СУЧАСНИЙ СТАН ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЖИТЛОВОЇ ТА ГРОМАДСЬКОЇ ЗАБУДОВИ

РОМАНЕНКО А. В., СВІТЛИЧНИЙ О.П.

СУЧАСНИЙ СТАН ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ РЕГУЛЮВАННЯ ЖИТЛОВОЇ ТА ГРОМАДСЬКОЇ ЗАБУДОВИ

КИЇВ – 2019

СУЧАСНИЙ СТАН ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЖИТЛОВОЇ ТА ГРОМАДСЬКОЇ ЗАБУДОВИ (PDF)

ЗМІСТ

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ………………………………………………………….4

ВСТУП…………………………………………………………………………………………………………5

РОЗДІЛ 1. СУЧАСНИЙ СТАН ТА ОСНОВНІ НАПРЯМИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ВІДНОСИН У СФЕРІ ЖИТЛОВОЇ ТА ГРОМАДСЬКОЇ ЗАБУДОВИ ………………………………………………….7

1. 1. Правова політика держави у сфері житлової та громадської забудови……7

1. 2. Правове регулювання житлової та громадської забудови………28

1. 3. Адміністративно-правовий режим житлової та громадської

забудови ……………………………………………………………………………………………….47

Розділ 2. ПРАВОВИЙ СТАТУС ОРГАНІВ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ У СФЕРІ ЖИТЛОВОЇ ТА ГРОМАДСЬКОЇ ЗАБУДОВИ ……………………..73

2.1. Система органів державного управління у сфері житлової та громадської забудови……………………………………………………………………………..73

2.2. Адміністративно-правова діяльність Державної архітектурно-будівельної інспекції України за сучасних умов ……………………………………………..99

Розділ 3. НАПРЯМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЖИТЛОВОЇ ТА ГРОМАДСЬКОЇ ЗАБУДОВИ……….125

3.1. Інститут адміністративної відповідальності як механізм забезпечення правопорядку у сфері житлової та громадської забудови …………………….125

3.2. Удосконалення інституту контролю у сфері житлової та громадської забудови ………………………………………………………………………………………………….149

ВИСНОВКИ ..………………………………………………………………….…166

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………………178

Автори:

Світличний Олександр Петрович, доктор юридичних наук, професор кафедри цивільного та господарського права Національного університету біоресурсів і природокористування України.

Романенко Альбіна Василівна, кандидат юридичних наук, суддя господарського суду Чернігівської області.

Рецензенти:

Галунько В. В. – доктор юридичних наук, професор, директор Науково-дослідного інституту публічного права.

Курило В. І. – доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри адміністративного та фінансового права Національного університету біоресурсів і природокористування України, заслужений юрист України.

Оніщик Ю. В. – доктор юридичних наук, доцент, завідувач кафедри конституційного, адміністративного та господарського права Академії праці, соціальних відносин і туризму.

С 24 Правове регулювання житлової та громадської забудови /А. В. Романенко, О. П. Світличний. – К.: 2019. – 202 с.

В монографії розкрито сучасний стан та основні напрями правового регулювання житлової та громадської забудови в Україні. Звертається увага на проблемні питання та пропонуються практичні рекомендації вирішення проблемних питань у досліджуваній сфері супільних відносин.

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

ВРУ – Верховна Рада України;

Держархбудінспекція України – Державна архітектурно-будівельна інспекція України;

Держекоінспекція України – Державна екологічна інспекція України;
ЄС – Європейський Союз;

ЗК України – Земельний кодекс України;

Закон – Закон України;

Конституція – Коституція України;

КС України – Констиуційного суду України;

КМУ – Кабінет Міністрів України;

КУпАП – Кодекс України про адміністративні правопорушення;

РМ АРК – Рада міністрів Автономної Республіки Крим;

МАФи – мала архітектурна форма;

Мінагрополітики України – Міністерствоаграної політики та продовольства України;

Мінрегіон України – Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України;

Мінприроди України – Міністерство екології та природних ресурсів України;

МОЗ України – Міністерство охорони здоров’я;

Президент – Президент України;

Указ – Указ Президента України.

ПЕРЕДМОВА

Стрімкий розвиток житлової та громадської забудови робить необхідним проведення якісних і обґрунтованих заходів у соціально-економічній сфері. Ці відносини пов’язані із містобудівною, архітектурною та будівельною діяльністю, і охоплюють, правові, екологічно-правові, земельно-правові та інші правовідносини, а також відносини у сфері стандартизації, ліцензування та нормування. Слід зазначити, що погляд на існуючі проблеми у сфері житлової та громадської забудови зумовлені, з одного боку, необхідністю створення ефективної системи правового регулювання діяльності у сфері житлової та громадської забудови, а з іншого – потребою у постійному розвитку теоретичних засад, які виступають основою для удосконалення законодавства в зазначеній сфері суспільних відносин.

Законодавство України у сфері житлової та громадської забудови характеризується значною розгалуженістю. Виходячи з багатоманітності названих сфер, воно охоплює досить велику кількість законодавчих та інших нормативно-правових актів, що належать до різних галузей права. Правове регулювання господарської діяльності свідчить, що публічний і приватний інтерес регулювання житлової та громадської забудови реалізується через практичну діяльність органів публічної влади.

Дослідженню проблемних питань правового регулювання житлової та громадської забудови сприяли наукові праці Є. О. Іванової, А. І. Ріпенка, С. Д. Кравченка, Ю. В. Контратенко, Є. В. Пряхіна, А. В. Матвійчука, І. М. Миронець та ін. Водночас необхідність правового регулювання житлової та громадської забудови вимагає подальшого удосконалення вітчизняного законодавства і теоретичної розробки основних правових положень в зазначеній сфері.

Науково-теоретичним підґрунтям дослідження послужили вітчизняні й зарубіжні наукові джерела та праці таких учених, як В. Б. Авер’янов, І. В. Арістова, О. М. Бандурка, Д. Н. Бахрах, Ю. П. Битяк, В.В. Галунько, В. М. Гаращук, В. Л. Грохольський, С. Т. Гончарук, В. М. Єрмоленко, І. І. Каракаш, В. К. Колпаков, Р. А. Калюжний, А. Т. Комзюк, В. І. Курило, А. М. Мірошниченко, О. Ю. Піддубний, В. І. Семчик, В. М. Шульга, Ю. С. Шемшученко та ін.

Важливість правового регулювання житлової та громадської забудови, з одного боку полягає у недостатньому дослідженні цих питань в правовій науці, а з другого, – свідчить про актуальність даної проблеми, що й зумовило вибір монографічного дослідження.

Законодавчу базу дослідження склали Конституція України, Земельний кодекс України, Кодекс України про адміністративні правопорушення, інші законодавчі та нормативно-правові акти, що регламентують відносини у сфері житлової та громадської забудови.

РОЗДІЛ I

СУЧАСНИЙ СТАН ТА ОСНОВНІ НАПРЯМИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ВІДНОСИН У СФЕРІ ЖИТЛОВОЇ ТА ГРОМАДСЬКОЇ ЗАБУДОВИ

1.1. Правова політика держави у сфері житлової та громадської забудови

Діяльність у сфері житлової та громадської забудови, кожної із підгалузей, їх підприємств, установ та організацій, тісно пов’язані із забезпеченням першочергових життєвих потреб населення. Така діяльність пов’язана із галуззю матеріального виробництва, яка забезпечує створення і реконструкцію об’єктів виробничого, комунально-побутового, соціально-культурного та житлового призначення і охоплює житлово-комунальну сферу, управління житловим фондом і об’єктами комунального господарства, їх утримання, будівництва та ремонт.

У той же час пріоритетними напрямками щодо сталого розвитку населених пунктів є раціональне використання територіальних ресурсів міст і приміських зон на основі реалізації планувальних моделей компактного поселення та використання ефективних адміністративно-правових механізмів регулювання землекористуванням; поліпшення екологічного та санітарно-гігієнічного стану населених пунктів тощо [1, с. 23].

Враховуючи, що законодавство у сфері житлової та громадської забудови характеризується значною розгалуженістю та виходячи з багатоманітності названої сфери, вбачаємо, що досліджувати сферу житлової та громадської забудови неможливо без розгляду правової політики держави щодо землі, оскільки сучасна урбанізація незмінно пов’язана із землями населених пунктів, які займаючи незначну частину земельного фонду України, концентрують на собі більшу частину продуктивних сил України. Такі землі, які є водночас територіальним базисом для розміщення об’єктів містобудування, розміщення виробничих сил, а також ведення суспільного та іншого виробництва, займають самостійне місце у складі земель України та об’єднують землі міст, селищ міського типу та сільських населених пунктів. Зазначені землі характеризуються дуже складним правовим режимом. Землекористування населених пунктів відрізняється від усіх інших видів використання земель єдиного державного фонду і є досить складним та багатоплановим. Специфіка правового режиму таких земель обумовлюється тим, що в межах єдиного цільового призначення існує і його парадоксальна багатогранність.

Відповідно до здійсненого моніторингу реалізації Генеральної схеми планування забудови території України ДП Українського державного науково-дослідного інституту проектування міст «Діпромісто» імені Ю. М. Білоконя, структура забудованих земель України є такою: землі для відпочинку та інші відкриті землі – 29, 4%; під житловою забудовою землі –18,9%; землі громадського призначення – 11, 1%; землі промисловості – 8,8%; землі, які використовуються для транспорту та зв’язку –8,8% ; землі під розробками, шахтами, кар’єрами, спорудами – 6%; землі, які використовуються для інфраструктури – 2,8%; землі, які використовуються в комерційних цілях – 2,1%; землі змішаного використання – 1,1%.

Тенденції змін площ забудованих земель також не у повній мірі відповідають прогнозу, закладеному в Генеральній схемі. Зокрема, відбулося надмірне розширення земель під житловою забудовою (вдвічі відносно прогнозу на 2021 рік), земель, що використовуються в комерційних цілях (в чотири рази), а також надмірне скорочення земель промисловості (в тричі) та земель транспорту і зв’язку (в п’ять разів).

Замість запланованого розширення земель громадського призначення відбулося їх скорочення, а заплановані скорочення земель під розробками, шахтами, кар’єрами, спорудами та розширення земель для відпочинку, інших відкритих земель відбуваються вкрай низькими темпами у порівняні з прогнозом Генеральної схеми [3, с. 9–10 ].

У цьому процесі роль держави є визначальною. Держава ініціює та здійснює правове регулювання, визначає її стратегію, напрямки реалізації, впливає на формування правової та інституційної бази [4].

Характерними рисами земель житлової та громадської забудови, як природного ресурсу є її незамінність, обмеженість у просторі, локальність за місцем розташування і нерухомість породжують специфічність правової природи державного регулювання цих відносин.

Проголошення в статті 14 Конституції України всіх земель у межах території країни основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, є засадничим постолом у формуванні правової політики у сфері земель житлової та громадської забудови. Наведене свідчить, що закріплений конституційний принцип зобов’язує державу забезпечити втілення цього принципу в життя шляхом інституційного забезпечення. До інституційного забезпечення державної політики відносять насамперед нормативно-правову базу (програмні документи, законодавчі та інші нормативні акти ) та організаційну структуру ( державні органи різного рівня, на які покладаються відповідні управлінські функції). Першорядна роль відводиться також фінансовому забезпеченню заходів, визначених програмними документами.

В юридичній доктрині застосовують видовий поділ правової політики за галузями права, підгалузями та їх правовими інститутами, де правова політика виконує роль засобу щодо досягнення мети, яка стоїть перед певною галуззю. Оскільки держава не може знаходитися осторонь того, як здійснюється правове регулювання суспільних відносин, окремі види правової політики знаходять своє відображення на законодавчому рівні.

Проте, дослідження сфери житлової та громадської забудови та аналіз конкретних заходів з вирішення проблемних питань, незмінно пов’язані із землею, є завжди актуальними й викликають інтерес суспільства та вчених. Однак не завжди матеріали таких досліджень враховувалися урядовими структурами як розробниками політики з метою забезпечення максимальних результатів [4].

Нині питання правової політики, що здійснюється у стінах Верховної Ради України, вважається основним питанням методології формування українського законодавства. За останні роки Верховною Радою України прийнято значну кількість законів, які регулюють відносини у сфері житлової та громадської забудови. На думку вчених, найбільш конкурентноспроможним залишається парламентський нормативізм (законодавча сфера). Пояснюється це тим, що в кожному суспільстві домінуючим є нормативний підхід законодавчого органу, оскільки природне право і соціологічна основа праворозуміння мають, швидше, рамковий характер, ніж безпосередній вплив на правову політику [5].

Взагалі державну політику у сфері житлової та громадської забудови неможливо розглядати чи формувати ізольовано від комплексу пов’язаних з нею проблем, перш за все соціально-політичних, правових і соціальних. Як зазначається у Концепції сталого розвитку населених пунктів, схваленій Постановою Верховної Ради України від 24 грудня 1999 року [6], основними причинами, що перешкоджають забезпеченню збалансованого сталого розвитку населених пунктів, є нестабільність соціально-економічних умов у державі на перехідному етапі, відсутність науково обґрунтованої, чітко визначеної стратегії її сталого розвитку, ефективного реформування економіки та її державного регулювання, недосконалість законодавчого і нормативного забезпечення формування адекватного умовам ринку фінансового, правового, інформаційно-комунікаційного простору, недосконалість правових, організаційних, економічних засад діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, фізичних і юридичних осіб щодо формування повноцінного життєвого середовища.

Окрім визначення основних причин, Концепція визначила й основні напрями державної політики щодо забезпечення сталого розвитку населених пунктів, правові та економічні шляхи їх реалізації.

Водночас перехід економіки України до ринкових відносин та отримання статусу держави з ринковою економікою висуває проблеми оптимізації організуючого впливу держави на господарську діяльність [7, с. 3], зокрема, у сфері житлової та громадської забудови, адже в цій сфері чітко простежується поєднання державних інтересів з приватними.

Оскільки проблеми формування та здійснення правової політики постійно знаходилися у полі зору науковців, на наш погляд, з метою з’ясування правової природи державного регулювання відносин у сфері житлової та громадської забудови уявляється доцільним розглянути наукові погляди щодо формування та здійснення правової політики держави.

Досить активно її почали досліджувати в юридичній літературі з початком ХХІ століття. Результати таких досліджень свідчать, що дана проблематика відкриває новий зріз у правовому освоєнні суспільного буття та відкриває нові можливості для вдосконалення права як ефективного засобу вирішення гострих проблем, що виникають у економічній, екологічній та соціальній і духовній сферах життєдіяльності суспільства [8, с. 223].

Державна політика України у сфері житлової та громадської забудови відповідно до Конституції України та національного законодавства базується на засадах пріоритетності соціальних потреб. Невипадково, саме соціальна сфера є однією із пріоритетних в політиці держави звертається увага і в Концепції сталого розвитку населених пунктів, схваленій постановою Верховної Ради України [6].

Необхідність науково обґрунтованої правової політики держави, яка б дозволила реалізовувати нормативні регулятори найбільш оптимальним, раціональним способом та в інтересах суспільства покладає на державу здійснювати правове регулювання застосовуючи ефективні механізми його реалізації [9, с. 101].

Наведене свідчить, що важливим інструментом державного регулювання житлової та громадської забудови, як і державного управління в цілому, було, є й буде право. Україна, як суверенна держава, зробила значні кроки у створенні своєї власної цілісної правової системи.

Саме тому, право у своїй сукупності є складною і багаторівневою системою наукових знань, навичок та вмінь, яка містить три основні рівні: математику права, філософію права та політику права. Перший рівень (математика права) – це інструментарій права, його доктрини, способи та прийоми. Другий (філософія права) – містить різні погляди на можливе філософське осмислення існуючого правового порядку та потенційні варіанти його розвитку. Найскладнішим рівнем, на думку вченого, є рівень політики права. Він має бути спрямованим на вибір тієї моделі права, яка найбільш повно відповідає політичним, економічним і соціальним реаліям, а також визначення її структури, елементів та етапів упровадження [10, с. 53].

Правове життя сучасного суспільства зазнає кординальних трансформацій. Від цих змін не може бути осторонь і правова політика у сфері житлової та громадської забудови, яка є одним із напрямів цілеспрямованої правової політики держави у сферах будівництва та житлово-комунального господарства тощо.

Звідси, засадничею ідеєю правової політики має бути її інституційний зв’язок із правом. Політика виявляє суспільні проблеми й ініціює їх вирішення перед владою, а право надає відповідним рішенням юридичної форми, забезпечує виконання цих рішень на державному рівні [11, с. 33].

У літературі під правовою політикою розуміють науково обґрунтовану, системну діяльність різних суб’єктів права, спрямовану на вироблення стратегії і тактики правового регулювання з метою найбільш повної реалізації принципів демократичної правової держави та громадянського суспільства [12, c. 53].

Уявлення правової політики полягає в тому, що в її основі лежить система цілей, концептуальних ідей стратегічного характеру щодо організації соціальних відносин [13, с. 54].

В умовах перехідного періоду, який є надміру тривалим, нові завдання і функції держави зумовлюють і нові підходи до змісту управлінської діяльності. При цьому будь-який розвиток спричиняє зміни в умовах і тенденціях функціонування системи, тобто на певному етапі викликає виникнення кризових явищ, конфліктів та ситуацій, що потребують втручання, врегулювання, прогнозування, передбачення та вирішення [14, с. 122].

Важливою складовою частиною правових положень нині стають правові реалії, які в багатьох випадках впливають на зміст права, формують його через існуючий у суспільстві механізм правотворення. Відповідно наукові основи правової політики слід розглядати як систему теоретичних і емперічних знань, які сприяють якісній розробці, прийняттю та ефективної реалізації правових рішень нормативного і ненормативного характеру, що спрямовані на забезпечення оптимального функціонування правової системи, створення умов для її перспективного розвитку та вдосконалення. Ядро науки правової політики – це система знань про правила підготовки та видання правових актів (правила правотворчості), правила систематизації права та правила юридичної техніки. Проте другою необхідною складовою повинна бути система знань, отриманих від інших наук, головним чином соціальних [15, с. 105, 107].

Важливо зазначити, що суб’єктами які забезпечують у межах своїх повноважень здійснення державної політики пов’язаною зі сферою житлової та громадської забудови є органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування. Саме на них державою покладаються координаційні, організаційні, контрольні та інші виконавчо-розпорядчі функції, що надає їм прерогативу реалізації цього напряму державної політики.

Незважаючи на те, що сфера житлової та громадської забудови регулюється великою кількістю законодавчих та інших нормативно-правових актів, специфічність цієї сфери суспільних відносин залишає чимало питань, які і на сьогодні залишаються неврегульованими.

Щодо управлінської діяльності у сфері житлової та громадської забудови, така діяльність може здійснюватися лише за умови комплексного підходу до всіх її складових пов’язаною із господарсько-організаційною системою в цьому секторі економіки України. В цьому аспекті першочергову увагу слід приділити єдиній технічній політиці у галузі планування та розробки організаційно-правих засад проектування й будівництва, їх матеріально-технічному та фінансовому забезпеченню, нормуванню, роботі з кадрами, організації техніки безпеки й охорони праці, проведенню заходів щодо підвищення якості архітектурних і будівельних робіт, здійсненню публічного контролю за додержанням містобудівних правил, норм і стандартів.

Ця мета може бути досягнута за наявності дієвої правової політики держави. Тому, на думку О. Ю. Рибакова правову політику слід розрізняти в вузькому і широкому розуміннях. У вузькому розумінні правова політика – це вироблення і реалізація тактики і стратегії в галузі створення та застосування права на загальних принципах гуманізму. В широкому розумінні правова політика являє собою діяльність насамперед державних і муніципіальних органів, громадських об’єднань, окремих осіб, яка включає систему ідей, цілей, заходів і способів, що забезпечують функціонування та відтворення правового механізму, спрямована на здійснення інтересів, прав і свобод особи у взаємодії з її обов’язками [16, с. 71].

Таким чином, сутність правової політики полягає у виробленні і реалізації принципових ідей спрямованих на захист прав і законних інтересів громадян. Така правова політика може здійснюватися через цілеспрямовану організуючу діяльність з практичної реалізації функцій та завдань держави щодо забезпечення першочергових життєвих потреб населення. Характерною вона є й для сфери житлової та громадської забудови.

Прикладом захисту прав і інтересів особи може слугувати Закон України «Про житловий фонд соціального призначення» від 12 січня 2006 року (в редакції закону № 2443-VIII від 22.05.2018 року), в якому прямо зазначено, що Закон визначає правові, організаційні та соціальні засади державної політики щодо забезпечення конституційного права соціальнонезахищених верств населення України на отримання житла [17] .

Характер взаємозв’язків держави і механізмів правового регулювання відносин у певній сфері обумовлений нерозривним зв’язком між державою і правом, оскільки саме держава як апарат політичної влади здійснює через свої органи правотворчу, правозастосовну і правоохоронну діяльність [18, с. 221 ].

Характеризуючи основні ознаки правової політики, О. Ю. Рибаков до них відносить:

1) її обов’язкову заснованість на чинному законодавстві;

2) підпорядкування основному закону країни;

3) опору на примусову силу держави;

4) науковість, заснованість на передових досягненнях юридичної науки, поєднання з державними підходами в галузі розвитку права, підвищення його ролі в житті суспільства та особи [16, с. 71–80 ].

Керуючись на основних ознаках правової політики, наданої О. Ю. Рибаковим, розглянемо їх стосовно житлової та громадської забудови.

З огляду на наведене, провідне місце у правовому регулюванні займають нормативно-нормативні акти. У нашій правовій системі саме нормативно-правовий акт є основним джерелом права, оскільки прийнятий у визначеному порядку компетентним державним органом, у якому містяться норми права. Наприклад, правова політика у сфері житлової та громадської неможлива без нормативно-правового забезпечення містобудівельної діяльності. Зокрема, такими нормативно-правовими актами є Закони України «Про основи містобудування» від 16 листопада 1992 року [19 ] та «Про Генеральну схему планування території України» від 7 лютого 2002 року та інші [20].

Варто зазначити, Закон України «Про основи містобудування» від 16 листопада 1992 року, який визначає правові, економічні, соціальні та
організаційні засади містобудівної діяльності в Україні і спрямований на формування повноцінного життєвого середовища, забезпечення при цьому охорони навколишнього природного оточення, раціонального природокористування та збереження культурної спадщини, на сьогодні є застарілим і не відповідає реаліям сьогодення.

Яскравим прикладом реалізації державної політики є Закон України «Про комплексну реконструкцію кварталів (мікрорайонів) застарілого житлового фонду» від 22 грудня 2006 року [21]. Стаття 2 цього Закону має назву «Державна політика у сфері комплексної реконструкції кварталів (мікрорайонів) із заміною застарілого житлового фонду». В указаній статті розкриваються засади державної політики у цій сфері, яка полягає в гарантії та забезпеченні захисту майнових прав громадян на жилі та нежилі приміщення, які реконструюються; визначення майнових прав на збудовані, реконструйовані жилі та нежилі приміщення на засадах цивільно-правового договору, типова форма якого затверджується Кабінетом Міністрів України; раціонального використання територій кварталів (мікрорайонів) відповідно до встановлених норм і правил тощо.

Водночас здійснення правової політики не можливо без дотримання конституційних принципів. В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Реалізуючи конституційний принцип, органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України. У разі порушення встановлених державою обов’язкових правил у сфері житлової та громадської забудови, держава в особі уповноважених державних органів, їх посадових осіб застосовує примусові заходи. Незважаючи на їх велике практичне і теоретичне значення, у правовій літературі питання примусових заходів дотепер не дістали однозначного вирішення.

Одним з державних органів, який може застосовувати примусову силу, є суд. Актом діяльності суду на таке застосування є його рішення яке спрямоване безпосередньо на виконання заходів примусу. В рішенні суду є елементи імперативного характеру, наказу, примусової сили держави. Як зазначається в постанові Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 [22] cудові рішення, що набрали законної сили, обов’язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, – і за її межами.

Таким чином, рішенням суду від імені держави усувається спір між сторонами або вирішується питання про захист прав та охоронюваних законом інтересів громадян, підприємств, установ і організацій, державних і громадських інтересів. Судовим рішенням охороняється державний і суспільний устрій держави.

Основні ознаки правової політики просліджуються не тільки в законах, постановах тощо, але і в галузевих угодах. Наприклад, така угода була укладена між Міністерством регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України, Всеукраїнським об’єднанням обласних організацій роботодавців підприємств житлово-комунальної галузі «Федерація роботодавців ЖКГ України» та Центральним комітетом профспілки працівників житлово-комунального господарства, місцевої промисловості, побутового обслуговування населення України на 2013 – 2015 роки [23].

Ця галузева угода регулювала відносини, встановлює права та обов’язки суб’єктів соціального діалогу з питань формування і реалізації державної соціальної та економічної політики, регулювання трудових, соціальних, економічних відносин та є чинним актом соціального діалогу, який встановлює мінімальні й обов’язкові для врахування на подальших рівнях колективних переговорів галузеві норми в оплаті і умовах праці, пільги, трудові та соціальні гарантії.

Крім того, одним із завдань цієї угоди є проведення роз’яснювальної роботи серед суб’єктів ринку житлово-комунальних послуг щодо політики держави з питань реформування та розвитку галузі, механізмів і принципів соціального діалогу в житлово-комунальному господарстві, визначенні пріоритетних напрямів наукових досліджень, наукових проектів і програм у сфері житлово-комунального господарства.

Тобто, здійснення державної правової політики неможливе без науковості, передових досягнень юридичної науки, розвитку права та підвищення його ролі в житті суспільства. Яскравим прикладом у цьому питанні є Національний інститут стратегічних досліджень, утворений Указом Президента України № 127 від 4 березня 1992 року [24], і який потім декілька разів підпорядковувався Президентові України [25].

Цей інститут визначено базовою науково-дослідною установою аналітико-прогнозного супроводження діяльності Президента України. У структурі інституту є відділ державної правової політики, до структури якого входять: сектор нормо-проектної діяльності та сектор правових експертиз. Відділ державної правової політики здійснює наукові дослідження за певними напрямами. Одними із таких напрямів є проблеми правової політики в Україні стосовно адміністративної реформи та правового забезпечення протидії корупції тощо. До основних завдань відділу належить розроблення з урахуванням вітчизняного та міжнародного досвіду пропозицій щодо пріоритетів державної правової політики, шляхів її впровадження. Підготовка проектів законів та інших нормативно-правових актів. Розробка проектів програмних документів (концепцій, планів тощо) в сфері державної правової політики. Підготовка науково-правової експертизи проектів законів та інших нормативно-правових актів. Участь в органiзaцiйному, методичному та науковому супроводженні пiдготовки проектів щорiчних послань Президента України до Верховної Ради України. Проведення наукових досліджень у сфері державної правової політики та їх впровадження.

Наведене свідчить про засоби державного впливу на правовідносини  у сфері житлової та громадської забудови. Одним із важливих засобів реалізації державної політики у вказаній сфері є якісне за своїм змістом, внутрішньо і зовнішньо узгоджене, без прогалин стабільне законодавство України.

Головним завданням державної політики у досліджуваній сфері є реформування галузі, стратегія якої повинна бути відпрацьована на загальнодержавному рівні. Базовими документами законодавства, що регулює відносини у цій сфері, є схвалена Постановою Верховної Ради України від 30 червня 1995 року Концепція державної житлової політики [26] та затверджена Законом України від 24 червня 2004 року Загальнодержавна програма реформування і розвитку житлово-комунального господарства на 2004–2010 роки [27].

Відповідно до Концепції державної житлової політики спорудження, реконструкція та утримання житла є одним із пріоритетних напрямів соціально-економічного розвитку країни. Метою державної житлової політики Концепція проголошує створення умов для реалізації права громадян на житло, розширення житлового будівництва, поліпшення утримання та схоронності житлового фонду. У свою чергу виконання Програми здійснювалося за такими основними напрямами: організація ефективного управління у сфері виробництва і надання житлово-комунальних послуг; поглиблення демонополізації житлово-комунального господарства, створення конкурентного середовища на ринку житлово-комунальних послуг; забезпечення беззбиткового функціонування підприємств житлово-комунального господарства; технічне переоснащення житлово-комунального господарства, наближення до вимог Європейського Союзу показників використання енергетичних і матеріальних ресурсів на виробництво житлово-комунальних послуг.

У той же час орієнтованість державної політики у сфері житлової забудови на пріоритетність будівництва житла у великих містах, що зумовило значні диспропорції щодо рівня забезпеченості та благоустрою житла в різних за розміром населених пунктах, а також призвело до занепаду сіл.

У цьому питанні слід використовувати можливості інвестування житлового будівництва на селі відповідно до Указу Президента України «Про заходи щодо підтримки індивідуального житлового будівництва на селі» №222 від 27 березня 1998 року через розвиток місцевих фондів підтримки індивідуального житлового будівництва на селі та реалізацію регіональних програм індивідуального житлового [28].

Держава повинна змінити стратегію містобудування в напрямі розширення обсягів спорудження більш комфортного житла, малоповерхових будинків садибного типу, розвитку малих і середніх населених пунктів. Створення сприятливого життєвого середовища з необхідною інфраструктурою соціально-побутового та культурного обслуговування населення.

Для цього необхідно переглянути генеральні плани та сформувати комплексні програми забудови міст та інших населених пунктів з урахуванням нових видів і методів спорудження житла, зокрема малоповерхового, індивідуального (садибного). Визначити перспективні зони обов’язкового резервування земель в приміських зонах для житлового будівництва. Створити надійну систему інвестування, зокрема через створення умов для надання громадянам пільгових кредитів на будівництво або купівлю житла, стимулювання підприємств, установ і організацій, що займаються проектуванням, спорудженням і реконструкцією житла, виробництвом екологічно безпечних будівельних матеріалів та устаткування для житлового будівництва, утриманням житлового фонду, а також підприємств, установ і організацій, що будують житло для своїх працівників.

Отже, першочерговими заходами по підвищенню ефективності організації управління є розробка та здійснення комплексних та цільових програм, створення економічних, правових та організаційних механізмів реалізації державної політики у сфері житлової і громадської забудови. Важливу роль у правовій політиці житлової та громадської забудови відіграють норми спеціального законодавства. Наприклад, таким нормативно-правовим актом є Закон України «Про регулювання містобудівної діяльності» від 17 лютого 2011 року [ 29] та багато інших.

Таким чином, здійснення правової політики у cфері відносин житлової та громадської забудови спонукало державу в кінці ХХ та на початку ХХI століття на прийняття низки нормативно-правових актів, котрі змогли б вирішити проблемні питання у цій сфері. Проте, зважуючи на досить велику кількість законодавчих та інших нормативно-правових актів, їх характеристику ми надамо в наступному підрозділі роботи.

Важливими кроками для прискорення реформи у досліджуваній сфері є проведення змін з урахуванням ринкових відносин. Тому, слід погодитися з думкою, що реформування у будь-якій галузі суспільних відносин – це складний процес і затратний механізм. Для його реалізації необхідно прийняття великої кількості законів та підзаконних нормативно-правових актів, а їхня реалізація потребує організаційного, фінансового, правового та кадрового забезпечення. Нині, коли вплив людини на землю стає значно відчутнішим та інтенсивнішим, проблема використання та охорони земельних ресурсів стала надто актуальною [30, c.15]

Утвердження ринкової економічної системи об’єктивно допускає, що поряд із суспільними відносинами, законами, закономірностями, характерними для усіх способів виробництва, почнуть діяти відносини, закони, закономірності, властиві тільки цій новій системі – соціальній ринковій економіці демократичного суспільства. Назріла історична можливість соціальної спрямованості економіки вимагає перегляду багатьох теоретичних уявлень, які сформувалися на базі економічних систем, що відживають, – як традиційної капіталістичної, так і комуністичної. Об’єктивно, зауважує автор, виявлення економічних законів та закономірностей демократичного суспільства на нинішньому етапі розбудови ринкового господарства має слабкий і незрілий характер, а тому, з огляду на їхню специфіку та спрямованість, слід передбачити можливу пролонгацію їх дії на перспективу та своєчасне вироблення комплексу методів, підойм, механізмів, адекватних новій ситуації [31, с. 24 ].

Успішне будівництво житлової та громадської забудови багато в чому залежить і від ставлення громадян до житла. Тому, важливим кроком політики держави для прискорення реформи у житловому господарстві є проведення змін з урахуванням ринкових відносин, зокрема через безпосереднє залучення громадян до участі в його утриманні, збереженні, створенні ринку існуючого житла. З цією метою Верховна Рада України прийняла Закон України «Про об’єднання співвласників багатоквартирних будинків» [32], відповідно до якого основна діяльність об’єднання співвласників багатоквартирних будинків полягає у здійсненні функцій, що забезпечують реалізацію прав власників приміщень на володіння та користування спільним майном членів, належне утримання будинку та прибудинкової території, сприяння членам в отриманні житлово-комунальних та інших послуг належної якості за обґрунтованими цінами та виконання ними своїх зобов’язань, пов’язаних з діяльністю об’єднання.

Водночас, навіть за успішного будівництва, забудовники дуже часто порушують державні будівельні норми при плануванні і забудові міських і сільських поселень та державні санітарні правила планування та забудови населених пунктів [33, 34]. Крім того, як зазначають дослідники, важливою складовою містобудівної діяльності є процедура громадського обговорення таких проектів та захист їх законних інтересів [35, с. 83–85, 36, с. 1, 8].

Проблемним питанням також є недобудовані житлові об’єкти, які пов’язані із недобросовісними забудовниками. На сьогодні в Україні існує 4,2 тисячі недобудованих житлових об’єктів. При цьому в Україні основним джерелом фінансування будівництва житла залишаються кошти населення. У середньому щороку населення фінансувало 55–65% новозбудованого житла [37].

Крім того, діючі в Україні механізми залучення коштів населення у будівництво (фонди фінансування будівництва, фонди операцій з нерухомістю, випуск безпроцентних цільових облігацій), не дивлячись на постійне вдосконалення, не в повній мірі забезпечують захист прав інвесторів.

Ми вважаємо, що громадяни обов’язково повинні володіти інформацією, які інвестиції можуть бути ризикованими та, які компанії є ненадійними. Складання так званих «чорних списків» дає змогу не тільки знати поіменно компанії та недобудовані об’єкти, але і причини, чому будівництво було припинено. На нашу думку, питання невиконання зобов’язань забудовників перед інвесторами лежать в площині компетенції правоохоронних органів.

В оприлюдненому списку недобросовісних забудовників Конфедерації будівельників України,  опинилося 62 компанії, а у списку проблемних об’єктів – 56 житлових комплексів [38, с. 125]. На жаль органи виконавчої влади та місцевого самоврядування усунулися від вирішення цього проблемного питання. З огляду на це, великого значення набуває діяльність органів місцевого самоврядування, які мають значні повноваження у галузі будівництва, житлово-комунальному господарстві тощо.

У цьому контексті суттєвого значення набувають положення Закону України «Про місцеве самоврядування» від 21 травня 1997 року [39]. Прийняття цього закону сприяло зміцненню правового статусу територіальних громад, визнавши їх як первинних суб’єктів місцевого самоврядування, основних носіїв його функцій та повноважень [40, с. 445]. Надані нормами цього Закону повноваження не в повній мірі використовуються органами місцевого самоврядування, та громадянами для вирішення існуючих проблемних питань.

Варто зазначити, що згідно статті 31 Закону України «Про місцеве самоврядування» до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать: визначення у встановленому законодавством порядку відповідно до рішень ради території, вибір, вилучення (викуп) і надання землі для містобудівних потреб, визначених містобудівною документацією; підготовка і подання на затвердження ради відповідних місцевих містобудівних програм, генеральних планів забудови населених пунктів, іншої містобудівної документації; встановлення на відповідній території режиму використання та забудови земель, на яких передбачена перспективна містобудівна діяльність; надання відповідно до закону містобудівних умов і обмежень забудови земельних ділянок; здійснення в установленому порядку державного контролю за дотриманням законодавства, затвердженої містобудівної документації при плануванні та забудові відповідних територій; зупинення у випадках, передбачених законом, будівництва, яке проводиться з порушенням містобудівної документації і проектів окремих об’єктів, а також може заподіяти шкоди навколишньому природному середовищу.

Органи місцевого самоврядування у порядку встановленому Законом України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» від 11 вересня 2009 року [41], який визначає державну регуляторну політику у сфері господарської діяльності, з метою реалізації покладених на них повноважень у здійсненні державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності можуть створювати у своєму складі постійні комісії, утворювати у своєму складі в межах граничної численності структурні підрозділи або покладати реалізацію цих повноважень на один із структурних підрозділів чи окремих посадових осіб відповідного виконавчого органу.

Також слід зазначити, що згідно із статтею 77 Закону України «Про місцеве самоврядування» у результаті заподіяння шкоди юридичним і фізичним особам неправомірними рішеннями, дією або бездіяльністю органів місцевого самоврядування, така шкода відшкодовується за рахунок коштів місцевого бюджету, а в результаті неправомірних рішень, дій або бездіяльності посадових осіб місцевого самоврядування – за рахунок їх власних коштів у порядку, встановленому законом.

На нашу думку, громадяни, у відносинах із суб’єктами господарювання, які порушують їх законні права та інтереси, бездіяльності посадових осіб органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування чи їх посадових осіб, не в повній мірі використовують норми Закону України «Про громадські об’єднання» від 22 березня 2012 року і який набув чинності з 1 січня 2013 року [42], за яким громадяни можуть об’єднуватися в добровільне об’єднання фізичних осіб та/або юридичних осіб приватного права для здійснення та захисту прав і свобод, задоволення суспільних, зокрема економічних, соціальних, культурних, екологічних, та інших інтересів.

Важливим чинником державної політики у досліджуваній сфері є екологічна сфера. Систему законодавчих актів, які регулюють державну діяльність в екологічній сфері, у переважній більшості складають акти екологічного законодавства. Особливого значення при здійсненні господарської діяльності у сфері житлової та громадської забудови набуває екологічна експертиза.

Відповідно до Закону України «Про охорону навколишнього середовища» законодавчо закріплена необхідність здійснення екологічної експертизи при визначених видах діяльності. Завданням державної екологічної експертизи є визначення екологічної безпеки господарської й іншої діяльності, яка може зараз або в майбутньому, прямо або побічно негативно вплинути на стан навколишнього природного середовища, а також оцінка відповідності проектних рішень, що приймаються в процесі господарської діяльності, вимогам природоохоронного законодавства, визначення повноти й обґрунтованості передбачених у них заходів щодо охорони навколишнього середовища [43].

Особливо важливого значення набуває екологічна експертиза при проектуванні екологічної мережі як передпроектної містобудівної документації, проте така методика потребує затвердження на державному рівні.

Тобто, при здійсненні житлової та громадської забудови необхідно на державному рівні затвердити методики проектування екологічної мережі як передпроектної містобудівної документації, яка в подальшому має узгоджуватися з містобудівною документацією відповідного територіального рівня.

Таким чином, сучасний стан правової політики держави у регулюванні відносин сфери житлової та громадської забудови, свідчить, що державна політика у цій сфері пов’язана із широким комплексом будівельного та житлово-комунального господарства, кожної з їх підгалузей, і покликана забезпечити першочергові життєві потреби громадян. Звідси, завданням правової політики держави в зазначеній сфері слід вважати інституційну розбудову та посилення ефективності державного управління у сфері житлової та громадської забудови, яка повинна включати в себе організаційно-правові, карні, виховні та інші заходи.

Політика держави потребує відповідних засобів впливу на відносини у сфері житлової та громадської, координації зусиль багатьох міністерств і відомств. Враховуючи специфічність досліджуваної сфери, слід зазначити, що основними засобами державного впливу у цій сфері є: розробка, формування і реалізація політики, яка здійснюється через реалізацію державних, регіональних і місцевих програм.

