви тощо, безперечно, підлягають правовій охороні, як і будь-яке інше право [124, с. 408].

Не викликає сумніву, що правовій охороні підлягає будь-який об’єкт права інтелектуальної власності. Водночас виникає питання, які норми права повинні регулювати відносини щодо наукового відкриття. У вітчизняній літературі аналізована проблема викликає неоднозначні підходи щодо охорони прав на цей об’єкт, як з обґрунтуванням необхідності правової охорони, так і відмови від правової охорони. Зокрема, О. Слободянюк стверджує, що норми цивільного законодавства України щодо права інтелектуальної власності на

наукове відкриття на сьогодні мають тільки кон’юнктурний характер, а практичні наслідки відсутні [125, с. 29].

Слід звернути увагу, що проблемні питання пов’язані із охороною наукового відкриття привернули увагу представників науки адміністративного права. Зокрема, В. Б. Харченко зазначає, що для правильного визначення місця права інтелектуальної власності на наукове відкриття в системі кримінально-правової охорони слід зауважити, що злочин завжди спрямований на спричинення шкоди об’єктивно існуючим суспільним відносинам. При цьому структура суспільних відносин являє собою цілісну систему елементів, які її утворюють, мають взаємозв’язок та взаємодію між собою [126, с. 193].

Він також звертає увагу, що ще у 2004 р. Комітет з питань науки і освіти Верховної Ради України спільно з Державним департаментом інтелектуальної власності підготував проект Закону України «Про охорону прав на наукові відкриття». Розробка вказаного законопроекту ставила на меті захист організаційно-економічних та правових інтересів держави, впровадження відповідних заходів, спрямованих на підтримку і охорону одного з найважливіших об’єктів інтелектуальної власності – наукового відкриття, впровадження механізму його державної реєстрації для ефективного використання результатів науково-дослідної діяльності в галузі фундаментальних досліджень. Але до теперішнього часу наведений законопроект лише був взятий за основу, а у подальшому відкликаний

[126, с. 194].

Виходячи із такої невизначеності наукового відкриття, виникає неоднозначне ставлення до цього об’єкта права інтелектуальної власності як об’єкта, який підлягає охороні адміністративним законом.

Для правильного визначення місця права інтелектуальної власності на наукове відкриття в системі адміністративно-правової охорони, слід звернути увагу на те, що вказане правопорушення повинно бути спрямовано на майнові або особисті немайнові права суб’єктів права інтелектуальної власності. Тобто, правопорушення повинно спричиняти шкоду суспільним відносинам у сфері охорони права інтелектуальної власності. При цьому структура суспільних відносин являє собою цілісну систему елементів, які її утворюють, мають взаємозв’язок та взаємодіють між собою.

У філософській і правовій науці структурними елементами суспільних відносин визначаються: суб’єкт відносин; предмет з приводу якого ці відносини існують; соціальний зв’язок (суспільно значуща діяльність) як зміст відносин [127, с. 27].

Відповідно до частини першої ст. 458 ЦК України право на наукове відкриття засвідчується дипломом та охороняється у порядку, встановленому законом. Водночас відносини з приводу охорони прав наукове відкриття, що містяться в цивільному законодавстві не визначають навіть основні засади правового регулювання і охорони цього об’єкта, а відсутність спеціального закону, який би регулював суспільні відносини у сфері охорони права інтелектуальної власності на наукові відкриття породжує неоднозначні підходи до охорони та захисту прав на цей об’єкт. Головний зміст наукового відкриття полягає в тому, що на відміну від інших об’єктів права інтелектуальної власності, цей об’єкт не може бути об’єктом будь-якого виключного права будь-яких осіб.

Діючий стан законодавчого регулювання прав на наукове відкриття, не є таким, який засвідчує характер і ступінь суспільної небезпеки або шкідливих наслідків адміністративного правопорушення щодо права інтелектуальної власності на наукове відкриття. Розглянемо вказане порушення щодо цього об’єкта через призму суб’єктивної сторони. Суб’єктивну сторону адміністративного правопорушення становить пов’язана із його вчиненням психічна діяльність особи. До ознак, які характеризують суб’єктивну сторону, належить вина, мотив і мета вчинення правопорушення [128, с. 18].

Вина – основна і обов’язкова ознака суб’єктивної сторони будь-якого адміністративного проступку. Це психічне ставлення особи до вчиненого нею суспільно шкідливого діяння та його наслідків. яке виявляється у формі умислу або необережності [74, с. 178].

У загальних рисах поняття цих форм вини розкрито в статтях 10 і 11 КпАП [74, с. 178].

З суб’єктивної сторони незаконне використання наукового відкриття, привласнення авторства або інше умисне порушення прав на вказаний об’єкт права інтелектуальної власності передбачає наявність прямого умислу (ст. 51–2). Тобто особа, під час вчинення адміністративного правопорушення повинна усвідомлювати протиправний характер своїх дій, передбачати її шкідливі наслідки і бажати настання цих наслідків.

Зміст ст. 51–2 КУпАП сконструйоване законодавцем таким чином, що адміністративне правопорушення може бути вчиненим у формі умислу.

Наявність умислу необхідна у всіх випадках, коли особа притягується до відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, що може бути зроблено тільки навмисно [129, с. 21].

Склад адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 51–2 відносяться до матеріальних складів, що передбачає навмисну вину.

У матеріальних складах адміністративних правопорушень навмисна вина, крім усвідомлення протиправності вчинення дії або бездіяльності, передбачає також ставлення порушника до шкідливих наслідків, що наступили. Особа передбачає ці наслідки й бажає або свідомо допускає їх настання

[129, с. 22].

Така характеристика суб’єктивної сторони свідчить, що протиправний характер вчиненого правопорушення прав інтелектуальної власності на наукове відкриття, може бути вчинено лише умисно. Це є обов’язковою передумовою адміністративної відповідальності.

Виходячи із вищенаведеного та враховуючи, що діюче цивільне законодавство України не передбачає виключного права автора наукового відкриття (майнові права інтелектуальної власності), а особисті не майнові права інтелектуальної власності, відповідно до ст. 423 ЦК України надають: право на визнання людини творцем (автором, виконавцем, винахідником тощо) об’єкта права інтелектуальної власності; право перешкоджати будь-якому посяганню на право інтелектуальної власності, здатному завдати шкоди честі чи репутації творця об’єкта права інтелектуальної власності.

У свою чергу, майновими правами інтелектуальної власності є: право на використання об’єкта права інтелектуальної власності; виключне право дозволяти використання об’єкта права інтелектуальної власності; виключне право перешкоджати неправомірному використанню об’єкта права інтелектуальної власності, в тому числі забороняти таке використання; інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом (ст. 424 ЦК України). Проте вказані майнові права не відносяться до наукового відкриття, оскільки, як нами уже наголошувалося, наукове відкриття не може бути об’єктом виключного права.

Аналіз вказаних статей та висловлених думок, дозволяє констатувати, що у разі порушення вказаних прав, автор наукового відкриття має право здійснювати захист порушеного права, яке може бути пов’язано із завданням моральної шкоди, честі чи репутації автора наукового відкриття, що надає автору права на відшкодування моральної шкоди в рамках цивільного законодавства.

Таким чином, у разі вчинення адміністративного правопорушення на об’єкт права інтелектуальної власності – наукове відкриття, вказаний об’єкт одночасно не може бути:

1) предметом охоронюваних законом про адміністративну відповідальність суспільних відносин;

2) предметом адміністративного правопорушення, передбаченого ст.

51–2 КУпАП.

На підставі наведеного можна зробити висновок:

по-перше, за відсутності спеціального законодавчого регулювання прав інтелектуальної власності на наукове відкриття, натепер, право інтелектуальної власності на наукове відкриття в цивільному законодавстві є недостатньо визначеними, а окремі положення міжнародно-правових актів з цього питання, учасницею яких є Україна, містять положення, які не знайшли свого відображення у національному законодавстві;

по-друге, діючий стан законодавчого регулювання прав на наукове відкриття, не є таким, який засвідчує характер і ступінь суспільної небезпеки або шкідливих наслідків адміністративного правопорушення щодо права інтелектуальної власності на наукове відкриття;

по-третє, аналіз суб’єктивної сторони незаконного використання наукового відкриття, привласнення авторства або інше умисне порушення прав на вказаний об’єкт права інтелектуальної власності, свідчить про відсутність вини як основної і обов’язкової ознаки суб’єктивної сторони адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 51–2 КУпАП;

по-четверте, наукове відкриття як об’єкт права інтелектуальної власності не може розглядатися об’єктом адміністративно-правової охорони, передбаченого нормами ст. 51–2 КУпАП.

по-п’яте, у разі порушення прав інтелектуальної власності на наукове відкриття, захист особистого немайнового права може здійснюватися в рамках цивільного законодавства;

по-шосте, норми адміністративного закону щодо адміністративного правопорушення прав інтелектуальної власності, передбаченого ст. 51–2 КУпАП в цілому, так і щодо порушення прав інтелектуальної власності на наукове відкриття, потребують керівних настанов та роз’яснень Пленуму Верховного Суду України.