Вирішення поставленої задачі можливе за рахунок комплексного державного регулювання чотирьох базових сфер забезпечення розвитку житлової та громадської забудови.

Одним з найважливіших засобів реалізації державної політики у сфері житлової та громадської забудови є комплексне державне забезпечення інвестиційної діяльності. Однією із важливих передумов для реалізації інвестиційних намірів інвесторів є формування прозорого та стабільного правового поля для їх діяльності.

Створення дієвої та ефективної нормативно-правової бази, спроможної забезпечити правопорядок у цій сфері суспільних відносин є наступною умовою реалізації державної політики.

Врахування пріоритетності екологічних вимог є необхідної умовою здійснення господарської діяльності під час житлової та громадської забудови. З цією метою необхідно на державному рівні затвердити методики проектування екологічної мережі як передпроектної містобудівної документації, яка в подальшому має узгоджуватися з містобудівною документацією відповідного територіального рівня.

Відзначаючи важливу роль громадян, їх впливу на суспільні відносини, слід зазначити, що реалізація державної політики неможлива без органів державного управління. Проте, така діяльність потребує удосконалення. Удосконалення системи державного управління можливе за розвитку таких варіантів.

Перший – полягає у використанні існуючої в Україні системи управління з оптимізацією окремих функцій стосовно сфери адміністративно-правового регулювання.

Другий – полягає у розробленні нової системи управління, адекватної етапу формування економічних та розвитку ринкових відносин. За сучасних умов органи державного управління та їх посадові особи повинні нести персональну відповідальність за стан діяльності у сфері житлової та громадської забудови.

Для ефективності такого управління важливо визначити його пріоритети та цілі, засоби реалізації цих цілей, виокремити найважливіші функції та сформувати оптимальну систему органів державного управління.

1.2. Правове регулювання житлової та громадської забудови

Сфера житлової та громадської забудови охоплює різні галузі економіки та широкий комплекс господарської діяльності, пов’язана із містобудівельною, архітектурною, будівельною діяльністю, що у свою чергу потребує державного впливу через адміністративно-правове регулювання і державне управління.

Законодавче та нормативно-правове регулювання житлової та громадської забудови характеризується значною розгалуженістю різних за своєю спрямованістю нормативно-правових актів. Виходячи із багатоманітності сфер економіки, воно охоплює досить велику кількість законодавчих та інших нормативно-правових актів, що належать до різних галузей права, і тому числі до адміністративного права.

Наведене свідчить, що таке регулювання потребує відповідного впливу на відносини у сфері житлової та громадської забудови. Враховуючи специфічність досліджуваної сфери, її впливу на суспільні відносини, основними засобами державного впливу є: підготовка, затвердження та реалізація державних, регіональних і місцевих містобудівних програм; розробка і затвердження державних стандартів, норм і правил; проведення державної експертизи проектів житлової та громадської забудови; ліцензування і нормування спеціальних видів робіт; надання дозволів; реєстрації юридичних та фізичних осіб – підприємців тощо.

На користь вищезазначеного свідчать і норми статті 7 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» де зазначено, що управління у сфері містобудівної діяльності здійснюється шляхом:

1) планування територій на державному, регіональному та місцевому рівнях;

2) моніторингу стану розроблення та реалізації містобудівної документації на всіх рівнях;

3) визначення державних інтересів для їх врахування під час розроблення містобудівної документації;

4) проведення ліцензування і професійної атестації;

5) розроблення і затвердження будівельних норм, державних стандартів і правил, запровадження одночасної дії міжнародних кодів та стандартів;

6) контролю за дотриманням законодавства у сфері містобудівної діяльності, вимог будівельних норм, державних стандартів і правил, положень містобудівної документації всіх рівнів, вихідних даних для проектування об’єктів містобудування, проектної документації.

Господарська діяльність у сфері житлової та громадської забудови потребує відповідного економічного і соціального розвитку. Базовим законодавчим документом, що визначає правові, економічні та організаційні засади формування цілісної системи прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку України, окремих галузей економіки та окремих адміністративно-територіальних одиниць як складової частини загальної системи державного регулювання економічного і соціального розвитку держави є Закон України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України» [44] , яким

встановлюється загальний порядок розроблення, затвердження та виконання зазначених прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку, а також права та відповідальність учасників державного прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку.

У процесі життєдіяльності сучасне суспільство змушене все більшою мірою використовувати різні нормативно-правові акти різних галузей права відповідно до встановленого нормативно-правового регулювання, оскільки, як нами уже наголошувалося, зазначена сфера житлової та громадської забудови охоплює різні сфери господарської діяльності, як-то будівництво та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і гаражного будівництва, так і житлово-комунальне господарство, які формуються і здійснюються на локальному рівні, являють собою відносини у сфері реалізації прав і інтересів суспільства.

Водночас сфера житлової та громадської забудови настільки багатогранна, що її дослідники розглядають різні аспекти діяльності пов’язані з цією сферою суспільних відносин. Зокрема, Є. О. Іванова у своїй праці досліджувала питання правового регулювання використання земель житлової та громадської забудови у містах України [45]. А. І. Ріпенко досліджував питання правовового регулювання використання земель житлової та громадської забудови для благоустрою» [46], тоді Ю. В. Кондратенко досліджував питання правового регулювання використання земель для містобудівних потреб в Україні [47].

Оскільки норми Земельного кодексу України містять різні категорії земель, такий підхід вказаних осіб до аказаних проблемних питань є слушним.

Як слушно зазначає М. В. Шульга, особливість сучасної правової регламентації земельних відносин полягає у тому, що вона включає до свого складу, перш за все, норми не тільки публічного, а і приватного права. Це означає, що певна частина земельних відносин у процесі реалізації сучасної земельної реформи поступово трансформується і в межах цих відносин має забезпечуватися баланс публічних і приватних інтересів у здійсненні прав на землю та реалізації соціальної функції права власності на землю [ 48, с.79].

Тобто, ці питання пов’язані із специфічністю земельних відносин. Невипадково Є. О. Іванова, відзначаючи незадовільний стан правового регулювання використання земель житлової та громадської забудови, пропонує розробити і прийняти спеціальний закон «Про використання земель житлової та громадської забудови», який би врегулював використання та охорону земель зазначеної категорії [45, с. 18].

У свою чергу А. І. Ріпенко, пропонує внести зміни до Земельного кодексу України [49], згідно з якими особливості правового режиму земель у межах населених пунктів встановлюються окремим законом «Про використання та охорону земель у межах населених пунктів», в якому слід закріпити характерні особливості планування, використання та охорони земель житлової та громадської забудови та всіх інших земель, що розташовані в межах сіл, селищ, міст [46, с. 4].

На нашу думку, такий підхід Є. О. Іванованої та А. І. Ріпенка, є дещо звуженим і не охоплює визначених обсягом нормативно-правового регулювання правової регламентації суспільних відносин пов’язаних із містобудівною діяльністю, оскільки остання визначає правові, економічні, соціальні та організаційні засади такої діяльності. В тому числі включає державне регулювання, систему органів, які його здійснюють, компетенцію органів виконавчої влади та місцевого самоврядування.

На відміну від вищеуказаних науковців, І. М. Миронець досліжувала проблемні питання адміністративно-правового регулювання будівельної діяльності [7]. Проте, таку діяльність теж не можливо розглядати без специфічної категорії земель, що використовуються для будівництва.

Для того, щоб створити сприятливі умови для розвитку містобудівної діяльності та вдосконалити правове регулювання широкого кола питань, у тому числі й земельних, народні обранці Ю. Сербін, В. Рибак, А. Мартинюк, В. Поляченко, В. Баранов, А. Радовець запропонували об’єднати нормативно-правові акти, що регулюють відносини у цій сфері під крилом Містобудівного кодексу України (проект № 6400) від 18 травня 2010 року і який 30 червня 2010 року був прийнятий Верховною Радою України у першому читанні [50].

Документ, що складається з 9 розділів, 23 глав і 162 статей, встановлює загальні правові й організаційні засади планування та забудови територій в Україні і спрямований на формування й розвиток повноцінного середовища життєдіяльності людини, забезпечення сталого розвитку населених пунктів, узгодження державних, громадських і приватних інтересів. До речі, у 2009 році вже була спроба прийняти однойменний документ: урядовий проект Містобудівного кодексу було зареєстровано за № 5181 29 вересня 2009 року Але у зв’язку з відставкою попереднього Кабінету Міністрів України його було відкликано [51].

Проведений аналіз законодавчого та іншого нормативно-правового регулювання житлової та громадської забудови дозволяє констатувати, що регламентація відносин у цій сфері здійснюється за допомогою різних за формою законодавчих та підзаконних нормативно-правових актів. Так, розміщена на сайті Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України нормативно-права база, складає сотні нормативно-правових документів, що регулюють відносини у відповідних сферах [52]. Зокрема, тільки законів України і постанов Верховної Ради України – більше 60, сотні постанов Кабінету Міністрів України та інших нормативно-правових актів. Зважуючи на значну кількість нормативно-правової бази, вважаємо доцільним в першу чергу розглянути законодавчі акти у галузі містобудування та архітектури, які відіграють провідну роль в правовому регулюванні відносин у сфері житлової та громадської забудови.

Базовим законодавчим актом у цій сфері є Закон України «Про регулювання містобудівної діяльності» від 17 лютого 2011 року, який встановлює правові та організаційні основи містобудівної діяльності і спрямований на забезпечення сталого розвитку територій з урахуванням державних, громадських та приватних інтересів, був прийнятий замість Закону України «Про планування і забудову територій» від 20 квітня 2000 року [53].

У свою чергу містобудівна діяльність неможлива без планування та використання території України. Невипадково в статті 1 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», Генеральна схема планування території України [20] визначається як містобудівна документація, що визначає концептуальні вирішення планування та використання території України.

Слід зазначити, що Глава 6 Земельного кодекса України визначає землі житлової та громадської забудови та їх використання. Так, стаття 38 ЗК України до земель житлової та громадської забудови відносить земельні ділянки в межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об’єктів загального користування [49].

Тобто, така земельна ділянка має бути розташована в межах населеного пункту і вона повинна використовуватися для специфічної дяльності визначеної законом. У свою чергу перелік громадських будівель і споруд визначається ДБН В 2.2-9-99 «Громадські будинки і споруди», в пункті 2.1. якого зазначено, що розміщення громадських будинків та споруд на земельних ділянках повинно відповідати містобудівним, екологічним, протипожежним, санітарним нормам і здійснюватись згідно з вимогами ДБН 360, ДБН Б.2.4-1, ДержСанПіН 173, ДержСанПіН 239, СанПіН 2605, СанПіН 1304, СанПіН 3077, СанПіН 1757, СанПіН 2152 [54].

Між тим, слід зазначити, що вміщення положень вказаних у статтях 40 та 41 ЗК України в частині земельних ділянок для будівництва та обслуговування
жилого будинку, господарських будівель і гаражно-будівельних кооперативів, не відпвідає ДБН В 2.2-9-99 «Громадські будинки і споруди», в якому зазначено, що ці види забудови розглядаються в «Переліку видів громадських будинків та споруд», як «громадські будівлі і споруди» або «інші об’єкти загального користування».

Наведене значно розширює адміністративно-державного впливу на відносини у сфері житлової та громадської забудови. До таких слід віднести правовідносини пов’язані із екологічними, санітарними та протипожежними нормами.

Як зазначають науковці, в діяльності по здійсненню управління сферами, що аналізуються, в нинішніх умовах господарювання відповідні орани реалізують свої функції переважно шляхом координаційних, дозвільних та контрольно-наглядових повноважень [55, с. 339].

Зважуючи на задекларовані стратегічні пріоритетні напрями сфери житлової та громадської забудови, слід зазначити, що Закон України «Про регулювання містобудівної діяльності» відносить до таких: планування територій на державному, регіональному та місцевому рівнях; визначення державних інтересів для їх врахування під час розроблення містобудівної документації; розроблення і затвердження будівельних норм, державних стандартів і правил, запровадження одночасної дії міжнародних кодів та стандартів; обов’язковість будівельної експертизи; огляд, обстеження та паспортизація об’єктів; державний архітектурно-будівельний контроль.

Здавалося, що Закон України «Про регулювання містобудівної діяльності» повинен значно покращити стан будівельної галузі в Україні, проте аналіз норм цього Закону та попереднього Закону України «Про планування і забудову територій» дає підстави констатувати, що новий Закон у деякій мірі дещо завалював окремі норми. Так, у статті 2 Закону України «Про планування й забудову територій» серед основних завдань планування й забудови територій була і «охорона довкілля та раціональне використання природних ресурсів». Проте в новому законі такого завдання нема. Незважаючи на те, що в статті 2 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» мова йде про планування і забудову територій, проте, ця норма по своїй суті суб’єктів відносин у цій сфері нідочого не зобов’ язує.

Одним із засобів державного впливу на відносини у сфері житлової і громадської забудови є розробка і затвердження будівельних норм, ліцензування тощо.

Так, здійснення містобудівної діяльності не можливе без відповідних будівельних норм. Таким законодавчим актом є Закон України «Про будівельні норми», який визначає правові та організаційні засади розроблення, погодження, затвердження, реєстрації і застосування будівельних норм [58].

Закон поділяє будівельні норми на державні будівельні норми та галузеві будівельні норми, а також встановлює нормування у будівництві. У визначеному в Законі понятті, під будівельними нормами слід розуміти затверджений суб’єктом нормування підзаконний нормативний акт технічного характеру, що містить обов’язкові вимоги у сфері будівництва, містобудування та архітектури.

Відповідно до статті 8 Закону «Про будівельні норми» Мінрегіон України, створює центральний фонд будівельних норм, що містить контрольні примірники державних і галузевих будівельних норм.

Положення про центральний фонд будівельних норм і типове
положення про фонди галузевих будівельних норм, затверджено Кабінетом Міністрів України за № 483 від 23 червня 2010 року [59].

Згідно з цим Положенням центральний фонд будівельних норм формується з метою зберігання будівельних норм та удосконалення інформаційного забезпечення органів державної влади та органів місцевого самоврядування, юридичних осіб усіх форм власності, а також фізичних осіб.

У свою чергу Закон України «Про ліцензування видів господарської діяльності» визначає види господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню [60]. Відповідно до статті 7 цього Закону ліцензуванню підлягають такі види господарської діяльності, що мають відношення до досліджуваної сфери. Зокрема, це стосується будівництва об’єктів, що за класом наслідків (відповідальності) належать до об’єктів з середніми та значними наслідками.

Загальновідомо, що життєдіяльність людини потребує сприятливих умов проживання, відпочинку тощо. Закон України «Про благоустрій населених пунктів» визначає правові, економічні, екологічні, соціальні та організаційні засади благоустрою населених пунктів і спрямований на створення умов, сприятливих для життєдіяльності людини шляхом проведення комплексу робіт з інженерного захисту, розчищення, осушення та озеленення території, а також соціально-економічних, організаційно-правових та екологічних заходів з покращання мікроклімату, санітарного очищення, зниження рівня шуму та інше, що здійснюються на території населеного пункту з метою її раціонального використання, належного утримання та охорони, створення умов щодо захисту і відновлення сприятливого для життєдіяльності людини довкілля [56].

У свою чергу норми Закону України «Про благоустрій населених пунктів» невід’ємні від санітарного та епідемічного благополуччя населення.

Відповідно до статті 11 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» проекти міждержавних, державних цільових, регіональних, місцевих і галузевих програм соціально-економічного розвитку; інвестиційні проекти і програми у випадках і порядку, встановлених законодавством; схеми, передпроектна документація, що стосується районного планування і забудови населених пунктів, курортів тощо, підлягають державній санітарно-епідеміологічній експертиз [61].

Закон пов’язує санітарне та епідемічне благополуччя населення із середовищем життєдіяльності людини, а розділ третій визначає державне регулювання і вимоги щодо забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення.

Наступним адміністративно-правовим засобом державного впливу, є надання дозволів на будівництво. Відповідно до статті 9 Закону України «Про планування і забудову територій» нормативне регулювання планування та забудови територій здійснюється шляхом прийняття нормативно-правових актів, правил, державних та галузевих будівельних норм, національних (державних) стандартів, кодексів усталеної практики. Стаття 34 Закону передбачає порядок отримання права на виконання будівельних робіт замовником, а стаття 35 Закону визначає порядок виконання підготовчих робіт. Так, виконувати підготовчі роботи, визначені будівельними нормами, державними стандартами і правилами, крім винесення інженерних мереж та видалення зелених насаджень, з повідомленням органу державного архітектурно-будівельного контролю, замовник може здійснювати тільки після набуття права на земельну ділянку [53].

Наприклад, будівельний паспорт забудови земельної ділянки визначає комплекс містобудівних та архітектурних вимог до розміщення і будівництва індивідуального (садибного) житлового, садового, дачного будинку не вище двох поверхів (без урахування мансардного) з площею до 300 квадратних метрів, господарських будівель, споруд, гаражів, елементів інженерного захисту, благоустрою та озеленення на земельній ділянці. Параметри забудови визначаються з урахуванням державних будівельних норм ДБН В.2.2-15-2005 «Житлові будинки. Основні положення», ДБН 360-92** «Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень». Вказані параметри повинні відповідати Порядку  видачі будівельного паспорта забудови земельної ділянки, затвердженого Наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства №103 від 5 липня 2011 року [62].

Серед нормативно-правових актів житлової та громадської забудови слід звернути увагу на настанову щодо застосування будівельних норм у частині віднесення об’єктів будівництва до категорій складності для подальшого проектування і експертизи, що схвалена рішенням Науково-технічної ради Міністерства регіонального розвитку та будівництва України № 59 від 16 червня 2011 року [63].

Настанова містить рекомендації щодо застосування будівельних норм та усталених методик при визначенні категорій складності для подальшого проектування і експертизи до набрання чинності змін до ДБН А.2.2-3-2004 «Склад, порядок розроблення, погодження та затвердження проектної документації для будівництва», ДБН В.1.2-14-2009 «Загальні принципи забезпечення надійності та конструктивної безпеки будівель, споруд, будівельних конструкцій та основ» або їх нових редакцій відповідно до постанов Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку віднесення об’єктів будівництва до IV і V категорій складності» №557 від 27 квітня 2011 року та «Про затвердження порядку затвердження проектів будівництва і проведення їх експертизи та визначення такими, що втратили чинність, деяких постанов Кабінету Міністрів України» № 560 від 11 травня 2011 року [64, 65] та відповідно до Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».

Зміни до Порядку прийняття в експлуатацію індивідуальних (садибних) житлових будинків, садових, дачних будинків, господарських (присадибних) будівель і споруд, прибудов до них, громадських будинків I та II категорій складності, які збудовані без дозволу на виконання будівельних робіт, і проведення технічного обстеження їх будівельних конструкцій та інженерних мереж, затверджено наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України № 304 від 13 червня 2012 року [66].

Наведене свідчить, що механізм адміністративно-правового впливу включає до своєї системи об’єкт впливу. Відповідно, об’єктом такого впливу є діяльність у сфері житлової та громадської забудови. Таким чином, у механізмі адміністративно-правового впливу на об’єкт, чільне місце займають норми адміністративного права.

Водночас, для того щоб розпочати будь-яку діяльність необхідно здійснити підготовчу роботу. Механізм виконання підготовчих робіт визначає порядок виконання підготовчих і будівельних робіт, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України № 466 від 13 квітня 2011 року [67]. Цей механізм до підготовчих робіт включає роботи з підготовки земельної ділянки, влаштування огородження будівельного майданчика та знесення будівель і споруд, порушення елементів благоустрою в межах відведеної земельної ділянки, вишукувальні роботи, роботи із спорудження тимчасових виробничих та побутових споруд, необхідних для організації і обслуговування будівництва, улаштування під’їзних шляхів, складування будівельних матеріалів, підведення тимчасових інженерних мереж, а також з винесення інженерних мереж та видалення зелених насаджень.

Таким чином, окремі проблеми правового регулювання відносин сфери житлової та громадської забудови знаходять свої вирішення лише у підзаконних актах, що не завжди забезпечує належну якість такого регулювання. Крім того, будь-яке правове регулювання, в тому числі й правове регулювання сфери житлової та громадської забудови, не повинно виходити за межі можливостей права.

Тобто, реалізація на практиці у накреслених нормативно-правових актах заходів можлива лише за умови, що такі заходи не виходять за межі правового регулювання. При цьому важливо підкреслити, що у літературі з теорії права зазначається, що право не регулює все суспільне життя. Межею правового регулювання є «демаркаційна» лінія, яка відокремлює сферу правового від не правового та окреслює межі поширення права, його вплив на свідомість людини. Верхньою межею правового регулювання виступають об’єктивні природні та соціальні явища, які не залежать від волі та свідомості людини. Нижня межа відмежовує сферу правового регулювання від малозначущих відносин, які регулюються звичаями, традиціями, нормами моралі, етики тощо [68, с. 4].

Таким чином, аналіз законодавчих актів та інших нормативно-правових актів дозволяє зазначити, що встановлення державних норм, стандартів, ліцензування, нормування та надання дозволів є засобами державного впливу на відносини у сфері житлової і громадської забудови. Такими нормативно-правовими актами у першу чергу є Закони України: «Про Генеральну схему планування території України»; «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності»; «Про благоустрій населених пунктів»; «Про будівельні норми»; «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»; «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення».

Проте, як свідчить правозастосовна діяльність, не рідко, на території, яка підлягає забудові можуть знаходитися об’єкти археологічної спадщини охорона яких є одним із пріоритетних завдань органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Регулювання правових, організаційних, соціальних та економічних відносини у сфері охорони культурної спадщини, здійснюється відповідно до Закону України «Про охорону культурної спадщини» [69].

До таких об’єктів культурної спадщини слід віднести: історичні – будинки, споруди, їх комплекси (ансамблі); об’єкти архітектури – окремі будівлі, архітектурні споруди, що повністю або частково збереглися в автентичному стані і характеризуються відзнаками певної культури, епохи, певних стилів, традицій, будівельних технологій або є творами відомих авторів та об’єкти містобудування – історично сформовані центри
населених місць, вулиці, квартали, площі, комплекси (ансамблі) із
збереженою планувальною і просторовою структурою та історичною
забудовою, у тому числі поєднаною з ландшафтом, залишки давнього
розпланування та забудови, що є носіями певних містобудівних
ідей.

Відносини, пов’язані з охороною археологічної спадщини України як невід’ємної частини культурної спадщини людства, вразливого і невідновлюваного джерела знань про історичне минуле, що дає право на проведення археологічних розвідок, розкопок на території пам’ятки, охоронюваній археологічній території, в зонах охорони, історичних ареалах населених місць, визначає Закон України «Про охорону археологічної спадщини» [70].

Як засіб адміністративно-примусового характеру у досліджуваній сфері слід розглядати притягнення до адміністративної відповідальності осіб, винних у вчиненні адміністративних правопорушень. Така відповідальність застосовується на підставі закону за порушення вимог правової норми.

Основним законодавчим актом, що регулює питання адміністративної відповідальності фізичних осіб, є КУпАП [71], який групує адміністративні правопорушення за галузями відносин передбачених відповідними главами кодексу. Водночас, крім адміністративного кодексу, у численних законодавчих актах передбачено застосування адміністративних стягнень за порушення правових норм, якими регулюється певне коло суспільних відносин. Наприклад, це Закони України «Про відповідальність підприємств, їх об’єднань, установ та організацій за правопорушення у сфері містобудування» [72] та «Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності» [73].

Норми Закону України «Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності», крім відповідальності фізичних осіб-підприємців, також встановлюють відповідальність юридичних осіб за правопорушення у сфері містобудівної діяльності.

Зважуючи на те, що чинним КУпАП не передбачена адміністративна відповідальність юридичних осіб, переважна більшість санкцій, що застосовуються до юридичних осіб в адміністративному порядку і тим самим надають цьому явищу ознак адміністративної відповідальності, мають економічний характер: штрафи, конфіскація, анулювання ліцензій тощо.

Відповідне законодавство, що регулює відносини адміністративної відповідальності юридичних осіб у досліджуваній намі сфері, також сконцентровано і в інших законодавчих актах.

До законодавчих актів, які регулюють відповідальність юридичних осіб слід віднести Закони України:

– «Про відповідальність підприємств, їх об’єднань, установ та організацій за правопорушення у сфері містобудування»;

– «Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності»;

– «Про архітектурну діяльність» (ст. 32);

– «Про охорону культурної спадщини» (ст. ст. 44, 45);

– «Про основи містобудування» (ст. 25);

– «Про регулювання містобудівної діяльності» (ст. 38);

– «Про благоустрій населених пунктів» (ст. 42);

– «Про охорону археологічної спадщини» (ст. 22).

Під час забудови суб’єкти господарської діяльності повинні дотримуватися вимог екологічного законодавства. В свою чергу органи виконавчої влади в екологічній сфері повинні забезпечити дотримання вимог законодавства та запобігання екологічним правопорушенням.

Систему законодавчих актів, які регулюють державну діяльність в екологічній сфері, у переважній більшості складають акти екологічного законодавства. Серед великої кількості законодавчих актів в першу чергу слід віднести Закони України: «Про охорону навколишнього природного середовища» та «Про екологічну експертизу» [74].

Діяльність у сфері житлової та громадської забудови неможлива без контролю (нагляду). Державний контроль у цій сфері здійснюють центральні органи виконавчої влади, підпорядковані їм органи та місцеві органи. Контрольні повноваження цих органів закріплені в законах України, у відповідних Положеннях про Міністерства, інший орган виконавчої влади тощо.

Серед великої кількості підзаконних нормативно-правових актів державної контрольної діяльності, основним нормативним актом є Закон України: «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності», який визначає правові та організаційні засади, основні принципи і порядок здійснення державного нагляду (контролю) у
сфері господарської діяльності, повноваження органів державного нагляду (контролю), їх посадових осіб і права, обов’язки та відповідальність суб’єктів господарювання під час здійснення державного нагляду (контролю) [75]. Проте, цей Закон не поширює свою діяльність на Державну архітектурно-будівельнутінспекцію України.

Водночас інші норми чинного законодавства передбачають здійснення державного та інших видів контролю. Зокрема, це Закони України: «Про регулювання містобудівної діяльності» (стаття 41); «Про основи містобудування» (стаття 24); «Про благоустрій населених пунктів» (статті 38–41); «Про комплексну реконструкцію кварталів (мікрорайонів) застарілого житлового фонду» (стаття 10); «Про будівельні норми» (частини п`ята, шоста статті 11); «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» (статті 39–41) тощо.

Серед наведених засобів державного впливу, особливий вплив на відносини у сфері житлової та громадської забудови має державний контроль та адміністративна відповідальність, яка виступає особливим засобом адміністративно-примусового характеру. В зв’язку із наведеним, вбачаємо доцільним, розглянути держаний контроль та адміністративну відповідальність, в окремих підрозділах цієї роботи.

Слід зазначити, що при реалізації законів необхідно дотримуватися правових принципів, реалізація яких може здійснюватися за різними напрямами, що іменуються функціями адміністративно-правового впливу.

Функції як елементи впливу не лише вказують напрями впливу. Кожна з них несе змістовне навантаження, має свій механізм, за допомою якого впливає на суспільну дійсність. Елементи реалізації функцій адміністративного права виявляють механізм його впливу [76, с. 91]. Зокрема, функція адміністративно-правового регулювання є складовою частиною впливу, і механізм включає лише закріплені у законах та інших актах адміністративно-правові норми і правовідносини, що видаються державою, акти їх реалізації [77, с. 15].

Мова йде про те, що правовідносини можуть розглядатися і як норматив, і як явище, що реалізується через поведінку людей, то їх можна вважати і засобом впливу (встановлення прав і обов’язків), і об’єктом (акти поведінки) [78, с. 50–54]. У той же час, адміністративно-правового регулювання потребує механізм його вплив на певний об’єкт. Враховуючи, що питання пов’язані із механізмом адміністративно-правового регулювання досліжували у своїх працях такі вчені-адміністративісти, як Д. М. Бахрах, С.Т. Гончарук, С. В. Ківалов, В. К. Колпаков [79, 80, 81, 82] та багато інших, слід наголосити, що родоначальником поняття механізму адміністративно-правового регулювання є І. І. Веремеєнко, який сформулював визначення його поняття.

Так, на думку І. І. Веремеєнка «механізм адміністративно-правового регулювання є сукупністю адміністративно-правових засобів, за допомогою яких здійснюється вплив на відносини, що виникають у процесі виконавчо-розпорядчої діяльності держави» [83, с. 55].

З урахуванням позицій науковців, визначимо поняття «адміністративно-правового регулювання житлової та громадської забудови» під яким слід розуміти сукупність адміністративно-правових засобів, за допомогою яких уповноважені органи публічної влади здійснюють вплив на відносини у цій сфері, що виникають у процесі виконавчо-розпорядчої діяльності держави.

У регулюванні відносин житлової та громадської забудови, крім наведених законодавчих актів, важливу роль відіграє земельне законодавство. Наприклад, пункт б) частини першої статті 19 ЗК України за основним цільовим призначенням, серед інших поділяє на землі житлової та громадської забудови, проте земельне законодавство не набуває чисто земельного забарвлення, оскільки у даному питанні земельне законодавство тісно взаємодіє з іншими галузями права.

Серед значної кількості законодавчих актів, які регулюють земельні правовідносини, виокремимо деякі із них. У першу чергу до таких слід віднести Земельний кодекс України, Закони України: «Про Державний земельний кадастр», який установлює правові, економічні та організаційні основи діяльності у сфері Державного земельного кадастру шляхом внесення до
Державного земельного кадастру передбачених цим Законом відомостей
про формування земельної ділянки та присвоєння їй кадастрового
номера [84]; «Про державну експертизу землевпорядної документації». Цей Закон визначає правові, організаційні і фінансові основи здійснення державної експертизи землевпорядної документації та порядок її проведення, яка здійснюється шляхом перевірки, аналізу та оцінки об’єктів експертизи на предмет їх відповідності вимогам законодавства встановленим стандартам, нормам і правилам, а також підготовка обґрунтованих висновків для прийняття рішень щодо об’єктів експертизи, зокрема, обов’язковій державній експертизі підлягають проекти землеустрою щодо впорядкування території населених пунктів [85].

Наведені нами закони та нормативно-правові акти забезпечують стратегічні пріоритети розвитку сфери житлової та громадської забудови.

Зважуючи, що законодавство у сфері регулювання відносин житлової та громадської забудови характеризується значною розгалуженістю та виходячи із багатоманітності сфер економіки, яка охоплює досить велику кількість законодавчих та інших нормативно-правових актів, що належать до різних галузей права та які встановлюють державні норми, стандарти, ліцензування, нормування, надання дозволів, визначають правові та організаційні засади, основні принципи і порядок здійснення державного контролю (нагляду); передбачають відповідальність фізичних та юридичних осіб, слід класифікувати на акти:

  • містобудування та архітектури;
  • адміністративного законодавства;
  • екологічного законодавства;
  • земельного законодавства .
  • санітарно-епідемічного законодавства.

Правове регулювання в досліджуваній сфері неможливе без нормотворчої діяльності органів виконавчої влади. Так, на виконання Указу Президента України «Про заходи щодо вдосконалення нормотворчої діяльності органів виконавчої влади» від 9 лютого 1999 року № 145 [86], Кабінет Міністрів України запровадив єдину систему планування, координації та контролю нормотворчої діяльності і роботи органів виконавчої влади з адаптації законодавства, затвердив Концепцію адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу [87].

Крім того, Кабінет Міністрів України щороку розробляє і затверджує план роботи з адаптації законодавства, передбачаючи в проекті Державного бюджету України на відповідний рік видатки для фінансування заходів з його виконання. Важливим напрямом вдосконалення законодавства України є його адаптація до права Європейського Союзу. Як визначено у Розділі II Закону України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 18 березня 2004 року адаптація законодавства – процес приведення законів України та інших нормативно-правових актів у відповідність з acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються ЄС до держав, які мають намір вступити до нього [88].

Перелік прийнятих у той період законодавчих актів не є повним, проте наведене свідчить, що держава здійснює правове регулювання у досліджуваній сфері шляхом прийняття законів, прийняття яких, у деяких випадках призводило не тільки до вирішення певних проблемних питань, але й створювали певні проблемні питання правового регулювання.

П. Ф. Кулинич, досліджуючи проблемні питання у земельній сфері звертає увагу на низьку якість зазначеного законодавства викликану концептуальною непродуманістю більшості законодавчих актів, превалюванням кількісного підходу до формування системи земельного законодавства над її якістю, непродуманістю нових понять та категоріїв земельного законодавства, нечіткістю, розпливчістю їх змісту тощо. Як наслідок, для земельного законодавства України характерні високий ступінь колізійності, наявність численних прогалин, двозначність правил поведінки, що містяться у правових нормах [26, с. 144].

Наведене свідчить, що нормативно-правовому регулюванню у сфері житлової та громадської забудови притаманні особливості, що випливають із специфіки суспільної діяльності. Тим часом реальна ситуація вимагає дієвих процедур та специфічних функцій щодо правової регламентації відносин у сфері житлової та громадської забудови з позиції реалізації та захисту прав та законних інтересів громадян, досягнення виконання нормативно-правових вимог державою та її інституціями.

Одним із способів розв’язання існуючих проблемних питань є прийняття спеціального законодавчого акту. Зважуючи на значну розгалуженість законодавства в досліджуваній сфері, окремі дослідники наголошують, що це повинен бути закон [89, с. 221].

Ми поділяємо таку позицію, проте, як на нашу думку, логічно, щоб питання врегулювання суспільних відносин у відповідній сфері були конкретизовані у спеціальному законодавчому акті – Містобудівному кодексі України.

1.3. Адміністративно-правовий режим житлової та громадської забудови

Суспільні відносини, які входять до сфери правового регулювання відзначаються своєю різноманітністю. Існують відносини з обміну матеріальними і нематеріальними цінностями, управління соціальними процесами, забезпечення нормального розвитку процесів обміну цінностями та управління в суспільстві. Така різноманітність суспільних відносин, що підлягають правовому регулюванню, зумовлює появу та застосуванню різноманітних способів і методів юридичного впливу. Не є виключенням у цьому питанні й сфера житлової та громадської забудови.

У попередньому розділі роботи, розкривши особливості адміністративно-правового регулювання житлової та громадської забудови, не можна обійти увагою питання пов’язані із правовим режимом житлової та громадської забудови, і в першу чергу питання пов’язані із адміністративно-правовим режимом земель житлової та громадської забудови, оскільки останній має безпосередній вплив на регулювання відносин у сфері житлової та громадськоїзабудови.

Крім того, при розгляді питання пов’язаного із правовим режимом житлової та громадської забудови ми не можемо обійти досягнення земельно-правової науки.

Правовий режим земель у межах населених пунктів (міст, селищ і сіл) – це встановлений правовими нормами порядок, який визначає структуру та цільове призначення всіх земель, що становлять територію населеного пункту та окремих категорій в його межах, приналежність цих земель певним суб’єктам, розпорядження, управління та користування ними, права та обов’язки власників земельних ділянок та землекористувачів, компетенцію місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування в регулюванні земельних відносин, а також заходи юридичної відповідальності.

Головні завдання використання земель у межах населених пунктів полягають у розміщенні міст, селищ і сіл, забезпеченні їх подальшого функціонування та сталого розвитку. Цьому підпорядковані правові режими всіх категорій земель, які становлять територію населених пунктів. Із загальної єдності основного цільового призначення земель у межах населених пунктів, яке пов’язане з несільськогосподарським використанням земель, впливає і певна взаємозумовленість у правових режимах її складових. Так, загальним моментом, що характеризує зміст земельних правовідносин у населених пунктах, є зумовленість прав та обов’язків власників земельних ділянок і землекористувачів містобудівною документацією (генеральними планами, проектами детального планування та ін.).

Особливості правового режиму земель у межах населених пунктів визначаються наявністю містобудівних вимог як до організації всієї території, так і окремих її частин, розширенням компетенції органів місцевого самоврядування у сфері використання та охорони цих земель, взаємозв’язком та підпорядкованістю правового режиму всіх земель у межах території населених пунктів правовому режиму земель житлової та громадської забудови як домінуючої категорії [90, с. 279 ].

Таким чином, та чи інша сфера потребує різних підходів до правового регулювання суспільних відносин у її межах. Кожний підхід передбачає різне поєднання способів, методів і типів правового регулювання. Така специфіка правового регулювання певної сфери суспільних відносин за допомогою різних юридичних засобів у правовому середовищі отримала назву «правовий режим» [ 91, с. 257 258].

Правовий режим земель житлової та громадської забудови є предметом правового регулювання не тільки галузевих норм, але й інших норм права, в тому числі адміністративного права. Оскільки останні є регулятором впливу на певну сферу суспільних відносин за допомогою певного набору юридичних засобів, які забезпечують нормальне функціонування вказаної сфери.

Як підкреслює В. М. Шульга, знаходження у межах населених пунктів не тільки законодавчо виділеної в окрему категорію земель землі житлової та громадської забудови, яка відіграє визначальну роль, а й інших самостійних категорій, обумовлюють специфіку правового режиму земель, що становлять територію населених пунктів [91, с. 380 381]. Вчений зазначає, що складовою частиною земель житлової та громадської забудови є і деякі інші землі, у межах яких розташовані об’єкти загального користування, що відіграють важливу роль у забезпеченні життєдіяльності людей. До цих об’єктів, зокрема, належать: вулиці, провулки, дороги, площі, проїзди, майдани, набережні, пляжі, міські сади, парки, гідропарки, бульвари, кладовища, місця знаходження та утилізація відходів тощо. Вони мають особливу цінність, яка визначає суспільний інтерес. Він виражається у необхідності збереження їх цільового призначення та встановлені спеціального правового режиму. Тому регламентація відносин з приводу цих об’єктів притаманне публічно-правове регулювання, що полягає у встановленні певних обмежень, що стосується використання вказаних об’єктів [91, с. 387 388].

Необхідність правового режиму земель житлової та громадської забудови визначається насамперед їх значенням як для приватних, так і публічних інтересів. Як слушно у свій час відзначав відомий теоретик права С. С. Алексєєв, «не можна забувати найважливіших вимог, що ставляться до наукової термінології, її однозначності, суворої визначеності, ясності, стійкості, сумісності зі всім комплексом використовуваних у науці термінів. Збагачення понятійного апарату науки має відбуватися не за рахунок втрати точності термінів, оскільки втрачається скоординованість наукових понять» [92, с. 35–36 ].

Взагалі вияв сутності існування суспільних процесів неможливий без нормативно-правового регулювання. Звідси, правовий режим нерозривно пов’язаний з правом. Як тільки право розглядається у динаміці, у функціонуванні, так відразу ж воно розкривається новими істотними гранями і виникає необхідність багатопланового висвітлення правового регулювання таких його сторін, як механізм, спосіб, метод, тип регулювання і, нарешті, правовий режим [92, c. 184].

Поява даної категорії у правовій науці була зумовлена назрілою необхідністю більш глибокого дослідження та пізнання специфіки владного юридичного впливу на відповідні суспільні відносини з боку держави. Вивчення і ґрунтовне розроблення цього питання тісно пов’язані з удосконаленням адміністративно-правового регулювання суспільних відносин у сучасних соціально-економічних і політичних умовах [93, c. 12 ].

З цього приводу В. Я. Настюк та В. В. Бєлєвцева зазначають, що широке тлумачення є більш прийнятним для визначення правового режиму, оскільки воно охоплює і правовий статус суб’єктів відносин, і методи, що визначаються державою для підтримання нормальних, установлених законом правовідносин. Це тлумачення підкреслює правоохоронний характер режиму як явища перш за все, юридичного, що створює умови для забезпечення заданого стану об’єкта. На їх думку, подібна точка зору ближче за все до юридичної мети функціонування режиму як якоїсь сукупності правоустановлень. До того ж наявність режиму зумовлює систему заходів його забезпечення, яку може здійснювати лише суб’єкт, котрий має відповідні повноваження щодо застосування методів і засобів правового захисту встановлено го режиму [93, с. 15].

Як зазначає, Д. М. Бахрах, поняття правового режиму майже збігається з поняттям системи права, якщо воно розглядається в сенсі відносин громадян, організацій у зв’язку з певними об’єктами (режим власності, режим природних об’єктів, режим державної служби, прикордонний режим, митний режим та багато інших його видів) [94, c. 410].

Специфіка правового режиму земель житлової та громадської забудови, особливі умови їх використання та охорони зумовили необхідність більш детального дослідження проблем правового регулювання відносин, що виникають у процесі їх використання та охорони.

Землі України за основним цільовим призначенням поділяються на певні категорії, кожна із яких, згідно частини 2 ст. 18 ЗК України має особливий правовий режим. Ст. 19 ЗК України до такої категорії земель відносить землі житлової та громадської забудови. При цьому в науці земельного права під «категорією земель» розуміють групування земельних площ за якими-небудь стійкими ознаками, що у сукупності визначають їх правовий режим [95, с. 141].

На думку М. І. Матузова та О. В. Малька, категорія правового режиму земель може розглядатися в чотирьох аспектах:

1) правовий режим земель (загальний правовий режим);

2) правовий режим визначеної категорії земель (особливий правовий режим);

3) правовий режим видів земель визначеної категорії (спеціальний правовий режим);

4) правовий режим конкретної земельної ділянки або частини земельної ділянки (конкретний правовий режим) [96, с. 25].

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про землеустрій» цільове призначення земельної ділянки – це використання земельної ділянки за призначенням, визначеним на підставі документації із землеустрою у встановленому законодавством порядку.

Закон України «Про регулювання містобудівної діяльності» (ч. 1 ст. 2) вказує, що планування і забудова територій пов’язана із діяльністю державних органів, органів місцевого самоврядування, юридичних та фізичних осіб, яка передбачає встановлення режиму забудови територій, на яких передбачено провадження містобудівної діяльності.

Важливо зазначити, що свій вклад в рішення цього питання вніс і Земельний кодекс України. З огляду на те, що термін «режим» вживається в частині 1 ст. 2 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», але при цьому термін «особливий правовий режим» в частині 2 ст. 18 ЗК України, законодавчо не визначаються і є категорією доктринальною, вважаємо за доцільне розкрити визначення цих понять, оскільки перш ніж розглядати будь-яке правове явище видається необхідним визначити, що включається до термінів «режим», «правовий режим», «адміністративно-правовий режим», оскільки між ними існує діалектичний взаємозв’язок загального, особливого та одиничного (окремого), але, як відомо, основою методологічного підходу до розкриття будь-якого поняття є розкриття окремого через загальне.

Враховуючи це, слід коротко зупинитися на змісті, який вкладається у категорію «режим», оскільки дослідження конкретного питання практично в будь-якій галузі знань потребує перш за все визначення меж понятійного апарату, з яким необхідно працювати. Це особливо важливо для юридичної науки, де неточність у дефініціях може призвести до помилкових політико-правових висновків та хибного регулювання режимних правовідносин.

Аналіз спеціальної літератури свідчить, що серед вчених-правознаців відсутня єдина думка щодо визначення змісту досліджуваного поняття. Крім того, в наукових дослідженнях досить часто застосовують одночасно поняття «режим» і «правовий режим».

З’ясування характерних рис поняття «режим» ускладнено тим, що зміст, який вкладається у це поняття, в юридичній літературі розуміється неоднозначно. Тут, на нашу думку, спостерігається ситуація, коли один і той самий термін несе різне смислове навантаження залежно від деяких чинників (контексту роботи, особливостей авторського підходу до зазначеної проблематики тощо). Разом з тим у будь-якій галузі юридичної науки у зв’язку з поглибленням і розширенням знань відбуваються уточнення понять і визначень, а також перегляд сталої термінології [93, c. 8 – 9].

Термін «режим» в спеціальній літературі та наукових публікаціях свідчать, що він часто вживається і тлумачиться у декількох значеннях. За етимологією термін «режим» ( regimen) у буквальному перекладі з латинської означає управління [97, с. 55]. Проте, визначення цього поняття у довідковій літературі тлумачиться неоднозначно. Термін «режим» може вживатися у значеннях: точно встановлений розпорядок чого-небудь; умови діяльності, роботи, існування чого-небудь; державний лад, спосіб правління [98, с. 1005].

Не є виключенням у цьому питанні й доктринальні визначення науковців, де під режимом розуміються законність [99, c. 12 ], порядок

[100, c. 5], соціальний режим певного об’єкта або виду діяльності, закріплений правовими нормами і забезпечений сукупністю юридичних засобів [101, c. 258–259].

М. І. Краснов визначає дане поняття: «режим… – це порядок необхідної поведінки щодо землі як об’єкта права…[102, c. 8].. В іншій праці науковець визначає правовий режим як «певне теоретичне поняття, що узагальнює правову характеристику землі як об’єкта права та містить вказівку на коло найважливіших суспільних відносин, що виникають з приводу землі»

[103, c. 252].

А. Є. Наташев і Н. А. Стручков розглядають режим у вузькому та широкому розумінні. На їх думку «режим» у вузькому сенсі – це сукупність правил поведінки, а в широкому – вся система заходів, які використовуються для досягнення поставлених цілей [104, с. 63 ].

Крім усього іншого, саме існування суспільних явищ, що позначаються терміном «режим», їх значення у правовій дійсності свідчать про багатогранність, об’ємність права, а також про те, що ключове значення нормативності при характеристиці права зовсім не означає зведення всієї правової дійсності до однієї лише сукупності правових норм. Як тільки право розглядається у динаміці, у функціонуванні, так відразу ж воно розкривається новими істотними гранями і виникає необхідність багатопланового висвітлення правового регулювання таких його сторін, як механізм, спосіб, метод, тип регулювання і, нарешті, правовий режим. Так, С. С. Алексєєв у загальних рисах визначив правовий режим як порядок регулювання, виражений у комплексі правових засобів, що характеризують особливе поєднання взаємодіючих дозволів, заборон, а також позитивних зобов’язань, які створюють особливий напрям регулювання [105, c. 184 –185].

Крім поняття «режим» у філософії та галузевих юридичних науках, а саме: у теорії держави і права, конституційному праві, цивільному, трудовому, земельному, митному, адміністративному та інших галузях права вживається термін «правовий режим».

Слід зазначити, що поняття «правовой режим» не можна ототожнювати з поняттям «механізм правового регулювання», яке означає систему правових засобів, організованих найбільш послідовним образом у цілях подалання перепон, які стоять на шляху задоволення інтересів суб’єктів права. Якщо механізм правового регулювання – юридична категорія, що показує, як здійснюється правове регулювання, то правовий режим – в більшій мірі змістовна характеристика конкретних нормативних засобів, покликаних організувати окреслену сферу життєдіяльності людей. Правовий режим представляє собою специфічний механізм правового регулювання, його особливий порядок, направлений на конкретні види суб’єктів і об’єктів, «прив’язаних» не стільки до окремих ситуацій, скільки до більш широким загальнозначущим соціальним процесам (положенням), в рамках яких ці суб’єкти і об’єкти взаємодіють [96, с. 25].

На нашу думку, базовим для поняття правового режиму землі є категорія «правовий режим» – досить поширена як в спеціальній юридичній літературі, так і в нормативно-правових актах, зокрема в Земельному кодексі України [48].

В Конституції України вживаються такі поняття: «правовий режим власності», «правовий режим воєнного і надзвичайного стану, зон надзвичайної екологічної ситуації» та інші [3].

Правовий режим – дуже широке юридичне поняття. Воно означає, що діяльність і пов’язані з нею суспільні відносини врегульовані нормами права спеціального соціального призначення. Для їх виникнення, існування, розвитку, охорони використовується система юридичних засобів владного впливу (стимулювання, ліцензування, контролю, примусу, адміністрування та ін.). На думку російського вченого О. С. Родіонова, правовий режим можна визначити як сукупність юридичних засобів, які встановлюються і забезпечуються державою для врегулювання конкретних суспільних відносин шляхом встановлення одних і стимулювання інших сторін діяльності окремих суб’єктів права [106, с. 157 ].

На термін «режим» впливає галузева приналежність. Наприклад, представник науки цивільного права Р. Б. Шишка, аналізуючи правовий режим об’єктів права інтелектуальної власності, пропонує виокремити такі елементи правового режиму: порядок регулювання відповідних відносин, які виникають у результаті комплексу взаємопов’язаних правових засобів та правову форму, яка постійно розвивається і вдосконалюється відповідно до потреб суспільної практики. При цьому вчений зазначає, що правовий режим виявляється у встановленні чинним законодавством певного, заздалегідь визначеного стану об’єкта відносин, через що визначається й правове становище самих суб’єктів [107, с. 233 ].

Під правовим режимом галузі права О. Ф. Скакун розуміє особливий соціальний порядок, що закріплений нормами права даної галузі і визначається поєднанням правових засобів, які його забезпечують [108, с. 388].

Не є виключенням у цьому питання й земельна галузь. З огляду на тему дисертаційного дослідження, нашу думку, термін «правовой режим» отримав широке розповсюдження у сфері земельних відносин, оскільки на думку І. І. Євтихієва «для земельного права характерний не спосіб правового регулювання (договірний або одноособовий), не суб’єкт правовідносин, а той речовий об’єкт – земля, призначенням якої є максимальна продуктивність продуктів» [ 109, с. 102].

Дійсно, земельному праву характерні свої режими регулювання, які визначаються особливостями цієї галузі права, її цілями, функціями, задачами, це також відноситься й до інших галузей права, водночас нас цікавить інтерес подальшого дослідження адміністративно-правового режиму земель житлової та громадської забудови.

Нарешті, встановлення правових режимів може бути орієнтовано на вирішення проблем як позитивного, так і негативного характеру. У першому випадку вони сприяють ефективності функціонування державних структур у їх управлінському впливу на множинні соціальні процеси. У другому випадку вони покликані попереджають розвиток негативних тенденцій у тих або інших сферах державного управління [ 110, с. 8, 111, с. 80 – 84].

У сучасній українській земельно-правовій науці дослідження правового режиму земель України набуло значного поширення. Переважна більшість наукових розробок стосується правового режиму земель як галузевого та особливостей правового режиму земель сільськогосподарського призначення. Однак останнім часом з’явилося чимало робіт, в основному – дисертаційних, в яких акцент зроблено на дослідження проблем правового режиму окреслених категорій та субкатегорій земель [112, с. 112].

Вперше питання про правовий земельний режим був досліджений

І. І. Євтихієвим ще в двадцятих роках минулого століття. Під земельним режимом дослідник розумів статус прав і обов’язків органів земельного управління по відношенню до даної категорії земель, тобто виконання органами земельного управління основних функцій, таких як адміністративна, юрисдикційна і нормативна [113, с. 1].

Схожої думки дотримується й інші науковці «вся відмінність в характері й призначенні цих об’єктів відображаються лише на сукупності прав і обов’язків окремих державних органів, їм підконтрольних, тобто на правовому режимі відповідних видів державного майна» [114, с. 352].

В подальшому інший російський вчений Б. В. Єрофєєв писав, що з юридичної точки зору правовий режим земель є сукупністю вимог, виражених у правових нормах, котрі встановлюють цільове призначення земель та їх окремих видів, порядок управління ними [115 с. 41]. У свою чергу, розглядаючи проблему правового режиму земель Г. О. Аксеньонок указував на те, що правовий режим у кажному окремому випадку визначався залежно від господарського призначення землі та цілей її використання. Він зазначав, що при трактуванні правового режиму будь-якої категорії земель потрібно дати визначення цих земель як суб’єкта земельних відносин; визначити коло землекористувачів цих земель, встановити їх права та обов’язки; виявити порядок державного управління цими землями, а також вказати на форми та заходи відповідальності, встановлені законом [116, с. 345].

Варто звернути увагу, що в радянській юридичній літературі визначення правового режиму державного земельного фонду було запропоноване

М. І. Красновим, який підкреслював, що під правовим режимом державного земельного фонду слід розуміти встановлений нормами порядок можливої або необхідної поведінки людей щодо землі як до об’єкта права виключної власності держави, державного управління земельним фондом, права землекористування і правової охорони, спрямований на забезпечення її раціонального використання [117, с. 345].

Пізніше О. І. Красов визначив правовий режим земель як «визначену в законодавстві наявність права власності, інших прав на земельні ділянки, управління використанням і охороною земель, заходів з охорони земель, виражених в правах і обов’язках осіб, використовуючих земельні ділянки, шляхом встановлення основного цільового призначення земель, зонування, обмеження прав» [118, с. 40].

В. К. Гуревський зазначає, що «під правовим режимом земель прийнято вважати встановлені правовими нормами порядок та умови використання за цільовим призначенням земель всіх категорій, забезпечення та охорону прав власників землі і землекористувачів, здійснення державного управління земельними ресурсами, контролю за раціональним використанням землі і додержанням земельного законодавства, ведення державного земельного кадастру, проведення землеустрою, моніторингу землі, справляння плати за землю і застосування юридичної відповідальності за порушення земельного законодавства [119, с. 65].

Академік В. І. Семчик вважає, що «під правовим режимом розуміються як встановлені правовими нормами права власності і користування земельними ділянками, так і порядок та умови їх набуття у власність чи користування, зміна і припинення права власності, порядок та умови користування у відповідності з цільовим призначенням, правової охорони земель і відповідальності за порушення земельних прав і земельного законодавства» [120, с. 72].

Як зазначала Н. І. Титова, для поняття змісту правового режиму, важливий не лише особливий порядок правового регулювання, а й його наслідки. Правовий режим земель, вважала вчена, є наслідком правового регулювання суспільних земельних відносин на основі врахування природних і соціальних особливостей земель як їхнього об’єкта, що забезпечує інтереси суб’єктів цих відносин та спеціальний порядок використання цих земель

[121, с. 65].

На нашу думку слушною є думка представника науки адміністративного права І. Б. Мачуської, яка досліджуючи адміністративно-правові режими окремих категорій земель, в залежності від особливостей публічного управління, використання, розпорядження, функцій які вони виконують, здійснила поділ правових режимів земель на: загальний адміністративно-правовий режим, спеціальний адміністративно-правовий режим, адміністративно-правовий режим земель сільськогосподарського призначення та особливий адміністративно-правовий режим земель [122, с. 7].

Серед сучасних науковців, які безпосередньо досліджували питання правового регулювання використання земель житлової та громадської забудови, слід звернути увагу на дослідження Є. О. Іванової, яка сформулювала поняття правового режиму земель житлової та громадської забудови у містах як системи правових норм, що регулюють земельні відносини, які виникають, здійснюються, змінюються і припиняються в сфері приналежності, управління, використання та охорони земель в межах території міст при розміщенні житлової та громадської забудови, а також інших об’єктів загального користування та визначають права та обов’язки суб’єктів прав на землю з метою забезпечення сприятливого середовища для життєдіяльності населення та сталого розвитку міст [45, c. 3 ].

Аналіз земельного законодавства дає підстави зазначити, що на правовий режим земельних ділянок впливає склад та цільове призначення земель. Правовий режим земельних ділянок земель житлової та громадської забудови знаходиться у прямій залежності від: містобудівної та проектної документації; генерального плану населеного пункту; плану території; замовників – фізичних або юридичних осіб, які мають намір щодо забудови території (однієї чи декількох земельних ділянок); інженерно-транспортної інфраструктура, що знаходиться на земельній ділянці; плану зонування території і об’єктів нерухомості, які на них знаходяться.

На правовий режим земельних ділянок також робить вплив наявність обмеження прав на землю, існування публічних і приватних сервітутів. Використання поняття «правовой режим земельної ділянки» відповідно до конкретної земельної ділянки свідчить перш за все, окреслення прав і обов’язків суб’єкта, який використовує цю ділянку. Як видно із змісту поняття «правовой режим земельної ділянки», це поняття різниться від змісту понять «правовой режим земель» і «правовой режим категорії земель». Оскільки перше дає загальне розуміння, застосоване до всіх земель, друге дозволяє отримати уявлення про особливості, властиві тій або іншій категорії земель в цілому, а «правовой режим земельної ділянки», у свою чергу, розкриває характерні риси, мають суттєве значення для конкретної земельної ділянки [123, с. 15 ].

У свою чергу українські вчені А. М. Мірошниченко та Р. І. Марусенко зазначають, що «кожна із передбачених у ч.1 ст. 19 ЗК України категорія земель має особливий правовий режим». Науковці під правовим режимом земель визначають встановлений правовими нормами порядок поведінки по відношенню до цих земель [124, с. 91 – 93].

Базовим для поняття правового режим у земель житлової та громадської забудови є категорія «правовий режим» – досить поширена як в спеціальній юридичній літературі, так і в нормативно-правових актах. Зокрема, Є. О. Іванова та І. І. Каракаш у підручнику з земельного права посилаються на правовий режим земель житлової та громадської забудови і розглядають їх через їх склад, та правові вимоги використання [125, с. 311–315].

Таким чином, здебільшого вчені визначають правовий режим земель житлової та громадської забудови як особливий порядок використання та правового регулювання. У той же час, при характеристиці правового режиму земель житлової та громадської забудови необхідно врахувати ряд особливостей.

По-перше, землі житлової та громадської забудови віднесені до глави 6 ЗК України, норми статей якої передбачають: визначення земель житлової та громадської забудови; використання земель житлової та громадської
забудови; повноваження органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування щодо земельних ділянок для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і гаражного будівництва; повноваження органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування щодо земельних ділянок житлово-будівельних (житлових) і гаражно-будівельних кооперативів; земельні ділянки багатоквартирних жилих будинків.

Для віднесення земельної ділянки до земель житлової та громадської забудови закон передбачає дві умови:

  1. земельна ділянка має бути розташована в межах населеного пункту;

2) вона повинна використовуватися для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об’єктів загального користування. Вичерпного переліку «об’єктів загального користування» чинне земельне законодавство не визначає.

Поняття «межі населених пунктів» визначається в частині 1 ст. 173 ЗК України, згідно якого межа району, села, селища, міста, району у місті – це умовна замкнена лінія на поверхні землі, що відокремлює територію
району, села, селища, міста, району у місті від інших територій.

Частиною 2 ст. 173 ЗК України межі району, села, селища, міста, району у місті встановлюються і змінюються за проектами землеустрою, які розробляються відповідно до техніко-економічного обґрунтування їх розвитку, генеральних планів населених пунктів [48].

Проекти землеустрою щодо встановлення та зміни меж адміністративних утворень ст. 186 ЗК України, яка регламентує порядок розгляду і затвердження землевпорядної документації, окремо не передбачені. Окремі положення щодо проектів землеустрою з встановлення (зміни) меж адміністративно-територіальних утворень передбачені нормами ст. 46 Закону України «Про землеустрій» [126].

Особливості проектів землеустрою щодо впорядкування території населених пунктів передбачені нормами ст. 53 Закону України «Про землеустрій», згідно якої проекти землеустрою щодо впорядкування території населених пунктів складаються на основі затверджених у встановленому законодавством порядку генеральних планів населених пунктів або можуть розроблятись окремою їх частиною. Проекти землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів підлягають погодженню в порядку погодження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та затверджуються сільськими, селищними, міськими радами.

Документація із землеустрою щодо встановлення меж житлової та
громадської забудови розробляється у складі генерального плану
населеного пункту, проектів розподілу територій і є основою для
встановлення меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) (ст. 55).

Відповідно до частини 1 ст. 133 Конституції України систему адміністративно-територіального устрою України складають: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села.

Одним із негативних чинників, що стримує завершення робіт із встановлення меж населених пунктів є відсутність або застарілість генеральних планів, схем планування територій, планів зонування територій і детальних планів території. Відсутність зазначеної документації породжує проблему невизначеності територіальної основи місцевого самоврядування, призводить до зростання суперечностей, як у відносинах між органами державної влади та органами місцевого самоврядування, так і в стосунках між місцевим самоврядуванням, що веде до неможливості здійснення ефективної діяльності на рівні громади. Врегулювання цієї проблеми дозволяє прискорити завершення встановлення меж населених пунктів в найближчому майбутньому, що сприятиме чіткому обліку земель, формування Державного земельного кадастру, а також надасть поштовх розвитку територіальних громад.

Законом України «Про внесення змін до Земельного кодексу України та інших законів України щодо проведення робіт із землеустрою, пов’язаних із встановленням і зміною меж сіл, селищ, міст, районів» від 21 червня 2012 р. [127], внесено зміни до Земельного кодексу України та Законів України «Про землеустрій», «Про державну експертизу землевпорядної документації, якими: визначено склад та основні вимоги щодо розроблення, погодження та затвердження проектів землеустрою щодо встановлення (зміни) меж адміністративно-територіальних одиниць; передано районним радам повноваження щодо затвердження меж сіл та селищ, які входять до складу території району; визначено процедуру врегулювання спірних питань при погодженні проектів; встановлено можливість встановлення існуючих меж населених пунктів (без їх зміни) за відсутності генеральних планів населених пунктів.

Наведене свідчить про особливості розгляду та затвердження проектів землеустрою щодо встановлення і зміни меж адміністративно-територіальних утворень регулюється різними правовими актами, які мають безпосереднє відношення до земель житлової та громадської забудови.

Не випадково науковці зазначають, що встановлення і зміни меж адміністративно-територіальних утворень в майбутньому можуть бути передбачені законом «Про адміністративно-територіальний устрій»

[124, c. 386; 128 ].

По-друге, специфічною особливістю правового режиму земель населених пунктів є те, що їх використання підпорядковане містобудівним цілям. Всі землі в межах населених пунктів використовуються виключно відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням державних стандартів і норм, регіональних та місцевих правил забудови. Проте, у деяких положеннях Державних будівельних норм, що визначають склад та зміст генеральних планів населених пунктів – ДБН Б.1-3-97, є розбіжності в трактуванні статусу територій, що прилягають до міст, а саме: використано поняття «території спільних інтересів органів місцевого самоврядування», «території спільних інтересів територіальних громад». Одночасно вживається термін «приміська зона» як «територія спільних інтересів відповідних територіальних громад» [129].

У складі текстових і графічних матеріалів Генеральної схеми планування території України, яка затверджена відповідним законом, використано поняття «приміська зона».

Ґрунтовне дослідження правового режиму приміських зон здійснив у дисертаційному дослідженні А. І.  Ріпенко, який зазначає, що окремі приписи щодо правого режиму приміських зон збереглись у розпорошених актах (переважно підзаконних) діючого законодавства України. Так, п.1.6 ДБН 360-92 передбачено виділення «приміських зон багатофункціонального призначення», п.1.2 ДБН Б.1-3-97 згадане встановлення «територій спільних інтересів» відповідних територіальних громад («приміських територій»). ДБН Б.2.4-2-94 згадує про існування «приміських зон». При цьому всі названі акти виходять із того, що планувальна документація щодо встановлення приміських зон має затверджуватися відповідними міськими радами. Втім, ці положення підзаконних актів не забезпечені нормами закону, який надавав би міськрадам повноваження затверджувати планувальну документацію, дія якої поширювалася б за межі міста. «Режим приміської зони» згаданий у п.7 ч. 3 ст. 25 Закону України «Про столицю України – місто-герой Київ», втім, дане положення не встановлює регулювання і є декларативним. В результаті планування у відповідних схемах та генеральних планах територій приміських зон на даний час не має практично ніякого юридичного значення

[130, с. 79 – 83 ].

На нашу думку, встановлення меж усіх населених пунктів є не тільки вирішенням правових питань, але й економічних. Так, за даними професора

В. Нудельмана: «У сучасній Європі в бюджетах місцевого самоврядування доходи від землі становлять до 60%, в Японії – до 70%. У 1912 році в доходній частині бюджетів земств України збори з земель і лісів дорівнювали 45–46%, в сучасній Україні – тільки 12%» [131, с. 84 ].

Щодо належності до «земель житлової та громадської забудови, громадських будівель і споруд, інших об’єктів загального користування», слід розуміти, що до даної категорії земель належать і ділянки, що не використовуються, але призначені для вказаних потреб. Встановлення категорії земель може здійснюватися на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об’єктів природоохоронного та історико-культурного призначення (ст. 20 ЗК України).

По-третє, проблемним питанням використання земель громадської забудови є розміщення на них громадських будівель і споруд, інших об’єктів загального користування. Слід зазначити, що вичерпного переліку «об’єктів загального користування» законодавство не визначає. Таким проблемним питанням ми вважаємо тимчасові архітектурні форми, або МАФи, що відіграють важливу роль в підприємницькій діяльності малого бізнесу – це, не тільки робочі місця, але й сплата податків, зручність для громадян купівлі певних продуктів харчування тощо.

Мала архітектурна форма – це елемент декоративного чи іншого оснащення об’єкта благоустрою [132]. Проте, з їх розміщенням та експлуатацією пов’язана низка існуючих в Україні проблем: складність оформлення дозвільної документації, спірність розміщення цих споруд у певних місцях (на земельних ділянках в межах населених пунктів), конфлікти щодо примусового демонтажу тимчасових споруд тощо. Наприклад, тільки в Києві нараховувалося близько 15 тисяч МАФів. Близько 3 тисяч власників МАФів, розміщених на території Києва, подали заявки на оплату пайової участі в розвитку соціальної та інженерної інфраструктури міста. Очікується, що бюджет міста поповниться на 60 млн гривень [133].

У той же час значна кількість МАФів, розміщених на території Києва, як і інших містах, встановлені із порушенням норм містобудівної документації тощо.

Закон України «Про регулювання містобудівної діяльності» визначає поняття малої архітектурної форми як невеликої споруди декоративного, допоміжного чи іншого призначення, що використовується для покращення естетичного вигляду громадських місць і міських об’єктів, організації простору та доповнює композицію будинків, будівель, їх комплексів. Тимчасові споруди для провадження підприємницької діяльності було визначено як одноповерхові споруди, що виготовляються з полегшених конструкцій з урахуванням основних вимог до споруд, визначених технічним регламентом будівельних виробів, будівель і споруд, і встановлюється тимчасово, без улаштування фундаменту [29]. Щодо провадження такої підприємницької діяльності, то статтею 4 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» передбачено, що розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності здійснюється в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади з питань будівництва, містобудування та архітектури.

У свою чергу Порядок розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, затверджено наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства від 21 жовтня 2011 р. № 244 [134].

З огляду на вищевикладене, вирішення окресленої проблеми неможливе за допомогою ринкових механізмів або чинних регуляторних актів і потребує негайного правового врегулювання органами місцевого самоврядування з метою реалізації прав підприємців на ведення підприємницької діяльності.

На нашу думку, з метою усунення негативних впливив доцільно поліпшити якість законодавчої та нормативної бази, що регулює порядок розміщення тимчасових споруд на земельних ділянках громадської забудови та забезпечити неухильне виконання законодавчих та інших нормативно-правових актів у цій сфері. Тому, органам місцевого самоврядування доцільно було б самостійно врегулювати проблемні питання шляхом прийняття регуляторного акта, який би відповідав принципам державної регуляторної політики, а саме: доцільності, адекватності, ефективності, прозорості, передбачуваності.

Реалізація такого регуляторного акта повинна здійснюватись шляхом запровадження правових заходів. Такими заходами є:

  • прийняття нормативно-правового акта, який в рамках чинного законодавства дасть можливість спростити, удосконалити, розробити єдиний порядок та встановити єдині правила розміщення та функціонування тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності на земельних ділянках громадської забудови;
  • удосконалення організаційної структури управління;
  • забезпечення раціонального використання та охорони земель житлової та громадської забудови;
  • надання органами місцевого самоврядування фізичним та юридичним особам якісних адміністративних послуг;
  • здійснення публічного контролю;
  • застосування адміністративних стягнень.

Узагальнючи наукові погляди щодо визначення складу, вимог та правового регулювання земель житлової та громадської забудови, зазначимо,

що адміністративно-правовому режиму земель житлової та громадської забудови властиві наступні ознаки:

1) встановлюються законодавством і забезпечується державою з метою задоволення інтересів фізичних та юридичних осіб;

2) має специфічний спосіб регламентування суспільних відносин;

3) представляє собою особливий порядок правового регулювання, державного управління, використання та охорони;

4) встановлює заходи державного примусу.

Крім правових режимів земель та наукових підходів до їх визначення представниками науки земельного права, як нами уже зазначалося, в науці адміністративного права теж існують різноманітні концепції адміністративно-правових режимів. Крім суджень з цього приводу І. Б. Мачуської, існують наукові підходи, згідно з якими сутність адміністративно-правових режимів складаються з комплексу державно-управлінських та організаційно-правових засобів, котрі істотно відрізняються від тих, які застосовуються органами державної влади в нормальних (звичайних) умовах функціонування, тобто адміністративно-правові режими є особливим (специфічним) порядком функціонування суб’єктів, спрямованим на подолання негативних явищ у тій чи іншій сфері державного управління, що базується на чинних нормах адміністративного права [135, с. 467].

Проведений аналіз спеціальної літератури дає підстави констатувати, що по-перше, серед вчених-правознавців не має одностайності щодо визначення правової природи адміністративно-правового режиму, по-друге, спостерігається традиційний для радянського адміністративного права погляд на правову природу адміністративно-правових режимів традиційно пов’язаних з «надзвичайним станом» і до цього часу зберігається у сучасному адміністративному праві.

На думку О. В. Дьяченка, «адміністративно-правовий режим – це певне поєднання адміністративно-правових засобів регулювання, що виявляється в централізованому порядку, імперативному методі правового впливу та юридичній нерівності суб’єктів правовідносин» [136, с. 268].

У свою чергу російський науковець І. С. Розанов характеризує адміністративно-правовий режим як установлену в законодавчому порядку сукупність правил діяльності, дій або поведінки громадян та юридичних осіб, як порядок реалізації ними своїх прав у певних умовах (ситуаціях) забезпечення і підтримання суверенітету й оборони держави, інтересів безпеки й охорони громадського порядку спеціально створеними для цієї мети службами державного управління [137, с. 85].

Білоруські науковці визначають адміністративно-правовий режим як особливий вид державного регулювання, в ході якого створюється і використовується відповідна комбінація юридичних, організаційних та інших засобів для забезпечення визначеного державного стану. Звідси, призначення адміністративно-правових режимів – це регулювання особливого державного стану за допомогою системи спеціальних засобів [138, с. 296 – 297]. Проте, російський науковець Ю. О. Тихомиров, характеризує такий підхід як статичний, вказує, що тут не виявляється специфіка адміністративно-правових режимів, оскільки вони начебто зливаються в загальне русло регулювання, у рамках якого створюється й використовується певна комбінація юридичних, організаційних та інших засобів для забезпечення того чи іншого державного стану [139, с. 400]. Вчений розробив класифікацію, яка базується на меті застосування того чи іншого адміністративно-правового режиму і виділяє: адміністративно-правові режими забезпечення стабільності держави; адміністративно-правові режими, що мають забезпечувати функції управління і сфери діяльності (податковий, санітарний тощо); адміністративно-правові режими для громадян (реалізації прав громадян на охорону здоров’я, оплати праці, охорону праці і техніку безпеки, права на підприємницьку діяльність тощо); обліково-легалізаційні режими (державна регістрація фізичних і юридичних осіб, реєстрація правочинів з нерухомістю, реєстрація зброї, ліцензування підприємницької діяльності); адміністративно-функціональні режими [139, с. 404 – 440].

Отже, у сучасній юридичній науці поняття «правовий режим» частіше розглядається як одна із найважливіших категорій юрисдикції, який встановлюється і забезпечується силою держави для регулювання конкретних суспільних відносин. Невипадково, ст. 19 «Категорії земель» Земельного кодексу України поділяє землі України за основним цільовим призначенням на певні категорії земель, складовою яких є землі житлової та громадської забудови.

Узагальнивши погляди вищеназваних науковців стосовно природи правового режиму, можна висловити думку, що правовий режим являє собою складне, багатогранне правове явище, яке тісно пов’язане з суспільними відносинами у сфері використання та охорони земель житлової та громадської забудови. Сутність цих відносин полягає в особливій соціальній значимості землі, як основного національного багатства, що перебуває під особливою охороною держави.

Цей правовий режим закріплений у законодавстві, має специфічну мету та завдання, обов’язки і відповідальність, систему правового впливу, яка полягає у специфіці прийомів регулювання та його механізму [140, с. 56].

Наведене свідчить про тісний зв’язок норм земельного права з адміністративним. Як стверджує В. К. Гуревський, у земельному праві окремі елементи адміністративної підпорядкованості дістають вияв під час вирішення питань, пов’язаних з порядком набуття і припиненням права власності на земельну ділянку і права користування нею, з правами й обов’язками землевласників та землекористувачів, зі встановленням правового режиму різних категорій земель тощо. Однак при цьому функції і компетенція органів державної влади і місцевого самоврядування, які здійснюють регулювання земельних відносин, обмежені нормами земельного законодавства [ 141, с.18].

До числа основних елементів адміністративно-правового режиму належать:

1) метод правового регулювання, який у адміністративному праві ґрунтується на централізованому засобі та імперативному типі регулювання й виражається в юридичній нерівності суб’єктів правовідносин;

2) особливі адміністративно-правові засоби встановлення та форми виникнення прав і обов’язків, способів юридичного впливу, захисту прав, процедурно-процесуальні форми тощо, до яких слід віднести акти, скарги, службову або функціональну підпорядкованість, контроль або нагляд, адміністративний примус, протоколи, постанови, клопотання, адміністративну відповідальність та ін.;

3) принципи, загальні положення адміністративного права, такі як участь громадян в управлінні державними справами, забезпечення та захист прав і свобод людини, інтересів держави; здійснення органами влади своїх повноважень у межах, установлених Конституцією та відповідно до законів України; підзвітність, підконтрольність, відповідальність органів виконавчої влади та їх посадових осіб перед суспільством за свою діяльність тощо;

4) особливість адміністративного законодавства, яке характеризується наявністю великої кількості правових норм, що регулюють значний обсяг різноманітних соціальних відносин, пов’язаних із державним управлінням;

5) встановлення поряд із загальногалузевим правовим режимом внутрішньогалузевих правових режимів: режиму секретності, митного режиму, режиму державного кордону, режиму вільних економічних зон, режиму здійснення певних видів підприємницької діяльності, паспортного режиму та ін. [136, с. 268 – 269].

Своєрідність адміністративно-правового режиму земель житлової та громадської забудови виявляється в особливому порядку визначення, використання й охорони, формування змісту прав і обов’язків учасників адміністративно-правових відносин та їх здійснення, наявності специфічних санкцій, особливих засобах їх реалізації, а також у дії єдиних принципів, загальних положень, які поширюються на дану сукупність правових норм

[142, c. 80 ].

Що стосується практичної сторони правового режиму, то у ньому діє особливий юридичний порядок, характерний для кожної галузі права окремо.

Правовий режим галузі права є сукупністю юридичних засобів регулювання – галузевим юридичним інструментарієм, – опосередкованих галузевим методом правової дії, яка базується на принципах, специфічних для даної галузі [143, с. 203 ].

Наприклад, ст. 3 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» включає:

1) управління у сфері благоустрою населених пунктів;

2) визначення суб’єктів та об’єктів у сфері благоустрою населених пунктів;
3) організацію благоустрою населених пунктів;

4) стандартизацію і нормування у сфері благоустрою населених пунктів;
5) фінансове забезпечення благоустрою населених пунктів;
6) здійснення державного, самоврядного і громадського контролю у сфері благоустрою населених пунктів;

7) встановлення відповідальності за порушення законодавства у сфері благоустрою населених пунктів.

Адміністративно-правовий режим земель житлової та громадської забудови ґрунтується на засобах правового регулювання. Особливість правового режиму цієї категорії земель полягає у віднесенні до них у межах населених пунктів земельних ділянок, використовуваних для розміщення об’єктів житлової та громадської забудови та громадських будівель комунально-побутового і соціально-культурного призначення, домінуванні в них заборон, розпоряджень та загальнообов’язкових приписів [144, с. 67].

На основі опрацьованих наукових позицій можна визначити ознаки адміністративно-правового режиму земель житлової та громадської забудови, що підкреслюють його особливість у порівнянні з іншими правовими режимами:

– забезпеченні публічних та приватних інтересів правового режиму цієї категорії земель;

– реалізації конституційних прав громадян та юридичних осіб у галузі земельних відносин та їх захисті;

– має комплексний характер, містить норми різних галузей права і діє на всій території України [145, с. 37].

Таким чином, адміністративно-правовий режим земель житлової та громадської забудови пов’язаний із комплексом соціально-економічних, організаційно-правових та екологічних заходів що здійснюються на території населеного пункту з метою їх раціонального використання й охорони, що у свою чергу зумовлює здійснення контролю, встановлення та застосування юридичної відповідальності за порушення законодавства у сфері благоустрою населених пунктів.

Узагальнюючи наведене видається, що під адміністративно-правовим режимом житлової та громадської забудови слід розуміти встановлений нормами законодавства особливий порядок державного управління, який полягає в дотриманні суб’єктами правовідносин державних стандартів та норм містобудівної документації, регіональних та місцевих правил забудови, та застосуванні уповноваженими державними органами та їх посадовими особами до винних осіб заходів державного примусу.

.

РОЗДІЛ II

АДМІНІСТРАТИВНОПРАВОВИЙ СТАТУС ОРГАНІВ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ У СФЕРІ ЖИТЛОВОЇ ТА ГРОМАДСЬКОЇ ЗАБУДОВИ

2.1. Система органів державного управління у сфері житлової та громадської забудови

Основою управління будь-якою системою є правильна організація її структури. З часу незалежності української держави триває процес реформування адміністративно-державного управління системи її органів. На протязі всього цього періоду відбувається пошук оптимальної системи органів державного управління. У сьогоднішніх умовах реформування системи органів державного управління має будуватись на наукових основах, враховуючи цілий ряд суб’єктивних та об’єктивних факторів. У першу чергу це пов’язано зі становленням української державності. Невипадково увесь цей час відбувається постійний процес пошуку оптимальної системи державного управління [146, с. 225].

Не зважаючи на те, що питання юридичної реалізації публічної політичної влади, організації і здійснення державного управління досліджувалися у працях багатьох вітчизняних вчених, але як нашу думку, праці В. Б. Авер’янова у цьому списку є найбільш виразними [147, c. 11–17].

Проте, питання дефініції державного управління в науці адміністративного права й досі є дискусійним.

Поняття державного управління у сфері житлової та громадської забудови є похідним від поняття державного управління в цілому. Під останнім розуміють певний вид діяльності органів держави, що має виконавчий і розпорядчий характер, полягає в організуючому впливі на суспільні відносини шляхом застосування державно-владних повноважень [148, с. 119 –120].

Не зважаючи на невизначеність поняття державного управління, слід констатувати, що практична реалізація функцій держави здійснюється через систему органів ввиконавчої влади.

Систему суб’єктів державного управління у сфері житлової та громадської забудови в країні складають органи законодавчої, виконавчої влади та органи місцевого самоврядування. З метою забезпечення реформування системи державного управління в Україні, створення умов для побудови відповідно до Конституції України демократичної, соціальної правової держави, утвердження і забезпечення прав людини і громадянина, 28 липня 1998 р. Указом Президента України було впроваджено Концепцію адміністративної реформи в Україні [149].