Враховуючи багатогранність і специфічність об’єктів адміністративно-правової охорони, запропонована назва глави та статті, які ми пропонуємо включити до чинного КУпАП, має за мету, передусім сприяти реалізації охорони та захисту майнових та особистих немайнових прав суб’єктів права інтелектуальної власності адміністративним законом. Крім того, на час прийняття КУпАП, в ньому не було жодної статті, норми якої передбачали б охорону інтелектуальної власності, перша стаття з’явилася тільки у 1994 році.

Одним із головних напрямів охорони прав інтелектуальної власності є удосконалення чинного законодавства. З метою удосконалення адміністративного законодавства пропонуємо в чинний КУпАП включити Главу 6–1. «Порушення прав на об’єкт права інтелектуальної власності або інше умисне порушення прав на об’єкт права інтелектуальної власності», до якої включити: ст. 51–2; ст. 156–3; ст. 164–3; ст. 164–6; ст. 164–7; ст. 164–9; ст. 164–13.

Ми цілком усвідомлюємо, що вказана Глава КУпАП має свої переваги і недоліки, у той же час, вона повинна зайняти чільне місце в охороні та захисті права інтелектуальної власності, а включені до цієї Глави вказаних статей адміністративного кодексу буде сприяти правозастосовній діяльності. Разом з тим, ми повинні звернути увагу на той факт, що диспозиція ст. 51–2 не повній мірі розкриває основні ознаки та підстави адміністративної відповідальності за незаконне використання об’єктів інтелектуальної власності, привласнення авторства на такий об’єкт або інше умисне порушення прав на об’єкт права інтелектуальної власності, що потребує внесення відповідних змін до КУпАП.

З огляду на вказане та враховуючи, що в межах одного підрозділу неможливо вирішити всі існуючи питання стосовно адміністративно-правової охорони прав на об’єкт права інтелектуальної власності, видається більш доречним розглянути це питання в наступному підрозділі роботи.1. 4. Юридичний зміст та основні ознаки незаконного використання об’єкта права інтелектуальної власностіПитання правової охорони об’єктів права інтелектуальної власності залишається однією із актуальніших як для науки адміністративного права, так і для правозастосовної діяльності. На основі юридичного аналізу характеристики порушення прав на об’єкт права інтелектуальної власності, викладеної в ст. 51–2 КУпАП, з правової точки зору вважаємо необхідним розширити його загальноприйняте поняття та запропонувати змістовну характеристику його визначення. Склад правопорушення вказаної, як і будь-якої іншої статті адміністративного кодексу може бути проаналізовано шляхом аналізу структури цього складу, яка містить об’єкт, об’єктивну сторону, суб’єкт і суб’єктивну сторону. Всі перераховані ознаки визначають у сукупності склад адміністративного правопорушення (проступку). Серед наведеної сукупності, як для нашого дослідження, актуальним питанням є аналіз об’єктивної сторони правопорушення, передбаченого ст. 51–2 КУпАП. Ми сподіваємося, що аналіз об’єктивної сторони правопорушення та запропоноване визначення юридичного змісту поняття «порушення прав на об’єкт права інтелектуальної власності» сприятиме цілісному системному уявленню основних положень правової охорони та захисту прав інтелектуальної власності, розширить змістовну характеристику об’єктивної сторони, що буде сприяти розвитку теоретичних засад науки адміністративного права та правозастосовній діяльності.

В чинному КУпАП міститься значна кількість статей, норми яких передбачають адміністративну відповідальність за порушення прав інтелектуальної власності. Водночас доречно комплексно підходити до характеристики об’єктивної сторони. Найбільш змістовну характеристику об’єктів права інтелектуальної власності щодо яких здійснюються незаконне використання об’єкта права інтелектуальної власності ми знаходимо в ст. 51–2 КУпАП.

Згідно нині чинної редакції ст. 51–2 «Порушення прав на об’єкт права інтелектуальної власності», адміністративним законом, передбачається відповідальність за незаконне використання об’єкта права інтелектуальної власності, привласнення авторства на такий об’єкт або інше умисне порушення прав на об’єкт права інтелектуальної власності. Сама назва статті містить лише вказівку на порушення прав на об’єкт права інтелектуальної власності, тоді як нормах статті, з об’єктивної сторони правопорушення може здійснюватися у таких формах: 1) незаконне використання; 2) привласнення авторства; 3) інше умисне правопорушення.

Виходячи із логічного методу дослідження, можна припустити, що назва статті містить й інші форми порушення прав на ОПІВ. У той же час об’єктивна сторона правопорушення, що розглядається, передбачає альтернативні форми вчинення адміністративних правопорушень, тоді як норми статті вказують, що правопорушення може здійснюватися у трьох формах.

Виникає суттєве питання, чи охоплюється об’єктивна сторона правопорушення указаними формами ? У цьому відношенні доцільно було б конкретизувати форми вчинення правопорушень –.

Як зазначає М. К. Галянтич, ця проблема, комплексна і її розв’язання практично торкається галузей як матеріального права, в першу чергу, цивільного права, а також адміністративного та кримінального права, так і галузей процесуального права – цивільно-господарсько-процесуального та адміністративно-процесуального [130, с. 124].

Слід зазначити, що вказана проблематика не була раніше предметом самостійного адміністративно-правового дослідження. Окремі її аспекти розглядалися, як правило, у зв’язку з аналізом адміністративної відповідальності про порушення прав інтелектуальної власності. Прикладом є науково-практичний коментар Кодексу України про адміністративні правопорушення, в коментарі до ст. 51–2 якого, зазначається, що об’єктивна сторона цього порушення полягає у незаконному використанні об’єктів права інтелектуальної власності, привласненні права на цей об’єкт або іншого умисного порушення прав інтелектуальної власності, що охороняється законом [129, с. 88].

Вказані форми адміністративних правопорушень, з нашої точки зору, не повній мірі розкривають об’єктивну сторону правопорушення передбачені нормами ст. 51–2 КУпАП. Оскільки вказана стаття використовує поняття «незаконне використання», «привласнення авторства» та «інше умисне порушення» прав на об’єкти права інтелектуальної власності, стаття не охоплює інших форм правопорушень.

З урахуванням вказаного особливої актуальності набуває питання визначення особливостей правопорушення у складі ст. 51–2 КУпАП, які, зокрема, стосуються розкриття юридичної природи «незаконне», що вживається в указаній статті. Для з’ясування значення терміну «незаконне», доцільне визначити цей термін через узагальнюючу дефініцію поняття «незаконне». Зокрема, нормах ст. 4 та ст. 5 Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції», вживається термін «неправомірне використання». Як випливає із змісту частини першої ст. 4 неправомірним є використання без дозволу уповноваженої на те особи чужого імені, фірмового найменування, знаків для товарів і послуг, інших позначень, а також рекламних матеріалів, упаковки товарів, назв літературних, художніх творів, періодичних видань, зазначень походження товарів, що може призвести до змішування з діяльністю іншого господарюючого суб’єкта (підприємця), який має пріоритет на їх використання. Неправомірним використанням також є використання товару іншого виробника шляхом введення у господарський обіг під своїм позначенням товару іншого виробника шляхом змін чи зняття позначень виробника без дозволу уповноваженої на те особи (ст. 5).

Незважаючи на те, що законодавець в Законі України «Про захист від недобросовісної конкуренції» вживає термін «неправомірне використання», а в ст. 51–2 КУпАП – «незаконне використання», загальними ознаками, що об’єднують порушення прав інтелектуальної власності є порушення майнових і особистих немайнових прав суб’єктів права інтелектуальної власності на належні їм об’єкти права інтелектуальної власності.

Необхідно наголосити, що на відміну від науки адміністративного права, визначення поняття «незаконне» у більшості випадків є об’єктом дослідження науки кримінального права. Це в першу чергу пов’язано із кваліфікацією злочинів, яким в теорії науки кримінального права та правозастосовній діяльності приділяється першочергова увагу. Як зауважує О. М. Костенко, правила встановлені законом щодо винен особою певних дій, можуть бути трьох видів: а) такими, що забороняють певні дії; б) такими, що дозволяють вчинення певних дії; в) такими, що дозволяють вчинення певних дій у певному порядку [131, с. 194–195].

Як зазначається в Узагальнені застосування судами законодавства у справах про адміністративні правопорушення у сфері інтелектуальної власності, незаконним використанням об’єкта права інтелектуальної
власності вважається оприлюднення, опублікування, відтворення,
розповсюдження без згоди автора (власника патенту чи свідоцтва)
літературного або художнього твору, фонограми, відеограми,
аудіовізуальних творів, передачі організації мовлення, комп’ютерної
програми, бази даних, наукового відкриття, винаходу, корисної моделі, промислового зразка, знака для товарів і послуг, топографії інтегральної мікросхеми, раціоналізаторської пропозиції, сорту рослин тощо.

Під привласненням авторства на об’єкти промислової власності
вважається оформлення в повному обсязі або частково відповідних
реєстраційних документів на чужі права інтелектуальної власності із зазначенням свого прізвища; реєстрація під своїм прізвищем предмета інтелектуальної власності, створеного у співавторстві з іншими особами, без позначення цього; привласнення авторства на об’єкти авторського права і
суміжних прав, вчинення будь-яких дій з метою реалізації як виключних, так і невиключних, майнових і немайнових прав відповідно до статей 14, 15 Закону № 3792-XII (Про авторське право і суміжні права. Виділено, автором М. А. Г. ), зокрема використання твору як свого, тобто із зазначенням свого прізвища (псевдоніма), надання дозволу іншим особам використовувати твір від свого імені як від автора твору, надання дозволу на відтворення твору, публічні виконання, сповіщення, демонстрацію і показ, а також на переклад твору, перероблення, адаптацію або аранжування, передача прав автора (відчуження) іншій особі [132].