Крім того, відповідно до Розділу VII цього Указу державне управління – це вид діяльності держави, що полягає у здійсненні нею управлінського, тобто організуючого впливу на ті сфери і галузі суспільного життя, які вимагають певного втручання держави шляхом використання повноважень виконавчої влади; в той же час державне управління здійснюється і за межами функціонування виконавчої влади, наприклад, на рівні державних підприємств, установ і організацій.

Метою адміністративної реформи повинно стати поетапне створення такої системи державного управління, що забезпечить становлення України як високо розвинутої, правової, цивілізованої європейської держави з високим рівнем життя, соціальної стабільності, культури та демократії, дозволить їй стати впливовим чинником у світі та Європі. Її метою також є формування системи державного управління, яка стане близькою до потреб і запитів людей, а головним пріоритетом її діяльності буде служіння народові, національним інтересам. Створена система державного управління повинна бути підконтрольною народові, прозорою, побудованою на наукових принципах і ефективною. Започаткований процес реорганізації системи державного управління і на сьогодні не є завершеним. При цьому часті зміни в системі державного управління не завжди приводять до покращення діяльності самих органів, а отже інтересам суспільства. Новим етапом адміністративної реформи став Указ Президент України від 9 грудня 2010 р. №1085 «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» [39]. Проте, й після цього Указу, в системі центральних органів виконавчої влади відбулися подальші зміни, які торкнулися державного управління житлової та громадської забудови.

Таким чином, сучасна система державного управління перебуває у стані постійної трансформації, тому проблема реформування її механізмів привертає увагу великої кількості долідників. А тому формування в Україні правової, демократичної держави визначається як одне з головних завдань переосмислення ролі й місця виконавчої влади у системі органів державної влади, пошуку конструктивної моделі виконавчої влади з використанням зарубіжного та національного історичного досвіду [150, c. 59].

Діяльність органів державного управління у сфері житлової та громадської забудови здійснюється на основі норм права і має юридичні наслідки. Правова природа державного регулювання проявляється і в тому, що уповноважені державою органи, їх посадові особи при здійсненні державного регулювання діють у межах, визначених нормативно-правовими актами, на підставі норм права і у відповідності з ними. Тобто, такий вид управлінської діяльності здійснюється у визначених державою правових межах, чинними нормами права і завжди має певні юридичні наслідки. Це свідчить про те, що в основі його виникнення й у процесі здійснення лежать правові засади. Вони проявляються і характеризуються низкою ознак. Такими ознаками, насамперед, є те, що така діяльність здійснюється уповноваженими державними органами і закріплюється в нормах, які визначають їх діяльність і повноваження

[151, с. 105].

До таких органів ст. 6 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» відносить ВРУ, КМУ, ВР АРК, РМ АРК , центральниий орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань державного архітектурно-будівельного контролю, інші уповноважені органи містобудування та архітектури, місцеві державні адміністрацї, органи місцевого самоврядування.

Аналіз законодавчого та нормативно-правового регулювання в указаній сфері дає підстави констатувати, що на сьогодні, такими органами є Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України, Державна архітектурно-будівельна інспекція України та Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру. Крім цих органів, певні повноваження у сфері містобудування та архітектури покладено на місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування.

Однак, державою на органи публічного управління у досліджуваній сфері покладені різні завдання щодо державного регулювання. Наприклад, згідно ст. 7 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» управління у сфері містобудівної діяльності здійснюється шляхом:

1) планування територій на державному, регіональному та місцевому рівнях;

2) моніторингу стану розроблення та реалізації містобудівної
документації на всіх рівнях;

3) визначення державних інтересів для їх врахування під час
розроблення містобудівної документації;

4) проведення ліцензування і професійної атестації;
5) розроблення і затвердження будівельних норм, державних
стандартів і правил, запровадження одночасної дії міжнародних кодів та стандартів;

6) контролю за дотриманням законодавства у сфері містобудівної діяльності, вимог будівельних норм, державних стандартів і правил, положень містобудівної документації всіх рівнів, вихідних даних для проектування об’єктів містобудування, проектної документації.

З метою з’ясування впливу управлінських відносин на сферу житлової та громадської забудови, здійснимо правовий аналіз діяльності органів державного управління у цій сфері суспільних відносин.

Відповідно до ст. 75 Конституції України єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України. Варто зауважити, що правова природа повноважень ВРУ, її статус від повноважень і статусу інших рад. Серед широких повноважень ВРУ слід звернути увагу на повноваження цього органу у встановленні та зміні меж районів і міст, що має безпосереднє відношення до житлової та громадської забудови.

Повноваження Верховної Ради України щодо встановлення, зміни меж районів і міст регулюється пунктом «г» ст. 6 ЗК України, яка не в повній мірі розкриває повноваження цього органу в частині встановлення, зміни меж районів і міст, тому звернемося до інших нормативно-правових актів у цій сфері.

Згідно пункту 29 частини 1 ст. 85 Конституції України до повноважень ВРУ віднесено утворення і ліквідація районів, встановлення і зміна меж районів і міст, віднесення населених пунктів до категорії міст, найменування і перейменування населених пунктів і районів. Проте, відповідно до Рішення Конституційного суду України у справі про адміністративно-територіальний устрій від 13 липня 2001 р. №11-рп/2001 [152], ці питання повинні вирішуватися органами місцевого самоврядування. У своєму Рішенні КС України посилається на положення пункту 41 частини першої статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», відповідно до якого до компетенції сільських, селищних, міських рад належить прийняття рішень з питань адміністративно-територіального устрою, треба розуміти так, що вирішення цих питань не віднесено виключно до повноважень державних органів і може здійснюватися сільськими, селищними, міськими радами в межах і порядку, визначених цим та іншими законами України.

У той же час, межі таких повноважень міських рад, зокрема щодо утворення і ліквідації районів у місті Києві, чітко не визначені і не віднесені до компетенції будь-яких інших органів. Ці питання, виходячи із спеціального конституційно-правового статусу міста Києва як столиці України, може вирішувати Київська міська рада.

За відсутності спеціального закону, який би врегулював ці питання, на протязі тривалого часу порядок встановлення і зміни меж адміністративно-територіальних утворень, траплялися випадки, коли визначення порядку встановлення і зміни меж адміністративно-територіальних одиниць (утворень) здійснювалося відповідно до Указу Президії Верховної Ради УРСР «Про порядок вирішення питань адміністративно-територіального устрою Української РСР» від 12 березня 1981 р. [153], не зважаючи на те, що норми цього закону не відповідали діючій Конституції України.

Тільки в 2012 році Законом України «Про внесення змін до Земельного кодексу України та інших законів України щодо проведення робіт із землеустрою, пов’язаних із встановленням і зміною меж сіл, селищ, міст, районів» від 21 червня 2012 р., законодавець вніс зміни у норми статей Закону України «Про землеустрій», яким врегулював порядок встановлення і зміни меж адміністративно-територіальних утворень [127].

Повноваження Верховної Ради України із планування територій на державному, регіональному та місцевому рівнях визначено також пунктом 1 частини 1 ст. 7 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» та ст. 8 Закону України «Про основи містобудування».

Що стосується діяльності органів місцевого самоврядування в частині їх повноважень щодо встановлення і зміну меж, слід виходити із того, що

загальна характеристика органів місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад визначає Закон України «Про місцеве самоврядування»[154], ст. 5 якого до системи місцевого самоврядування включає: територіальну громаду; сільську, селищну, міську раду; сільського, селищного, міського голову; виконавчі органи сільської, селищної, міської ради; районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст; органи самоорганізації населення.

У містах з районним поділом за рішенням територіальної громади міста або міської ради відповідно до цього Закону можуть утворюватися районні у місті ради.

Що стусується правового статусу місцевого самоврядування в містах Києві та Севастополі, а також в Автономній Республіці Крим визначається Конституцією України та Законом «Про місцеве самоврядування» з особливостями, передбаченими законами про міста Київ і Севастополь.

У питанні діяльності органів Автономної Республіки Крим та м. Севастополя, у світлі відомих подій, в розгляді цього питання ми виходимо із норм діючої Конституції України та інших законів України.

Ст. 26 Закону «Про місцеве самоврядування», крім іншого до виключної компетенції сільських, селищних, міських рад відносить: прийняття рішень з питань адміністративно-територіального устрою в межах і порядку, визначених цим та іншими законами; затвердження в установленому порядку місцевих містобудівних програм, генеральних планів забудови відповідних населених пунктів, іншої містобудівної документації.

Ст. 27 Закону «Про місцеве самоврядування» до повноважень у галузі будівництва, що належать до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад відносить: визначення у встановленому законодавством порядку відповідно до рішень ради території, вибір, вилучення (викуп) і надання землі для містобудівних потреб, визначених містобудівною документацією; підготовку і подання на затвердження ради відповідних місцевих містобудівних програм, генеральних планів забудови населених пунктів, іншої містобудівної документації; встановлення на відповідній території режиму використання та забудови земель, на яких передбачена перспективна містобудівна діяльність; координацію на відповідній території діяльності суб’єктів містобудування щодо комплексної забудови населених пунктів; надання відповідно до закону містобудівних умов і обмежень забудови земельних ділянок.

В частині делегованих повноважень: організація роботи, пов’язаної зі створенням і веденням містобудівного кадастру населених пунктів; здійснення в установленому порядку державного контролю за дотриманням законодавства, затвердженої містобудівної документації при плануванні та забудові відповідних територій; зупинення у випадках, передбачених законом, будівництва, яке проводиться з порушенням містобудівної документації і проектів окремих об’єктів, а також може заподіяти шкоди навколишньому природному середовищу.

Загальним для вищенаведених рад є те, що відповідно до ст. 46 Закону України «Про землеустрій» проекти землеустрою щодо встановлення (зміни) меж сіл, селищ, міст розробляються за рішенням відповідної сільської, селищної, міської ради. Проект землеустрою щодо встановлення (зміни) меж району розробляється за рішенням відповідної районної ради, а у разі якщо районна рада не утворена – обласної ради. Проект землеустрою щодо встановлення (зміни) меж адміністративно-територіальної одиниці підлягає погодженню сільськими, селищними, міськими, районними радами, районними державними адміністраціями, за рахунок території яких планується здійснити розширення її меж. У разі розширення меж населеного пункту за рахунок території, яка не входить до складу відповідного району, або якщо районна рада не утворена, проект погоджується з обласною державною адміністрацією.

Що стосується регламентованих повноважень у сфері житлової та громадської забудови, такими повноваженнями для обласних рад є:

координація діяльності місцевих органів земельних ресурсів, організація землеустрою;

внесення до Верховної Ради України пропозицій щодо встановлення та зміни меж районів, міст;

встановлення та зміна меж сіл, селищ, що не входять до складу відповідного району, або у разі, якщо районна рада не утворена.

Для Київської міської ради: встановлення та зміна меж сіл, селищ, районів у містах; організація землеустрою; координація діяльності місцевих органів земельних ресурсів; внесення у встановленому порядку пропозицій до Верховної Ради України щодо встановлення та зміни меж міст.

Наведене свідчить, що повноважень Київської міської ради належить встановлення та зміна меж сіл, селищ, районів у містах, тоді як встановлення та зміни меж міст, здійснюється шляхом внесення у встановленому порядку пропозицій до Верховної Ради України.

Київська міська рада на відміну від інших рад виконують специфічні функції, пов’язані із статусом міста-героя Києва – столиці України.

У питанні повноважень районних у містах рад, слід виходити із того, що такі повноваження визначаються міськими радами. Наприклад, з метою забезпечення комплексного соціально-економічного розвитку міста, Київська міська рада вирішила передати районним в м. Києві радам повноваження щодо передачі в оренду земельних ділянок для розміщення об’єктів благоустрою і розміщення та експлуатації малих архітектурних форм для проведення підприємницької діяльності та зобов’язала районні ради здійснювати контроль за використанням та охороною земель, додержанням земельного законодавства і приймати рішення про звільнення самовільно зайнятих земельних ділянок та знесення самовільно збудованих будівель і споруд без відшкодування витрат, здійснених за час незаконного користування [155].

Проте, прийнятий Закон «Про внесення змін до Закону України
«Про столицю України – місто-герой Київ» щодо порядку утворення районних рад» від 7 вересня 2010 р. [156] в частині, що районні ради можуть утворюватися за рішенням територіальної громади міста Києва, прийнятого шляхом проведення місцевого референдуму, або за рішенням Київської міської ради, дало підстави рішенням Київської міської ради № 7/4819 від 9 вересня 2010 р. Київська міська рада вирішила не утворювати районні у місті Києві ради та припинити з 31 жовтня 2010 року шляхом ліквідації районні в місті Києві ради [157].

На сьогодні виконавчим органом Київської міської ради є Київська міська державна адміністрація, яка паралельно виконує функції державної виконавчої влади, що є особливістю здійснення виконавчої влади в місті Києві.

Питання організації управління районами в місті Києві належать до компетенції Київської міської ради. У той же час, у районах міста Києва діють районні в місті Києві державні адміністрації, які підпорядковуються Київській міській державній адміністрації. На нашу думку відсутність районних рад призводить до централізації влади в м. Києві, а отже вирішення питань пов’язаною із організацією землеустрою, що має безпосередній вплив на сферу житлової та громадської забудови не йде на користь інтересам громади, призводить до порушень та зловживання владою.

Повноваження Кабінету Міністрів України визначено ст. 113 Конституції України та іншими Законами України. Відповідно до Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» за рішенням Кабінету Міністрів України:

– розробляються схеми планування окремих частин території України: кількох областей, узбережжя Чорного та Азовського морів, гірських територій Карпат, територій, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, та інших територій з підвищеним техногенним навантаженням чи ризиком виникнення надзвичайних ситуацій

( ст. 12);

– встановлює порядок обміну інформацією між містобудівним та державним земельним кадастрами (ст. 16);

– у разі виникнення державної необхідності приймає рішення щодо доцільності внесення змін до генерального плану населеного пункту та визначає порядок проведення експертизи містобудівної документації (ст. 17);

– визначає порядок проведення громадських слухань (ст. 21);

– затверджує типове положення про службу містобудівного кадастру та визначає порядок ведення та структура містобудівного кадастру, порядок надання інформації з містобудівного кадастру (ст. 22);

– визначає порядок затвердження проектної документації на будівництво об’єктів, що споруджуються із залученням бюджетних коштів, коштів державних і комунальних підприємств, установ та організацій, а також кредитів, наданих під державні гарантії та визначає перелік об’єктів будівництва, що становлять підвищену екологічну небезпеку, а також об’єктів, які підлягають оцінці впливу на навколишнє природне середовище у транскордонному контексті (ст. 31);

– визначає порядок віднесення об’єктів до IV і V категорій складності

(ст. 32);

– визначає порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів, що належать до IV і V категорій складності (ст. 39);

– встановлює порядок контролю за дотриманням порядку проведення обстеження об’єктів та реалізацією заходів щодо забезпечення надійності та
безпеки під час їх експлуатації (ст. 40) тощо.

Свої повноваження Кабінет Міністрів України реалізує через структурні підрозділі місцевих державних адміністрацій. Відповідно до ст. 5 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» КМУ затверджує типове положення про структурні підрозділи місцевої державної адміністрації та рекомендаційний перелік її структурних підрозділів [158].

Також, свої повноваження Кабінет Міністрів України реалізує через органи управління спеціальної компетенції. Наприклад, через Державну архітектурно-будівельну інспекцію України. Відповідно до Положення Держархбудінспекція України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України, входить до системи органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної політики з питань державного архітектурно-будівельного контролю [159] та інші органи спеціальної компетенції.

Однак, у світлі постанови Кабінету Міністрів України «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» № 442 від 14 вересня 2014 р. [160], слід зробити деякі уточнення щодо діяльності органів державного управління у сфері житлової та громадської забудови.

На протязі тривалого часу Державна служба геодезії, картографії та кадастру реалізовувала завдання у сфері топографо-геодезійної, картографічної та кадастрової діяльності [161], проте, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Деякі питання Державної служби геодезії, картографії та кадастру» № 200  від 22 лютого 2012 р. [162], ця службу було ліквідовано.

Однак, постановою КМУ № 442 від 14 вересня 2014 року Державне агентство земельних ресурсів України було реорганізувано шляхом його перетворення. Державного агентства земельних ресурсів України було утворено Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру. Тобто, функції які раніше виконувало Державне агентство земельних ресурсів України, а окремі завдання і Державна служба геодезії, картографії та кадастру, покладено на Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру.

Відповідно до положення «Про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 15 від 14 січня 2015 року Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру (Держгеокадастр) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра аграрної політики та продовольства і який реалізує державну політику у сфері топографо-геодезичної і картографічної діяльності, земельних відносин, землеустрою, у сфері Державного земельного кадастру, державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі в частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій і форм власності, родючості ґрунтів.

Держгеокадастр відповідно до покладених на нього завдань:

1) узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавчих актів, актів Президента України та Кабінету Міністрів України, нормативно-правових актів міністерств та в установленому порядку подає їх Міністру аграрної політики та продовольства;

2) здійснює міжнародне співробітництво у сфері топографо-геодезичної і картографічної діяльності та з питань встановлення, унормування, збереження, обліку, реєстрації географічних назв, а також створення та ведення Державного реєстру географічних назв, зокрема бере участь у підготовці міжнародних договорів України, відповідно до законодавства укладає міжнародні договори України міжвідомчого характеру;

3) забезпечує здійснення адаптації національного законодавства до законодавства ЄС з питань, що належать до його компетенції; здійснює в межах повноважень, передбачених законом, заходи щодо імплементації в національне законодавство положень міжнародних договорів, стороною яких є Україна;

4) розробляє: нормативно-технічні документи, державні стандарти, норми і правила у сфері земельних відносин в установленому законодавством порядку; стандарти і технічні регламенти у сфері Державного земельного кадастру відповідно до закону, а також порядки створення та актуалізації картографічних матеріалів, кадастрових класифікаторів, довідників та баз даних; нормативно-технічні документи з питань геодезії, картографії, геоінформаційних систем;

5) здійснює державний геодезичний нагляд за топографо-геодезичною і картографічною діяльністю;

6) здійснює заходи щодо вдосконалення порядку ведення обліку і підготовки звітності з регулювання земельних відносин, використання та охорони земель;

7) координує топографо-геодезичну і картографічну діяльність та здійснює методичне керівництво топографо-геодезичними та картографічними роботами;

8) здійснює в установленому порядку реєстрацію апаратури супутникових радіонавігаційних систем, яка застосовується під час проведення топографо-геодезичних, картографічних, аерофотознімальних, проектних, дослідницьких робіт і вишукувань та кадастрових зйомок;

9) погоджує виконання робіт в охоронних зонах геодезичних пунктів та знесення і перезакладення геодезичних пунктів;

10) здійснює моніторинг геодезичних пунктів;

11) здійснює обстеження і відновлення пунктів державної геодезичної і нівелірної мереж, аналізує їх стан та розробляє пропозиції щодо їх удосконалення;

12) проводить картографічний моніторинг території України, включаючи шельфову зону та населені пункти;

13) здійснює ведення державного обліку топографо-геодезичних і картографічних робіт, організовує зберігання матеріалів, одержаних за результатами їх виконання;

14) забезпечує виконання астрономо-геодезичних, гравіметричних, інженерно-геодезичних, топографічних, картографічних, картовидавничих робіт, проведення супутникових радіонавігаційних спостережень, аерозйомки та космічних зйомок для дистанційного зондування Землі;

15) забезпечує функціонування та розвиток державної геодезичної мережі;

16) забезпечує створення, розвиток та функціонування національної інфраструктури геопросторових даних, системи стандартизації у сфері геодезії і картографії;

17) організовує і координує виконання загальнодержавних топографо-геодезичних і картографічних робіт;

18) організовує топографо-геодезичне, картографічне та гідрографічне забезпечення делімітації, демаркації і перевірки державного кордону України, формування відповідної бази топографо-геодезичних та картографічних даних;

19) забезпечує формування та ведення Державного картографо-геодезичного фонду України, регіональних картографо-геодезичних фондів, бази цифрових і електронних карт та геопросторових даних, які використовуються у топографо-геодезичному та картографічному виробництві;

20) забезпечує формування і ведення банку геодезичних даних та баз топографічних даних;

21) здійснює координацію діяльності, пов’язаної з встановленням, унормуванням, обліком, реєстрацією, використанням та збереженням географічних назв;

22) організовує проведення відповідної експертизи географічних назв;

23) забезпечує створення і ведення Державного реєстру географічних назв, контролює використання та збереження географічних назв;

24) визначає сталі географічні об’єкти на території України;

25) здійснює в установленому порядку визначення меж географічних місць, з якими пов’язані особливі властивості, певні якості та інші характеристики товарів, і надає відповідні висновки;

25-1) організовує та здійснює державний нагляд (контроль):

а) за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності, у тому числі за: веденням державного обліку і реєстрацією земель, достовірністю інформації про наявність та використання земель; виконанням умов зняття, збереження і використання родючого шару ґрунту під час проведення гірничодобувних, геологорозвідувальних, будівельних та інших робіт, пов’язаних із порушенням ґрунтового покриву, своєчасним проведенням рекультивації порушених земель в обсягах, передбачених відповідним робочим проектом землеустрою; дотриманням вимог земельного законодавства в процесі укладання цивільно-правових договорів, передачі у власність, надання у користування, в тому числі в оренду, вилучення (викупу) земельних ділянок; дотриманням органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами вимог земельного законодавства та встановленого порядку набуття і реалізації права на землю; дотриманням правил, установленого режиму експлуатації протиерозійних, гідротехнічних споруд, збереженням захисних насаджень і межових знаків; проведенням землеустрою, виконанням заходів, передбачених проектами землеустрою, зокрема за дотриманням власниками та користувачами земельних ділянок вимог, визначених у проектах землеустрою; розміщенням, проектуванням, будівництвом та введенням в експлуатацію об’єктів, що негативно впливають або можуть вплинути на стан земель; здійсненням заходів, передбачених відповідними робочими проектами землеустрою, стосовно захисту земель від водної і вітрової ерозії, селів, підтоплення, заболочення, засолення, солонцювання, висушування, ущільнення та інших процесів, що призводять до погіршення стану земель, а також щодо недопущення власниками та користувачами земельних ділянок псування земель шляхом їх забруднення хімічними та радіоактивними речовинами і стічними водами, засмічення промисловими, побутовими та іншими відходами, заростання чагарниками, дрібноліссям та бур’янами; дотриманням строків своєчасного повернення тимчасово зайнятих земельних ділянок та обов’язковим здійсненням заходів щодо приведення їх у стан, придатний для використання за призначенням; дотриманням порядку визначення та відшкодування втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва; використанням земельних ділянок відповідно до цільового призначення; дотриманням органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування вимог земельного законодавства з питань передачі земель у власність та надання у користування, зокрема в оренду, зміни цільового призначення, вилучення, викупу, продажу земельних ділянок або прав на них на конкурентних засадах тощо.

Із наведених повноважень Держгеокадастру випливає, що до сфери житлової та громадської забудови в частині розміщення, проектування, будівництва та введення в експлуатацію об’єктів тощо, цей орган має безпосередне відношення.

Ми не можемо звернути увагу на часті зміни в системі органів виконавчої влади. У своїй більшості такі зміни здійснюються в угоду політичній кон’юнктурі, а тому негативно впливають на виконання посадовими особами своїх функціональних повноважень, що неминуче позначається в практичній та правозастосовній діяльності.

Окремі повноваження у сфері житлової та громадської забудови здійснюють місцеві державні адміністрації. Відповідно до частини 1 ст. 118 Конституції України виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації. Повноваження та правовий статус місцевих державних адміністрацій у сфері житлової та громадської забудови регламентується Законами України: «Про місцеві державні адміністрації», «Про землеустрій», Земельним кодексом України, та іншими нормативно-правовими актами.

Так, згідно пункту «д» ст. 17 ЗК України до повноважень місцевих державних адміністрацій на відповідній території належить підготовка висновків щодо встановлення та зміни меж сіл, селищ, районів, районів у містах та міст.

Водночас реалізація повноважень районних державних адміністрацій багато в чому залежить й від діяльності обласних, Київської міської державної адміністрації тощо. Наприклад, внесення пропозицій виконавчому органу Київської міської ради (Київській міській державній адміністрації) з власної ініціативи, а також висловлення пропозицій щодо наданих проектів рішень, що подаються на розгляд Київраді виконавчим органом Київської міської ради (Київською міською державною адміністрацією) у порядку, визначеному Регламентом, щодо місцевих містобудівних програм, містобудівної документації (крім генерального плану міста Києва) в частині території району не реалізовуються Солом’янською районною в місті Києві державною адміністрацією у зв’язку з відсутністю розроблених відповідних порядків та положень (п.1 розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) № 554 «Про реалізацію повноважень районних в місті Києві державних адміністрацій в галузі будівництва» від 12 квітня 2011 р. [163].

Відповідно до Закону України «Про місцеві державні адміністрації» місцеві державні адміністрації організують розробку та проведення експертизи містобудівної документації населених пунктів відповідно до державних норм і стандартів (п.1 ст. 20); погоджують документацію із землеустрою у випадках та порядку, визначених земельним кодексом та Законом України «Про землеустрій», щодо відповідності зазначеної документації законодавству у сфері містобудування та архітектури, охорони культурної спадщини (п. 6 ст. 20).

У цьому контексті висловлена на сторінках навчального підручника думка В. Д. Сидор, що правовий статус місцевих державних адміністрацій в галузі земельних відносин, крім іншого регламентується Законом України «Про місцеве самоврядування», як на нашу думку, є дещо помилковою, оскільки цей Закон визначає систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу і відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування [164, с. 86].

Оскільки ст. 2 вказаного Закону визначає місцеве самоврядування в Україні як гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади – жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста – самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Цей Закон, крім іншого, визначає правовий статус місцевого самоврядування, водночас Закон України «Про місцеве самоврядування» не може регламентувати діяльність місцевих державних адміністрацій. В першу чергу правовий статус діяльності місцевих державних адміністрацій регламентується Законом України «Про місцеві державні адміністрації». Відповідно до якого місцева державна адміністрація є місцевим органом виконавчої влади і входить до системи органів виконавчої влади, яка в межах своїх повноважень здійснює виконавчу владу на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, а також реалізує повноваження, делеговані їй відповідною радою.

Як зазначено в частині 5 ст. 17 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» виконавчі органи сільських, селищних і міських рад, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації є
замовниками, організовують розроблення, внесення змін та подання
генерального плану населеного пункту на розгляд відповідної сільської, селищної, міської ради.

Крім іншого, законодавець в ст. 186–1 ЗК України поклав на органи виконавчої влади погодження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок усіх категорій та форм власності. Так, проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у межах населеного пункту або земельної ділянки за межами населеного пункту, на якій розташовано об’єкт будівництва або планується розташування такого об’єкта, подається також на погодження до структурних підрозділів районних, Київської міської державної адміністрації у сфері містобудування та архітектури, а якщо місто не входить до території певного району, – до виконавчого органу міської ради у сфері містобудування та архітектури, а в разі, якщо такий орган не утворений, – до органу виконавчої влади питань містобудування та архітектури чи структурного підрозділу обласної державної адміністрації з питань містобудування та архітектури.

Особливими повноваженням у сфері житлової та громадської забудови наділені органи виконавчої влади, які в межах своїх повноважень виконують спеціальні функції.

Органом, який здійснює управлінські повноваження у сфері житлової та громадської забудови є Міністерство охорони здоров’я України, яке затверджує: державні санітарні норми та правила, санітарно-епідеміологічні та санітарно-протиепідемічні правила і норми, санітарно-епідеміологічні правила і норми, протиепідемічні правила і норми, гігієнічні та протиепідемічні правила і норми, державні санітарно-епідеміологічні нормативи, санітарні регламенти тощо [165].

Такими нормативними актами, зокрема є накази МОЗ України: «Про затвердження Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів» [166]; «Про затвердження державних санітарних правил і норм» [167]; «Про Державний санітарно-епідеміологічний нагляд за реалізацією генеральних планів розвитку міст (Положення П 2.2.1.006-98)» [168].

Оскільки виконувані в процесі управлінської діяльності дії у сфері житлової та громадської забудови є різноманітними за своїм характером, важлива роль в такій діяльності відводиться санітарно-епідеміологічному нагляду. У зв’язку із реорганізацією Державної санітарно-епідеміологічної служби, постановою Кабінету Міністрів України «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» функції Державної санітарно-епідеміологічної служби покладено Державну службу України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів [160].

Діяльність у сфері житлової та громадської забудови неможлива без охорони навколишнього середовища. Екологічні функції держави покладено на Міністерство екології та природних ресурсів України. Відповідно до Положення Мінприроди України забезпечує нормативно-правове регулювання з питань щодо екологічної експертизи (затверджує нормативно-технічні та інструктивно-методичні документи); розробляє і вводить у дію нормативи допустимих рівнів шкідливого впливу фізичних та біологічних факторів на стан навколишнього природного середовища у сфері контролю за дотриманням природоохоронного законодавства забезпечує нормативно-правове регулювання з питань організації та проведення перевірок суб’єктів господарювання, органів місцевого самоврядування та місцевих органів виконавчої влади щодо дотримання вимог природоохоронного законодавства та законодавства з питань екологічної безпеки;бере участь у формуванні, збереженні та використанні екологічної мережі тощо [169].

Виконання відповідних повноважень, відповідно до Положення про Державну екологічну інспекцію України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України  № 275 від 19 квітня 2017 року. Відповідно до Положення Державна екологічна інспекція України (Держекоінспекція) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра екології та природних ресурсів і який реалізує державну політику із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів. Зокрема, здійснює державний нагляд (контроль) за додержанням центральними органами виконавчої влади та їх територіальними органами, місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування в частині здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої влади, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності і господарювання, громадянами України, іноземцями та особами без громадянства, а також юридичними особами – нерезидентами вимог законодавства: щодо виконання вимог висновків державної екологічної експертизи, додержання екологічних нормативів з питань використання та охорони земель [170].

Наведене свідчить, що систему органів державного управління у сфері житлової та громадської забудови не можливо розглядати без державних інспекційних органів виконавчої влади (державні інспекції, служби), діяльність яких спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через відповідні міністерства. До таких ми відносимо: Державну архітектурно-будівельну інспекцію України, Державну службу України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів, Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру та Державну екологічну інспекцію України.

Що стосується діяльності Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру та Державної архітектурно-будівельної інспекцію України, спрямування і координація діяльності цих органів виконавчої влади здійснюється Кабінетом Міністрів України через Віце-премєр-міністра України – Міністра регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства.

Указані органи спеціальної компетенції характеризуються цільовою спрямованістю на здійснення досягнень певної мети та виконання цільових завдань, які різняться між собою. Виокремлення конкретних функцій здійснюється за допомогою завдань, які прописані у відповідних положеннях цих та інших органів державного управління щодо їх діяльності. Різноманітність завдань, які стоять перед цими органами, впливають не тільки на процес здійснення ними владно-управлінських функцій, але й розмежовують їх функції у певній сфері суспільних відносин, в тому числі й у сфері житлової та громадської забудови.

Органами спеціальної компетенції, які здійснюють відомчі галузеві завдання у сфері житлової та громадської забудови є Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України, Державна архітектурно-будівельна інспекція України та [160].

Відповідно до Положення про Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України, затвердженого постановою КМУ № 197 від 30 квітня 2014 року,   Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України (Мінрегіон) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України.

Мінрегіон є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну регіональну політику, державну житлову політику і політику у сфері будівництва, архітектури, містобудування, житлово-комунального господарства, а також забезпечує формування державної політики у сфері архітектурно-будівельного контролю та нагляду, контролю у сфері житлово-комунального господарства, у сфері ефективного використання паливно-енергетичних ресурсів, енергозбереження, відновлюваних джерел енергії та альтернативних видів палива [171].

Основними завданнями Мінрегіону є:

1) забезпечення формування та реалізація державної регіональної політики, державної житлової політики і політики у сфері будівництва, архітектури, містобудування, житлово-комунального господарства, зокрема щодо:

територіальної організації влади, адміністративно-територіального устрою, розвитку місцевого самоврядування;

збереження традиційного характеру середовища населених пунктів;

промисловості будівельних матеріалів;

благоустрою населених пунктів, поводження з побутовими відходами, поховання, увічнення пам’яті жертв війни та політичних репресій, технічної інвентаризації об’єктів нерухомого майна, питної води та питного водопостачання;

2) забезпечення формування державної політики у сфері архітектурно-будівельного контролю та нагляду, контролю у сфері житлово-комунального господарства, у сфері ефективного використання паливно-енергетичних ресурсів, енергозбереження, відновлюваних джерел енергії та альтернативних видів палива;

3) забезпечення технічного регулювання у сфері будівництва, містобудування, промисловості будівельних матеріалів, житлово-комунального господарства.

Крім того, Мінрегіон України відповідно до покладених на нього завдань затверджує: державні будівельні норми, зокрема з питань реставрації, консервації, ремонту і пристосування пам’яток архітектури і містобудування, планування їх території та визначення меж, режимів використання їх зон охорони, порядок консервації та розконсервації об’єктів будівництва; положення про Атестаційну архітектурно-будівельну комісію та її склад; положення про експериментальне будівництво; типове положення про архітектурно-містобудівні ради, форму будівельного паспорта; склад, зміст і порядок розроблення історико-архітектурного опорного плану населеного пункту, занесеного до Списку історичних населених місць; кваліфікаційні вимоги до виконавців робіт, пов’язаних із створенням об’єктів архітектури; методологію проектування, будівництва та реконструкції об’єктів цивільного і промислового призначення, інженерно-транспортної інфраструктури у звичайних і складних інженерно-геологічних умовах; порядки, норми і правила у сфері житлово-комунального господарства, житлової політики, благоустрою населених пунктів, поводження з побутовими відходами, поховання, увічнення пам’яті жертв війни та політичних репресій; порядок розроблення та затвердження технічних умов у сфері питної води та питного водопостачання; інструкцію з проведення технічної інвентаризації об’єктів нерухомого майна; регламенти енергетичного аудиту об’єктів житлової та соціальної сфери, у визначених законом випадках форму типових договорів у сфері житлово-комунального господарства; індекси балансової вартості об’єктів житлового фонду; уніфіковані форми актів перевірок, що складаються за результатами проведення планових (позапланових) заходів державного нагляду (контролю) з питань, що належать до його компетенції; разом з Мінагрополітики склад та вимоги щодо змісту, порядок формування запиту на інформацію, що надходить з метою обміну інформацією між містобудівним кадастром та Державним земельним кадастром, порядок та структуру формування відповіді, форму обміну інформацією, обмінний формат даних, вимоги до коректності, відповідності та повноти інформації, процедуру взаємодії інформаційних систем, порядок внесення змін до встановлених вимог щодо обміну інформацією;нормативно-правові акти з питань архітектурно-будівельного контролю та нагляду, контролю у сфері житлово-комунального господарства, у сфері ефективного використання паливно-енергетичних ресурсів, енергозбереження, відновлюваних джерел енергії та альтернативних видів палива; розробляє і здійснює заходи, спрямовані на розбудову інфраструктури регіонів, розвиток міжрегіонального економічного співробітництва.

Відповідно до «Затвердженого Порядку проведення містобудівного моніторингу» №170 від 1 вересня 2011 р., Мінрегіон України встановлює порядок регулює механізм виконання технологічних операцій містобудівного моніторингу з метою встановлення відповідності показників Генеральної схеми планування території України, схем планування території, генеральних планів населених пунктів, планів зонування території, детальних планів території, зміни показників вихідних даних, що забезпечують розроблення та корегування містобудівної документації, у відповідність до вимог законодавства, норм та правил щодо забудови територій, положень містобудівної документації, реалізації програм економічного і соціального розвитку територій [172].

Що стосується діяльності Держархбудінспекції України, зважуючи на специфічну діяльність цього органу та сучасний стан адміністративно-правового регулювання і державного управління у сфері житлової та громадської забудови, вважаємо доцільним розглянути діяльність цього органу в окремому підрозділі монографічного дослідження.

Таким чином, проведений аналіз системи органів державного управління у сфері житлової та громадської забудови, дає підстави констатувати, що в залежності від повноважень, ці орган мають різноманітний вплив на всю систему державного управління. Виходячи із змісту повноважень систему органів управління охоплюють інституції загального та спеціального державного управління, що дає підстави поділити їх на органи загальної та спеціальної компетенції. В межах спеціальної компетенції, на органи які здійснюють окремі управлінські повноваження та на органи, які здійснюють відомчі, галузеві завдання.

До органів загальної компетенції відносимо: Верховну Раду України, Кабінет Міністрів України, органи місцевого самоврядування, місцеві органи виконавчої влади (місцеві державні адміністрації).

Органи спеціальної компетенції мають різноманітний управлінський вплив, їх доречно поділити на дві групи. На органи, які здійснюють відомчі, галузеві завдання та на органи, які здійснюють окремі управлінські повноваження.

Органами спеціальної компетенції, які здійснюють відомчі, галузеві завдання є Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України, Державна архітектурно-будівельна інспекція України, Державна служба з питань геодезії, картографії та кадастру, та їх територіальні органи.

До органів, які виконують лише окремі управлінські повноваження відносимо: Міністерство екології та природних ресурсів України; Міністерство здоров’я України; Державну екологічну інспекцію України; Державну службу України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів.

У свою чергу, за територіальною приналежністю в організації системи державного управління у сфері житлової та громадської забудови слід виділити два основні підходи: адміністративно-територіальний та галузевий.

Перший сформований відповідно до адміністративно-територіального устрою, де суб’єктами управління є інституції різного рівня, обласного, районного та окремих населених пунктів (місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування), другий є інституціями галузевого державного рівня.

Цілком усвідомлюємо, що список органів, які в тій чи іншій мірі можуть мати відношення до сфери житлової та громадської забудови може бути дещо іншим. Наприклад, за певних обставин до таких органів можна віднести Міністерство внутрішніх справ та Державну службу України з надзвичайних ситуацій [160], проте, нами окреслені ті органи виконавчої влади, які в більшій мірі реалізують свої повноваження в досліджуваній сфері.

2.2. Адміністративно-правова діяльність Державної архітектурнобудівельної інспекції України за сучасних умов

Адміністративна діяльність Державної архітектурно-будівельної інспекції України у сфері житлової та громадської забудови являє урегульовану переважно нормами адміністративного права, державно-владну, виконавчо-розпорядчу діяльність, пов’язану з практичним здійсненням заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням, їх виявлення, припинення та притягнення винних до відповідальності.

Така діяльність охоплює широке коло суспільних відносин. Тому, дослідження адміністративної діяльності Держархбудінспекції України у сфері протидії правопорушенням в сучасних умовах є актуальним, має важливе теоретичне та практичне значення для регулювання відносин у сфері житлової та громадської забудови. У той же час, така діяльність залежить від правового статусу, який регламентований нормативно-правовими актами.

На думку О. П. Альохіна складовими правового статусу органу держави і посади є чотири елементи: цільовий блок; компетенція; організаційний блок елементів; відповідальність [173, с. 106]. Майже тотожній підхід у цьому питанні демонструє Н. В. Лебідь, яка яка зазначає, що адміністративно-правовий статус державних інспекцій є складною правовою конструкцією, який включає в себе його цілі, завдання, функції; компетенцію; організаційний блок елементів; відповідальність [174, с. 185].

До основних елементів змісту управлінської діяльності належать: цілі, завдання, функції та методи. Цілі і завдання – це уявлення про напрями та очікувані наслідки управлінської діяльності. Відмінність між вказаними однопорядкованими категоріями полягає у ступені узагальненості відтворення у них напрямів та наслідків, а саме: у цілях відтворюються біль тривалі та значущі, ніж у завданнях, показники діяльності [175, с. 256].

Такий підхід до основних елементів змісту управлінської діяльності, як на нашу думку є найбільш сприятливим для дослідження адміністративно-правового статусу будь-якого органу державного управління. Що стосується мети діяльності державних інспекцій, на думку В. В. Костилева, який досліджував організаційно-правові засади контрольної діяльності державних інспекцій в соціальній сфері, зазначає, що основна стратегічна мета функціонування державних інспекцій – упровадження і підтримання в цивілізованому просторі національної безпеки держави та всебічного захисту особи від порушення її прав, протиправних посягань з боку органів держави, її посадових осіб та інших громадян. Крім того, основну мету діяльності державних інспекцій визначають як забезпечення режиму законності та правопорядку на підконтрольних об’єктах шляхом підзаконної, виконавчо-розпорядчої, державно-владної, міжвідомчої діяльності з профілактики, запобігання правопорушенням, їх виявлення і припинення, усунення шкідливих (або суспільно небезпечних) наслідків, відновлення порушених прав, організації та здійснення контрольних заходів [176, с. 7].

В загальних рисах такий підхід В. В. Костилева до мети, як одного із елементів змісту управлінської діяльності є таким, що об’єднав цілі, завдання та мету державних інспекцій в одне ціле.

Аналіз нормативно-правових актів дає підстави зазначити, що в залежності від діяльності суб’єкта, така мета може бути службовою, і ставитися перед відповідним органом та їх посадовими (службовими) особами. Наприклад, в постанові Кабінету Міністрів України «Про Порядок обміну інформацією між містобудівним та державним земельним кадастрами» № 55 від 25 травня 2011 року зазначено, що суб’єкти інформаційного обміну гарантують використання отриманої інформації виключно із службовою метою та утримуються від дій, що суперечать положенням цього Порядку та перешкоджають досягненню поставленої у ньому мети [177].

Для того щоб зробити правильний висновок та дати правильну оцінку відповідному явищу, слід виходити із того, що мета, це власне кінцевий результат, на досягнення якого спрямоване функціонування системи. Тому, мета існує у вигляді майбутнього, у разі досягнення мети, тобто очікуваного результату, який досягнутий, не може виступати у якості мети. Звідси, досягнення кінцевої мети, передбачає її знищення, заперечення, це крок для подальшого руху. Тобто, мета може виступати як засіб для досягнення інших цілей [178, с. 93 ].

Державне управління, в тому числі й у сфері житлової та громадської забудови реалізується через основні напрями та способи діяльності – тобто функції управління, які виступають як відносно самостійними складовими управлінської діяльності.

Термін «функція» застосовують для позначення діяльності будь-яких державних органів незалежно від їх мети. Функціонувати – значить діяти, бути в дії, виконувати обов’язки. Функція є і обов’язок, і коло діяльності, й призначення. Функція управління як поняття – це певний напрям спеціалізованої діяльності виконавчої влади, зміст якої характеризується однорідністю та цільовою спрямованістю [179, с. 125].

Основні функції відносяться до діяльності держави в цілому, звідси державне управління складається з повсякденного здійснення покладених функцій. Основні напрями діяльності держави для досягнення її цілей і завдань іменуються функціями [180, с. 61].

Що стосується функцій Державної архітектурно-будівельної інспекції України, то вони відображені у відповідних завданнях, закріплених в нормативно-правових актах і здійснюються посадовими особами цього органу шляхом реалізації покладених на них повноважень. У той же час, функції цього органу державного управління характеризуються індивідуальними особливостями, проте, тільки після виокремлення завдань , мова може йти про ідентифікацію самостійних функцій цього органу. Відповідно до завдань, витікаючих із Положення про Державну архітектурно-будівельну інспекцію України, цей орган приймає в експлуатацію закінчені будівництвом об’єкти, видає відповідні сертифікати; реєструє повідомлення та декларації про початок виконання підготовчих і будівельних робіт, декларації про готовність об’єкта до експлуатації та у визначених законодавством випадках відмовляє в реєстрації таких декларацій; видає дозволи на виконання будівельних робіт, відмовляє у їх видачі та анулює такі дозволи; видає суб’єктам господарювання ліцензії на провадження господарської діяльності, пов’язаної зі створенням об’єктів архітектури, анулює зазначені ліцензії; веде єдиний реєстр дозвільних документів.

Відповідно до ст. 3 Положення про Державну архітектурно-будівельну інспекцію України, основними завданнями Держархбудінспекції України є:

підготовка і внесення на розгляд Віце-прем’єр-міністра України – Міністра регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства пропозицій щодо забезпечення формування державної політики з питань, що належать до компетенції Держархбудінспекції; здійснення в межах повноважень, визначених законом, державного архітектурно-будівельного контролю за дотриманням замовниками, проектувальниками, підрядниками та експертними організаціями вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, стандартів і правил під час виконання підготовчих та будівельних робіт; здійснення державного архітектурно-будівельного нагляду за дотриманням вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, стандартів і правил уповноваженими органами містобудування та архітектури, структурними підрозділами Київської та Севастопольської міських держадміністрацій та виконавчими органами сільських, селищних, міських рад з питань державного архітектурно-будівельного контролю, іншими органами, що здійснюють контроль у сфері містобудівної діяльності, під час провадження ними містобудівної діяльності; виконання дозвільних та реєстраційних функцій у будівництві у визначених законодавством випадках; ліцензування видів господарської діяльності з будівництва об’єктів, що за класом наслідків (відповідальності) належать до об’єктів із середніми (СС2) та значними (СС3) наслідками, та здійснення контролю за додержанням суб’єктами господарювання ліцензійних умов провадження видів господарської діяльності з будівництва об’єктів, що за класом наслідків (відповідальності) належать до об’єктів із середніми (СС2) та значними (СС3) наслідками [159].

Виконання завдань Держархбудінспекція України здійснює за допомогою способів чи прийомів, тобто така управлінська діяльність здійснюється за допомогою форм і методів влади, які прийнято називати в науці адміністративного права, як адміністративно-правові форми і методи 135, с.137; 181, с.146 ].

Форми управлінської діяльності Держархбудінспекції України виражаються в ході їх практичної діяльності, тоді як методи управління характеризують практичну реалізацію функцій, шляхом впливу суб’єкта управління на керовані об’єкти. Найбільш поширеною в науці адміністративного права є класифікація методів діяльності органів державного управління на загальні, спеціальні та допоміжні.

Загальні та допоміжні (або обслуговуючі) функції притаманні буд-якому органу управління. Тому, вважаємо доцільним розглянути доктринальні підходи з цього питання. Т. О. Коломоєць до спеціальних методів публічної адміністрації відносить методи адміністратування, які застосовуються при виконанні окремих функцій або на окремих стадіях процесу адміністратування [182, с. 140].

На думку В. Б. Авер’янова спеціальні (або спеціалізовані) функції, відображають специфіку або конкретного суб’єкта управління, або керованого об’єкта [175, с. 258]. У свою чергу Ф. Д. Фіночко поділяє спеціальні функції на основні та допоміжні, згруповує їх за типами основних завдань. В залежності від рівня органу управління поділяє їх на види залежно від сфер управління [179, с. 128–130].

Незважаючи на відсутність єдності наукових думок, ми вважаємо, що відсутність у спеціальній літературі єдності в розумінні того, як співвідносяться елементи змісту та форми управлінської діяльності, є підставою невиправданого змішування різних й цілком самостійних характеристик як змісту, так і форми державного управління. При цьому динамічний розвиток суспільного життя вимагає подальшого наукового дослідження з метою пристосування до сучасних вимог [30, с. 50].

Реалізація функцій державного управління залежить від рівня повноважень, що зумовлює вибір форм та методів роботи. Проведений аналіз нормативного правового регулювання, дало підстави Н. В. Лебідь зазначити, «що більшість державних інспекцій функціонують на підставі спеціальних положень. Однак правова природа таких положень є неоднорідною: існує два варіанти затвердження положень про державні інспекції, в яких і закріплюється їх компетенція. Одні положення затверджуються Кабінетом Міністрів України, наприклад, положення про Державну автомобільну інспекцію, про Державний санітарний нагляд. Інші положення затверджуються відповідними міністерствами (наприклад, Положення про Державну карантинну інспекцію)» [174, с. 168 ]. На нашу думку, висловлена думка Н. В. Лебідь, «що більшість державних інспекцій функціонують на підставі спеціальних положень», не в повній мірі відповідає дійсності, оскільки повноваження державних інспекцій, у тому числі й Держархбудінспекції України, регламентовані не тільки відповідними положеннями, але й низкою інших нормативно-правових актів.

Для точного уявлення функцій Держархбудінспекції України, доцільно звернутися до відповідних нормативних актів, які регламентують таку діяльність. Будучи суб’єктом управлінських відносин Держархбудінспекція України входить до системи органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної політики з питань державного архітектурно-будівельного контролю, контролю у сфері житлово-комунального господарства. Тобто, відносин, що охоплюють сферу житлової та громадської забудови. Реалізація завдань та функцій, покладених державою на органи Держархбудінспекція України, у повній мірі залежить від діяльності посадових осіб державних інспекцій.

Відповідно до Положення Державна архітектурно-будівельна інспекція України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Віце-прем’єр-міністра України – Міністра регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства і який реалізує державну політику з питань державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду. Свої повноваження вона здійснює безпосередньо через свої територіальні органи – інспекції державного архітектурно-будівельного контролю.

Держархбудінспекція відповідно до покладених на неї завданьпроводить перевірки: відповідності виконання підготовчих та будівельних робіт вимогам будівельних норм, стандартів і правил, затвердженим проектним вимогам, рішенням, технічним умовам, своєчасності та якості проведення передбачених нормативно-технічною і проектною документацією зйомки, замірів, випробувань, а також ведення журналів робіт, наявності у передбачених законодавством випадках паспортів, актів та протоколів випробувань, сертифікатів та іншої документації; відповідності будівельних матеріалів, виробів і конструкцій, що використовуються під час будівництва об’єктів, вимогам стандартів, норм і правил згідно із законодавством; дотримання порядку обстеження та паспортизації об’єктів, а також здійснення заходів щодо забезпечення надійності та безпеки під час їх експлуатації; законності рішень у сфері містобудівної діяльності, прийнятих об’єктами нагляду; додержання суб’єктами господарювання ліцензійних умов провадження видів господарської діяльності з будівництва об’єктів, що за класом наслідків (відповідальності) належать до об’єктів із середніми (СС2) та значними (СС3) наслідками.

Видає обов’язкові для виконання приписи щодо: усунення порушення вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, стандартів і правил; зупинення підготовчих та будівельних робіт; усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності об’єктами нагляду; усунення порушень ліцензійних умов провадження видів господарської діяльності з будівництва об’єктів, що за класом наслідків (відповідальності) належать до об’єктів із середніми (СС2) та значними (СС3) наслідками; скасовує чи зупиняє дію прийнятих об’єктами нагляду відповідно до визначених законом повноважень рішень, які порушують вимоги законодавства у сфері містобудівної діяльності, з одночасним складенням протоколу відповідно до  Кодексу України про адміністративні правопорушення та подальшим оприлюдненням такої інформації на офіційному веб-сайті Держархбудінспекції; складає акти перевірок, протоколи про вчинення правопорушень, розглядає справи про правопорушення у сфері містобудівної діяльності та справи про адміністративні правопорушення із прийняттям відповідних рішень, накладає штрафи відповідно до закону; здійснює ліцензування видів господарської діяльності з будівництва об’єктів, що за класом наслідків (відповідальності) належать до об’єктів із середніми (СС2) та значними (СС3) наслідками; отримує повідомлення про початок виконання підготовчих робіт, повідомлення про початок виконання будівельних робіт, здійснює внесення змін до них, а також скасовує право на початок виконання підготовчих або будівельних робіт, набуте на підставі поданого повідомлення; видає дозволи на виконання будівельних робіт, повідомлення про внесення змін до них, відмовляє у видачі таких дозволів, анулює дозволи на виконання будівельних робіт; приймає в установленому порядку в експлуатацію закінчені будівництвом об’єкти (видає відповідні сертифікати або відмовляє у їх видачі, реєструє декларації про готовність об’єкта до експлуатації, внесення змін до них, а також повертає такі декларації та скасовує їх реєстрацію); веде єдиний реєстр документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт і засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів, відомостей про повернення на доопрацювання, відмову у видачі, скасування та анулювання зазначених документів; розглядає в порядку нагляду рішення про реєстрацію або повернення декларації про готовність об’єкта до експлуатації (без права реєстрації декларацій), рішення про видачу або анулювання дозволу на виконання будівельних робіт (без права видачі дозволу), рішення про відмову у видачі сертифіката (без права видачі сертифіката); ініціює притягнення посадових осіб об’єктів нагляду до дисциплінарної відповідальності; вносить подання про звільнення посадової особи об’єкта нагляду до органу, який здійснив її призначення; вносить подання про позбавлення посадової особи об’єкта нагляду права виконувати певні види робіт до органу, яким таке право надавалося; забороняє за вмотивованим письмовим рішенням експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів, не прийнятих в експлуатацію; здійснює контроль за виконанням виданих приписів у визначених законодавством випадках; перевіряє на відповідність вимогам законодавства, будівельних норм, стандартів і правил рішення, прийняті територіальними органами Держархбудінспекції; проводить у встановленому порядку конкурс на кращі будинки і споруди, збудовані та прийняті в експлуатацію на території України, та інші конкурси згідно із законодавством; організовує проведення або проводить навчання, підвищення кваліфікації, підготовку та перепідготовку фахівців для здійснення державного архітектурно-будівельного контролю, ліцензування, обстеження та інших функцій, здійснення яких належить до передбачених законом повноважень Держархбудінспекції; бере участь у підготовці міжнародних договорів України з питань державного архітектурно-будівельного контролю, укладає відповідно до законодавства міжнародні договори України міжвідомчого характеру та здійснює міжнародне співробітництво з питань, що належать до її компетенції; здійснює інші повноваження, визначені законом.

Наведене свідчить, що державою на Держархбудінспекцію України покладена реалізація державної політики з питань державного архітектурно-будівельного контролю та контролю у сфері житлово-комунального господарства.    Здійснений правовий аналіз Положення про Державну архітектурно-будівельну інспекцію України та інших нормативно-правових актів дає підстави зазначити, що цей орган наділений різноманітними і широкими повноваженнями, які дозволяють цьому органу здійснювати функції і виконувати завдання, що стоять перед ним.

Якщо аналізувати ці нормативно-правові акти, слід зазначити, що ці закоодавчи акти значно розширюють адміністративну діяльність Держархбудінспекції України у сфері протидії правопорушенням у сфері житлової та громадської забудови.

Здійснений аналіз законодавчих та інших нормативно-правових актів дає підстави говорити про те, що така діяльність може здійснюватися шляхом:

– здійснення контролю у сфері містобудування; ліцензування;
розроблення і затвердження будівельних норм, державних стандартів і правил, запровадження одночасної дії міжнародних кодів та стандартів;
контролю за дотриманням законодавства у сфері містобудівної діяльності, вимог будівельних норм, державних стандартів і правил, положень містобудівної документації всіх рівнів, вихідних даних для проектування об’єктів містобудування; розроблення, затвердження, перегляд, внесення змін і скасування державних будівельних норм, національних стандартів і кодексів усталеної практики; утворення та припинення діяльності технічних комітетів стандартизації у цій сфері ( п. 13 ст . 2, ст. 7, ч. 2 ст. 9 Закону «Про регулювання містобудівної діяльності»);

– затвердження порядку видачі будівельного паспорта забудови земельної ділянки (ст. 27 Закону «Про регулювання містобудівної діяльності»);

– розгляду заяв, надання містобудівних умов та обмежень або прийняття рішення про відмову у їх видачі (на виконання частини 4 та 9 ст. 29 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» та наказу Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства № 109 від 7 липня 2011 р. «Про Порядок надання містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки, їх склад та зміст» [183];

–затвердження критеріїв, яким повинні відповідати експертні організації, що здійснюють експертизу проектів будівництва ( ст. 29 Закону «Про регулювання містобудівної діяльності»);

– затвердження порядку ведення єдиного реєстру отриманих повідомлень про початок виконання підготовчих і будівельних робіт, зареєстрованих декларацій про початок виконання підготовчих і будівельних робіт, виданих дозволів на виконання будівельних робіт, зареєстрованих декларацій про готовність об’єкта до експлуатації та виданих сертифікатів, відмов у реєстрації таких декларацій та у видачі таких дозволів і сертифікатів (ст. ч. 3 ст. 34 Закону «Про регулювання містобудівної діяльності»);
– ліцензування будівельної діяльності (п. 11 ст. 9 Закону «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» та Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності». Така діяльність здійснюється відповідно до п. 1.2. постанови Кабінету Міністрів України «Про авторський та технічний нагляд під час будівництва об’єкта архітектури» №903 від 11 липня 2007 р., господарська діяльність у будівництві, пов’язана із створенням об’єктів архітектури, підлягає ліцензуванню у порядку, визначеному законодавством, за такими видами:

1) вишукувальні роботи для будівництва;

2) розроблення містобудівної документації;

3) проектування об’єктів архітектури;

4) будівельні та монтажні роботи;

5) монтаж інженерних мереж;

6) будівництво транспортних споруд;

7) інжинірингова діяльність у сфері будівництва [184] ;

– видачі документів дозвільного характеру або відмови в їх видачі, анулювання документів дозвільного характеру та здійснення контролю за додержанням вимог законодавства з питань видачі документів дозвільного характеру (ст. 4–1, ст. 9–1) Закону «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності») [185];

– розроблення і затвердження будівельних норм, державних стандартів, норм і правил щодо планування, забудови та іншого використання територій, проектування і будівництва об’єктів містобудування та здійснення державного контролю у сфері містобудування (ч. 3 ст. 16 та ст. 24 Закону «Про основи містобудування») ;

– секторального плану ринкового нагляду, який охоплює види продукції відповідно до сфер відповідальності органів ринкового нагляду та визначає належність цих видів продукції до певного ступеня ризику (ст. 20 Закону України «Про державний ринковий нагляд і контроль нехарчової продукції») [186];

– захисту прав споживачів будівельної продукції шляхом здійснення державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду, а також ліцензування та професійної атестації виконавців робіт (послуг), пов’язаних із створенням об’єктів архітектури (ст. 10, ст. 17 Закону «Про архітектурну діяльність»), а ст. 13 цього ж Закону до уповноважених органів містобудування та архітектури відносить Держархбудінспекції України;

– розгляду справи про правопорушення та накладати штрафи на юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців (суб’єктів містобудування) за правопорушення у сфері містобудівної діяльності (ст. 1, ст. 3 Закону «Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності»);

– розгляду справи про правопорушення та накладати штрафи на юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців, норми Закону «Про відповідальність підприємств, їх об’єднань, установ та організацій за правопорушення у сфері містобудування»;

– розгляду справи про адміністративні правопорушення, пов’язані з порушенням вимог законодавства, будівельних норм, державних стандартів і правил під час виробництва, виготовлення та застосування будівельних матеріалів, виробів, конструкцій, а також будівництва, реконструкції, реставрації, капітального ремонту та прийняття в експлуатацію об’єктів чи споруд, невиконанням законних вимог (приписів) посадових осіб інспекцій державного архітектурно-будівельного контролю (статті 96, ст. 96 –1 (крім частин третьої – п’ятої ), ст. 97, ст. 188 – 42 КУпАП [86].

Наведене свідчить, що становлення та подальший розвиток суспільних відносин у сфері житлової та громадської забудови нерозривно пов’язаний з удосконаленням їх правового регулювання [187, с. 40].

Крім наведених законодавчих актів, важливу роль в адміністративній діяльності у сфері протидії правопорушенням на землях житлової та громадської забудови відіграють постанови Кабінету Міністрів України. Зважуючи на це, проаналізуємо ці постанови.

Постанова Кабінету Міністрів України «Про утворення територіальних органів Державної архітектурно-будівельної інспекції» № 549 від 23 травня 2011 року [188], свідчить, що згідно пункту 1 цієї постанови територіальні органи, які утворюються, є правонаступниками прав та обов’язків територіальних органів Державної архітектурно-будівельної інспекції – урядового органу, що діяв у системі Міністерства регіонального розвитку та будівництва, територіальних органів Державної житлово-комунальної інспекції – урядового органу, що діяв у системі Міністерства житлово-комунального господарства, з питань державного архітектурно-будівельного контролю, контролю у сфері житлово-комунального господарства. Відповідно до додатку до цієї постанови, утворені як юридичні особи публічного права територіальні органи Державної архітектурно-будівельної інспекції.

Складовою адміністративної діяльності у сфері протидії правопорушенням у сфері житлової та громадської забудови виступає й інша постанова Кабінету Міністів України «Про затвердження Порядку здійснення державного архітектурно-будівельного контролю» № 553 від 23 травня 2011 р. [189]. Ця постанова визначає порядок державного архітектурно-будівельного контролю та процедуру здійснення заходів, спрямованих на дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил та ліцензійних умов провадження господарської діяльності, пов’язаної з будівництвом об’єкта архітектури, який за складністю архітектурно-будівельного рішення та (або) інженерного обладнання належить до IV і V категорії складності.

На виконання цієї постанови, Наказом Мінрегіону України від 15 травня 2012 р. № 240, були затверджені форми актів та інших документів, які складаються під час або за результатами здійснення державного архітектурно-будівельного контролю:

  • форму акта перевірки дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил;

– форму акта про недопущення посадових осіб інспекції державного архітектурно-будівельного контролю на об’єкти будівництва, підприємства будівельної галузі для виконання покладених на них функцій;

– форму припису про усунення порушення вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил;

– форму припису про зупинення підготовчих та будівельних робіт, які не відповідають законодавству, будівельним нормам, державним стандартам і правилам, архітектурним вимогам, затвердженим проектним рішенням, технічним умовам та іншим нормативно-правовим актам, виконуються без повідомлення, реєстрації декларації про початок їх виконання або без отримання дозволу на виконання будівельних робіт;

  • форму протоколу про адміністративне правопорушення;
  • форму постанови по справі про адміністративне правопорушення;

– форму протоколу про правопорушення у сфері містобудівної діяльності;

  • форму постанови про накладення штрафу за правопорушення у сфері містобудівної діяльності;
  • форму направлення для проведення позапланової перевірки [191].

Cтаття сьома постанови Кабінету Міністрів України «Про авторський та технічний нагляд під час будівництва об’єкта архітектури» від 11 липня 2007 р. №903 уповноважує інспекції державного архітектурно-будівельного контролю вжити відповідні заходи e разі виявлення відхилень від проектних рішень, допущених під час будівництва об’єкта, та відмови підрядника їх усунути [185].

У свою чергу постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про порядок накладення штрафів за правопорушення у сфері містобудування» від 6 квітня 1995 р. № 244 [192] визначає процедуру накладення штрафів за правопорушення у сфері містобудівної діяльності і прийнята на виконання Закону України «Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності».

В протидії правопорушенням на землях житлової та громадської забудови важливу роль відіграє прийняття в експлуатацію об’єктів, що належать до I-III категорії складності, та об’єктів, будівництво яких здійснено на підставі будівельного паспорта, що проводиться шляхом реєстрації Держархбудінспекцією України та її територіальними органами поданої замовником декларації про готовність об’єкта до експлуатації. Прийняття в експлуатацію об’єктів, що належать до IV і V категорії складності, здійснюється на підставі акта готовності об’єкта до експлуатації шляхом видачі Держархбудінспекцією України сертифіката і здійснюється на підставі постанови Кабінету Міністрів України «Деякі питання виконання підготовчих і будівельних робіт» № 466 від 13 квітня 2011 р. [193].

У разі віднесення об’єктів будівництва різного функціонального призначення до IV і V категорій складності. Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку віднесення об’єктів будівництва до IV і V категорій складності» № 557 від 27 квітня 2011 р. покладає на Держархбудінспекцію України контроль пов’язаний у разі віднесення об’єктів будівництва різного функціонального призначення до IV і V категорій складності [194].

До IV категорії складності відносит об’єкти будівництва, які мають хоча б одну з таких ознак:

1) розраховані на постійне перебування більш як 300 осіб та
(або) періодичне перебування більше 500 осіб;

2) становлять можливу небезпеку для більш як 10000 осіб, які
перебувають поза об’єктом;

3) у разі аварії або неможливості (недоцільності) подальшої
експлуатації:
– можуть спричинити збитки в обсязі понад 15000 мінімальних
розмірів заробітних плат;

– можуть призвести до припинення функціонування об’єктів
транспорту, зв’язку, енергетики та інженерних мереж регіонального рівня;
– можуть призвести до втрати об’єктів культурної спадщини
місцевого значення.

До V категорії складності відносяться об’єкти будівництва,
які мають хоча б одну з таких ознак:

1) згідно із Законом України «Про об’єкти підвищеної
небезпеки») є об’єктами підвищеної небезпеки;

2) розраховані на постійне перебування більш як 400 осіб та
(або) періодичне перебування понад 1000 осіб;

3) становлять можливу небезпеку для більш як 50000 осіб, які
перебувають поза об’єктом;

4) у разі аварії або неможливості (недоцільності) подальшої
експлуатації:
– можуть спричинити збитки в обсязі понад 150000 мінімальних
розмірів заробітних плат;

– можуть призвести до припинення функціонування об’єктів
транспорту, зв’язку, енергетики та інженерних мереж загальнодержавного
значення;

– можуть призвести до втрати об’єктів культурної спадщини
національного значення.

У разі відсутності проектної документації на об’єктах самочинного будівництва, категорія складності таких об’єктів визначається посадовими особами Держархбудінспекції України та її територіальних органів, а в разі необхідності – шляхом проведення експертизи експертною організацією чи експертом, що має відповідний сертифікат. Більш детально ці питання регламентовані наказу Мінрегіону України «Про затвердження Порядку
прийняття в експлуатацію індивідуальних (садибних) житлових будинків, садових, дачних будинків, господарських (присадибних) будівель і споруд, прибудов до них, громадських будинків та будівель і споруд сільськогосподарського призначення I та II категорій складності, які збудовані без дозволу на виконання будівельних робіт, і проведення технічного обстеження їх будівельних конструкцій та інженерних мереж
» № 95 від 19 березня 2013 року [195].

В контексті вищенаведеної постанови КМУ та відповідного наказу Мінрегіону України, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань регулювання містобудівної діяльності» від 20 листопада 2012 р., інспекції державного архітектурно-будівельного контролю до 31 грудня 2013 року, було дозволено безоплатно протягом 10 робочих днів з дня подання заяви власниками (користувачами) земельних ділянок, на яких розміщені об’єкти будівництва, збудовані без дозволу на виконання будівельних робіт, за результатами технічного обстеження будівельних конструкцій та інженерних мереж приймають в експлуатацію: індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі і споруди, прибудови до них, збудовані у період з 5 серпня 1992 року до 12 березня 2011 року; збудовані до 12 березня 2011 року: громадські будинки I і II категорій складності; будівлі і споруди сільськогосподарського призначення I і II категорій складності. У разі порушення цих стороків інспекція державного архітектурно-будівельного контролю приймає рішення про притягнення до адміністративної відповідальності за правопорушення та про накладення штрафу: щодо фізичних осіб – відповідно до ст. 97 КУпАП; щодо юридичних осіб – відповідно до пункту 2 частини другої ст. 2 Закону України «Про відповідальність за порушення у сфкрі містобудівної діяльності» [196].

Варто зазначити, що на сьогодні в країні відповідно до постанови КМУ

«Про затвердження переліку будівельних робіт, які не потребують документів, що дають право на їх  виконання, та після закінчення яких об’єкт не підлягає прийняттю в експлуатацію» № 406 від 7 червня 2017 року.  Постановою затверджено перелік будівельних робіт, які не потребують документів, що дають право на їх виконання, та після закінчення яких об’єкт не підлягає прийняттю в експлуатацію. Зокрема, це стосується: роботи з переобладнання та перепланування жилого будинку і жилого приміщення, а також нежилого будинку, будівлі, споруди, приміщення в них, виконання яких не передбачає втручання в огороджувальні та несучі конструкції та/або інженерні системи загального користування,  – щодо об’єктів, що за класом наслідків (відповідальності) належать до об’єктів з незначними наслідками (СС1); роботи із заміни покрівлі будівель і споруд згідно з будівельними нормами, виконання яких не передбачає втручання в несучі конструкції; технічне переоснащення згідно з державними будівельними нормами внутрішніх систем опалення, вентиляції, водопостачання, водовідведення, газопостачання (включаючи спеціальне), силових та слабкострумових систем, які забезпечують функціонування будівель і споруд; обладнання (переобладнання) будівель і споруд приладами для ведення відокремленого обліку енергоносіїв, гарячої і холодної води; заміна існуючих заповнень віконних, балконних та дверних блоків; приєднання та підключення до інженерних мереж відповідно до технічних умов індивідуальних (садибних) житлових будинків, садових, дачних будинків, господарських будівель і споруд, гаражів, розташованих на присадибних, дачних і садових земельних ділянках та земельних ділянках для будівництва індивідуальних гаражів; зведення на земельній ділянці тимчасових будівель та споруд без влаштування фундаментів, зокрема навісів, альтанок, наметів, накриття, сходів, естакад, літніх душових, теплиць, гаражів, а також свердловин, криниць, люфт-клозетів, вбиралень, вигрібних ям, замощень, парканів, відкритих басейнів та басейнів із накриттям, погребів, входів до погребів, воріт, хвірток, приямків, терас, ґанків — щодо індивідуальних (садибних) житлових будинків, садових, дачних будинків; розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності відповідно до статті  28 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності»;

знесення і демонтаж будівель та споруд без подальшого будівництва, які не є підготовчими роботами, та без порушення експлуатаційної придатності інших будівель і споруд; відновлення елементів благоустрою, визначених Законом України «Про благоустрій населених пунктів»; відновлення у дворах чи в межах мікрорайонів дитячих і спортивних майданчиків, майданчиків для вигулу домашніх тварин, майданчиків для відпочинку людей та обслуговування багатоквартирних житлових будинків; улаштування засобів безперешкодного доступу до об’єктів житлово-комунального та громадського призначення осіб з інвалідністю та інших маломобільнихгруп населення; монтаж технічних засобів телекомунікацій та антенних споруд зв’язку для кріплення антенно-фідерних пристроїв на будівлях, спорудах, у вбудовано-прибудованих приміщеннях, у/на приміщеннях контейнерного типу, а також на існуючих наземних щоглах з відтяжками та на баштах; можливість монтажу зазначених технічних засобів телекомунікацій та антенних споруд зв’язку для кріплення антенно-фідерних пристроїв визначається за результатами оцінки технічного стану та відповідно до  вимог законодавства з питань охорони культурної спадщини за погодженням з власником будівлі, споруди, іншого об’єкта нерухомості; відновлення окремих конструкцій будівель та споруд з метою ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій (аварій) та відновлення функціонування об’єктів, призначених для забезпечення життєдіяльності населення, без зміни їх геометричних розмірів; улаштування систем раннього виявлення надзвичайних ситуацій та оповіщення населення про їх виникнення, установок пожежогасіння, автоматичних установок контролю за вибухонебезпечними концентраціями газу в повітрі, охоронних систем з їх диспетчеризацією, систем внутрішнього та зовнішнього протипожежного водопостачання, монтаж протипожежних воріт (штор), дверей, клапанів і вікон, пристроїв для  блискавкозахисту будівель та споруд; розміщення на автомобільних дорогах елементів санітарного облаштування та технічних засобів, визначених Законом України «Про автомобільні дороги», відповідно до будівельних норм, стандартів та схем організації дорожнього руху.

Отже, якщо раніше вказані роботи можна було віднести до правопорушень у відповідній сфері суспільних відносин, то з прийняттям вказаної постанови, вказані роботи не є правопорушенням.

Складовою адміністративної діяльності, а отже і профілактикою правопорушень є надання Держархбудінспекції України платних адміністративних послуг. У раніше діючому розпорядженні КМУ «Про затвердження переліку платних адміністративних послуг, що надаються Державною архітектурно-будівельною інспекцією та її територіальними органами» № 947-р від 5 жовтня 2011 р. [197], такими адміністративними послугами були:

1) видача ліцензії на провадження господарської діяльності, пов’язаної із створенням об’єктів архітектури;

2) видача копії ліцензії на провадження господарської діяльності, пов’язаної із створенням об’єктів архітектури;

3) переоформлення ліцензії на провадження господарської діяльності, пов’язаної із створенням об’єктів архітектури;

4) видача дубліката ліцензії на провадження господарської діяльності, пов’язаної із створенням об’єктів архітектури;

5) видача сертифіката у разі прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об’єкта. Проте, на підставі постанови КМУ від 7 червня 2017 р. № 400, вказана постанова вратила чинність.

Незважаючи на недостатній вплив громадськості під час розроблення проектів містобудівної документації, слід зазначити, що важливим фактором впливу на стан охорони земель житлової та громадської забудови є проведення громадських слухань щодо врахування громадських інтересів під час розроблення проектів містобудівної документації. Наприклад, під час громадського обговорення (слухання) містобудівної документації – Генеральний план м. Українка було прийнято рішення обмежити по лівому берегу річки Стугна розміщення будь-якої забудови не пов’язаної з відпочинком людей на відстані не менше, як 300 м. та дозволити внести в проект містобудівної документації будівництво по лівому березі річки Стугна автомобільної дороги, з наступним врахуванням проектування при розробці детального плану території [198].

Наведене свідчить про поодинокі випадки, коли громадянам вдається відстояти суспільні інтереси.

Порядок, що визначає механізм проведення громадських
слухань щодо врахування громадських інтересів під час розроблення
проектів містобудівної документації на місцевому рівні: генеральних
планів населених пунктів, планів зонування та детальних планів територій затверджений постановою КМУ № 555 від 25 травня 2011 р. [199].

На жаль, суттєвим недоліком цієї постанови є те, що у своїй більшості, навіть якщо такі слухання й проходять, вони рідко впливають на недобросовісних забудовників.

У цьому питанні слід погодитися з думкою, що в сучасних умовах докорінних  змін у суспільному та державному житті  потребує  активізації взаємодія  державних інспекцій з іншими органами управління  (виконавчої влади, місцевого самоврядування, правоохоронних структур), з громадськими формуваннями та із засобами масової формації. Лише співпраця на за садах  взаємної поваги, взаємної довіри дозволить реалізуватися принципам  законності, істинності й об’єктивності, гласності, дієвості та ін. [200, с. 235].

Незважаючи на недоліки взаємодії Держархбудінспекції України з громадкістю, важливу роль в протидії правопорушенням у сфері житлової та громадської забудови відіграють нормативно-правові акти, які направлені на взаємодію Держархбудінспекції України та інших органів виконавчої влади.

Зважуючи на викладене, вважаємо за доцільним проаналізувати стан нормативно-правового регулювання взаємодії Держархбудінспекції України з іншими органами виконавчої влади.

Постановою Кабінету Міністрів України «Про Порядок обміну інформацією між містобудівним та державним земельним кадастрами», суб’єктами інформаційного обміну, що здійснюється відповідно до цього Порядку, є уповноважені органи містобудування та архітектури та Державне земельне агентство України (зараз це Державна службу України з питань геодезії, картографії та кадастру) і її територіальні органи [177].

Важливо зазначити, що такий рівень здійснюється на трьох рівнях центральному, регіональному та базовому. На центральному рівні суб’єктами інформаційного обміну є: Мінрегіон України і Державна службу України з питань геодезії, картографії та кадастру; на регіональному рівні – уповноважені органи містобудування та архітектури областей і відповідні територіальні органи Державної служби України з питань геодезії, картографії; на базовому рівні – уповноважені органи містобудування та архітектури районних, міських держадміністрацій, виконавчих органів міських рад міст обласного значення і відповідні територіальні органи Державної служби України з питань геодезії, картографії. Проте, рівень такої взаємодіє є недостатнім. По-перше, із-за частої зміни в системі центральних органів виконавчої влади негативно впливають на регулювання відносин у сфері житлової і громадської забудови. По-друге, в нормативно-правових актах, які регламентують діяльність відповідних органів, повинно бути закріплені принципи, форми, методи та порядок такої взаємодії.

На нашу думку, відсутність встановленого нормативно-правового регулювання взаємодії Держархбудінспекції України, зокрема, з Державною службою України з питань геодезії, картографії та кадастру, та іншими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, негативно впливає на правозастосовну діяльність у цій сфері. У той же, до позитиву у цій діяльності слід віднести наказ Мінрегіону України «Про затвердження Порядку взаємодії Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України з Державною архітектурно-будівельною інспекцією України» №201 від 20 травня 2013 р. [201].

Важливим у цьому наказі є те, що цей наказ безпосередньо контролює діяльність за реалізацією Держархбудінспекцією України та її територіальними органами державної політики у відповідних сферах, який здійснює структурний підрозділ апарату Мінрегіону України з питань контролю шляхом проведення планових та позапланових перевірок, за результатами яких може порушуватися питання щодо проведення службових розслідувань та притягнення посадових осіб до дисциплінарної відповідальності (у разі наявності підстав). Така перевірка здійснюється відповідно до розроблених планів проведення перевірок Держархбудінспекції України, її територіальних органів за погодженням з Головою Держархбудінспекції України, які затверджує міністр Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України. У той же час, цей наказ не вирішує питання взаємодії Держархбудінспекції України з іншими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування та громадкістю.

Питання адміністративної діяльності у сфері житлової та громадської забудови не можливо розглядати без містобудівного кадастру, який являє собою державну систему зберігання та використання геопросторових даних про територію, адміністративно-територіальні одиниці, екологічні, інженерно-геологічні умови, інформаційних ресурсів будівельних норм, державних стандартів і правил для задоволення інформаційних потреб у плануванні територій та будівництві, формування галузевої складової державних геоінформаційних ресурсів (ст. 2 постанови КМУ «Про містобудівний кадастр» від 25 травня 2011 р. № 559 [202].

Відповідно до постанови комплексність, повнота та достовірність даних системи містобудівного кадастру повинні забезпечувати прийняття управлінських рішень щодо формування безпечного середовища життєдіяльності населення, захисту території від наслідків надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру, запобігання надмірній концентрації на певній території населення та об’єктів виробництва, зниження рівня забруднення навколишнього природного середовища, ефективне і надійне функціонування об’єктів будівництва та інженерно-транспортної інфраструктури, охорону та раціональне використання природних ресурсів і територій з особливим статусом, у тому числі ландшафтів, об’єктів історико-культурної спадщини, земель сільськогосподарського призначення, водних ресурсів і лісів в інтересах сталого розвитку території.

Постанова КМУ «Про містобудівний кадастр» до організаційної структури системи містобудівного кадастру належать: Кабінет Міністрів України; Мінрегіон України; Мінагрополітики України; уповноважені органи містобудування та архітектури; інші центральні та місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, суб’єкти господарювання усіх форм власності, які виробляють, оновлюють, обробляють, зберігають, постачають та використовують інформаційні ресурси, що підлягають реєстрації та обліку в системі містобудівного кадастру.

Що стосується діяльності Мінагрополітики України, то в зв’язку із прийняттям Постанови КМУ «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» № 442 від 10 вересня 2014 р., таким органом є Державна служба з питань геодезії, картографії та кадастру.

В організаційній структурі системи містобудівного кадастру визначаються базові суб’єкти, які відповідають в межах своїх повноважень за постачання інформаційних ресурсів для системи містобудівного кадастру, в тому числі: Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України; Державна архітектурно-будівельна інспекція України; Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру; Міністерство екології та природних ресурсів України; Державна екологічна інспекція України; Міністерство інфраструктури України; Міністерство культури України; Міністерство здоров’я України; Державне агентство водних ресурсів України; Державне агенство лісових ресурсів України; Державна служба України з надзвичайних ситуацій; Державна служба з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів; проектні, вишукувальні та будівельні організації; органи державної статистики; галузеві кадастрові та інші інформаційні служби – за дані, що стосуються відповідних одиниць обліку територіальних об’єктів тощо.