Проте, наведене не в повній мірі розкриває юридичний зміст порушення прав на об’єкт права інтелектуальної власності. Для правильного визначення місця об’єкта права інтелектуальної власності в системі адміністративно-правової охорони звернемося до норм спеціального законодавства, розкриваючи порушення прав на об’єкт права інтелектуальної власності, в послідовності об’єктів, викладених в ст. 52–1 КУпАП.

Одними із найбільш порушених прав інтелектуальної власності є об’єкти авторського права і суміжних прав. Це пов’язано із значною кількістю об’єктів та специфічною роллю цих об’єктів в суспільно-корисній діяльності. Загалом об’єктами авторського права є твори у галузі науки, літератури і мистецтва, а об’єктами суміжних прав, незалежно від призначення, змісту, оцінки, способу і форми вираження, є: а) виконання літературних, драматичних, музичних, музико-драматичних, хореографічних, фольклорних та інших творів; б) фонограми, відеограми; в) передачі (програми) організацій мовлення.

Для аналізу об’єктивної сторони правопорушення звернемося до Закону України «Про авторське право і суміжні права». Правопорушення щодо вказаних об’єктів може здійснюватися шляхом: незаконного відтворення; незаконного оприлюднення; незаконного опублікування.

Законодавець у ст. 1 Закону під вказаними термінами розуміє:

відтворення – це виготовлення одного або більше примірників
твору, відеограми, фонограми в будь-якій матеріальній формі, а також їх запис для тимчасового чи постійного зберігання в електронній (у тому числі цифровій), оптичній або іншій формі, яку може зчитувати комп’ютер;

оприлюднення (розкриття публіці) твору – це здійснена за згодою
автора чи іншого суб’єкта авторського права і (або) суміжних прав дія, що вперше робить твір доступним для публіки шляхом опублікування, публічного виконання, публічного показу, публічної демонстрації, публічного сповіщення тощо;

опублікування твору, фонограми, відеограми – це випуск в обіг за
згодою автора чи іншого суб’єкта авторського права і (або) суміжних прав виготовлених поліграфічними, електронними чи іншими способами примірників твору, фонограми, відеограми у кількості, здатній задовольнити, з урахуванням характеру твору, фонограми чи відеограми, розумні потреби публіки, шляхом їх продажу, здавання в майновий найм, побутового чи комерційного прокату, надання доступу до них через електронні системи інформації таким чином, що будь-яка особа може його отримати з будь-якого місця і у будь-який час за власним вибором або передачі права власності на них чи володіння ними іншими способами. Опублікуванням твору, фонограми, відеограми вважається також депонування рукопису твору, фонограми, відеограми у сховищі (депозитарії) з відкритим доступом та
можливістю одержання в ньому примірника (копії) твору, фонограми,
відеограми.

З урахуванням вищевикладеного особливої актуальності набуває питання визначення особливостей правопорушення у складі ст. 51–2 КУпАП, які, зокрема стосуються розкриття юридичної природи «незаконне», що вживається в указаній статті. З об’єктивної сторони правопорушення об’єктів авторського права і суміжного права може здійснюватися у таких можливих формах: незаконне відтворення та незаконне розповсюдження творів науки, літератури, мистецтва, комп’ютерних програм і баз даних, виконань, фонограм, відеограм і програм мовлення; незаконне тиражування та розповсюдження виконань, фонограм, відеограм і програм мовлення; незаконне ввезення на митну територію України без дозволу осіб, які мають авторське право і (або) суміжні права, примірників творів (у тому числі комп’ютерних програм і баз даних), фонограм, відеограм, програм мовлення; незаконне підроблення, незаконна зміна чи незаконне вилучення інформації, зокрема, в електронній формі, про управління правами без дозволу суб’єктів авторського права і (або) суміжних прав чи особи, яка здійснює таке управління; незаконне розповсюдження, незаконне ввезення на митну територію України з метою незаконного розповсюдження, публічне сповіщення об’єктів авторського права і (або) суміжних прав, з яких без дозволу суб’єктів авторського права і (або) суміжних прав, незаконно вилучена чи змінена інформація про управління правами, зокрема в електронній формі.

Незаконним, є й вчинення дій, що створюють загрозу порушення авторського права і (або) суміжних прав. Зокрема, будь-які дії для свідомого обходу технічних засобів захисту авторського права і (або) суміжних прав, які можуть вчинятися у таких формах: незаконного виготовлення; незаконного ввезення; незаконного розповсюдження і незаконного застосування засобів для такого обходу.

Відповідно до конструкції ст. 51–2 КУпАП відповідальність може настати у разі опублікування і оприлюднення плагіату, а також у разі піратства.

Згідно із п. «в» частини першої ст. 50 Закону «Про авторське право і суміжні права», плагіат – це оприлюднення (опублікування), повністю або частково, чужого твору під іменем особи, яка не є автором цього твору.

Піратство у сфері авторського права і (або) суміжних прав – це опублікування, відтворення, ввезення на митну територію України, вивезення з митної території України і розповсюдження контрафактних примірників творів (у тому числі комп’ютерних програм і баз даних), фонограм, відеограм і програм організацій мовлення (п. «б» ч.1 ст. 50 Закону).

Варто звернути увагу, що піратство здебільшого пов’язують із мережею Інтернет. Сучасний розвиток технологій дозволяє порушникам вибирати багато варіантів поведінки для уникнення юридичної відповідальності – цьому сприяють і відома анонімність користувачів, і швидкість оновлення ( в тому числі приховування) інформації у мережі Інтернет.

Однак, враховуючи технологічну складність Інтернету, неврегульованість питань відповідальності Інтернет-провайдерів, відсутність у законодавстві конкретних процедур, які б дозволяли швидко вилучити піратський контент з мережі, існуючі положення українського законодавства, які стосуються охорони та захисту авторського і суміжних прав у мережі Інтернет залишаються досить декларативними в контексті боротьби з Інтернет-піратством [133, с. 8–9].

Відповідно до ст. 50 Закону України «Про авторське право і суміжні права», порушенням авторського права і (або) суміжних прав є вчинення будь-якою особою дій, які порушують особисті немайнові права суб’єктів авторського права і (або) суміжних прав, визначені статтями 14 і 38 цього Закону, та їх майнові права, визначені статтями 15, 39, 40 і 41 цього Закону, з урахуванням передбачених статтями 21–25, 42 і 43 цього Закону обмежень майнових прав.

Таким чином, крім передбачених ст. 51–2 КУпАП форм, об’єктивна сторона порушень авторського права і суміжних прав може здійснюватися шляхом незаконного: відтворення; опублікування; розповсюдження; тиражування; ввезення на митну територію України; підроблення; вилучення інформації; приховування.

Об’єктивна сторона порушення авторських прав, також може здійснювати у формі плагіату, який оприлюднений (опублікований), повністю або частково, чужого твору під іменем особи, яка не є автором цього твору, а також піратства, яке може здійснюватися шляхом незаконного: опублікування, відтворення, ввезення на митну територію України, вивезення з митної території України і розповсюдження контрафактних примірників творів, що порушують авторські права і (або) суміжні права.

Правова охорона винаходів і корисних моделей регулюється Законом України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», ст. ст. 459–470 ЦК України, відповідно до яких, права охорона розповсюджується і на промисловий зразок. Відповідно до частини першої ст. 459 ЦК України правова охорона надається винаходу, якщо він, відповідно до закону, є новим, має винахідницький рівень і придатний для промислового використання. Відповідно до частини першої ст. 460 того ж кодексу, якщо вона, відповідно до закону, є новою і придатною для промислового використання.

З об’єктивної сторони правопорушення може вчинятися у формі незаконного використання винаходу (корисної моделі), що може здійснюватися шляхом: незаконного виготовлення продукту із застосуванням запатентованого винаходу (корисної моделі); незаконного застосування такого продукту; незаконного пропонування для продажу, в тому числі через Інтернет; незаконного застосування процесу, що охороняється патентом, або незаконного пропонування його для застосування в Україні, якщо особа, яка пропонує цей процес, знає про те, що його застосування забороняється без згоди власника патенту або, виходячи з обставин, це і так є очевидним.

Також слід врахувати, що незаконне використання пов’язано із різними видами предмета правопорушення, що має свою специфіку, яку необхідно враховувати при кваліфікації адміністративних порушень.

Норми ст. 28 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», відповідно до якого будь-який продукт, процес виготовлення якого охороняється патентом, за відсутністю доказів протилежного вважається виготовленим із застосуванням цього процесу за умови виконання принаймні однієї з двох вимог:

– продукт, виготовлений із застосуванням процесу, що охороняється патентом, є новим;

– існують підстави вважати, що зазначений продукт виготовлено із застосуванням даного процесу і власник патенту не в змозі шляхом прийнятних зусиль визначити процес, що застосовувався при виготовленні цього продукту.

У такому разі обов’язок доведення того, що процес виготовлення
продукту, ідентичного тому, що виготовляється із застосуванням процесу, який охороняється патентом, відрізняється від останнього, покладається на особу, щодо якої є достатні підстави вважати, що вона порушує права власника патенту.

Слід звернути увагу ще на такий факт, що винахід може бути секретним (секретний винахід), тобто, пов’язаний із конфіденційністю заявки. Це означає, що відомості про заявку або публікації відомостей про видачу патенту матеріали заявки вважаються конфіденційною інформацією. У такому випадку доступ третьої особи до матеріалів заявки забороняється, за винятком випадків, коли такий доступ здійснюється за дозволом заявника або за рішенням компетентного органу. У такому випадку суб’єктом правопорушення пов’язаного із конфіденційною інформацією може бути, як відповідальна особа яка має доступ до конфіденційної інформації, так й інша особа.

Вказане правопорушення може здійснюватися шляхом: незаконного використання конфіденційності заявки; незаконної публікації відомостей про видачу патенту; незаконного доступу третіх осіб до матеріалів заявки.

Отже, з об’єктивної сторони порушення прав інтелектуальної власності на винахід (корисну модель) може вчинятися шляхом незаконного: виготовлення продукту із застосуванням запатентованого винаходу (корисної моделі); застосування такого продукту; пропонування для продажу, в тому числі через Інтернет; застосування процесу, що охороняється патентом, або незаконного пропонування його для застосування в Україні, якщо особа, яка пропонує цей процес, знає про те, що його застосування забороняється без згоди власника патенту.

Значення наступного об’єкта адміністративно-правової охорони, яким є промислові зразки, відіграє важливе значення у життєдіяльності суспільства. Естетична привабливість товару є одним з тих чинників, які впливають на рішення споживача надати перевагу одному виробу перед іншим. Особливо це стає помітним в тих випадках, коли асортимент товарів, що виконують однакову функцію, розташований близько один від одного. У випадку, коли технічні характеристики, порівняно однаковими, зорова привабливість, звичайно із врахуванням ціни, буде визначати вибір споживача. Правова охорона промислових зразків виконує, таким чином, важливу функцію охорони однієї з розпізнавальних властивостей, завдяки яким виробники досягають успіху на ринку [134, с. 27–28 ].

Беручи за основу правовий аспект охорони прав на промислові зразки, звернемося до норм спеціального закону. Відповідно до ст. 5 Закону України «Про охорону прав на промислові зразки» правова охорона надається промисловому зразку, що не суперечить публічному порядку, принципам гуманності і моралі та відповідає умовам патентоспроможності. Об’єктом промислового зразка може бути форма, малюнок чи розфарбування або їх поєднання, які визначають зовнішній вигляд промислового виробу і призначені для задоволення естетичних та ергономічних потреб.

Згідно з цим Законом не можуть одержати правову охорону:

– об’єкти архітектури (крім малих архітектурних форм), промислові, гідротехнічні та інші стаціонарні споруди;

– друкована продукція як така;

– об’єкти нестійкої форми з рідких, газоподібних, сипких або
подібних до них речовин тощо.

Крім вказаних в ст. 51–2 КУпАП форм порушення прав інтелектуальної власності, незаконне використання промислового зразка буде визнаватися у разі:

а) незаконного виготовлення виробу із застосуванням запатентованого промислового зразка;

б) незаконного застосування такого виробу;

в) незаконного пропонування для продажу, в тому числі через Інтернет;

г) незаконного продажу, імпорту (ввезення) та іншого введення його в
цивільний оборот або зберігання такого виробу в зазначених цілях.
Виріб визнається незаконно виготовленим із застосуванням
запатентованого промислового зразка, якщо при цьому використані всі суттєві ознаки промислового зразка.

Проте, не може визнаватися порушенням прав на промисловий зразок за таких підстав:

1) в конструкції чи при експлуатації транспортного засобу
іноземної держави, який тимчасово або випадково знаходиться у водах, повітряному просторі чи на території України, за умови, що промисловий зразок використовується виключно для потреб зазначеного засобу;

2) без комерційної мети;

3) з науковою метою або в порядку експерименту;

4) за надзвичайних обставин (стихійне лихо, катастрофа, епідемія тощо) з повідомленням про таке використання власника патенту одразу як це стане практично можливим та виплатою йому відповідної компенсації.

5) у разі введення в цивільний оборот виробу, виготовленого із застосуванням запатентованого промислового зразка, після введення цього виробу в цивільний оборот власником патенту чи з його спеціального дозволу.

Вказані чинники повинні визначати місце зазначеного правопорушення в системі адміністративно-правової охорони. Незаконне використання промислового зразка може проявлятися у діях, які можливі формах: незаконного виготовлення виробу із застосуванням запатентованого промислового зразка; незаконного застосування такого виробу; незаконного пропонування для продажу, в тому числі через Інтернет; незаконного продажу, імпорту (ввезення) та іншого введення його в цивільний оборот або зберігання такого виробу в зазначених цілях.

В умовах ринкової економіки товарні знаки виконують багато функцій, спрямованих на певне правове забезпечення ефективності товарного ринку. Вони стали необхідним елементом товарообміну, своєрідним правовим інструментом, який певним способом регулює товарообіг. Уявити собі товарний ринок у сучасних умовах без товарного знака просто неможливо. Це був би хаос, нагромадження товарів, їх знеособлення [135, с. 286].

Правова охорона прав на торговельну марку регулюється Законом України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг», згідно пункту 1 ст. 20 якого, під порушенням прав розуміється будь-яке посягання на права власника свідоцтва, передбачені статтею 16 цього Закону, в тому числі вчинення без згоди власника свідоцтва дій, що потребують його згоди, та готування до вчинення таких дій, вважається порушенням прав
власника свідоцтва, що тягне за собою відповідальність згідно з чинним законодавством України.

Порушенням прав власника свідоцтва вважається також
використання без його згоди в доменних іменах знаків та позначень, вказаних у пункті 5 статті 16 цього Закону.

Поняття використання визначається частиною четвертою ст. 16 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг», в якому використанням знака для товарів і послуг визнається:

– нанесення його на будь-який товар, для якого знак зареєстровано, упаковку, в якій міститься такий товар, вивіску, пов’язану з ним, етикетку, нашивку, бирку чи інший прикріплений до товару предмет, зберігання такого товару із зазначеним нанесенням знака з метою пропонування для продажу, пропонування його для продажу, продаж, імпорт (ввезення) та експорт (вивезення);

– застосування його під час пропонування та надання будь-якої послуги, для якої знак зареєстровано;

– застосування його в діловій документації чи в рекламі та в мережі Інтернет.
Знак визнається використаним, якщо його застосовано у формі
зареєстрованого знака, а також у формі, що відрізняється від
зареєстрованого знака лише окремими елементами, якщо це не змінює в цілому відмітності знака.

Незаконним є передусім таке використання знака для товарів чи/або послуг, яке здійснюється без дозволу на те суб’єкта права інтелектуальної власності на знак.

Аналіз складу порушення прав на знак для товарів і послуг свідчать, що з об’єктивної сторони адміністративне правопорушення знака для товарів і послуг (торговельної марки) може проявлятися у формах:

– незаконного нанесення його на будь-який товар, для якого знак зареєстровано, упаковку, в якій міститься такий товар, вивіску, пов’язану з ним, етикетку, нашивку, бирку чи інший прикріплений до товару предмет;

– незаконного зберігання товару із зазначеним нанесенням знака з метою пропонування для продажу;

– незаконного пропонування продажу товару, позначеного знаком для товарів і послуг;

– незаконного продажу товару, позначеного знаком для товарів і послуг;

– незаконного використання знака для товарів і послуг під час імпорту (ввезення) та експорту (вивезення) товару;

– незаконного застосування знака його під час пропонування та надання будь-якої послуги, для якої знак зареєстровано;

– незаконного застосування знака для товарів і послуг в діловій документації чи в рекламі та в мережі Інтернет.

Вирішуючи питання про незаконне використання торговельної марки, слід врахувати, що виключне право власника свідоцтва забороняти іншим особам використовувати без його згоди зареєстровану торговельну марку не поширюється, зокрема на: здійснення будь-якого права, що виникло до дати подання заявки або, якщо було заявлено пріоритет, до дати пріоритету
заявки; використання торговельної марки для товару, введеного під цією торговельною маркою в цивільний оборот власником свідоцтва чи за його згодою, за умови, що власник свідоцтва не має вагомих підстав забороняти таке використання у зв’язку з подальшим продажем товару, зокрема у разі
зміни або погіршення стану товару після введення його в цивільний оборот;
некомерційне використання знака; усі форми повідомлення новин і коментарів новин; добросовісне застосування ними своїх імен чи адрес.

За певних обставин, при незаконному використанні знака для товарів чи/або послуг, передбачене нормами ст. 4 та нормами ст. 5 Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції», таке правопорушення може бути кваліфіковано за частиною першою ст. 164–3 КУпАП.

На відміну від торговельної марки, набуття права інтелектуальної власності на комерційне найменування не вимагає формальних дій і є чинним з моменту першого його використання та охороняється без обов’язкового подання заявки на нього чи його реєстрації. Таким чином обсяг правової охорони комерційного найменування визначається позначенням, яке використовує особа, сферою її діяльності (промислом), а також регіоном його використання [136, с. 43].