Постановою передбачено, що містобудівний кадастр ведеться уповноваженими органами містобудування та архітектури, які можуть утворювати для цього служби містобудівного кадастру. Цією ж постановою затверджено Типове положення про Службу містобудівного кадастру, яке є основою для розроблення органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування нормативно-правового акта, яким встановлюються загальні принципи утворення та затверджується положення про Службу містобудівного кадастру на державному рівні, обласному рівні, рівні обласних центрів та міст обласного значення, міста Києва.

Положення про Службу містобудівного кадастру можуть доповнюватися характерними функціями щодо організації діяльності Служби, що належать до компетенції Мінрегіону України, структурних підрозділів з питань містобудування та архітектури обласних, Київської міської, районних держадміністрацій та виконавчих органів місцевого самоврядування міст обласного значення.

Водночас, сучасний стан діяльності у досліджуваній сфері дає підстави зазначити, що на сьогодні, така робота фактично ведеться на регіональному рівні. Окрім того, сучасний стан діяльності Державної архітектурно-будівельної інспекції України свідчить, що в системі органів виконавчої влади є проблемні питання з виконанням адміністративних функцій, які негативно впливають на адміністративно-правове регулювання житлової та громадської забудови. До них можна віднести:

1) часту зміну посадових осіб (особливо керівного складу) від політичних змін в державі та належне фінансування;

2) недостатню відкритість та прозорість дій органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування пов’язаних із сферою забудови, веденні містобудівного кадастру, що затрудняє діяльність Держархбудінспекції України у сфері протидії правопорушенням;

3) відсутність взаємодії Держархбудінспекції України з іншими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування та громад кістю негативно впливає на правозастосовну діяльність у цій сфері;

4) відсутність реального контролю з боку суспільства призводить до зловживань у цій сфері.

Внаслідок цих та інших факторів знижується ефективність виконання Держархбудінспекції України завдань, покладених на цей орган державою.

РОЗДІЛ III

НАПРЯМИ УДОСКОНАЛЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНОПРАВОВОЇ ОХОРОНИ ЖИТЛОВОЇ ТА ГРОМАДСЬКОЇ ЗАБУДОВИ

3.1. Інститут адміністративної відповідальності як механізм забезпечення правопорядку у сфері житлової та громадської забудови

Адміністративна відповідальність як самостійний інститут адміністративного права постійно розвивається – змінюється зміст правових норм, які визначають підстави й умови притягнення до відповідальності, порядок застосування заходів адміністративного впливу доповнюється складами нових протиправних вчинків.

Це пояснюється перш за все, зростанням кількості протиправних діянь, удосконаленням форм, методів, способів і засобів вчинення, необхідністю уніфікації та систематизації нормативного регулювання порядку притягнення до адміністративної відповідальності, потребою здійснення заходів щодо попередження та припинення адміністративних проступків, застосування дієвих заходів адміністративного впливу, у тому числі покарань, до суб’єктів винних у здійсненні відповідних правопорушень [203, с. 32].

Все це в повній мірі стосується й адміністративної відповідальності за порушення у сфері житлової та громадської забудови. Враховуючи, що специфіка відносин у сфері житлової та громадської забудови визначається тим, що ці відносини характеризуються значною розгалуженістю та виходячи із багатоманітності сфер економіки, слід виходити із того, що адміністративна відповідальність, як особливий вид юридичної відповідальності є важливою правовою гарантією забезпечення правопорядку у сфері житлової та громадської забудови. Тобто, це відносини пов’язані із містобудівною, архітектурною, будівельною діяльності, і охоплюють, адміністративно-правові, екологічно-правові, земельно-правові відносини, а також відносини у сфері стандартизації, ліцензування, нормування.

Склади адміністративних правопорушень за порушення у сфері житлової та громадської забудови, крім КУпАП передбачені в ряді інших законодавчих актах, якими тією чи іншою мірою врегульовані питання застосування адміністративних стягнень. Загалом ці правові акти можна згрупувати так.

Насамперед, це кодифікований законодавчий акт, яким є Кодекс України про адміністративні правопорушення, який містить систематизований перелік складів правопорушень та регламентують застосування адміністративних стягнень. Хоча основним законодавчим актом, що регулює питання адміністративної відповідальності фізичних осіб, є КУпАП, існує певна специфіка застосування адміністративних стягнень за порушення містобудівної діяльності, архітектурного законодавства та правовідносин, врегульованих іншими галузевими нормами.

Тобто, поряд із КУпАП існують й інші законодавчі акти України, норми яких передбачають застосування адміністративних стягнень. Таким нормативно-правовим актом є Закон України «Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності». Тоді як, Закон України «Про основи містобудування», закріплюючи певні правила поведінки, на відміну від КУпАП та Закону України «Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності», не передбачає конкретних примусових заходів (адміністративних стягнень), спрямованих на забезпечення дотримання встановлених норм, використовуючи правові норми відсильного характеру. У цьому випадку мова йде про норми КУпАП та Закон України «Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності».

До іншої групи належать окремі нормативно-правові акти – Закони України, що регулюють питання застосування адміністративних стягнень за порушення встановлених правил, якими врегульовано суспільні відносини у сфері житлової та громадської забудови. Водночас ці законодавчі акти носять міжгалузевий характер. Можна говорити про законодавчі акти у сфері ліцензування певних видів, державний нагляд (контроль) господарської діяльності та інші. Наприклад, це Закони України: «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»; «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності».

Як зазначає О. Ф. Андрійко, до самостійної групи пропонується також віднести рішення місцевих рад, які встановлюють адміністративну відповідальність у вигляді штрафу для фізичних та юридичних осіб за влаштування смітників у не відведених для цього місцях, забруднення вулиць, площ, інших територій, які підпорядковані раді тощо.

Таким чином, притягнення до адміністративної відповідальності та застосування адміністративних стягнень передбачають не всі, а лише певне коло правопорушень, які мають характер адміністративного проступку, причому санкція порушеної правової норми, або норми, що забезпечує її належне виконання, має містити відповідне стягнення за вчинення згаданих правопорушень [204, с. 498]

В окрему групу дослідники іноді виокремлюють й інші нормативно-правові акти: Укази Президента України, декрети й постанови Кабінету Міністрів України. При цьому зазначають, що норми про адміністративну відповідальність, котрі містяться в цих актах рано чи пізно будуть віднесені до кодексу, але зараз вони діють самостійно [205, c. 268].

Адміністративні правопорушення у сфері житлової та громадської забудови є найбільш поширеними, а тому питання правового регулювання адміністративної відповідальності неможливо звести тільки до застосування норм КУпАП та містобудівного законодавства. Необхідно враховувати й інші законодавчі акти, норми яких передбачають адміністративну відповідальність за правопорушення житлової та громадської забудови.

Водночас, перед тим як безпосередньо розгладити питання адміністративної відповідальності за порушення житлової та громадської забудови, слід зазначити, що адміністративна відповідальність у досліджуваній сфері має безпосередній вплив на правовий режим земель житлової та громадської забудови, який пов’язаний із містобудівною діяльністю, а отже зі сферою житлової та громадської забудови.

Як зазначають І. І. Каракаш та Є. О. Іванова, на правовий режим земель житлової та громадської забудови суттєво впливають планування розміщення об’єктів індивідуального та громадського житлового фонду, забудова земельних площ з виділенням присадибних ділянок та здійснення беззсадибного будівництва [125, с. 313 ]. Тобто, така діяльність здійснюється відповідно до містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою, що передбачає дотримання державних стандартів і норм, регіональних та місцевих правил забудови. У такому випадку особа може нести відповідальність не за земельні правопорушення, а за порушення встановлених правил у сфері житлової та громадської забудови.

Враховуючи, що чинний КУпАП передбачає конкретні примусові заходи, спрямовані на забезпечення дотримання встановлених норм у певній галузі суспільних відносин, кодекс групує адміністративні правопорушення за галузями правовідносин.

Становлення і подальший розвиток суспільних відносин нерозривно пов’язаний з удосконаленням їх правового регулювання, значне місце серед яких належить адміністративним правовідносинам. Сьогодні не виникає жодних сумнівів щодо ролі адміністративного права у регулюванні суспільних відносин, адже саме від цієї галузі права, від її досконалості, впорядкованості, конкретизації, значною мірою залежить подальший розвиток демократії, соціальної і правової захищеності нашого суспільства [30, с. 216 ].

З метою забезпечення виконання норм у сфері житлової та громадської забудови, в законодавстві передбачені заходи адміністративної відповідальності, які, як стверджує В. К. Колпаков посідає одне з вагомих місць у системі заходів забезпечення належного виконання вимог правових норм. Вона є наслідком вчинення антигромадського діяння, забороненого адміністративно-правовими нормами; нерозривно пов’язана з державним примусом, з настанням негативних для правопорушника правових наслідків; установлена правовими нормами і полягає у застосуванні, реалізації санкцій правових норм; є засобом охорони встановленого в державі правового порядку; супроводжується державним і суспільним осудом правопорушника щодо вчиненого ним антигромадського діяння; реалізується у встановлених законодавством процесуальних формах [206, с. 289.

Наведене свідчить, що відповідальність за порушення житлової та громадської забудови є міжгалузевим інститутом, а отже, інститут адміністративної відповідальності відіграє особливу роль у державному регулюванні цієї сфери правовідносин і поряд з іншими видами юридичної відповідальності є одним із дієвих засобів, які застосовуються за порушення законодавства у галузі містобудівної, будівельної, архітектурної та інших видів діяльності.

Основні риси адміністративної відповідальності виявляються в тому, що:

  • підставою для її настання є адміністративний проступок;
  • вона реалізується за умов неслужбової непідлеглості;
  • існує велика кількість уповноважених органів (посадових осіб), що накладають адміністративні стягнення;
  • порядок накладання адміністративних стягнень визначається нормами адміністративного права [207, с. 434].

Проаналізуємо адміністративну відповідальність пов’язану із сферою охорони житлової та громадської забудови. Адміністративні делікти у цій сфері регулюються законодавцем окремою главою кодифікованого акту адміністративного законодавства, яким є Кодекс України про адміністративні правопорушення.

Тобто, у разі недодержання державних стандартів, норм і правил під час проектування, будівництва, планування і забудови територій, а також самовільного будівництва або споруд, КУпАП містить перелік складів правопорушень та регламентовано застосування адміністративних стягнень, які є найбільш поширеним видом юридичної відповідальності і носить каральний характер.

Проте, як зазначають І. І. Каракаш та О. С. Погрібний, незважаючи на те, що адміністративна відповідальність передбачена норми ст. ст. 96 та 97 КУпАП недодержання державних стандартів, норм і правил під час проектування будинків, а також за самовільне будівництво будинків або споруд, за нормами цієї статті також можливо притягнути особу до відповідальність за порушеннями встановленого порядку використання земель. [119, с. 572–573].

На нашу думку, до складу адміністративних правопорушень пов’язаних із земельними правовідносинами слід віднести і ст. 96–1 КУпАП «Порушення законодавства під час планування і забудови територій». Тобто, у разі якщо особа почне виконання будівельних робіт на земельній ділянці, без відповідних дозволів тощо, така особа може бути притягнута до адміністративної відповідальності за земельні правопорушення.

У цьому випадку ми можемо говорити про подвійну правову природу цих відносин у сфері житлової та громадської забудови. Найбільший прояв подвійної правової природи норм адміністративного права проявляється в адміністративній відповідальності, яка є не тільки найважливішим інститутом адміністративного права, але й використовується в якості елемента і метода правового регулювання земельного права [30, с. 225].

Таким, чином інститут адміністративної відповідальності у сфері житлової та громадської забудови виступає дієвим механізмом забезпечення правопорядку. З цією метою слід здійснити аналіз складів указаних адміністративних правопорушень.

Главою 8 – «Адміністративні правопорушення в промисловості, будівництві та у сфері використання паливно-енергетичних ресурсів». У свою чергу Глава 17 КУпАП визначає підвідомчість справ про адміністративні правопорушення. Згідно ст. 244–6 КУпАП законодавець до таких правопорушень відносить:

– «Порушення вимог законодавства, будівельних норм, державних стандартів і правил під час будівництва» (ст. 96);

– «Порушення законодавства під час планування і забудови територій» (ст. 96–1);

– «Самовільне будівництво будинків або споруд» (ст. 97);

– «Невиконання законних вимог (приписів) посадових осіб центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань державного архітектурно-будівельного контролю» (ст. 188–42).

Об’єктивна сторона представлена сукупністю ознак, які характеризують зовнішню сторону протиправної поведінки. До них відносяться протиправне діяння (дія чи бездіяльність), що виражається у:

– порушенні вимог законодавства, будівельних норм, державних стандартів і правил та затверджених проектних рішень під час нового будівництва, реконструкції, реставрації, капітального ремонту об’єктів чи споруд;

– виконанні підготовчих робіт без направлення повідомлення про початок виконання зазначених робіт у випадках, коли направлення такого повідомлення є обов’язковим, а також наведення недостовірних даних у повідомленні про початок виконання підготовчих робіт;

– виконанні підготовчих робіт без реєстрації декларації про початок виконання зазначених робіт, якщо такі роботи не виконувалися на підставі зареєстрованої декларації про початок виконання будівельних робіт чи дозволу на виконання будівельних робіт, а також наведення недостовірних даних у декларації про початок виконання підготовчих робіт;

– незабезпеченні замовником здійснення авторського нагляду у випадках, коли такий нагляд є обов’язковим згідно з вимогами законодавства;

– незабезпеченні замовником здійснення технічного нагляду у випадках, коли такий нагляд є обов’язковим згідно з вимогами законодавства;

– неподанні чи несвоєчасному подання замовником інформації про передачу права на будівництво об’єкта іншому замовнику, зміну генерального підрядника чи підрядника, осіб, відповідальних за проведення авторського і технічного нагляду, відповідальних виконавців робіт, а також інформації про початок виконання підготовчих чи будівельних робіт та про введення в експлуатацію закінченого будівництвом об’єкта у випадках, коли подання такої інформації є обов’язковим;

– передачі замовнику проектної документації для виконання будівельних робіт на об’єкті, розробленої з порушенням вимог законодавства, містобудівної документації, вихідних даних для проектування об’єктів містобудування, будівельних норм, державних стандартів і правил, у тому числі щодо створення безперешкодного життєвого середовища для осіб з обмеженими фізичними можливостями та інших маломобільних груп населення, передбачення приладів обліку води і теплової енергії, а також заниження категорії складності об’єкта будівництва;

– порушенні строків надання замовникові висновків (звітів) експертизи проектної та містобудівної документації, надання таких висновків з порушенням установленого порядку, а також вимагання під час проведення експертизи документів, не передбачених законодавством;

– порушенні строків реєстрації (відмови в реєстрації) декларації про початок виконання підготовчих робіт та декларації про початок виконання будівельних робіт, видачі (відмови у видачі) дозволу на виконання будівельних робіт, реєстрації (відмови в реєстрації) декларації про готовність об’єкта до експлуатації та видачі (відмови у видачі) сертифіката, який видається у разі прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об’єкта, вимагання під час реєстрації таких декларацій та видачі дозволів і сертифікатів документів, не передбачених законодавством, видача сертифіката про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об’єкта, збудованого з порушенням будівельних норм;

– виконанні окремих видів робіт, пов’язаних із створенням об’єктів архітектури, відповідальним виконавцем, який згідно із законодавством повинен мати кваліфікаційний сертифікат, без отримання в установленому порядку такого сертифіката;

– веденні виконавчої документації з порушенням будівельних норм, державних стандартів і правил;

– застосуванні будівельних матеріалів, виробів і конструкцій, що не відповідають державним нормам, стандартам, технічним умовам, проектним рішенням, а також тих, що підлягають обов’язковій сертифікації, але не пройшли її;

– виробництві або виготовленні будівельних матеріалів, виробів, конструкцій, які підлягають обов’язковій сертифікації або показники безпеки яких наводяться в нормативних документах і підлягають підтвердженню відповідності шляхом сертифікації або декларування, але не пройшли їх;

– самовільному будівництві будинків або споруд, а так само самовільній зміні архітектурного вигляду будинків або споруд під час експлуатації;

– невиконанні законних вимог (приписів) посадових осіб державного архітектурно-будівельного контролю;

– недопущенні посадових осіб державного архітектурно-будівельного контролю на об’єкти будівництва.

Склади адміністративних проступків сформовані як формальні, адміністративна відповідальність настає, як правило, незалежно від того, чи наступили негативні наслідки в результаті вчинення даного правопорушення чи ні, – достатньо самого факту порушення;

Суб’єктивна сторона адміністративного проступку – це внутрішнє психічне ставлення особи до вчиненого нею суспільно небезпечного діяння та його наслідків. Її психологічний зміст розкривається за допомогою таких юридичних ознак, як вина, мотив, мета, які являють собою розвиток форм психічної активності, органічно пов’язані між собою і є взаємопов’язані. Вона характеризується наявністю як умислу, так і необережної вини

Суб’єктами адміністративного проступку, передбаченого ст. ст. 96, 96–1, ст. 97 та ст. 188–42 КУпАП можуть бути громадяни та посадові особи.

Виходячи з вищезазначеного, слід визнати, що адміністративний проступок за порушення містобудівної діяльності здійснюється шляхом:

а) посягання на встановлений порядок проектування, розміщення, будівництва, реконструкції та експлуатації об’єктів чи споруд;

б) порушенням встановленого порядку проведення комплексної експертизи проектної документації, а також порядку підготовки та надання дозволів на виконання будівельних робіт;

в) порушенням встановленого порядку надання дозволів на будівництво та зміну архітектурного вигляду будинків або споруд;

г) самовільним будівництвом будинків або споруд;

ґ) самовільною зміною архітектурного вигляду будинків або споруд під час експлуатації;

д) невиконанням законних вимог (приписів) посадових осіб державного архітектурно-будівельного контролю;

е) недопущенням посадових осіб державного архітектурно-будівельного контролю на об’єкти будівництва.

З огляду на предмет нашого дослідження, у КУпАП закріплений механізм підвідомчості справ про адміністративні правопорушення.

Відповідно до ст. 244–6 КУпАП, більшість адміністративних справ розглядається у позасудовому порядку посадовими особами Державної архітектурно-будівельної інспекції України ( ст. 96, ст. 96–1, крім частини третьої, четвертої та п’ятої, ст. 97 та ст. 188–42). У той же час, відповідно до ст. 221 КУпАП судді районних, районних у місті, міських чи міськрайонних судів розглядають справи про адміністративні правопорушення, передбачені частинами третьою, четвертою та п’ятою статті 96 –1 КУпАП за: порушення строків надання замовникові висновків (звітів) експертизи проектної та містобудівної документації, надання таких висновків з порушенням установленого порядку, а також вимагання під час проведення експертизи документів, не передбачених законодавством; порушення строків реєстрації (відмови в реєстрації) декларації про початок виконання підготовчих робіт та декларації про початок виконання будівельних робіт, видачі (відмови у видачі) дозволу на виконання будівельних робіт, реєстрації (відмови в реєстрації) декларації про готовність об’єкта до експлуатації та видачі (відмови у видачі) сертифіката, який видається у разі прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об’єкта, вимагання під час реєстрації таких декларацій та видачі дозволів і сертифікатів документів, не передбачених законодавством, видача сертифіката про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об’єкта, збудованого з порушенням будівельних норм; дії, передбачені частинами третьою або четвертою статті 96 –1, вчинені особою, яку протягом року було піддано адміністративному стягненню за такі ж порушення. Тобто, за незначні правопорушення, з огляду на грошові стягнення.

Здійснений аналіз ст. 96 та ст. 96–1 КУпАП, дає підстави констатувати, що ст. 96 складається із 17 частин, а ст. 96–1 із 18 частин, тобто адміністративних правопорушень, за порушення яких на винних осіб можуть бути застосовані адміністративні стягнення.

Наведений перелік правопорушень, що розглядаються судами дає підстави зазначити, що таке коло порушень є обмеженим. Зокрема, законодавець уповноважив суд розглядати адміністративні правопорушення передбачені тільки щодо частинами третьою, четвертою та п’ятою статті ст. 96 –1 КУпАП. В частині недодержання вимог законодавства, будівельних норм, державних стандартів і правил під час будівництва, передбачених ст. 96 КУпАП, такі правопорушення розглядаються посадовими особами Держархбудінспекції України.

На нашу думку, редакція ст. 96–1 КУпАП не дозволяє вичерпно визначити правомірність віднесення до ст. 221 КУпАП складів адміністративних правопорушень що передбачені частинами третьою, четвертою та п’ятою ст. 96 –1, які розглядаються судами.

Стаття 96 та ст. 96–1 КУпАП сформульовані таким чином, що дозволяють вести мову про те, що законодавець надаючи в ст. 221 КУпАП перевагу суду розглядати справи передбачені частинами третьою, четвертою та п’ятою ст. 96–1, а інші безпосередньо посадовими особами Державної архітектурно-будівельної інспекції України, недостатньо врегулював адміністративну відповідальність передбачених нормами ст. 96 та ст. 96–1 КУпАП. З цією метою здійснимо правовий аналіз цих статей.

За порушення норми ст. 96 КУпАП, законодавець передбачив накладання штрафу на громадян та на посадових осіб. Мінімальна сума штрафу за цією статтею становить від десяти до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян та на посадових осіб – від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (850–1700 грн.) за порушення вимог законодавства, будівельних норм, державних стандартів і правил та затверджених проектних рішень під час нового будівництва, реконструкції, реставрації, капітального ремонту об’єктів чи споруд (частина 1).

Максимальна сума штрафу – від семисот до восьмисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, за діяння, передбачене частиною дев’ятою цієї статті, вчинене щодо об’єктів V категорії складності (11900–13600 грн).

З огляду на специфічність ст. 96–1 КУпАП в частині розгляду адміністративних справ, вбачаємо доцільним більш детально дослідити норми цієї статті. Здійснений аналіз норм цієї статті дає підстави зазначити, що законодавець надаючи перевагу розглядати окремі справи про адміністративні правопорушення передбачені частинами третьою, четвертою та п’ятою ст. 96 –1, не визначив критерії, за наявності яких, саме норми указаних частин мають перевагу перед іншими, в частині розгляду окремих справ про адміністративні правопорушення в суді.

Як нами уже вказувалося, ст. 96–1 КУпАП складається із вісімнадцяти частин, мінімальний розмір штрафних санкцій встановлений частиною дев’ятою за правопорушення пов’язані із виконанням окремих видів робіт, пов’язаних із створенням об’єктів архітектури, відповідальним виконавцем, який згідно із законодавством повинен мати кваліфікаційний сертифікат, без отримання в установленому порядку такого сертифіката, що тягне за собою накладення штрафу на відповідального виконавця від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Максимальний – частиною шістнадцятою, тягне за собою накладення штрафу на посадових осіб від однієї тисячі двохсот до однієї тисячі п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за дії, передбачені частиною п’ятнадцятою цієї статті, вчинені особою, яку протягом року було піддано адміністративному стягненню за такі ж порушення. Тобто, за виробництво або виготовлення будівельних матеріалів, виробів, конструкцій, які підлягають обов’язковій сертифікації або показники безпеки яких наводяться в нормативних документах і підлягають підтвердженню відповідності шляхом сертифікації або декларування, але не пройшли їх, – тягнуть за собою накладення штрафу на посадових осіб від дев’ятисот до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що на сьогодні становить від 15300 до 17000 грн.

Щодо розгляду окремих справ про адміністративні правопорушення, які розглядаються судом і передбачені ст. 96–1 КУпАП, такий штраф становить від ста п’ятдесяти до двохсот п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Крім наведеного, проблемним питанням в чинній частині другій ст. 244– 6 КУпАП є закріплений механізм, згідно із яким, за «невиконання законних вимог (приписів) посадових осіб центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань державного архітектурно-будівельного контролю» (частина перша) та за недопущення посадових осіб центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань державного архітектурно-будівельного контролю, на об’єкти будівництва (частина друга ст. 188–42 КУпАП), безпосередньо накладання штрафів покладено на посадових осіб Держархбудінспекції України.

Не зважаючи на те, що у справі за конституційним поданням Верховної Ради Автономної Республіки Крим щодо відповідності Конституції України (конституційності) пунктів 1, 4, 8, 10, підпункту «б» підпункту 2 пункту 13, пунктів 14, 17 розділу I Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо здійснення державного архітектурно-будівельного контролю та сприяння інвестиційній діяльності у будівництві» від 9 лютого 2009 р. № 4-рп/2009 [208] визнається, що відповідають Конституції України (є конституційними), положення законів України, до яких внесено зміни Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо здійснення державного архітектурно-будівельного контролю та сприяння інвестиційній діяльності у будівництві» від 16 травня 2007 року, а саме: – статті 244–6 Кодексу України про адміністративні правопорушення, за якими Державна архітектурно-будівельна інспекція України та її територіальні органи визнаються суб’єктами права розгляду справ про адміністративні правопорушення, що пов’язані з будівництвом, а право накладати адміністративні стягнення за правопорушення визнано також за заступниками начальників інспекцій державного архітектурно-будівельного контролю.

Непослідовність законодавця в частині розгляду окремих видів адміністративних правопорушень судовими органами, а також безпосередньо посадовими особами Держархбудінспекції України та її територіальними органами, дає підстави висловити свою думку, що надаючи право розглядати справи про адміністративні правопорушення передбачені частинами третьою, четвертою та п’ятою ст. 96 –1 КУпАП судовим органам, де штраф становить від ста п’ятдесяти до двохсот п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, у той час, по іншим видам правопорушень де штраф є більш значним, зокрема, максимальний штраф становить від однієї тисячі двохсот до однієї тисячі п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, тобто, від 20400 до 25500 грн., законодавець надає право по іншим частинам цієї ж статті та ст. 96 КУпАП розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення уповноваженим посадовим особам Держархбудінспекції України.

З метою обмеження права розглядати справи про адміністративні правопорушення передбачені ст. 96 та ст. 96 –1 КУпАП Держархбудінспекції України, вбачаємо доцільним, розмежувати застосування штрафних санкцій Держархбудінспекції України та судом, в залежності від суми накладання штрафу.

У контексті наведеного, слід зазначити, що надаючи право уповноваженим посадовим особам Держархбудінспекції України розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення за невиконання законних вимог (приписів) посадових осіб державного архітектурно-будівельного контролю, так само, як і за недопущення посадових осіб державного архітектурно-будівельного контролю, на об’єкти будівництва (ст. 188–42 КУпАП), це створює поле для зловживань та корупцію, про яку так багато йде мови сьогодні.

Виявляється, що надаючи право уповноваженим посадовим особам Держархбудінспекції України розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення, де можливим суб’єктом правопорушення може буде і посадова особа, тобто, конфлікт між посадовою особою і суб’єктом містобудування, законодавець заклав в норму ст. 188–42 КУпАП.

Такий підхід законодавця щодо застосування штрафних санкцій посадовими особами Держархбудінспекцію України, як до речі й інших посадових осіб інших органів спеціальної компетенції, а не судом, вносить неоднозначні судження, як серед працівників, так і громадкості.

На нашу думку, розгляд справ передбачених нормами ст. 188–42 КУпАП повинні бути підсудні суду. На користь такої пропозиції свідчать норми інших статей КУпАП. Наприклад, невиконання законних вимог посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби та державної служби ветеринарної медицини (ст. 188–22), невиконання законних вимог посадових осіб відповідних підрозділів Міністерства внутрішніх справ України, що забезпечують безпеку дорожнього руху (ст. 188–28), невиконання приписів посадових осіб спеціально уповноваженого органу з питань дозвільної системи у сфері господарської діяльності (ст. 188–38), та багато інших, накладати адміністративні стягнення має тільки суд.

Виникає запитання ? В чому полягає відмінність Держархбудінспекції України від інших органів виконавчої влади, які не мають такого права. Тим більше, як нами уже наголошувалося, розгляд таких правопорушень може стосуватися безпосередньо діяльності посадових осіб Держархбудінспекції України. У той час, як свідчить правозастосовна діяльність, є випадки, коли посадові особи Держархбудінспекції України зловживають своїми повноваженнями.

На колізійність норм статей КУпАП та Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», свідчать і норми ст. 38 вказаного Закону, якій зазначено: що у разі виявлення факту самочинного будівництва об’єкта, перебудова якого з метою усунення істотного відхилення від проекту або усунення порушень законних прав та інтересів інших осіб, істотного порушення будівельних норм є неможливою, посадова особа органу державного архітектурно-будівельного контролю видає особі, яка здійснила (здійснює) таке будівництво, припис про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил з визначенням строку для добровільного виконання припису.

У разі якщо особа в установлений строк добровільно не
виконала вимоги, встановлені у приписі, орган державного
архітектурно-будівельного контролю подає позов до суду про знесення самочинно збудованого об’єкта та компенсацію витрат, пов’язаних з таким знесенням.

Зважуючи на викладене, з метою удосконалення адміністративного законодавства, вважаємо за необхідне внести пропозицію про внесення змін в ст. 221 та ст. 2446 КУпАП.

З цією метою пропонуємо в статтю 221 КУпАП внести такі зміни: «Судді районних, районних у місті, міських чи міськрайонних судів розглядають справи про адміністративні правопорушення, передбачені частиною шостою, сьомою, восьмою, дев’ятою, одинадцятою, дванадцятою, тринадцятою статті 96, частиною першою, другою, восьмою, шістнадцятою, вісімнадцятою статті 961, частиною першою, другою статті 18842».

Частину 1 статті 2446 КУпАП викласти у такій редакції:
«Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну
політику з питань державного архітектурно-будівельного контролю,
розглядає справи про адміністративні правопорушення, пов’язані з
порушенням вимог законодавства, будівельних норм, державних стандартів і правил під час виробництва, виготовлення та застосування будівельних матеріалів, виробів, конструкцій, а також будівництва, реконструкції, реставрації, капітального ремонту та прийняття в експлуатацію об’єктів чи споруд, стаття 96, (крім частин шостою, сьомою, восьмою, дев’ятою, одинадцятою, дванадцятою, тринадцятою), ст. 96 1, (крім частин першою, другою, восьмою, шістнадцятою, вісімнадцятою), ст. 97.

Здійснене дослідження відповідальності суб’єктів містобудування, передбаченого нормами Закону України «Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності» та нормами ст. 96 та ст. 96 1 КУпАП, дає підстави констатувати про колізійність правових норм в частині відповідальності у сфері містобудівної діяльності. Наприклад, пунктом 3 частини 2 ст. 2 Закону «Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності» передбачена відповідальність у розмірі двадцяти мінімальних заробітних плат за виконання підготовчих робіт без реєстрації декларації про початок виконання таких робіт, якщо зазначені роботи не виконувалися на підставі зареєстрованої декларації про початок виконання будівельних робіт чи дозволу на виконання будівельних робіт, а також наведення недостовірних даних у декларації про початок виконання підготовчих робіт.

На відміну від наведених норм Закону, частина 3 та 4 ст. 96 КУпАП охоплює склад аналогічних правопорушень, проте, відмінність між цими законодавчими актами полягає у накладанні штрафу, який становить від ста п’ятдесяти до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Інший приклад пов’язаний із відповідальністю передбачену підпунктом 3 пункту 3 ст. 2 Закону України «Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності». Так, за виконання підготовчих робіт без реєстрації декларації про початок виконання таких робіт, якщо зазначені роботи не виконувалися на підставі зареєстрованої декларації про початок виконання будівельних робіт чи дозволу на виконання будівельних робіт без реєстрації декларації про початок виконання таких робіт у розмірі дев’яноста мінімальних заробітних плат, тоді як ч. 4 ст. 961 КУпАП встановлює адміністративний штраф від ста до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Цілком усвідомлюємо, що на відміну від Закону України «Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності», суб’єктом відповідальності, згідно із КУпАП є фізичні особи, у той же час, не співмірність штрафних санкцій у наведених законодавчих актах не повинна бути такою разючою. Для прикладу, за розглянутими нами статтями КУпАП максимальний штраф становить 25500 грн., тоді як за Законом «Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності» у розмірі дев’ятисот мінімальних заробітних плат (1096200, 00 грн.) Тобто, у 43 рази більший. При цьому слід врахувати, що мінімальна заробітна плата не є сталою, а отже і сума штрафу буде ще більшою.

Крім наведених законодавчих актів, відповідальність пов’язана із сферою житлової та громадської забудови передбачена й іншими законодавчими актами. Зокрема, ст. 211 ЗК України передбачена відповідальність громадян і юридичних осіб за порушення земельного законодавства. На нашу думку, окремі пункти цієї статті можуть бути пов’язані із порушеннями житлової та громадської забудови. Зокрема, до таких правопорушень слід віднести: розміщення, проектування, будівництво, введення в дію об’єктів, що негативно впливають на стан земель (пункт «г»); самовільне відхилення від проектів землеустрою (пункт «і»).

Норми, які містять відповідальність в указаній сфері, також знаходяться в Законах України: «Про основи містобудування»; «Про архітектурну діяльність»; «Про будівельні норми» ; «Про регулювання містобудівної діяльності»; «Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності» «Про відповідальність підприємств, їх об’єднань, установ та організацій за правопорушення у сфері містобудування» відповідно до норм останніх – суб’єктами відповідальності, є юридичні особи та фізичні особи – підприємці (суб’єкти містобудування).

Слід зазначити, що ст. 42 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» розширює перелік видів адміністративної відповідальності за порушення законодавства у сфері благоустрою населених пунктів, у тому числі й за порушення у сфері житлової та громадської забудови. Зокрема, при:

порушенні встановлених державних стандартів, норм і правил у сфері благоустрою населених пунктів; проектуванні об’єктів благоустрою населених пунктів з порушенням затвердженої в установленому законодавством порядку містобудівної документації та державних будівельних норм; порушенні встановлених законодавством екологічних, санітарних та

гігієнічних вимог та санітарних норм під час проектування, розміщення, будівництва та експлуатації об’єктів благоустрою; порушенні правил благоустрою територій населених пунктів; порушенні режиму використання і охорони територій та об’єктів рекреаційного призначення; самовільному зайнятті території (частини території) об’єкта благоустрою населеного пункту;пошкодженні (руйнуванні чи псуванні) вулично-дорожньої мережі, інших об’єктів благоустрою населених пунктів; неналежному утриманні об’єктів благоустрою, зокрема покриття доріг, тротуарів, освітлення територій населених пунктів тощо.

Крім того, Законом України «Про благоустрій населених пунктів може бути встановлена відповідальність і за інші види правопорушень у сфері благоустрою населених пунктів. При цьому притягнення осіб, винних за порушення законодавства у сфері благоустрою населених пунктів, до відповідальності, передбаченої Законом, не звільняє їх від обов’язку відшкодування шкоди, завданої внаслідок порушення вимог цього законодавства. Так, якщо шкода, завдана внаслідок порушення законодавства з питань благоустрою населених пунктів, підлягає компенсації, як правило, в повному обсязі без застосування норм зниження розміру стягнення незалежно від сплати збору за забруднення навколишнього природного середовища та погіршення якості природних ресурсів у розмірах, які визначаються на підставі затверджених у встановленому порядку такс, методик, розрахунків щодо обрахування шкоди. Відсутність таких такс, методик, розрахунків не може бути підставою для відмови у відшкодуванні шкоди. У такому разі шкода компенсується за фактичними витратами, затвердженими в установленому порядку рішенням органу місцевого самоврядування, на облаштування одного квадратного метра території міста або базової вартості одного квадратного метра землі на відновлення порушеного стану об’єкта благоустрою або довкілля.

Проведене дослідження виявило, що проблемним питанням є новий порядок накладення штрафів за правопорушення у сфері містобудівної діяльності, які було внесено Законом України до деяких законодавчих актів України щодо посилення відповідальності та вдосконалення державного регулювання у сфері містобудівної діяльності від 22 грудня 2011 р. [209].

Внесені зміни дозволило посадовим особам Держархбудінспекції України відразу накладати штрафи на порушників будівельних норм. Суть нововведення полягає в тому, що до цього часу посадові особи Держархбудінспекції України спочатку надавали припис для усунення недоліків, зараз така необхідність відпадає. Таке нововведення може мати не тільки позитив в частині удосконалення норм адміністративного законодавства у сфері містобудівної діяльності, але мати й негативні наслідки, оскільки діючі містобудівні норми і правила включають багато суперечливих норм, які можуть стати приводом для складання протоколу про правопорушення.

До внесення відповідних змін посадові особи Держархбудінспекції України в результаті здійснення контролю складали протокол, якщо було виявлено правопорушення у сфері містобудівної діяльності, виносили припис з метою усунення виявлених правопорушень. Виконав всі вимоги припису в установлений для цього термін, до правопорушника не застосовувався штраф. Крім того, суб’єкт містобудівної діяльності мав можливість відмовитися від підпису протоколу, і не сплачуючи штраф, оскаржити дії посадовців Держархбудінспекції України до суду.

Зараз питання про накладання штрафних санкцій за результатами перевірки може розглядатися навіть без участі суб’єкта містобудівної діяльності (його представника).

В ст. 4 Закону України «Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності», постанови про накладення штрафів за правопорушення у сфері містобудівної діяльності, винесені посадовими особами центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань державного архітектурно-будівельного контролю підлягають сплаті у п’ятнадцятиденний строк з дня вручення або надіслання постанови. Копія завіреного банком платіжного документа, що засвідчує факт сплати суми штрафу в повному обсязі, надсилається центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань державного архітектурно-будівельного контролю. У разі несплати штрафу в зазначений строк другий примірник постанови надсилається органу державної виконавчої служби для виконання постанови в примусовому порядку.

Як зазначено в ст. 5 Закону України «Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності», постанову про накладання штрафу, може бути оскаржено до суду протягом 15 днів з дня її винесення з повідомленням про таке оскарження у той самий строк органу, який виніс постанову. Як бачимо, цілком свідомо, законодавець обмежив право суб’єкта містобудівної діяльності на належний судовий захист. Фактично, для того щоб оскаржити дії Держархбудінспекції України в суді необхідно спочатку сплатити штраф, а потім звертатися до суду. Тобто, первинним є сплата штрафу, а не усунення виявлених недоліків у сфері містобудівної діяльності.

Невипадково, як підкреслюють фахівці з цього приводу, «враховуючи значні штрафні санкції, метою нових правил є не стільки наведення порядку у цій сфері, а наповнення державного бюджету» [210].

Експерти вважають, що нова схема накладання штрафів навряд чи буде сприяти наведенню порядку у містобудівній сфері. Спочатку необхідно розібратися з нормами і правилами, регулюючих будівельну галузь. Дані документи, у багатьох випадках нерідко прийняті ще у часи Радянського Союзу, містять багато протирічь, взаємовиключаючих і не виконуваних вимог, які можуть стати приводом для складання протоколу про правопорушення.

Учасники будівельного ринку говорять, що у зв’язку із значними штрафами, у багатьох регіонах при Держархбудінспекціях України створені юридичні контори, котрі за встановлену плату беруться вирішити питання затвердження проектної документації і отримання дозвільних документів, використовуючи «свою» проектно-архітектурну фірму. Як правило, до таких об’єктів, що будуються по таким проектам, претензій в інспекторів не має.

Саме введення значних штрафів за порушення містобудівного законодавства спровокувало появу подібних посередників на ринку України.