Особливістю комерційного (фірмового) найменування як об’єкта права інтелектуальної власності є те, що незважаючи на свою популярність і вживаність, правова охорона цього об’єкта є вкрай неврегульована. За відсутності спеціального закону, відносини у сфері охорони прав на комерційне (фірмове) найменування, законодавче регулювання цього об’єкта здійснюється нормами ст. ст. 489– 491 ЦК України, ст. 159 ГК України та Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців» від 15 травня 2003 р. [137].

Охорона права інтелектуальної власності на комерційне найменування передбачає можливість реалізації заходів, визначених нормативно-правовими актами, за допомогою яких власник комерційного найменування може в разі необхідності забезпечити відновлення своїх порушених прав, припинити їх порушення та застосувати до порушника інші санкції. Однак передумовою для охорони комерційного найменування є принаймні факт його незаконного використання в господарському обігу. Правовій охороні підлягає як повне, так і скорочене комерційне найменування суб’єкта господарювання, якщо воно використовується ним у господарському обігу.

Правопорушення на комерційне найменування може проявлятися у діях, шляхом незаконного використання, коли воно здійснюється без дозволу власника або уповноваженої на те особи, що може призвести до змішування з діяльністю іншого суб’єкта господарювання, який має пріоритет на використання цього найменування. Незаконним використанням також є: застосування комерційного найменування при пропонуванні товарів і послуг для цивільного обороту, в діловій документації, в мережі Інтернет.

З об’єктивної сторони порушення прав на комерційне (фірмове) найменування може проявлятися у діях, які можливі у таких формах:

– незаконного використання комерційного (фірмового) найменування, якщо воно може призвести до змішування з діяльністю іншого суб’єкта господарювання, який має пріоритет на використання цього найменування;

– незаконного використання найменування при пропонуванні товарів і послуг для господарського (цивільного) обороту,

– незаконного використання найменування при його застосуванні в діловій документації;

– незаконного використання найменування в мережі Інтернет.

Особливістю компонування інтегральної мікросхеми або топографія інтегральної мікросхеми, як об’єкта адміністративно-правової охорони є те, що

компонування інтегральної мікросхеми або топографія інтегральної мікросхеми – це «особливий об’єкт права інтелектуальної власності, який являє собою зафіксоване на матеріальному носії просторово-геометричне розташування сукупності елементів інтегральної мікросхеми та з’єднань між ними»

[12, с. 258] .

Інтегральна мікросхема (IMC) – мікроелектронний виріб кінцевої або проміжної форми, призначений для виконання функцій електронної схеми, елементи і з’єднання якого неподільно сформовані в об’ємі і (або) на поверхні матеріалу, що становить основу такого виробу, незалежно від способу його виготовлення.

Топографія IMC – зафіксоване на матеріальному носії просторово геометричне розміщення сукупності елементів інтегральної мікросхеми та з’єднань між ними.

Таке визначення дано топографії інтегральної мікросхеми і самої інтегральної мікросхеми в ст. 1 Закону України «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем». Закон регулює відносини, що виникають у зв’язку з набуттям і здійсненням права власності на топографії інтегральних мікросхем в Україні. Законом визначені умови за яких компонування інтегральної мікросхеми придатне для набуття права інтелектуальної власності на нього.

Відповідно до норм вказаного Закону, топографія ІМС визнається оригінальною, якщо вона не створена шляхом прямого відтворення (копіювання) іншої топографії ІМС, має відмінності, що надають їй нові властивості, і не була відомою у галузі мікроелектроніки до дати подання заявки до Установи або до дати її першого використання.

Особливістю цього об’єкта є те, що його створення вимагає великих затрат кваліфікованої праці та часу, з простотою копіювання та відтворення. Враховуючи це, в також значну цінність інтегральних мікросхем у сучасному світі, наданням розробникам топографія інтегральних мікросхем прав інтелектуальної власності та їх захисту вкрай важливі [138, c. 237].

Стаття 16 Закону «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем» дає підстави розширити наше уявлення суб’єктивної сторони правопорушення, що незаконне використання IMC може проявлятися у таких діях: незаконне копіювання топографії IMC; незаконне виготовлення IMC із застосуванням даної топографії; незаконне виготовлення будь-яких виробів, що містять такі IMC; незаконне ввезення таких IMC та виробів, що їх містять, на митну територію України; незаконне пропонування для продажу, в тому числі через Інтернет; незаконний продаж та інше введення в цивільний оборот або зберігання в зазначених цілях ІMC, виготовлених із застосуванням топографії ІМС, та будь-яких виробів, що містять такі ІМС.

IMC визнається виготовленою із застосуванням зареєстрованої
топографії, якщо при цьому використано всі елементи, які визначають топографію IMC оригінальною.

Забезпечення економічного прогресу, поліпшення умов праці і життя людей неможливо без новітніх ідей. Новітні технологічні нововведення дозволяють забезпечити більш ефективне використання промислових технологій на підприємствах, дозволяють виробляти продукцію більш високого технологічного рівня [117, с. 189].

Спеціального закону, який би регулював питання суб’єктів права інтелектуальної власності на раціоналізаторську пропозицію не існує. Право інтелектуальної власності на раціоналізаторську пропозицію регулюється нормами статей 481–484 ЦК України. Для визнання пропозиції раціоналізаторської вона повинна бути новою, визнана юридичною особою, яке містить яка містить технологічне (технічне) або організаційне рішення у будь-якій сфері її діяльності. Об’єктом раціоналізаторської пропозиції може бути матеріальний об’єкт або процес.

Складання,  подача  і  розгляд заяви на раціоналізаторську пропозицію проводяться у відповідності  до  Тимчасового  положення про охорону

об’єктів  промислової  власності  та раціоналізаторських пропозицій  в  Україні,

затвердженого  Указом Президента  України  від  18 вересня 1992 р. [17] та «Методичних рекомендацій про порядок складання, подачі  і  розгляду заяви на раціоналізаторську пропозицію», затверджених наказом Держпатенту України від 27 серпня 1995 р. №131 [139].

Обсяг правової охорони раціоналізаторської пропозиції визначається її описом, а також кресленнями, якщо вони подані.

З об’єктивної сторони адміністративне правопорушення щодо раціоналізаторської пропозиції може бути вчинено шляхом: незаконного використання; привласнення авторства; іншого умисного порушення прав на раціоналізаторську пропозицію.

Під іншим порушення прав на раціоналізаторську пропозицію слід розуміти: невизнання за фізичною особою, творчою працею якої створено раціоналізаторську пропозицію, авторства на цей об’єкт; набуття авторства на раціоналізаторську пропозицію іншою особою ніж та, яка створила цей об’єкт.

Відносини з приводу правової охорони прав на сорти рослин регулюються Законом України «Про охорону прав на сорти рослин».

Закон України «Про охорону прав на сорти рослин» пов’язує майнові права інтелектуальної власності на сорт рослин (ст. 39) та майнові права інтелектуальної власності на поширення сорту рослин (ст. 39–1).

Вказане необхідно враховувати при кваліфікації об’єктивної сторони правопорушення, яке може характеризуватися щодо посадкового матеріалу сорту такими незаконними діями як:

а) незаконне виробництво або відтворення (з метою розмноження);

б) незаконне доведення до кондиції з метою розмноження;

в) незаконне пропонування до продажу;

г) незаконний продаж або інший комерційний обіг;

д) незаконне вивезення за межі митної території України;

е) незаконне ввезення на митну територію України;

є) незаконне зберігання для будь-якої із цілей, зазначених у пунктах «а» і «е».

Одним із прав інтелектуальної власності є майнові право на поширення сорту рослин, засвідчене державною реєстрацією. Право на поширення сорту має будь-яка особа, якщо на сорт не розповсюджується виключне право власника, та за умови підтримання цього права. Особа має право на поширення, якщо сорт відповідає вимогам, які визначаються наказом Міністерства аграрної політики України «Про затвердження Критеріїв заборони поширення сортів в Україні» № 247 від 2002 р. [140]. Критерії розповсюджуються на сорти, які:

1. Не придатні до правової охорони.

2. Не задовольняють потреби суспільства.

3. Становлять загрозу життю і здоров’ю людей.

4. Завдають шкоди рослинному і тваринному світу та довкіллю.

Для встановлення відповідності умовам поширення сорту, здійснюється державне випробування сорту. Наслідком негативних результатів державного випробування є відмова в реєстрації сорту та прав на них.

Слід звернути увагу, що ст. 23 Закону «Про охорону прав на сорти рослин» передбачає конфіденційність заявки щодо сорту рослин. Це означає, що з дати надходження заявки до Установи та до дати публікації відомостей про заявку згідно з вимогами пункту «б» частини п’ятої ст. 26 цього Закону (в офіційному виданні публікуються відомості про заявку, що містять: номер та дату подання заявки; назву сорту; ім’я (назву) заявника або його представника. Курсив автора – М. А. Г. ) матеріали заявки вважаються конфіденційною інформацією та зберігаються Установою в таємниці. Доступ третіх осіб до матеріалів заявки в цей період забороняється, за винятком випадків, передбачених законодавством.

Особи, винні у порушенні вимог щодо конфіденційності матеріалів заявки, несуть відповідальність, передбачену законами України. Суб’єкт правопорушення є аналогічним з суб’єктом та кваліфікованими ознаками щодо

секретного винаходу, який уже було розглянуто у цій роботі.