Зважуючи на те, що за окремі види порушень містобудівного законодавства штраф може становити дев’ятсот мінімальних заробітних плат (тобто більше млн. грн.), віддавши накладання штрафу на власний розсуд посадовців Держархбудінспекції України, законодавець повинен внести відповідні зміни до норм Закону Ураїни «Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності» [84] щодо накладання штрафів судом. З цією метою пропонуємо внести зміни до цього Закону.

На нашу думку, накладання таких штрафів повинно здійснюватися тільки судом, оскільки для того щоб накладати штрафи, а тим більше у сумі 1 млн. грн., посадові особи Держархбудінспекцій України повинні мати не тільки юридичну, але й спеціальну освіту. Покладання на посадових осіб Держархбудінспекцій України накладати штрафи створює умови для зловживань та розвитку корупції.

Враховуючи, що Законом України «Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності» встановлено, що накладати штраф від імені Держархбудінспекції України та її територіальних органів мають право керівник Держархбудінспекції України та його заступники, керівники територіальних органів Держархбудінспекції України та їх заступники, важаємо, що у своїй більшості, в залежності від суми штрафу та суб’єкта відповідальності, накладати штрафи про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності мають накладати суди (судді).

Враховуючи, що Законом України «Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності» встановлено, що накладати штраф від імені Держархбудінспекції України та її територіальних органів мають право керівник Держархбудінспекції України та його заступники, керівники територіальних органів Держархбудінспекції України та їх заступники, натомість важаємо, що у своїй більшості, в залежності від суми штрафу та суб’єкта відповідальності, розглядатися справи про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності та стягуватися штрафи у дохід державного бюджету мають лише у судовому порядку.

З метою удосконалення законодавства у сфері містобудівної діяльності, пропонуємо внести зміни в ст. 3 Закону України «Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності», яку викласти у такій редакції:

«Стаття 3. Орган, уповноважений розглядати справи про правопорушення у сфері містобудівної діяльності

1. Накладати штраф за правопорушення, передбачені цим Законом мають районні, районні у місті, міські чи міськрайонні суди (судді) передбачені підпунктом 1 частиною 1; підпунктом 2, 3 пунктом 4 частиною 2; підпунктом 1,2 пунктом 5 частиною 2; підпунктом 2, 3, 4 пунктом 6 частиною 2; пунктом 7, 8 частиною 2; пунктом 3 частиною 3; підпунктом 3 пунктом 4 частиною 3; підпунктом 2, 3 пунктом 5 частиною 3; пунктом 7, 8 частиною 3; пунктом 1 частиною 4; пунктом 1, 2 частиною 5; частиною 8; частиною 9.

2. Справи про правопорушення, передбачені цим Законом,
розглядаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує
державну політику з питань державного архітектурно-будівельного
контролю.

3. Накладати штраф від імені центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань державного архітектурно-будівельного контролю, мають право його керівник та уповноважені ним посадові особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань державного архітектурно-будівельного контролю за порушення передбачені підпунктом 2 частиною 1; пунктом 1, 3 частиною 2; підпунктом 1 пунктом 4 частиною 2; підпунктом 1 пунктом 6 частиною 2; пунктом 9 частиною 2; пунктом 1, 2 частиною 3; підпунктом 1, 2 пунктом 4 частиною 3; пунктом 6 частиною 3; пунктом 2 частиною 4; підпунктом 1, 2 пунктом 1 частиною 6; пунктом 7 частиною 6.

На нашу думку, пропозиції про внесення змін в ст. 221, ст. 244 6 КУпАП та ст. 3 Закону України «Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності» дозволить усунути правові колізії в частині притягнення суб’єктів правопорушень у сфері містобудівельної діяльності, як посадовими особами Державної архітектурно-будівельної інспекції України, так і судом (суддею). у судовому порядку.

3.2. Удосконалення інституту контролю у сфері житлової та громадської забудови

Концепція сталого розвитку населених пунктів визначила основні напрями державної політики щодо забезпечення сталого розвитку населених пунктів, правові та економічні шляхи їх реалізації тощо. Значна роль у цьому відводиться державному контролю за забудовою та іншим використанням територій згідно з затвердженою містобудівельною документацією, дотриманням містобудівного, земельного та природоохоронного законодавства, використанням і охороною земель, природних ресурсів загальнодержавного та місцевого значення, відтворенням лісів [6].

Контрольна діяльність у сфері житлової та громадської забудови охоплює сукупність організаційно-технічних і правових заходів, спрямованих на забезпечення дотримання законодавства різними суб’єктами господарської діяльності. Така діяльність може бути пов’язана із проектами об’єктів забудови та їх правилами, стандартами та нормами, архітектурними і технічними вимогами, а також положень затвердженої містобудівної документації.

З наведеного випливає, що контроль виступає самостійним видом управлінської діяльності та здійснюється системою спеціальних державних органів – органів виконавчої влади. При здійсненні державного контролю необхідно врахувати всі аспекти державного управління в діяльності системи державного контролю у сфері житлової та громадської забудови.

Попередній розгляд дисертаційного дослідження та загальна динаміка результатів діяльності органів державного архітектурно-будівельного контролю в досліджуваній сфері дає змогу дійти висновку, що державний контроль виконується на недостаньому рівні, що й обумовлює актуальність розгляду цього питання.

Загальновідомо, що за суб’єктом здійснення виділяють такі форми контролю: державний, самоврядний та громадський. У той же час, державне управління в окремих галузях має певні особливості, які пов’язані із запровадженям ринкової економіки, що внесло докорінні зміни в методи діяльності Держархбудінспекції України, діяльність якої пов’язана із державним контролем.

На думку О. Ф. Андрійко, державний контроль – це об’єктивно зумовлена діяльність державних органів, яка полягає у спостереженні, аналізі та перевірці об’єктів контролю і спрямована на запобігання, виявлення та припинення дій, що суперечать встановленим державою норм, правилам і стандартам [211, с.12].

Суб’єктом управління у сфері житлової та громадської забудови є система уповноважених органів, які відповідно до чинниного закондавства здійснюють організаційно-правову діяльність щодо забезпечення інтересів держави та прав і законних інтересів громадян.

Відомо, що певними конрольними повноваженнями у певній сфері суспільних відносин, наділені Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, органи виконавчої влади, місцеві державні адміністрації, органими місцевого самоврядування та самоврядні організації. Водночас, серед наведеного нас цікавлять сеціалізовані контролюючі органи, до яких належать державні інспекції та служби, основними завданнями яких є здійснення державного контролю в досліджуваній сфері. У той же час, для визначення особливостей державного контролю необхідно проаналізувати нормативно-правові акти, які регламентують таку діяльність.

Основними нормативно-правовими актами, що регулюють питання здійснення державного архітектурно-будівельного контролю інспекціями державного архітектурно-будівельного контролю, є Закони України: «Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності»; Про відповідальність підприємств, їх об’єднань, установ та організацій за

правопорушення у сфері містобудування»; «Про регулювання містобудівної діяльності», «Про основи містобудування», «Про архітектурну діяльність».

Так, відповідно до ст. 10 Закону України «Про архітектурну діяльність» державний архітектурно-будівельний контроль здійснюється для забезпечення під час забудови територій, розміщення і будівництва об’єктів архітектури, дотримання суб’єктами архітектурної діяльності затвердженої містобудівної та проектної документації, вимог вихідних даних, а також з метою захисту державою прав споживачів будівельної продукції.

Cтаття 41 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», покладає на інспекції державного архітектурно-будівельного контролю здійснення заходів, спрямованих на дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил.

Крім наведених та інших законодавчих актів, питання державного контролю регулюється підзаконними нормативними актами. Пункт 4 Положення про Державну архітектурно-будівельну інспекцію України уповноважує інспекцію здійснювати в межах своїх повноважень державний контроль, також видавати обов’язкові для виконання приписи щодо:усунення порушення вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, стандартів і правил; зупинення підготовчих та будівельних робіт; усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності об’єктами нагляду;усунення порушень ліцензійних умов провадження видів господарської діяльності з будівництва об’єктів, що за класом наслідків (відповідальності) належать до об’єктів із середніми (СС2) та значними (СС3) наслідками; скасовує чи зупиняє дію прийнятих об’єктами нагляду відповідно до визначених законом повноважень рішень, які порушують вимоги законодавства у сфері містобудівної діяльності, з одночасним складенням протоколу відповідно до Кодексу України про адміністративні правопорушення; складає акти перевірок, протоколи про вчинення правопорушень, розглядає справи про правопорушення у сфері містобудівної діяльності та справи про адміністративні правопорушення із прийняттям відповідних рішень, накладає штрафи відповідно до закону; здійснює ліцензування видів господарської діяльності з будівництва об’єктів, що за класом наслідків (відповідальності) належать до об’єктів із середніми (СС2) та значними (СС3) наслідками; видає дозволи на виконання будівельних робіт, повідомлення про внесення змін до них, відмовляє у видачі таких дозволів, анулює дозволи на виконання будівельних робіт; приймає в установленому порядку в експлуатацію закінчені будівництвом об’єкти (видає відповідні сертифікати або відмовляє у їх видачі, реєструє декларації про готовність об’єкта до експлуатації, внесення змін до них, а також повертає такі декларації та скасовує їх реєстрацію);веде єдиний реєстр документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт і засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів, відомостей про повернення на доопрацювання, відмову у видачі, скасування та анулювання зазначених документів; розглядає в порядку нагляду рішення про реєстрацію або повернення декларації про готовність об’єкта до експлуатації (без права реєстрації декларацій), рішення про видачу або анулювання дозволу на виконання будівельних робіт (без права видачі дозволу), рішення про відмову у видачі сертифіката (без права видачі сертифіката); ініціює притягнення посадових осіб об’єктів нагляду до дисциплінарної відповідальності; вносить подання про звільнення посадової особи об’єкта нагляду до органу, який здійснив її призначення; вносить подання про позбавлення посадової особи об’єкта нагляду права виконувати певні види робіт до органу, яким таке право надавалося; забороняє за вмотивованим письмовим рішенням експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів, не прийнятих в експлуатацію; здійснює контроль за виконанням виданих приписів у визначених законодавством випадках; перевіряє на відповідність вимогам законодавства, будівельних норм, стандартів і правил рішення, прийняті територіальними органами Держархбудінспекції тощо.

Крім законодавчого, державний архітектурно-будівельний контроль також регулюється і підзаконними нормативно-правовими актами. Зокрема, постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку здійснення державного архітектурно-будівельного контролю» № 553 від 23 травня 2011 р., яка визначає процедуру здійснення заходів, спрямованих на дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил та ліцензійних умов провадження господарської діяльності, пов’язаної з будівництвом об’єкта архітектури, який за складністю архітектурно-будівельного рішення та (або) інженерного обладнання належить до IV і V категорії складності [212].

Подальний аналіз інших законодавчих актів у сфері контрольної діяльності, дає підстави зазначити, що на перший погляд ці законодавчі акти теж уповноважуть Держархбудінспекцію України на здійснення контрольної діяльності. Наприклад, в частині 3 ст. 19 Господарського кодексу України, зазначено, що держава здійснює контроль і нагляд за господарською діяльністю суб’єктів господарювання у сфері за дотриманням стандартів, норм і правил, якими встановлено обов’язкові вимоги щодо умов здійснення господарської діяльності [213].

На перший погляд здається, що ця норма господарського кодексу уповноважує Держархбудінспекцію України на здійснення контрольної діяльності. Однак, щоб врегулювати, це та інші питання Держархбудінспекція України у своєму листі «Про деякі питання здійснення державного архітектурно-будівельного контролю» № 26-17-5041 від 26 серпня 2010 р. зазначає, що відповідно до чинного законодавства інспекції державного архітектурно-будівельного контролю перевіряють не господарську діяльність суб’єктів господарювання, а об’єкти будівництва на предмет відповідності їх затвердженим проектним рішенням, будівельним нормам і правилам з метою забезпечення стійкості, надійності та готовності об’єкта до експлуатації [214].

Отже, державний контроль у сфері житлової та громадської забудови – це об’єктивно зумовлена діяльність державних органів, яка полягає у спостереженні, аналізі та перевірці об’єктів контролю і спрямована на запобігання, виявлення та припинення дій, що суперечать встановленим державою норм, правилам і стандартам [211, с. 12].

Таким чином, на сучасному етапі вітчизняного державоутворення інститут державного контролю у сфері житлової та громадської забудови являє собою систему органів, що здійснюють відповідний державний контроль і включає низку органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, яким законом делеговано повноваження щодо здійснення такого контролю.

Такий контроль полягає в діяльності уповноважених державою суб’єктів владних повноважень із перевірки і дотримання норм містобудівного, архітектурного, будівельного, санітарно-епідемічного, екологічного та земельного законодавства, що здійснюється різними уповноваженими органами спеціальної компетенції та їх посадовими особами та вжиття заходів щодо припинення правопорушень та притягнення порушників до юридичної відповідальності.

Крім цих змін, важливий вплив на діяльність органів публічної влади на сферу житлової та громадської забудови вплинули внесені зміни Законом України «Про землеустрій», який спрямований на регулювання земельних відносин та раціональну організацію території адміністративно-територіальних одиниць, суб’єктів господарювання, що здійснюються під впливом суспільно-виробничих відносин і розвитку продуктивних сил [126].

Закон України «Про землеустрій» (пунктом ж – 1, ч. 1, ст. 14), поклав на Держземагентство України (зараз Державна службу України з питань геодезії, картографії та кадастру) здійснення державного нагляду у сфері землеустрою. При цьому питання пов’язані із землеустроєм торкнулися діяльності багатьох органів виконавчої влади. Так, проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок усіх категорій та форм власності підлягає обов’язковому погодженню з територіальним органом Державної екологічну інспекцію України.

Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у межах населеного пункту або земельної ділянки за межами населеного пункту, на якій розташовано об’єкт будівництва або планується розташування такого об’єкта, подається також на погодження до структурних підрозділів районних, Київської міської державної адміністрації у сфері містобудування та архітектури, а якщо місто не входить до території певного району, – до виконавчого органу міської ради у сфері містобудування та архітектури, а в разі, якщо такий орган не утворений, – до органу виконавчої влади з питань містобудування та архітектури чи структурного підрозділу обласної державної адміністрації з питань містобудування та архітектури.

Враховуючи, що об’єктами топографо-геодезичної і картографічної діяльності є територія України, в тому числі міста та інші населені пункти, ст. 8 Закону України «Про топографо-геодезичну і картографічну діяльність», на новоутворену Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру, покладено здійснення державного контролю за топографо-геодезичною і картографічною діяльністю [215].

Використання житлової та громадської забудови потребує дотримання державних стандартів і норм. Відповідно до ст. 11 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» державній санітарно-епідеміологічній експертизі підлягають: проекти міждержавних, державних цільових, регіональних, місцевих і галузевих програм соціально-економічного розвитку; інвестиційні проекти і програми у випадках і порядку, встановлених законодавством; схеми, передпроектна документація, що стосується районного планування і забудови населених пунктів, курортів тощо [61].

Згідно чинного законодавства державний контроль за дотриманням державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів здійснюла Держсанепідслужба України, зараз ці повноваження покладено на Державну службу України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів. У зв’язку із тим, що діяльність цього органу виконавчої влади є менш дослідженою при здійсненні контрольних повноважень у сфері житлової та громадської забудови, вважаємо доцільним більш детально розглянути діяльність цього органу.

Одним із основних завдань новоствореної служби є здійснення державного санітарно-епідеміологічний нагляду та контролю за дотриманням вимог санітарного законодавства органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, фізичними особами та громадянами, реалізацією ними санітарних та протиепідемічних (профілактичних) заходів.

Керуючись нормами Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», наказом Міністерства охорони і здоров’я України було затверджено Державні санітарні правила планування та забудови населених пунктів [166].

Відповідно до Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів, обов’язковому погодженню з органами, установами та закладами санепідслужби підлягають проектно-планувальні документи різних рівнів:

– генеральна схема розміщення та розвитку продуктивних сил
України;

– генеральна схема розселення населення України;

– схеми розвитку та розміщення галузей народного господарства та галузей промисловості;

– схеми та проекти районного планування (регіону, області);

– схеми територіально-виробничих комплексів, курортних районів, територіальні комплексні схеми охорони природи;

– генеральні плани міст, сільських поселень; проекти розміщення будівництва; проекти приміських та курортних зон; проекти планування промислових зон та вузлів;

– проекти детального планування і забудови;

– проекти окремих будівель та споруд;

– схеми і проекти інженерного обладнання та благоустрою
населених пунктів (водопостачання, каналізування, санітарної очистки та ін.

Таким чином, державні санітарні правила планування та забудови населених пунктів включають основні гігієнічні вимоги до планування і забудови як нових, так і існуючих міських та сільських поселень України, їх санітарного упорядкування та оздоровлення. Розміщення, проектування та будівництво міських та сільських населених пунктів в цілому, окремих їх частин чи об’єктів здійснюються на основі регіональних схем розвитку і розміщення продуктивних сил, схем розселення, проектів і схем районного планування, генеральних планів міст, селищ міського типу, сільських населених пунктів, територіальних комплексних схем охорони природи та інших документів, що відображують стан навколишнього середовища та перспективи розвитку населених пунктів.

Відповідний державний контроль за дотриманням вимог Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів, до поставнови КМУ №442 від 10 вересня 2014 року здійснювався Держсанепідслужбою України та її територіальними органами відповідно до затвердженого постановою Кабінету Міністрів України Положення про державний санітарно-епідеміологічний нагляд в Україні № 1109 від 22 червня 1999 р. [216].

У разі порушення санітарних правил при плануванні та забудові населених пунктів, особи, винні у порушенні правил, несуть юридичну відповідальність. Така відповідальність передбачена ст. 80 Заону України «Основи Законодавства України про охорону здоров’я» [217] та ст. ст. 45–49 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення».

Між тим, відповідно до ст. 236 КУпАП органи державної санітарно-епідеміологічної служби розглядають справи про адміністративні правопорушення, пов’язані з порушенням державних санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм (ст. 42), а також про адміністративні правопорушення, передбачені частиною другою ст. 41, статтями 78, 80 – 83, 90–1, 95, 167, 168–1, 170 (коли вони є
порушеннями санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм), та ст. 188–11 КУпАП.

Наведене свідчить, що незважаючи на те, що здійснюючи державний контроль у сфері житлової та громадської забудови органи спеціальної компетенції мають різноманітні повноваження, головне, як наголошує Я. А. Здир, перевірки не повинні обмежуватись лише збором матеріалу про допущені равопорушення, оскільки об’єктивний збір даних є важливою, але лише початковою стадією дій. Подальшим завданням є те, щоб на підставі аналізу отриманих даних ліквідувати причини, що породжують порушення норм та правил [218, с.103].

Проведене дослідження інституту державного контролю дає підстави зазначити, що держава шляхом створення відповідної системи органів спеціальної компетенції, які відповідно до покладених на них завдань реалізують державні функції та забезпечують додержання органами публічної влади, підприємствами, установами, організаціями і громадянами державних стандартів і норм, регіональних та місцевих правил житлової та громадської забудови.

До органів спеціальної компетенції у сфері державного контролю у сфері житлової та громадської забудови відносимо:

– Державну архітектурно-будівельну інспекцію України;

– Державну екологічну інспекцію України;

  • Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру;

– Державну службу України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів.

Зважаючи на те, що державний контроль у сфері житлової та громадської забудови здійснюється низкою органів спеціальної компетенції,

державний контроль у цій сфері виступає самостійним видом управлінської діяльності органів виконавчої влади і має низку характерних ознак:

– суб’єктом державного контролю є уповноважені державою органи виконавчої влади та їх посадові, які в межах визначених повноважень виконують завдання держави, що складають зміст їх компетенції;

– наявність спеціального об’єкта державного контролю – стандартів, норм, правил, що містяться в нормативно-правових актах архітектурно-будівельного, земельного, екологічного, адміністративного, санітарно-епідеміологічного законодавства;

– застосування спеціальних заходів адміністративного впливу на порушників за результатами державного контролю.

Наведене дає підстави зазначити, що державний контроль у сфері житлової та громадської забудови виступає самостійним інститутом державного контролю, під яким слід розуміти особливий вид державної управлінської діяльності, що здійснюється спеціально уповноваженими органами виконавчої влади щодо об’єктів, які їм організаційно не підпорядковані, і до яких у разі порушення державних стандартів, і норм, регіональних та місцевих правил забудови можуть застосовуватися заходи державного примусу [219, с. 255 ].

Незважаючи на це, проблема формування концепції та структурування контролю й подальшого розвитку його теоретико-методологічних засад у державній владі обумовлена концептуальним і методологічним значенням контролю при здійсненні влади в умовах проведення конституційної реформи, зокрема під час трансформації інституційної системи влади та управління в Україні, О. І. Сушинський звертає увагу про недостатність розвитку вітчизняної науки про громадянське суспільство та державне управління [220, с. 10].

Вказані проблеми є взаємопов’язаними, тією чи іншою мірою впливають на ефективність та розвиток державного архітектурно-будівельного контролю. Не применшуючи ролі державного контролю, слід звернути увагу на самоврядний та громадській контроль у сфері житлової та громадської забудови, які мають вплив на формування державної регуляторної політики нашої держави.

Однак, ці виду контролю в Законі України «Про регулювання містобудівної діяльності» не виписані. Як нами уже наголошувалося, прийнятий 17 лютого 2011 р. Закон України «Про регулювання містобудівної діяльності» суттєво вплинув на забезпечення сталого розвитку територій. Водночас, як на нашу думку цей законон не в повній мері врахував інтереси територіальної громади, яку представляють органи місцевого самоврядування та громадські інтереси, які у свою чергу мають безпосередній вплив на самоврядний і громадський контроль. В цій частині проаналізуємо цей законодавчий акт.

Стаття 21 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» має назву «Громадські слухання щодо врахування громадських інтересів». Однак, незважаючи, на таку назву, норми цієї статті обмежують коло осіб, які можуть надавати пропозиції щодо містобудівної документації на місцевому рівні. Зокрема, в цей перелік не включені громадські організації, творчі об’єднання, профспілки та інші особи, які теж можуть мати зауваження до проектів.

На нашу думку, пропозиції до проектів містобудівної документації на місцевому рівні мають право надавати громадяни, які проживають на
території щодо якої розроблено відповідний проект містобудівної документації на місцевому рівні, а також юридичні, громадські організації, творчі об’єднання, профспілки, та інші особи, місцезнаходження яких находиться на території, щодо якої розроблено відповідний проект містобудівної документації на місцевому рівні.

З метою удосконалення Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», пропонуємо пункт 7 ст. 21 «Громадські слухання щодо врахування громадських інтересів» викласти у такій редакції:

Пропозиції до проектів містобудівної документації на місцевому рівні мають право надавати:

1) повнолітні дієздатні фізичні особи, які проживають на території, щодо якої розроблено відповідний проект містобудівної документації на місцевому рівні;

2) юридичні особи, творчі об’єднання, громадські організації, профспілки та інші особи, місцезнаходження яких находиться на території, щодо якої розроблено відповідний проект містобудівної документації на місцевому рівні.

Відсутність якісно визначених форм, способів та шляхів урахування громадської думки щодо планування, прийняття та розробки рішень та аналізу їхнього впливу на довкілля у галузі містобудування України, є крім іншого й порушенням Оргуської Конвенція про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля. Незважаючи на те, що ч. 2 ст. 3 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» містить норму, в якій записано: «Якщо міжнародним договором України, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені цим Законом, застосовуються правила міжнародного договору України».

Відповідно до положень Оргуської Конвенції, громадськість має бути поінформована щодо процедур участі в процесі прийняття рішень з питань, що стосуються навколишнього середовища, мати вільний доступ до таких механізмів і знати, як ними користуватися. Проте, прийняття Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» без відповідних консультацій із громадськістю, є порушенням Оргуської Конвенції 1998 р. [221], яка була ратифікована Постановою Верховної Ради України 6 липня 1999 р. [222].

Крім того, пункт 9 ст. 21 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» встановлено оприлюднення результатів розгляду пропозицій громадськості до проектів містобудівної документації на місцевому рівні здійснюється у двотижневий строк з дня їх прийняття шляхом опублікування в засобах масової інформації, що поширюються на
відповідній території, а також розміщення таких рішень на офіційних веб-сайтах цих органів. У той же час, законодавець покладає відповідальність за автентичність оприлюднених проектів генеральних планів населених пунктів, зонування територій, детальних планів територій, на невизначену уповноважену особу. На нашу думку, це повинна бути посадова особа органу місцевого самоврядування, яка є відповідальною за громадські слухання.

Подальший аналіз норм ст. 34 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» та ст. 29 попереднього Закону України «Про планування і забудову територій», свідчить про спрощений підхід до державного архітектурно-будівельного контролю, оскільки інспекція державного архітектурно-будівельного контролю втрачає можливість зупинити будівництво, під час якого йде систематичне порушення будівельних норм.

Окрім зазначеного, прийняття Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» відмінило ч. 2 ст. 26 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», а саме: «Проведення екологічної експертизи є обов’язковим у процесі законотворчої, інвестиційної, управлінської, господарської та іншої діяльності, що впливає на стан навколишнього природного середовища. Порядок проведення екологічної експертизи визначається законодавством України».

Такий підхід законодавця до прийняття законодавчих актів, має негативний вплив на законотворчу, інвестиційну, управлінську, господарську та іншу діяльність, а не тільки на галузь містобудування, і є недопустимим. Так, внесення змін до пункту «д» ст. 68 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», по суті зняло відповідальність осіб за будівництво об’єктів без позитивних висновків державної екологічної експертизи.

Крім наведеного, в частині 3 ст. 28 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» зазначено: «Не потребує отримання дозволу (ордера) на видалення зелених насаджень виконання робіт на підставі одного з документів, визначених частиною першою статті 34 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (повідомлення про початок робіт, дозвіл на проведення будівельних робіт, тощо).

Цілком очевидно, що такий підхід законодавця до зелених насаджень призведе до безконтрольного їх знищення.

Отже, аналіз наведених законів та Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» дає підстави констатувати, що ст. 41 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» встановлено тільки один вид контролю – державний архітектурно-будівельний контроль. Проте, такий підхід законодавця до контрольної діяльності не в повній мірі дозволяє органам місцевого самоврядування та громадськісті здійснювати контроль за діяльністю усіх суб’єктів містобудівельної діяльності. Як нами уже наголошувавалося, ці та інші проблемні питання породжують, що в Україні на сьогодні є незавершеними 4,2 тис. об’єктів будівництва. Як правило, така будівельна діяльність пов’язана із недобросовісними забудовниками. На нашу думку, до тих пір поки перші керівникі органів місцевої влади, на територіях яких здійснюється забудова житлової та громадської забудови не будуть нести персональну відповідальність, значних зрушень у цій сфері очікувати не варто.

З метою удосконалення архітектурно-будівельного контролю у пропонуємо внести до Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» статтю 41–1 та статтю 41–2, які викласти у такій редакції:

Стаття 41–1. «Самоврядний архітектурно-будівельний контроль».

Самоврядний архітектурно-будівельний контроль спрямований на дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил здійснюється сільськими, селищними, міськими радами та їх виконавчими органами.

Стаття 41–2. «Громадський архітектурно-будівельний контроль».

Громадський архітектурно-будівельний контроль здійснюється громадськими інспекторами, які призначаються відповідними органами місцевого самоврядування і діють на підставі положення, затвердженого центральним органом виконавчої влади з формування та забезпечення реалізації державної житлової політики і політики у сфері будівництва, архітектури, містобудування та житлово-комунального господарства.

Важливою складовою містобудівної діяльності є Закон України «Про основи містобудування», який визначає правові, економічні, соціальні та організаційні засади містобудівної діяльності в Україні і спрямований на формування повноцінного життєвого середовища, забезпечення при цьому охорони навколишнього природного оточення, раціонального природокористування та збереження культурної спадщини.

Серед головних напрямів містобудівної діяльності слід відзначити: захист життєвого та природного середовища від шкідливого впливу техногенних і соціально-побутових факторів, небезпечних природних явищ; розвиток національних і культурних традицій в архітектурі і містобудуванні; забезпечення високих архітектурно-планувальних, функціональних і конструктивних якостей об’єктів містобудування, формування і реконструкція містобудівних ансамблів, кварталів, районів і ландшафтних комплексів, зон відпочинку та природних лікувальних ресурсів; розробка правових актів, державних стандартів, норм і правил, пов’язаних з містобудуванням; контроль за дотриманням містобудівного законодавства.

Складовою житлової та громадської забудови є архітектурна діяльність. Правові та організаційні засади здійснення архітектурної діяльності визначає Закон України «Про архітектурну діяльність», який крім іншого спрямований на формування сприятливого життєвого середовища, досягнення естетичної виразності, економічної доцільності і надійності будинків, споруд та їх комплексів. Закон закріплює права і обов’язки суб’єктів архітектурної діяльності та відповідальність за порушення законодавства про архітектурну діяльність. Крім іншого, ст. 1 Закону відносить будинки і споруди житлово-цивільного, комунального, промислового та іншого призначення, їх комплекси, об’єкти благоустрою, садово-паркової та ландшафтної архітектури, монументального і монументально-декоративного мистецтва, території (частини територій) адміністративно-територіальних одиниць і населених пунктів до об’єктів архітектурної діяльності.

Розглядаючи питання вдосконалення інституту контролю у сфері житлової та громадської забудови ми не можемо оминути дисертаційне дослідження А. В. Матвійчука, який досліджуючи контрольні провадження у галузі будівництва, пов’язував таку з Державною архітектуно-будівельною інспекцією [223, с. 1 ]. Як на нашу думку, такий підхід до контрольної діяльності, навіть за умови, що об’єктом дослідження є здійснення контрольних проваджень у галузі будівництва, не в повній мірі розкриває систему уповноважених контролюючих органів та види контролю у галузі містобудування.

У той же час, ми погоджуємося з думкою А. В. Матвійчука, який стосується і теми нашого дослідження, що одним з найважливіших напрямків підвищення ефективності контрольних проваджень у галузі будівництва, є взаємодія спеціалізованих органів контролю з іншими контролюючими суб’єктами. Взаємодія є необхідною умовою належного здійснення державного контролю, оскільки всі контрольні органи мають спільну мету. Зазвичай такою метою є захист та охорона інтересів держави і прав споживачів. До того ж ці органи діють на основі одних і тих самих принципів, що також має сприяти їх взаємодії. Але кожен орган має свої завдання, структуру, функції, повноваження, форми та методи, які вони застосовують для досягнення зазначеної мети [224, с. 176].

ВИСНОВКИ

1. Сучасна державна політику у сфері житлової та громадської забудови не в повній мірі забезпечує першочергові життєві потреби населення. Орієнтованість державної політики на пріоритетність будівництва житла у великих містах зумовило значні диспропорції щодо рівня забезпеченості та благоустрою житла в різних за розміром населених пунктах. Держава повинна змінити стратегію містобудування в напрямі розширення обсягів спорудження більш комфортного житла, малоповерхових будинків садибного типу, розвитку малих і середніх населених пунктів. Створення сприятливого життєвого середовища з необхідною інфраструктурою соціально-побутового та культурного обслуговування населення.

Для цього необхідно переглянути генеральні плани та сформувати комплексні програми забудови міст та інших населених пунктів з урахуванням нових видів і методів спорудження житла, зокрема малоповерхового, індивідуального (садибного). Визначити перспективні зони обов’язкового резервування земель в приміських зонах для житлового будівництва. Створити надійну систему інвестування, зокрема через створення умов для надання громадянам пільгових кредитів на будівництво або купівлю житла, стимулювання підприємств, установ і організацій, що займаються проектуванням, спорудженням і реконструкцією житла, виробництвом екологічно безпечних будівельних матеріалів та устаткування для житлового будівництва, утриманням житлового фонду, а також підприємств, установ і організацій, що будують житло для своїх працівників.

Політика держави потребує відповідних засобів впливу на відносини у сфері житлової та громадської, координації зусиль багатьох міністерств і відомств. Враховуючи специфічність досліджуваної сфери, зазначено, що основними засобами державного впливу у цій сфері є: розробка, формування і реалізації політики, яка здійснюється через реалізацію державних, регіональних і місцевих програм.

2. Проблемним питанням політики держави є недобудовані житлові об’єкти, які пов’язані із недобросовісними забудовниками. На сьогодні в Україні існує 4,2 тисяч недобудованих житлових об’єктів, основним джерелом фінансування будівництва житла залишаються кошти населення. В середньому щороку населення фінансувало 55–65 % новозбудованого житла.

Вважаємо, що громадяни обов’язково повинні володіти інформацією, які інвестиції можуть бути ризикованими та, які компанії є ненадійними. Питання невиконання зобов’язань забудовників перед інвесторами лежать в площині діяльності органів місцевого самоврядування та компетенції правоохоронних органів.

3. Вирішення поставленої задачі можливе за рахунок комплексного державного регулювання чотирьох базових сфер забезпечення розвитку житлової та громадської забудови.

1) Одним з найважливіших засобів реалізації державної політики у сфері житлової та громадської забудови є комплексне державне забезпечення інвестиційної діяльності. Однією із важливих передумов для реалізації інвестиційних намірів інвесторів є формування прозорого та стабільного правового поля для їх діяльності.

2) Створення дієвої та ефективної нормативно-правової бази, спроможної забезпечити правопорядок у цій сфері суспільних відносин є наступною умовою реалізації державної політики.

3) Врахування пріоритетності екологічних вимог є необхідної умовою здійснення господарської діяльності під час житлової та громадської забудови.

З цією метою необхідно на державному рівні затвердити методики проектування екологічної мережі як передпроектної містобудівної документації, яка в подальшому має узгоджуватися з містобудівною документацією відповідного територіального рівня.

4) Реалізації державної політики неможливо без органів державного управління. Проте, така діяльність потребує удосконалення системи державного управління, яка можлива за розвитку таких варіантів. Перший полягає у використанні існуючої в Україні системи управління з оптимізацією окремих функцій стосовно сфери адміністративно-правового регулювання. Другий полягає у розробленні нової системи управління, адекватної етапу формування економічних та розвитку ринкових відносин. За сучасних умов органи державного управління та їх посадові особи повинні нести персональну відповідальність за стан діяльності у сфері житлової та громадської забудови.

Для ефективності такого управління важливо визначити його пріоритети та цілі, засоби реалізації цих цілей, виокремити найважливіші функції та сформувати оптимальну систему органів державного управління.

4. Сфера житлової та громадської забудови охоплює є різні галузі економіки та широкий комплекс господарської діяльності, пов’язана із містобудівельною, архітектурною, будівельною діяльністю, що у свою чергу потребує державного впливу через адміністративно-правове регулювання і державне управління. Виходячи із багатоманітності сфер економіки, воно охоплює досить велику кількість законодавчих та інших нормативно-правових актів, що належать до різних галузей права, і тому числі до адміністративного права.

5. Аналіз Законів України: «Про Генеральну схему планування території України»; «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності»; «Про благоустрій населених пунктів»; «Про будівельні норми»; «Про ліцензування видів господарської діяльності»; «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» та інших нормативно-правових актів, дозволяє зазначити, що встановлення державних норм, стандартів, ліцензування, нормування, надання дозволів та проведення державної експертизи проектів житлової та громадської забудови, здійснення контролю (нагляду) та застосування адміністративних стягнень є засобами державного впливу на відносини у сфері житлової і громадської забудови.

Визначено поняття «адміністративно-правового регулювання житлової та громадської забудови» під яким слід розуміти сукупність адміністративно-правових засобів, за допомогою яких уповноважені органи публічної влади здійснюють вплив на відносини у цій сфері, що виникають у процесі виконавчо-розпорядчої діяльності держави.

6. Законодавство у сфері регулювання відносин житлової та громадської забудови характеризується значною розгалуженістю, виходячи із багатоманітності сфер економіки, яка охоплює досить велику кількість законодавчих та інших нормативно-правових актів, що належать до різних галузей права, нормативно-правові акти класифіковано на законодавчі акти у сфері містобудування та архітектури, адміністративного, екологічного, земельного та санітарно-епідемічного законодавства.

7. З’ясовано, що землі житлової та громадської забудови відіграють ключову роль в регулювання відносин у сфері житлової та громадської забудови. З цією метою проаналізовано різні правові режими та встановлено, що адміністративно-правовий режим земель житлової та громадської забудови ґрунтується на засобах правового регулювання. Особливість правового режиму цієї категорії земель полягає у віднесенні до них у межах населених пунктів земельних ділянок, використовуваних для розміщення об’єктів житлової та громадської забудови та громадських будівель комунально-побутового і соціально-культурного призначення, домінуванні в них заборон, розпоряджень та загальнообов’язкових приписів.

Під адміністративно-правовим режимом житлової та громадської забудови слід розуміти встановлений нормами законодавства особливий порядок державного управління, який полягає в дотриманні суб’єктами правовідносин державних стандартів та норм містобудівної документації, регіональних та місцевих правил забудови, та застосуванні уповноваженими державними органами та їх посадовими особами до винних осіб заходів державного примусу.

8. Встановлено, що проблемним питанням земель житлової та громадської забудови є будівництво малих архітектурних форм, які відіграють важливу роль в підприємницькій діяльності та задоволенні потреб громадян.

Для вирішення існуючих проблем пропонується прийняти регуляторний акт органу місцевого самоврядування, реалізація якого повинна здійснюватись шляхом запровадження адміністративно-правових заходів.

9. Виходячи із змісту повноважень, систему органів управління охоплюють інституції загального та спеціального державного управління, що дає підстави поділити їх на органи загальної та спеціальної компетенції. В межах спеціальної компетенції, на органи які здійснюють окремі управлінські повноваження та на органи, які здійснюють відомчі, галузеві завдання.

До органів загальної компетенції відносимо: Верховну Раду України, Кабінет Міністрів України, органи місцевого самоврядування, місцеві органи виконавчої влади (місцеві державні адміністрації). Органами спеціальної компетенції у сфері житлової та громадської забудови є Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України, Державна архітектурно-будівельна інспекція України, Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру та їх територіальні органи. Органи спеціальної компетенції маючи різноманітний управлінський вплив поділено на дві групи. На органи, які здійснюють окремі управлінські повноваження та на органи, які здійснюють відомчі, галузеві завдання.

До органів, які виконують лише окремі управлінські повноваження відносимо: Міністерство аграрної політики та продовольства України, Міністерство екології та природних ресурсів України, Міністерство охорони та здоров’я України, Державну екологічну інспекцію України, Державну службу України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів.

За територіальною приналежністю в організації системи державного управління у сфері житлової та громадської забудови слід виділити два основні підходи: адміністративно-територіальний та галузевий. Перший, сформований відповідно до адміністративно-територіального устрою, де суб’єктами управління є інституції різного рівня, обласного, районного та окремих населених пунктів (місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування). Другий, за інституціями галузевого державного рівня.

10. Здійснено аналіз законодавчого регулювання діяльності Державної архітектурно-будівельної інспекції України. Проаналізовано основні адміністратативно-правові засоби впливу цього органу на сферу житлової та громадської забудови. Основними засобами державного впливу на відносини у сфері житлової та громадської забудови є: розроблення і затвердження будівельних норм, державних стандартів і правил; затвердження критеріїв; видача та та анулювання документів дозвільного характеру; ліцензування; державний контроль; розгляд справ про правопорушення та накладання адміністративних штрафів.