Таким чином, здійснений аналіз об’єктивної сторони порушення прав на об’єкт права інтелектуальної власності, передбаченого ст. 51–2 КУпАП, під незаконним використанням об’єкта права інтелектуальної власності, привласнення авторства на об’єкт або інше умисне порушення прав на об’єкт права інтелектуальної власності, розуміється наступне:

По-перше, питання про те, законним чи незаконним є використання об’єкта права інтелектуальної власності, слід визначити на підставі аналізу відповідних законів, які регулюють майнові та особисті немайнові права інтелектуальної власності.

По-друге, при з’ясуванні змісту поняття «незаконне», що вживається в диспозиції ст. 51–2 КУпАП, слід враховувати особливості норм спеціального закону, які визначають, як заборону використання об’єкта права інтелектуальної власності, так і дозволяють за певних умов використовувати такі об’єкти.

По-третє, незаконне використання об’єкта права інтелектуальної власності пов’язано із різними видами предмета правопорушення, що має свою специфіку, яку необхідно враховувати при кваліфікації адміністративних порушень.

По-четверте, порушення прав інтелектуальної власності можуть проявлятися у діях, які, залежно від об’єкта протиправного посягання, можливі у таких формах:

авторського права і суміжних прав, можливі у формах незаконного: відтворення; опублікування; розповсюдження; тиражування; підроблення; вилучення інформації; приховування;

винаходу (корисної моделі) у формах незаконного: виготовлення продукту із застосуванням запатентованого винаходу (корисної моделі); застосування такого продукту; пропонування для продажу; застосування процесу, що охороняється патентом, або незаконного пропонування його для застосування в Україні, якщо особа, яка пропонує цей процес, знає про те, що його застосування забороняється без згоди власника патенту або, виходячи з обставин, це і так є очевидним;

промислового зразка: незаконного виготовлення виробу із застосуванням запатентованого промислового зразка; незаконного застосування такого виробу; незаконного пропонування для продажу;

– знака для товарів і послуг (торговельної марки) у формі незаконного: нанесення його на будь-який товар, для якого знак зареєстровано, упаковку, в якій міститься такий товар, вивіску, пов’язану з ним, етикетку, нашивку, бирку чи інший прикріплений до товару предмет; зберігання товару із зазначеним нанесенням знака з метою пропонування для продажу; пропонування продажу товару, позначеного знаком для товарів і послуг; продажу товару, позначеного знаком для товарів і послуг; застосування знака його під час пропонування та надання будь-якої послуги, для якої знак зареєстровано; застосування знака для товарів і послуг в діловій документації чи в рекламі;

комерційне (фірмове) найменування може проявлятися у діях, які можливі формі незаконного використання: комерційного (фірмового) найменування, якщо воно може призвести до змішування з діяльністю іншого суб’єкта господарювання, який має пріоритет на використання цього найменування; пропонування товарів і послуг для господарського (цивільного) обороту; використання найменування при його застосуванні в діловій документації;

топографії інтегральних мікросхем, з об’єктивної сторони проявляється у діях, які можливі у формі незаконного: копіювання топографії IMC; виготовлення IMC із застосуванням даної топографії; виготовлення будь-яких виробів, що містять такі IMC; пропонування для продажу, в тому числі через Інтернет; продажу та іншого введення в господарський (цивільний) оборот або зберігання в зазначених цілях ІMC, виготовлених із застосуванням топографії ІМС, та будь-яких виробів, що містять такі ІМС;

раціоналізаторської пропозиції може бути вчинено у трьох можливих формах: незаконного використання; привласнення авторства; іншого умисного порушення прав на раціоналізаторську пропозицію;

сорти рослин, порушення проявляється у діях, які можливі у формі незаконного: виробництва або відтворення (з метою розмноження);
доведення до кондиції з метою розмноження; пропонування до продажу; продажу або іншого комерційного обігу; незаконного зберігання.

По-п’яте, під привласненням авторства на об’єкт права інтелектуальної власності, слід розуміти набуття авторства на об’єкт права інтелектуальної власності іншою особою ніж та, яка створила цей об’єкт, невизнання за фізичною особою, творчою працею якої створено об’єкт права інтелектуальної власності авторства на цей об’єкт.

По-шосте, в залежності від об’єкта адміністративно-правової охорони, під іншим умисним порушення прав на об’єкт права інтелектуальної власності

слід розуміти правопорушення, яке може проявлятися у формі: плагіату; піратства; ввезення на митну територію України або вивезення за її межіоб’єктів права інтелектуальної власності з порушенням прав інтелектуальної власності; порушення прав інтелектуальної власності в мережі Інтернет.

По-сьоме, поняття «незаконне використання», можливе у різних формах й охоплює «інше умисне порушення» прав на об’єкт права інтелектуальної власності є ширшим, охоплює й інші форми адміністративних правопорушень об’єкта права інтелектуальної власності, є набагато ширшим і охоплює інші форми адміністративних правопорушень об’єкта права інтелектуальної власності [141, с. 32].

РОЗДІЛ 2

СУБ’ЄКТИ АДМІНІСТРАТИВНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА НЕЗАКОННЕ ВИКОРИСТАННЯ ОБ’ЄКТА ПРАВА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

2. 1. Загальна характеристика суб’єкта адміністративної відповідальності за незаконне використання об’єкта інтелектуальної власності

У рамках дослідження характеристики суб’єкта адміністративної відповідальності за незаконне використання об’єкта інтелектуальної власності, слід виходити із того, що за сучасних умов роль адміністративної відповідальності за порушення майнових і немайнових прав інтелектуальної власності постійно зростає, збільшується кількість складів адміністративних правопорушення, адміністративний кодекс доповнюється новими статтями. Так, Законом України від 22 вересня 2011 р., Главу 12 «Адміністративні правопорушення в галузі торгівлі, громадського харчування, сфері послуг, в галузі фінансів і підприємницької діяльності» КУпАП доповнено ст. 156–3. «Порушення встановлених законодавством вимог щодо заборони реклами та спонсорства тютюнових виробів» [142].

Прийняття цього Закону обумовлено, насамперед, гуманізацією відповідальності та потребою більш диференційного підходу до застосування адміністративної відповідальності за порушення прав інтелектуальної власності. Незважаючи на таку назву, частина перша та третя цієї статті передбачають адміністративну відповідальність за рекламу, а так само будь-яку іншу діяльність з рекламування тютюнових виробів, знаків для товарів і послуг, інших об’єктів права інтелектуальної власності, під якими випускаються тютюнові вироби, а також спонсоруванням будь-яких заходів з використанням знаків для товарів і послуг, інших об’єктів права інтелектуальної власності, під якими випускаються тютюнові вироби, з порушенням вимог чинного законодавства про рекламу.

Охорона суспільних відносин здійснюється за допомогою різноманітних засобів, зокрема шляхом встановлення і реалізації заходів юридичної відповідальності. Одним із її видів є адміністративна відповідальність, яка настає, головним чином, за вчинення адміністративних правопорушень [143, с. 5], передбачених адміністративним законодавством за незаконне використання об’єктів права інтелектуальної власності

В умовах сьогодення здійснюється численна кількість порушень прав інтелектуальної власності, в тому числі й адміністративного, а прийнятий в 1984 р. Кодекс України про адміністративні правопорушення [59] не в повній мірі здатний реагувати на нові способи вчинення правопорушень. Зокрема, на це, та інші проблемні питання правозастосовної діяльності звертається увага в Узагальнені застосування судами законодавства у справах про адміністративні правопорушення у сфері інтелектуальної власності [132].

Незважаючи на те, що окремі теоретичні питання порушення прав інтелектуальної власності досліджували представники науки адміністративного права, зокрема, В. В. Галунько, О. М. Головкова, Г. В. Корчевний, П. С. Матвієнко, О. П. Світличний, О. В. Тандир та інші, питання дослідження суб’єкта адміністративного правопорушення за незаконне використання об’єкта інтелектуальної власності є недостатньо дослідженим.

Діяльність суб’єкта адміністративного правопорушення нерозривно пов’язана із інститутом адміністративної відповідальності, який є важливим засобом охорони суб’єктивних прав суб’єктів права інтелектуальної власності, і за допомогою якого здійснюється охорона не тільки адміністративно-правових відносин, а й відносин врегульованих нормами митного права при порушенні прав інтелектуальної власності на митному кордоні.

Роль і місце адміністративної відповідальності на адміністративно-правовому просторі визначається на думку В. К. Колпакова тим, що відносини адміністративної відповідальності, разом із відносинами публічного управління, адміністративних послуг і адміністративного судочинства утворюють предмет адміністративного права. А також суттєва особливість адміністративної відповідальності полягає у прагматичності її теоретичних концепцій, домінуюча спрямованість яких окреслена проблематикою Кодексу України про адміністративні правопорушення. Крім того, особливістю адміністративної відповідальності є генетичні зв’язки з кримінальною відповідальністю, а адміністративного проступку – зі злочином [144, с. 32].

У теорії права загальновизнаним є поділ юридичної відповідальності за галузевою структурою права на цивільно-правову, кримінальну, адміністративну та дисциплінарну. Крім того, у ст. 92 Конституції України адміністративну відповідальність, поряд із дисциплінарною, цивільно-правовою та кримінальною (злочинами), визначено як один з основних видів юридичної відповідальності [1].

Беручи до уваги, що чинне адміністративне законодавство не дає узагальненого визначення «суб’єкта адміністративного правопорушення» і взагалі такого терміну не вживає, проте, враховуючи зв’язок суб’єкта адміністративного правопорушення із адміністративною відповідальністю, проаналізуємо спочатку зміст та визначення цих понять.

Беручи до уваги та враховуючи зв’язок суб’єкта адміністративного правопорушення із адміністративною відповідальністю, проаналізуємо спочатку зміст, та надамо визначення цих понять.

Нормативне визначення поняття «адміністративне правопорушення» сформульовано в ст. 9 КУпАП, згідно якого: адміністративним правопорушенням (проступком) визнають протиправну, винну (умисну або необережну) дію чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління та за яку законом передбачено адміністративну відповідальність [59].

У цій статті законодавець розкриває поняття адміністративного правопорушення шляхом визначення його основних характеристик.

Представники науки адміністративного права мають різні думки щодо визначення поняття «адміністративне правопорушення», наведемо найбільш характерні. На думку І. О. Галагана, під адміністративною відповідальністю слід розуміти застосування в установленому порядку уповноваженими на це органами і службовими особами адміністративних стягнень, сформульованих у санкціях адміністративно-правових норм, до винних у вчиненні адміністративних проступків, що містять державний і громадський осуд, засудження їх особи і протиправного діяння, що виявляється у негативних для них наслідках, які вони зобов’язані виконати, і переслідують цілі їх покарання, виправлення і перевиховання, а також охорони суспільних відносин у сфері радянського державного управління [145, с. 61].

Дещо інше визначення цього поняття надає І. П. Голосніченко, який пише, що «адміністративна відповідальність – це різновид юридичної відповідальності, що являє собою сукупність адміністративних правовідносин, які виникають у зв’язку із застосуванням уповноваженими органами (посадовими особами) до осіб, що вчинили адміністративний проступок, передбачених нормами адміністративного права особливих санкцій – адміністративних стягнень» [146, с. 434].

На думку С. Т. Гончарука, адміністративна відповідальність як різновид правової відповідальності – це специфічна форма негативного реагування з боку держави в особі її компетентних органів на відповідну категорію протиправних проявів (передусім адміністративних проступків), згідно з якою особи, які скоїли ці правопорушення, повинні дати відповідь перед повноважними державними органами за свої неправомірні дії і понести за це адміністративні стягнення в установленому законом порядку [147, с. 19].

В. А. Бабич адміністративним правопорушенням визнає протиправну, винну (умисну або необережну) дію чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління та інші сфери суспільних відносин і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність [148, с. 149].

З огляду на визначення поняття «адміністративне правопорушення» надане В. А. Бабичем, воно майже тотожне визначенню, яке міститься в ст. 9 КУпАП. Цікавою є думка В. К. Колпакова, який на підставі аналізу адміністративного правопорушення зазначає, що ознаки, наведені в законі, зокрема, в ст. 9 КУпАП, є ознаками апостеріорними. Ознаки, які містить поняття «склад адміністративного проступку», є ознаками апріорними. Співвідношення апостеріорного і апріорного полягає у тому, що знання, які попередньо були одержані досвідним шляхом (апостеріорні знання, знання, набуті з досвіду, емпіричні знання, істина факту), у подальшому передують досвідові, організовують і спрямовують його. Вони є інструментом, який слугує для набуття і формування нових знань теоретичного рівня (апріорні знання, знання, набуті зі свідомості, теоретичні знання, істина розуму). Апостеріорні (емпіричні) ознаки адміністративного проступку фіксуються у законі як результат узагальнення історичного досвіду щодо детермінації небажаних для суспільства діянь. Їх нормативне закріплення є орієнтиром для попередньої кваліфікації адміністративного правопорушення. Наявність у діянні апостеріорних ознак ще не є підставою для його визнання адміністративним проступком і настання юридичної відповідальності. Це підстава для подальшого дослідження (осмислення) всіх обставин вчинку. В адміністративно-правовій теорії таке дослідження або осмислення позначається терміном «адміністративне розслідування» [144, с. 24–25].

Адміністративне розслідування здійснюється з використанням апріорних (теоретичних) знань про ознаки адміністративного проступку. Такі знання подає наукове вчення про склад адміністративного проступку [144, с. 25].

Незважаючи на різні доктринальні підходи щодо визначення поняття «адміністративне правопорушення», воно характеризується сукупністю певних притаманних йому ознак. Загальні ознаки знаходять своє відображення у відповідних статтях КУпАП.

Адміністративне правопорушення (проступок) характеризується низкою ознак. Це, насамперед, діяння, поведінка, вчинок людини, дія чи бездіяльність, а також акт зовнішнього вияву ставлення особи до реальної діяльності інших людей, суспільства, держави. Закону непідвладні переконання, думки людей, якщо вони не знайшли зовнішнього вияву. Діяння визнають адміністративним правопорушенням за наявності чотирьох ознак: суспільної шкідливості, протиправності, вини й адміністративної караності [74, с. 175].

За вищезазначених ознак складу адміністративного правопорушення, важливого значення набуває визначення суб’єкта правопорушення.

Вимоги сьогодення потребують підвищення ефективності реалізації адміністративної відповідальності, адже на цей час наявна значна кількість негативних чинників, що гальмують розвиток зазначеної сфери [149, с. 2].

Це в повній мірі стосується адміністративної відповідальності за незаконне використання об’єктів права інтелектуальної власності.

Основним нормативно-правовим актом, який передбачає адміністративну відповідальність є Кодекс України про адміністративні правопорушення та Митний кодекс України, що містить перелік складів адміністративних проступків, які посягають на суспільні відносини у сфері порушення прав інтелектуальної власності [150, с. 139]. При цьому слід звернути увагу, що відповідно до частини другої ст. 459 МК України, суб’єктами адміністративної відповідальності за порушення митних правил можуть бути громадяни, які на момент вчинення такого правопорушення досягли 16-річного віку, а при вчиненні порушень митних правил підприємствами – посадові особи цих підприємств [56].

Адміністративні правопорушення (проступки) розрізняють за специфічними ознаками, властивими їх об’єктивній сторонам. Склад адміністративного правопорушення – це сукупність установлених законом об’єктивних і суб’єктивних ознак, які характеризують діяння як адміністративне правопорушення (проступок). До складу адміністративного правопорушення належать ознаки, притаманні об’єкту, об’єктивній і суб’єктивній сторонам та суб’єкту правопорушення [74, с. 176].

Загальні та спеціальні ознаки суб’єкта належать до складу адміністративного правопорушення.

Загальні ознаки закріплені ст. ст. 12 і 20 Загальної частини КУпАП. Фізичні особи як суб’єкти адміністративного правопорушення повинні володіти деліктоздатністю, тобто здатністю нести юридичну відповідальність. Деліктоздатність є невід’ємним елементом правосуб’єктності. Вік настання юридичної відповідальності фізичної особи є різним, що визначено в окремих галузях законодавства. Відповідно до ст. 12 КУпАП адміністративній відповідальності підлягають особи, які досягли на момент вчинення адміністративного правопорушення шістнадцятирічного віку.

Спеціальними визнаються такі ознаки, які вказують на особливості правового положення суб’єктів адміністративного проступку.

Спеціальні ознаки детермінуються і нормативно закріплюються з метою диференціації відповідальності різних категорій осіб, забезпечення справедливої правової оцінки їх неправомірних дій. Вони фіксуються у статтях Особливої частини КУпАП і впливають на кваліфікацію правопорушення.

На думку В. К. Колпакова спеціальні ознаки виконують одну з двох функцій:

по-перше, вони можуть бути конструктивними ознаками простих складів, а це означає, що до адміністративної відповідальності за відповідні правопорушення притягуються лише спеціальні суб’єкти;

по-друге, вони можуть бути кваліфікуючими ознаками кваліфікованих складів. У таких випадках за конкретні дії до адміністративної відповідальності може бути притягнутий будь-який громадянин, який досяг 16-річного віку, а вчинення подібних дій спеціальним суб’єктом оцінюється як виконання

кваліфікованого складу [144, с. 64–65].

Вчений звертає також увагу, що поряд із загальними та спеціальними ознаками, у Загальній частині КУпАП та інших правових актах викладено значну кількість обставин, що характеризують суб’єкт правопорушення, але до складу адміністративного правопорушення не входять [144, с. 65].

Як зазначає В. В. Макаренко, на відміну від норм цивільного господарського та спеціального законодавства, норми яких, крім відповідальності фізичних осіб, передбачають відповідальність юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців. Основним нормативно-правовим актом, який передбачає адміністративну відповідальність за незаконне використання об’єктів права інтелектуальної власності, є КУпАП. Цей документ, крім фізичної особи передбачає відповідальність посадової особи за адміністративні правопорушення, зв’язані з недодержанням установлених правил у сфері охорони порядку управління, державного і громадського порядку, природи, здоров’я населення та інших правил, забезпечення виконання яких входить до їх службових обов’язків. Проте, серед ст. ст. 51– 2, 156– 3, 164– 3, 164– 6, 164– 9, 164–13 КУпАП, склади яких передбачають відповідальність за порушення прав на об’єкти права інтелектуальної власності, безпосередня відповідальність посадової особи як спеціального суб’єкта, прописана тільки у ст. 156–3 КУпАП [151, с. 217].

Крім того, В. В. Макаренко здійснюючи аналіз норм статей КУпАП констатує, що крім громадян та посадових осіб, суб’єктами адміністративних порушень є фізичні особи – підприємці [151, с. 217].

Погоджуючись із вищенаведеною думкою В. В. Макаренка, ми вважаємо, що наведений перелік статей в КУпАП, норми якого передбачають адміністративну відповідальність за порушення прав інтелектуальної власності, потребує певного доповнення. Вказаний В. В. Макаренком перелік статей, норми яких передбачають адміністративну відповідальність за порушення прав інтелектуальної власності, слід доповнити ст. 164–7. «Порушення умов розповсюдження і демонстрування фільмів, передбачених державним посвідченням на право розповсюдження і демонстрування фільмів». Оскільки, об’єктом цього правопорушення є суспільні відносини, пов’язані з виробництвом, розповсюдженням, зберіганням і демонструванням фільмів, вказане правопорушення може мати безпосереднє відношення до порушення авторських чи/або суміжних прав, як об’єкта права інтелектуальної власності.

Ретроспективний аналіз чинного адміністративного законодавства свідчить, що суб’єктом адміністративної відповідальності за порушення прав інтелектуальної власності, передбачених нормами ст. ст. 51– 2, 164– 3, 164– 6, 164–7, 164– 9, 164–13 КУпАП, виступає загальний суб’єкт адміністративного правопорушення, тоді як в ст. 156–3 того ж кодексу, законодавець, крім загального суб’єкта, суб’єктом адміністративного правопорушення визначає і спеціального суб’єкта.

Разом з тим, суб’єкт правопорушень, передбачений ст. ст. 51– 2, 164–3, 164– 6, 164–7, 164– 9, 164–13 КУпАП, може бути і спеціальним. У теорії адміністративного права існує поняття «спеціального суб’єкта». Таким є особа, яка поряд із загальними ознаками суб’єкта (досягнення необхідного віку, осудність» характеризується також додатковими, що є обов’язковими для даного складу делікту. Прямо вказуючи на такі ознаки у адміністративно-правовій нормі, законодавець тим самим підкреслює специфіку окремих деліктів, правового статусу порушника [152, с. 117].

Д. М.  Бахрах виділяючи групу осіб – суб’єктів адміністративної відповідальності, до спеціальних ознак відносить:

1. Особливості праці, посадового становища (посадова особа). Це важливо тому, що здебільшого порушення прав у цій сфері здійснюються за вказівкою цих осіб, з їх відома чи вони не виконують своїх посадових обов’язків – проявляють халатність;

2. Наявність судимості за минулу протиправну поведінку (особа, що знаходиться під адміністративним наглядом, особа, що раніше притягувалась до адміністративної відповідальності, злісний правопорушник);

3. Інші особливості правового статусу особи (військовослужбовець, водій, іноземець тощо [153, с. 127].

Такі ознаки носять тимчасовий характер, мають інколи преюдиціальне значення на певний період і є факультативними, а звідси і підставою для посилення міри адміністративного стягнення.

Спеціальні ознаки здебільшого відображають особливості:

1) що властиві лише певним громадянам;

2) що відображають специфіку правового статусу;

3) що засновані на факті видання спеціальних актів органів управління, або інших юридично значимих дій уповноважених органів;

4) є більш динамічними чим звичайні ознаки;

5) закріплені законодавцем виключно з метою диференціації відповідальності [149, с. 2].

Точне встановлення суб’єкта «пов’язано з принципом персоніфікації та особистої відповідальності за вчинене нею правопорушення. Це пояснюється необхідністю з’ясування особливості правопорушника» [129, с. 29].

Оскільки суб’єктом проступку може бути як фізична, так і посадова особа, точне встановлення суб’єкта має безпосередній вплив при призначенні покарання особи. Зокрема, до посадових осіб застосовуються більш сурові штрафні санкції порівняно з громадянами».

Вищенаведений підхід законодавця щодо не включення до складу делікту в нормах указаних статей спеціального суб’єкта адміністративного правопорушення не сприяє принципу персофінікації відповідальності особи, призводить до проблемних питань у практичній діяльності. Ці обставини обумовлюють необхідність більш глибокого аналізу визначення суб’єкта адміністративної відповідальності за порушення прав інтелектуальної власності.

Здійснений аналіз ст. ст. 51– 2, 156– 3, 164– 3, 164– 6, 164–7, 164– 9, 164–13 КУпАП, норми якого передбачають відповідальність за порушення прав інтелектуальної власності, свідчать, що обов’язковим суб’єктом адміністративного правопорушення є фізична особа (загальний суб’єкт). Проте, з огляду на те, що об’єктом правопорушення в нормах указаних статей є право інтелектуальної власності, ним, крім загального суб’єкта, суб’єктом адміністративної відповідальності за порушення прав інтелектуальної власності (ст. ст. 51– 2, 164– 3, 164– 6, 164–7, 164– 9, 164–13), визнаються і спеціальні суб’єкти – посадові особи та фізичні особи – підприємці.

Питання про суб’єктів адміністративного права є одним з важливих, оскільки мова йде про учасників адміністративно-правових відносин, які вирішують завдання і здійснюють функції виконавчої влади, які координують розпорядницькі та контрольно-наглядові повноваження в галузі державного управління і місцевого самоврядування, розглядають справи про адміністративні правопорушення, що вчинюються фізичними і юридичними особами в господарській, фінансовій, митній сферах, а також про порушення громадського порядку [154, с. 418].

Незважаючи на те, що в нормах окремих статей КУпАП, відсутні спеціальні вказівки, що суб’єктом адміністративної відповідальності є спеціальні суб’єкти, аналіз положень чинного КУпАП не дає змогу дійти висновку про те, що спеціальні суб’єкти адміністративної відповідальності за порушення прав інтелектуальної власності є нормативно-визначеними.

Нормативна визначеність може полягати або у прямій вказівці на суб’єкта правопорушення, або шляхом перелічення ознак, які опосередковано вказують на суб’єкта вчинення адміністративного правопорушення, саме спеціальним суб’єктом[155, с. 210].

Прикладом законодавчого визначення суб’єкта адміністративної відповідальності, як нами уже вказувалося може слугувати 156–3, або ст. 82 КУпАП, згідно якої, порушення вимог щодо поводження з відходами під час їх збирання, перевезення, зберігання, оброблення, утилізації, знешкодження, видалення або захоронення – тягне за собою накладення штрафу на громадян від двадцяти до вісімдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб, громадян – суб’єктів підприємницької діяльності – від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

У питанні хто є суб’єктом адміністративної відповідальності, а отже суб’єктом адміністративного правопорушення, більшість позицій науковців зводиться до того, що таким суб’єктом є фізична осудна особа, яка на момент учинення адміністративного правопорушення є дієздатною і досягла віку, з якого настає адміністративна відповідальність.

На думку Л. В. Коваля, суб’єкт протиправного діяння, а отже, адміністративної відповідальності, є фізична особа – людина в стані дієздатності й осудності [156, с. 136].

Майже тотожне визначення надає й А. Т. Комзюк, на думку якого, суб’єктом адміністративного правопорушення є фізична осудна особа, яка досягла на момент учинення проступку віку, з якого настає адміністративна відповідальність [128, с. 78].

Серед класичного підходу до визначення терміну «суб’єкт адміністративної відповідальності», нам імпонує думка О. Л. Чернецького, який вважає, що суб’єктом адміністративної відповідальності є особа, яка має всі ознаки суб’єкта адміністративного правопорушення та до якої застосовується одне із адміністративних стягнень або один із заходів впливу. Відповідно термін «суб’єкт адміністративної відповідальності» є ширшим за змістом, ніж термін «суб’єкт адміністративного правопорушення», оскільки особа, яка вчинила адміністративне правопорушення за певних обставин, може бути й не притягнута до адміністративної відповідальності [157, с. 205].

Склад адміністративних правопорушень, передбачених нормами ст. ст. 51– 2, 164– 3, 164– 6, 164–7, 164– 9, 164–13 КУпАП побудований таким чином, що відповідальність за їх вчинення, крім загального суб’єкта, адміністративну відповідальність може нести і спеціальний суб’єкт. Однак, якщо ми звернемося до норм вказаних статей, вони у першу чергу характеризують загальні ознаки суб’єкта і не дають можливості виокремити вказаних суб’єктів адміністративної відповідальності за адміністративне правопорушення.

З огляду на те, що у підрозділі 1. 4 дисертаційного дослідження нами було розкрито юридичний зміст порушення прав на об’єкт права інтелектуальної власності, поняття та основні ознаки, та враховуючи, що основним і безпосереднім об’єктом правопорушення, передбачених нормами ст. ст. 51– 2, 164– 3, 164– 6, 164–7, 164– 9, 164–13 КУпАП, є порушення прав інтелектуальної власності, зазначимо, що крім загального суб’єкта, суб’єктом адміністративної відповідальності, а отже, і суб’єктом адміністративного правопорушення, є і спеціальний суб’єкт. Здійснимо його дослідження.

Поняття спеціального суб’єкта адміністративної відповідальності повинні відображ%D

Share

Leave a Reply

Your email address will not be published.