Зроблено висновок, що незважаючи на значну розгалуженість законодавства, воно значно розширює адміністративно-юрисдикційну діяльність Державної архітектурно-будівельної інспекції України у сфері протидії правопорушенням. Встановлено, що така діяльність здійснюється шляхом:

– здійснення контролю у сфері містобудування; ліцензування;
розроблення і затвердження будівельних норм, державних стандартів і правил, запровадження одночасної дії міжнародних кодів та стандартів;
контролю за дотриманням законодавства у сфері містобудівної діяльності, вимог будівельних норм, державних стандартів і правил, положень містобудівної документації всіх рівнів, вихідних даних для проектування об’єктів містобудування; розроблення, затвердження, перегляд, внесення змін і скасування державних будівельних норм, національних стандартів і кодексів усталеної практики; утворення та припинення діяльності технічних комітетів стандартизації у цій сфері ( п. 13 ст . 2, ст. 7, ч. 2 ст. 9 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності»);

– затвердження порядку видачі будівельного паспорта забудови земельної ділянки (ст. 27 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності»);

– розгляд заяв, надання містобудівних умов та обмежень, прийняття рішення про відмову у їх видачі (частини 4 та 9 ст. 29 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності);

– затвердження критеріїв, яким повинні відповідати експертні організації, що здійснюють експертизу проектів будівництва ( ст. 29 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності»);

– затвердження порядку ведення єдиного реєстру отриманих повідомлень про початок виконання підготовчих і будівельних робіт, зареєстрованих декларацій про початок виконання підготовчих і будівельних робіт, виданих дозволів на виконання будівельних робіт, зареєстрованих декларацій про готовність об’єкта до експлуатації та виданих сертифікатів, відмов у реєстрації таких декларацій та у видачі таких дозволів і сертифікатів (ч. 3 ст. 34 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності»);
– ліцензування будівельної діяльності (п. 11 ст. 9 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» та норми Закону України Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності»);

– видачі документів дозвільного характеру або відмови в їх видачі, анулювання документів дозвільного характеру та здійснення контролю за додержанням вимог законодавства з питань видачі документів дозвільного характеру (ст. 4–1, ст. 9–1) Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності»);

– розроблення і затвердження будівельних норм, державних стандартів, норм і правил щодо планування, забудови та іншого використання територій, проектування і будівництва об’єктів містобудування та здійснення державного контролю у сфері містобудування (ч. 3 ст. 16 та ст. 24 Закону України «Про основи містобудування»);

– секторального плану ринкового нагляду, який охоплює види продукції відповідно до сфер відповідальності органів ринкового нагляду та визначає належність цих видів продукції до певного ступеня ризику (ст. 20 Закону України «Про державний ринковий нагляд і контроль нехарчової продукції»);

– захисту прав споживачів будівельної продукції шляхом здійснення державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду, а також ліцензування та професійної атестації виконавців робіт (послуг), пов’язаних із створенням об’єктів архітектури (ст. 10, ст. 17 Закону України «Про архітектурну діяльність»);

– розгляду справ про правопорушення та накладання штрафів на юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців (суб’єктів містобудування) за правопорушення у сфері містобудівної діяльності (ст. 1, ст. 3 Закону України «Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності»).

– розгляду справи про правопорушення та накладати штрафи на юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців, норми Закону «Про відповідальність підприємств, їх об’єднань, установ та організацій за правопорушення у сфері містобудування».

11. Сучасний стан діяльності Державної архітектурно-будівельної інспекції України свідчить, що в системі органів виконавчої влади є проблемні питання з виконанням адміністративних функцій, які негативно впливають на адміністративно-правове регулювання і державне управління у сфері житлової та громадської забудови. До них слід віднести: часту зміну посадових осіб (особливо керівного складу) в залежності від політичних змін в державі; недостатню відкритість та прозорість дій органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування пов’язаних із земельними ділянками для житлової та громадської забудови; веденні містобудівного кадастру; відсутність взаємодії Державної архітектурно-будівельної інспекції України із іншими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування негативно впливає на правозастосовну діяльність.

12. Здійснено аналіз норм статей 96, 96–1, 97 та ст. 188–42 КУпАП в частині порушення: будівельних норм, державних стандартів і правил під час будівництва; планування і забудови територій; самовільного будівництва будинків або споруд; невиконання законних вимог (приписів) посадових осіб державного архітектурно-будівельного контролю; статті 221 КУпАП та норм Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».

Встановлено, що редакції ст. 96–1 КУпАП не дозволяє вичерпно визначити правомірність віднесення до ст. 221 КУпАП складів адміністративних правопорушень що передбачені частинами третьою, четвертою та п’ятою ст. 96 –1, які розглядаються судами.

Статті 96 , 96–1 КУпАП сформульовані таким чином, що дозволяє вести мову про те, що законодавець надаючи в ст. 221 КУпАП перевагу суду розглядати справи передбачені частинами третьою, четвертою та п’ятою ст. 96–1, а інші безпосередньо посадовими особами Державної архітектурно-будівельної інспекції України, недостатньо врегулював адміністративну відповідальність передбачених нормами ст. 96 та ст. 96–1 КУпАП в частині застосування адміністративних стягнень, коли менші адміністративні стягнення розглядаються судом, тоді як більш значні – посадовими особами Державної архітектурно-будівельної інспекції України.

З метою удосконалення адміністративного законодавства пропонуємо в статтю 221 КУпАП внести такі зміни: «Судді районних, районних у місті, міських чи міськрайонних судів розглядають справи про адміністративні правопорушення, передбачені частиною шостою, сьомою, восьмою, дев’ятою, одинадцятою, дванадцятою, тринадцятою статті 96, частиною першою, другою, восьмою, шістнадцятою, вісімнадцятою статті 961, частиною першою, другою статті 18842».

Частину першу статті 2446 КУпАП викласти у такій редакції:
«Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну
політику з питань державного архітектурно-будівельного контролю,
розглядає справи про адміністративні правопорушення, пов’язані з
порушенням вимог законодавства, будівельних норм, державних стандартів і правил під час виробництва, виготовлення та застосування будівельних матеріалів, виробів, конструкцій, а також будівництва, реконструкції, реставрації, капітального ремонту та прийняття в експлуатацію об’єктів чи споруд, стаття 96, (крім частин шостою, сьомою, восьмою, дев’ятою, одинадцятою, дванадцятою, тринадцятою), ст. 96 1, (крім частин першою, другою, восьмою, шістнадцятою, вісімнадцятою), ст. 97.

13. Проаналізовано законодавчі акти, норми яких містять адміністративну відповідальність. Закони України: «Про основи містобудування»; «Про архітектурну діяльність»; «Про будівельні норми» ; «Про регулювання містобудівної діяльності»; «Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності» «Про відповідальність підприємств, їх об’єднань, установ та організацій за правопорушення у сфері містобудування» відповідно до нормах останніх – суб’єктами відповідальності, є юридичні особи та фізичні особи – підприємці (суб’єкти містобудування).

14. Встановлено, що проблемним питанням є новий порядок накладення штрафів. На нашу думку, накладання таких штрафів повинно здійснюватися судом, оскільки для того щоб накладати штрафи у сумі 1 млн. грн., посадові особи Державної архітектурно-будівельної інспекції України, повинні мати не тільки юридичну, але й спеціальну освіту.

З метою удосконалення законодавства у сфері містобудівної діяльності, пропонуємо внести зміни в статтю 3 Закону України «Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності», яку викласти у такій редакції:

1. Накладати штраф за правопорушення, передбачені цим Законом мають районні, районні у місті, міські чи міськрайонні суди (судді) передбачені підпунктом 1 частиною 1; підпунктом 2, 3 пунктом 4 частиною 2; підпунктом 1,2 пунктом 5 частиною 2; підпунктом 2, 3, 4 пунктом 6 частиною 2; пунктом 7, 8 частиною 2; пунктом 3 частиною 3; підпунктом 3 пунктом 4 частиною 3; підпунктом 2, 3 пунктом 5 частиною 3; пунктом 7, 8 частиною 3; пунктом 1 частиною 4; пунктом 1, 2 частиною 5; частиною 8; частиною 9.

2. Справи про правопорушення, передбачені цим Законом,
розглядаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань державного архітектурно-будівельного контролю.

3. Накладати штраф від імені центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань державного архітектурно-будівельного контролю, мають право його керівник та уповноважені ним посадові особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань державного архітектурно-будівельного контролю за порушення передбачені підпунктом 2 частиною 1; пунктом 1, 3 частиною 2; підпунктом 1 пунктом 4 частиною 2; підпунктом 1 пунктом 6 частиною 2; пунктом 9 частиною 2; пунктом 1, 2 частиною 3; підпунктом 1, 2 пунктом 4 частиною 3; пунктом 6 частиною 3; пунктом 2 частиною 4; підпунктом 1, 2 пунктом 1 частиною 6; пунктом 7 частиною 6.

15. Здійснено аналіз законодавчого та іншого нормативно-правового, які регулюють здійснення державного, самоврядного та громадського контролю.

До органів спеціальної компетенції у сфері державного контролю у сфері житлової та громадської забудови відносимо: Державну архітектурно-будівельну інспекцію України; Державну екологічну інспекцію України; Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру; Державну службу України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів.

16. Відсутність в нормах Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» самоврядного та громадського контролю негативно впливає на забезпечення додержання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, громадянами та юридичними особами містобудівного законодавства. Пропонуємо внести до Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» ст. 41–1 та ст. 41–2, які викласти у такій редакції:

Стаття 41–1. «Самоврядний архітектурно-будівельний контроль».

Самоврядний архітектурно-будівельний контроль спрямований на дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил здійснюється сільськими, селищними, міськими радами та їх виконавчими органами.

Стаття 41–2. «Громадський архітектурно-будівельний контроль».

Громадський архітектурно-будівельний контроль здійснюється громадськими інспекторами, які призначаються відповідними органами місцевого самоврядування і діють на підставі положення, затвердженого центральним органом виконавчої влади з формування та забезпечення реалізації державної житлової політики і політики у сфері будівництва, архітектури, містобудування та житлово-комунального господарства.

17. Закон України «Про регулювання містобудівної діяльності» не в повній мірі враховує інтереси громадян та порушує положення Оргуської Конвенції. Пропонуємо пункт 7 ст. 21 «Громадські слухання щодо врахування громадських інтересів» Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» викласти у такій редакції:

Пропозиції до проектів містобудівної документації на місцевому рівні мають право надавати:

1) повнолітні дієздатні фізичні особи, які проживають на території, щодо якої розроблено відповідний проект містобудівної документації на місцевому рівні;

2) юридичні особи, творчі об’єднання, громадські організації, профспілки та інші особи, місцезнаходження яких находиться на території, щодо якої розроблено відповідний проект містобудівної документації на місцевому рівні.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Плешкановська А. М. Функціонально-планувальна оптимізація використання міських територій. / А. М. Плешкановська. – К.: Інститут

Урбаністики, 2005. – 190 с.

2. Рудик К. С. Проблемы правового регулирования использования земель населенных пунктов в Украине/ К.С. Рудик//[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://masters. donntu.edu.ua/2013/ igg/tymchuk/ library/ article7.htm

3. Звіт про науково-дослідну розробку здійснення моніторингу реалізації Генеральної схеми планування території України та підготовка щорічної доповіді Кабінету Міністрів України про стан її реалізації за 2012 рік: ДП Українського державного науково-дослідного інституту проектування міст «Діпромісто» імені Ю. М. Білоконя. Протокол №8 від 2 листопада 2013 року//[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// minregion. gov. ua/attachments/news-attachments/ 4917/ Monitoring Genscheme _ Zvit_za2012.pdf

4. Дорош Й. М. Окремі аспекти вдосконалення земельної політики в Україні щодо адміністрування земельних відносин та системи землекористування/ Дорош Й.М.// Електронне наукове фахове видання «Ефективна економіка» – 14.09.2011// [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// www. economy. nayka. com.ua/?operation=1&iid=815

5. Селіванов А., Рябченко О. Правова політика – важлива складова внутрішньої політики Української держави/ А. Селиванов, О. Рябченко// Урядовий кур’єр. – 2007. – 13 березня.

6. Концепції сталого розвитку населених пунктів: Постанова Верховної Ради України від 24 грудня 1999 року// [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1359

7. Миронець І. М. Адміністративно-правове регулювання будівельної діяльності в Україні : дис… канд. юрид. наук: спец. 12.00.07/ Миронець Ірина Миколаївна. – Київський національний торгово-економічний університет, 2012. – 235 с.

8. Кулинич П. Ф. Правова політика України у сфері сільськогосподарського землекористування: стан та шляхи вдосконгалення/ П.Ф. Кулинич // Ученые записки Таврического национального университета им. В. И. Вернадского Серия «Юридические науки». – 2010. – №1. – С. 223–230.

9. Романенко А. В. Державна політика у сфері земель житлової та громадської забудови/ А. В. Романенко //Матеріали Х міжнародної наукової практичної конференції «Будущие исследования – 2014», 17–25 лютого 2014 р. Том 12. Закон. – София. «Бял ГРАД-БГ» ООД. – 2014. – С. 100–102.

10. Стефанчук Р. Шляхи реформування цивільного законодавства: погляд на Захід та Схід/ Р. Стефанчук // Право України. – 2009. – № 8. – С. 53–61.

11. Шемшученко Ю. С. Що таке право?/ Ю. С. Шемшученко //антологія української юридичної думки: у 10 т. – К.: Видавничий Дім «Юридична книга». – Т.10: Юридична думка незалежної України/[упоряд.: В. Ф. Погорілко, І. Б. Усенко, Н. М. Пархоменко; від. ред. Ю. С. Шемшученко і В. Ф. Погорілко]. – 2005. – С. 30 – 46.

12. Титенко Ю. А. К вопросу о сущности правовой политики/ Ю. А. Титенко// Правовая политика и правовая жизнь. – 2006. – № 4. – С. 48-53.

13. Давыдов П. А. Соотношение субъектов правовой политики и субъектов права/ П. А. Давыдов // Правовая политика и правовая жизнь. – 2008. – №1. – С. 51–55.

14. Івченко В. І. Державне управління у період фінансової кризи. Проблеми та шляхи їх вирішення/ В.І. Івченко//Матеріали з підвищення кваліфікації працівників органів державної влади. – К.: Видавничо-поліграфічний центр Академії муніципального управління, 2009. – С.120–128.

15. Трофимов В. В. Научная обоснованность правовой политики как фактор ее осуществления/ В.В. Трофимов// Правовая политика и правовая жизнь. – 2008. – №3. – С. 101–109.

16. Рыбаков О. Ю. Правова политика как юридическая категорія: понятие и признаки/ О. Ю. Рыбаков //Журнал российского права. – 2002. – №3. – С. 71–80.

17. Про житловий фонд соціального призначення: Закон України від 12 січня 2006 року//Відомості Верховної Ради України. – 2006. – № 19–20. – Ст.159.

18. Марчук В. М., Ніколаєва Л.В. Нариси з теорії права: Навч. посіб./В.М. Марчук, Л. В. Ніколаєва. – К.: Істина, 2004. – 304 с.

19. Про основи містобудування: Закон України від 16 листопада 1992 року// Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 52. – Ст. 683. (в редакції Закону № 1817-VIII від 17.01.2017, ВВР, 2017, № 9, ст.68).

20. Про Генеральну схему планування території України: Закон України від 7 лютого 2002 року//Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 30. – Ст. 204.

21. Про комплексну реконструкцію кварталів (мікрорайонів) застарілого житлового фонду: Закон України від 22 грудня 2006 року// Відомості Верховної Ради України. – 2007. – № 10. – Ст. 88.

22. Про судове рішення у цивільній справі: постанова Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 р. № 14// [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v0014700-09

23. Міжгалузева Угода між Міністерством регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України, Всеукраїнським об’єднанням обласних організацій роботодавців підприємств житлово-комунальної галузі «Федерація роботодавців ЖКГ України» та Центральним комітетом профспілки працівників житлово-комунального господарства, місцевої промисловості, побутового обслуговування населення України на 2013 – 2015 роки: зареєстровано Міністерством  соціальної політики України.  Реєстраційний номе 26 від 4 жовтня 2013року // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.zhkgprof. com.ua/index.php?option=com _content&view=category&id=10&Itemid=25

24. Про Національний інститут стратегічних досліджень: Указ Президента України № 585/94 від 10 жовтня 1994 року// [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/585/94

25. Питання Національного інституту стратегічних досліджень: Указ Президента України № 1158/2002 від 16 грудня 2002 року// [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1158/2002

26. Концепція державної житлової політики: Постанова Верховної Ради України від 30 червня 1995 року//Бюллетень законодавства і юридичної практики України. – 1998. – №6. – С. 82.

27. Про Загальнодержавну програму реформування і розвитку житлово-комунального господарства на 2004–2010 роки : Закон України від 24 червня 2004 року// Відомості Верховної Ради України. –2004. – № 46. – Ст. 512.

28. Про заходи щодо підтримки індивідуального житлового будівництва на селі: Указ Президента України №222 від 27 березня 1998 року// [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4. rada.gov. ua/laws/ show/ 222/98

29. Про регулювання містобудівної діяльності: Закон України від 17 лютого 2011 року// Відомості Верховної Ради України. – 2011. – № 34. – Ст. 343.

30. Світличний О. П. Адміністративні правовідносини у сфері земельних ресурсів України: проблеми теорії та практики правозастосування: Монографія/ О. П. Світличний. – Донецьк: Державне видавництво «Донбас», 2011. – 410 с.

31. Гнибіденко І. Г. Трансформація зайнятості сільського населення в умовах аграрних перетворень/ І. Г. Гнибіденко //Економіка України. – 2005. – №4. – С. 21–28.

32. Про об’єднання співвласників багатоквартирних будинків : Закон України від 29 листопада 2001 року// [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.zakon1.rada.gov.ua.

33. Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень
ДБН 360-92** : Наказ Міністерства регіонального розвитку та будівництва №44 від 17 квітня 1992 року// [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://legalexpert.in.ua/standarty-i-normativi/ministerstva-i-vedomstva/stroitelnie-normi/7671-dbn-360-92

34. Про затвердження Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів: Наказ Міністерства охорони здоров’я України № 173 від 19 червня 1996 року// [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// zakon4. rada.gov.ua/laws/show/z0379-96

35. Смітюх А. М. Процедура громадського обговорення проектів містобудівної документації: проблемні питання/ Смітюх А. М. //Юридичний журнал. – 2010. – 5 (95). – С. 83–85.

36. Титикало Р.С. Захист прав інвесторів від недобросовісних забудовників, в умовахекономічної кризи/ Титикало Р. С. // «Юридична газета» № 11 (233) від 16 березня 2010 року – С. 1, 8 37. Непомнящий О. Аналіз стану державного регулювання житлового будівництва в Україні/ О. Непомнящий//[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.kbuapa.kharkov.ua/e-book/putp/2012-4/doc/3/01.pdf

38. Інформація: Конфедерація будівельників України //[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://kbu.org.ua/news/249/

39. Про місцеве самоврядування: Закон України від 21 травня 1997 року//

Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 24. – Ст. 170.

40. Батанов О. В. Адміністративне право України. Академічний курс: Підручник: У 2 т.: Т.2. Особлива частина. – К.: Юридична думка, 2009. – 600 с.

41. Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності: Закон України від 11 вересня 2009 року// Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 9. – Ст. 79.

42. Про громадські об’єднання: Закон України від 22 березня 2012 року//Відомості Верховної Ради України. – 2013. – № 1. – Ст. 1.

43. Про охорону навколишнього середовища: Закон України від 25 червня 1991 року// Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 41. – Ст. 546.

44. Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України: Закон України від 23 березня 2000 року// Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 25. – Ст. 195.

45. Іванова Є. О. Правове регулювання використання земель житлової та громадської забудови у містах України: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00. 06. – Харьків, 2007. – 18 с.

46. Ріпенко А. І. Правове регулювання використання земель житлової та громадської забудови для благоустрою: автореф. канд. юрид. наук: спец. 12.00.06/ А. І. Ріпенко. – К., 2010. – 20 с.

47. Кондратенко Ю. В. Правове регулювання використання земель для містобудівних потреб: автореф. канд. юрид. наук: спец. 12.00.06/ Ю. В. Кондратенко. – К., 2014. – 21 с.

48. Шульга М. В. Земельні відносини в Україні: особливості правового регулювання//Актуальні проблеми правового регулювання аграрних, земельних, екологічних відносин і природокористування в Україні та країнах СНД. Міжнародна науково-практична конференціям. Луцьк,10–11 вересня 2010 р. Збірник наукових праць/ М. В. Шульга/За заг. ред. А. М. Статівки та ін. – Луцьк: РВВ ЛНТУ, 2010. – С.78–80.

49. Земельний кодекс України: Закон України від 25 жовтня 2001 року//Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 3–4. – Ст. 2.

50. Містобудівний кодекс України: проект № 6400 від 18 травня 2010 року: прийнятий за основу Верховною Радою України у першому читанні 30 червня 2010 року//[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// search. ligazakon. ua/l_doc2.nsf/link1/JF4XS00I.html

51. Що предмет Містобудівного кодексу нам готує ? «Правовий тиждень». – 2010. – № 35–38. – Вересень.

52. Сайт Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України//[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.minregion.gov.ua/documents/

53. Про планування і забудову територій: Закон України від 20 квітня 2000 року//Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 31. – Ст. 250.

54. Будинки і споруди. Громадські будинки та споруди. Основні положення. ДБН В.2.2–9–99 //[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// dbn.at. ua/load/ normativy/dbn/1-1-0-89

55. Адміністративне право України:Підручник/ Ю.П. Битяк, В. М. Гаращук, О.В. Дьяченко та ін.; За ред. Ю.П. Битяка. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 544 с.

56. Про благоустрій населених пунктів: Закон України від 6 вересня 2005 року//Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 49. – Ст. 517.

57. Про архітектурну діяльність: Закон України від 20 травня 1999 року//

Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 31. – Ст. 246.

58. Про будівельні норми: Закон України від 5 листопада 2009 року// Відомості Верховної Ради України. – 2010. – № 5. – Ст. 41.

59. Про затвердження Положення про центральний фонд будівельних норм та Типового положення про фонд галузевих будівельних норм: постанова Кабінету Міністрів України № 483 від 23 червня 2010 року// [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// zakon4. rada.gov. ua/ laws/ show/ 483-2010

60. Про ліцензування видів господарської діяльності: Закон України від 2 березня 2015 року//Відомості Верховної Ради України. – 2015. – № 23. – Ст. 158.

61. Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення: Закон України від 22 квітня 1994 року//Відомості Верховної Ради. – 1994. – № 27. – Ст. 218.

62. Порядок  видачі будівельного паспорта забудови земельної ділянки: затверджено Наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства №103 від 5 липня 2011 року// [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// zakon4. rada. gov. ua/laws/ show/z0902-11

63. Настанова щодо застосування будівельних норм у частині віднесення об’єктів будівництва до категорій складності для подальшого проектування і експертизи: рішення Науково-технічної ради Міністерства регіонального розвитку та будівництва України № 59 від 16 червня 2011 року// [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www. archportal. com.ua/ articles/ kategorii-budivnitstva-nastanova-59

64. Про затвердження Порядку віднесення об’єктів будівництва до IV і V категорій складності: постанова Кабінету Міністрів України №557 від 27 квітня 2011 рокуhttp:// zakon2. rada.gov.ua/laws/show/557-2011

65. Про затвердження порядку затвердження проектів будівництва і проведення їх експертизи та визначення такими, що втратили чинність, деяких постанов Кабінету Міністрів України: постанова Кабінету Міністрів України № 560 від 11 травня 2011 року // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// zakon2. rada.gov.ua/laws/show/560-2011

66. Про затвердження Змін до Порядку прийняття в експлуатацію індивідуальних (садибних) житлових будинків, садових, дачних будинків, господарських (присадибних) будівель і споруд, прибудов до них, громадських будинків I та II категорій складності, які збудовані без дозволу на виконання будівельних робіт, і проведення технічного обстеження їх будівельних конструкцій та інженерних мереж: наказ Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України № 304 від 13 червня 2012 року// [Електронний ресурс]. – Режим доступу: zakon. rada. gov. ua/go/z0830-11

67. Порядок виконання підготовчих робіт: постанова Кабінету Міністрів України № 466 від 13 квітня 2011 року// [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/466-2011

68. Оніщенко Н.М. «Територія» права (деякі аспекти дії права в умовах демократичного розвитку)/ Н. М. Оніщенко // Часопис Київського університету права. –2008. – №4. – С. 3–7.

69. Про охорону культурної спадщини: Закон України від 8 червня 2000 року//Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 39. – Ст. 333.

70. Про охорону археологічної спадщини: Закон України від 18 березня 2004 року//Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 26. – Ст. 361

71. Кодекс України про адміністративні правопорушення: Закон Української Радянської Соціалістичної Республіки від 7 грудня 1984 року// Відомості Верховної Ради Української РСР. – 1984, додаток № 51. – Ст. 1122.

72. Про відповідальність підприємств, їх об’єднань, установ та організацій за правопорушення у сфері містобудування: Закон України від 14 жовтня 1994 року// Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 46. – Ст. 411. (в редакції Закону № 1817-VIII від 17.01.2017, ВВР, 2017, № 9, ст.6).

73. Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності: Закон України від 14 жовтня 1994 року//Відомості Верховної Ради. – 1994. – № 46. – Ст. 411. (в редакції Закону № 1817-VIII від 17.01.2017, ВВР, 2017, № 9, ст.68).

74. Про екологічну експертизу: Закон України від 2 червня 1995 року//Відомості Верховної Ради. – 1995. – № 8. – Ст. 54.

75. Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності: Закон України від 5 квітня 2007 року// Відомості Верховної Ради України. – 2007. – № 29. – Ст. 389.

76. Голосніченко І.П. Попередження корисливих проступків засобами адміністративного права /І.П. Голосніченко. – К. : 1991. – 207 с.

77. Голосниченко И.П. Предупреждение корыстных правонарушений средствами административно-правового воздействия: актуальные проблемы теории и практики: Автореф. дис. … докт. юрид.наук. 12.00.02 / И.П. Голосніченко. – К. : Інститут держави та права АН УССР, 1991. – 46 с.

78. Горшенев В.А. Способы и организационные формы правового регулирования / В.А. Горшенев. – М. : Юридическая литература, 1972. – 256 с.

79. Бахрах Д.Н., Хазанов С.Д., Демин А.В. Административное право России Учебник. – М. Норма – Инфра-М, 2002. – 623 с.

80. Гончарук С. Т. Адміністративне право України: навчальний посібник / Степан Тихонович Гончарук. – К. : Видавничий дім «Аванпост-прим», 2000. –240 с.

81. Административное право Украины Учебник Под общей ред. С.В. Кивалова. –X. «Одиссей», 2004. – 880 с.

82. Колпаков В. К. Адміністративне право України: Підручник./В.К. Колпаков. – К.: Юрінком Інтер, – 1999. – 736 с.

83. Веремеенко И.И. Механизм административно-правового регулирования в сфере охраны общественного порядка / И.И. Веремеенко – М. 1981. – 350 с.

84. Про Державний земельний кадастр: Закон України від 7 липня 2011 року// Відомості Верховної Ради України. – 2012. – № 8. – Ст. 61.

85. Про державну експертизу землевпорядної документації: Закон України від 17 червня 2004 року// Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 38. – Ст. 471.

86. Про заходи щодо вдосконалення нормотворчої діяльності органів виконавчої влади: Указ Президента України № 145 від 9 лютого 1999 року// [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// zakon1. rada. gov. ua/ laws/ show/145/99

87. Про Концепцію адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу: постанова Кабінету Міністрів України №1496 від 16 серпня 1999 року// [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// zakon1. rada. gov.ua/laws/show/1496-99

88. Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу: Закон України від 18 березня 2004 року// Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 29. – Ст. 367

89. Романенко А. Характеристика сучасного стану нормативно-правового регулювання у сфері земель житлової та громадської забудови/А. Романенко // Забезпечення прав людини в міжнародному та національному законодавстві: міжнар. наук.-практ. конф, 29 лис. 2013 р. : тези доп. К., 2013. С. 219 221.

90. Правовое регулирование и его механизм совершенствование/ Теория государсьва и права; под. ред. В.М. Корельского, В.Д. Перевалова. – М.: ИНФРА-М-НОРМА, 1997. – 570 с.

91. Шульга В. М. Земельне право: підручник/ М. В. Шульга, Н. О. Басай, В. І. Гордєєв та ін.; за ред. М. В. Шульги. – Х.: Право, 2013. – 520 с.

92. Алексеев С. С. Общая теория права / С. С. Алексеев. – М., 1981. – Т. 1. – 424 с.

93. Настюк В. Я., Бєлєвцева В. В. Адміністративно-правові режими в Україні : монографія /Настюк В. Я., Бєлєвцева В. В. – Х. : Право, 2009. – 128 с.

94. Бахрах Д. Н. Административное право России / Д. Н. Бахрах. – М., 2000. – 640 с.

95. Земельное право России : учебник / под ред. В.В. Петрова. – М. : Зерцало, 1998. – 300 с.

96. Матузов Н. И., Малько А. В. Правовые режимы: вопросы теории и практики // Правоведение. –1996. – № 4. – С. 25 – 26.

97. Украинский Советсткий Энциклопедический Словарь: в 3-х т. ( Т. 1 – 1988. – К.: Глав. ред. УСЭ. – 772 с.

98. Большая Российская энциклопедия. – СПб.: «Норинт», 1998. 1456 с.

99. Самощенко И. С. Охрана режима законности советским государством/ И. С. Самощенко. – М., 1960. – 200 с.

100. Резвых В. Д. Взаимодействие в процессе административно-правового обеспечения режима социалистического хозяйствования / В. Д. Резвых,И. А. Скляров. – Горький, 1977. – 95 с.

101. Проблемы теории государства и права / под ред. С. С. Алексеева. – М.,1987. – 448 с.

102. Краснов Н. И. Теоретические основы правового режима земель специального назначения в СССР: автореф дисс… д-ра юрид. наук/Н.И. Краснов. – М., 1966. – 31 с.

103. Земельное право/ Под ред. Г. А. Аксененка. – М.: «Юрид. литература», 1969. – 471 с.

104. Наташев А. Е. Основы теории исправительнотрудового права / А.Е. Наташев,. Н.А. Стручков. – М.: Юрид. лит., 1967. – 191 с.

105. Алексеев С. С. Общие дозволения и общие запреты в советском праве. – М.: Юрид. лит., 1989. – 324 с.

106. Радионов О. С. Правовые режимы как важнейший элемент юридической политики/ О. С. Радионов//Правоведение. – 1997. – № 4. – С. 157–158.

107. Шишка Р. Б. Охорона права інтелектуальної власності. Авторськоправовий аспект / Р.Б. Шишка. – Харків, 2002. – 368 с.

108. Скакун О. Ф. Теория государства и права (энциклопедический курс): Учеб. – Х.: Еспада, 2005. – 840 с.

109. Евтихеев И .И. Земельное право / Евтихеев И. И. – М.: Госиздат, 1923. – 193 с.

110. Маилян С. С. Административно-правовые режимы в теории административного права и практике государственного управления правоохранительной деятельностью/ C.С. Маилян// Монография. М., – 2002. – 354 с.

111. Хазанов С. Д. Институт административно-правовых режимов в системе административного права // Институты административного права России. М., 1999. – С. 80–84.

112. Петлюк Ю. Правовий режим земель як об’єкт наукових досліджень/Ю. Петлюк//Юридична Україна. – 2010. – №4. – С. 111–114.

113. Евтихеев И. И. Регулирование земельных отношений в городах/ И. И. Евтихеев // – Горки: Заря, 1929. – 219 с.

114. Венедиктов А. В. Государственная социалистическая собственность/ А. В. Венедиктов// – М., 1948. – 849 с.

115. Ерофеев Б. В. Правовой режим земель городов / Б.В. Ерофеев. – М. : Юрид. лит., 1976. – 200 с.

116. Аксененок Г. А. Правовой режим земель сельскохозяйственного назначения/ Г. А. Аксененок //Материалы Второго советско-итальянского «круглого стола» по вопросам сельскохозяйственного права. (Москва, июль 1975 г.); ред. кол.: З. С. Беляева [и др.] – М.: Ин-т гос-ва и права АН СССР, 1977. – С. 345.

117. Общая теория советсткого земельного права. Авторы: Отв. ред.: Аксененок Г.А., Иконицкая И.А., Краснов Н.И. – М.: Наука, 1983. – 357 с.

118. Крассов О. И. Земельное право: Учебник. – М.: Юрист, 2000. – 624 с.

119. Земельне право України: Підручник/За ред. О.О. Погрібного та І. І. Каракаша. – Вид. 2, перероб. і доп. – К.: Істина, 2009. – 600 с.

120. Науково-практичний коментар Земельного кодексу України/Кол. авт.: Л. О. Бондар, А. П. Гетьман, В. Г. Гончаренко та ін.; За заг. ред. В. В. Медведчука. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 643 с.

121. Титова Н. І. Особливості правового режиму земель сільськогосподарського призначення/ Н. І. Титова //Землі сільськогосподарського призначення: права громадян України: наук. – навч. посіб. – Л.: ПАІС, 2005. – 367 с.

122. Мачуська І. Б. «Адміністративно – правові засади діяльності органів публічної влади у сфері земельних відносин»: автореф. дис … на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.07/ І. Б. Мачуська. – К. НУБіП України, 2014. – 19 с.

123. Бедова Е. С. Понятие правовой режим земель населенных пунктов./ Е. С. Бедова // Молодой ученый. – 2011. – №2. Т. 2. – С. 13–17.

124. Мірошниченко А. М., Марусенко Р. І. Науково-практичний коментар Земельного кодексу України: – К.: Правова єдність, 2009. – 496 с.

125. Каракаш І. І., Іванова Є. О. Земельне право України: Підручник/За ред. О.О. Погрібного та І. І. Каракаша. – Вид. 2, перероб. і доп. – К.: Істина, 2009. – 600 с.

126. Про землеустрій: Закон України від 22 травня 2003 року// Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 36. – Ст. 282.

127. Про внесення змін до Земельного кодексу України та інших законів України щодо проведення робіт із землеустрою, пов’язаних із встановленням і зміною меж сіл, селищ, міст, районів: Закон України від 21 червня 2012 року// Відомості Верховної Ради. – 2013. – № 19–20. – Ст. 189.

128. Про адміністративно-територіальний устрій: Проект Закону України від 1 червня 2010 року//[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// www. csi. org. ua/www/?p=1881

129. ДБН Б.1–3–97: Склад, зміст, порядок розроблення, погодження та затвердження генеральних планів міських населених пунктів//[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://dbn.at. ua/load/ normativy/ dbn/dbn _b _1 _3 _ 97/1-1-0-342

130. Ріпенко  А. І. Правове регулювання використання земель житлової і громадської забудови для благоустрою: дис… канд. юрид. наук: спец. 12.00.06// А. І. Ріпенко – К.: Національний університет біоресурсів і природокористування України, 2010. – 230 с.

131. Нудельман В. Місцеве самоврядування в Україні. Пошуки та здобутки. –К., Атіка, 2007. – 833 с.

132. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань регулювання містобудівної діяльності: Закон України від 20 листопада 2012 року//[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// zakon4. rada. gov. ua/ laws/show/5496-17

133. Газета «Хрещатик» від 15 червня 2012 року.

134. Про затвердження Порядку розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності: наказ Міністерcтва регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України № 244 від 21 жовтня 2011 року//[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// zakon4.rada.gov.ua/laws/show/z1330-11

135. Административное право: учебник/под. ред. Ю. М. Козлова, Л. Л. Попова. – М.: Юристъ, 2000. – 444 с.

136. Дьяченко О. В. Адміністративне право України: Підручник/Ю. П. Битяк, В. М. Гаращук, О. В. Дьяченко та ін.; За ред. Ю. П. Битяка. – К.: Юрінком Інтер, 2009. – 432 с.

137. Розанов И. С. Административно-правовые режимы по законодательству Российской Федерации, их назначение и структура// Государство и право. – 1996. – № 9. – С. 85–86.

138. Административное право: учебное пособие/ Л. М. Рябцев [и др. ]; под заг. ред. Л. М. Рябцева. – Минск.: Амалфея, 2000. – 444 с.

139. Тихомиров Ю. А. Курс административного права и процесса: ученик/ Ю. А. Тихомиров. – М.: Юрид. лит., 1998. – 798 с.

140. Рушайло В. Б. Административноправовые режимы : монография / В. Б. Рушайло.М. : Щит-М, 2000. – 264 с.

141. Гуревський В. К. Земельне право України: Підручник/За ред. О.О. Погрібного та І. І. Каракаша. – Вид. 2, перер. – К.: Істина, 2009. – 600 с.

142. Романенко В. В. Ознаки адміністративно-правового режиму земель житлової та громадської забудови / Романенко В. В.// Міжнародна наук. конф. присвячена 115–річчю НУБіП України «Біоресурси планети і біобезпека навколишнього середовища: проблеми і перспективи». Збірник матеріалів Міжнародної наукової конференції (5–6 листопада 2013 року, м. Київ, Україна)/За ред. Д. С. Добряка, В. І. Курила. – К.: МВЦ «Медінформ». – С. 79–81.

143. Бахрах Д. Н.   Административное право: Учебник для вузов. – М.: Издательство ВЕК, 1999 – 368 с.

144. Романенко А. Поняття й ознаки адміністративно-правового режиму земель житлової та громадської забудови/А. Романенко// Підприємництво, господарство і право. – 2013. – №10. – С. 65–68.

145. Романенко А. В., Светличный А.П. Административно-правовой режим земель жилищной и общественной застройки/ Романенко А. В., Светличный А.П. // Уральский научный весник. Казахстан.Серия «Право». – 2013. – № 21 (69) – С. 33–38.

146. Романенко А. До питання системи органів державного управління у сфері земель житлової та громадської забудови/А. Романенко // Науковий вісник НУБіП України: Серія «Право». – Київ, – 2014. – Вип.197. ч.1 . – С. 225–230.

147. Авер’янов В. Б. Нова доктрина українського адміністративного права: концептуальні позиції / Право України. – № 5. – 2006. – С. 11 – 17.

148. Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. – К.: Українська енциклопедія, 1999. – Т. 2. – 744 с.

149. Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні: Указ Президента України № 810/98 від 28 липня 2011 року// [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4. rada.gov.ua/ laws/ show/ 810/98

150. Державне управління в Україні: централізація і децентралізація: Монографія / Кол. авт.; відпов. ред. проф. Н. Р. Нижник. – К.: Вид-во УАДУ, 1997. – 448 с.

151. Кравцова Т. Адміністративно-правова природа діяльності держави у сфері економіки/Т. Кравцова//Підприємництво, господарство і право. – 2011. – № 4. – С.104-106.

152. Рішення Конституційного суду України у справі про адміністративно-територіальний устрій №11-рп/2001 від 13 липня 2001 року//Вісник Конституційного суду України. – 2001. – №4. – 10 жовтня

153. Про порядок вирішення питань адміністративно-територіального устрою Української РСР: Указ Президії Верховної Ради УРСР від 12 березня 1981 року//[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// zakon2. rada. gov. ua/ laws/show/1654-10

154. Про місцеве самоврядування: Закон України від 21 травня 1997 року// Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 24. – Ст.170.

155. Про передачу окремих повноважень районним в м. Києві радам з питань регулювання земельних відносин: Рішення Київської міської ради VII сесії ХХIII скликання № 164/885 від 8 червня 2000 року//[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:/ /ukraine. uapravo. net/ data/ base49/ ukr 49561.htm

156. Про внесення змін до Закону України «Про столицю України – місто-герой Київ щодо порядку утворення районних рад: Закон України від 7 вересня 2010 року//Відомості Верховної Ради України. – 2011. – № 1. – Ст. 4.

157. Про питання організації управління районами в місті Києві: рішення Київської міської ради № 7/4819 від 9 вересня 2010 року//[Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://gro-za.pp.ua/forum/index.php?topic=5231.0

158. Про місцеві державні адміністрації: Закон України від 9 квітня 1999 року//Відомості Верховної Ради України. – 1999. – №20 – 21. – Ст. 190.

159. Положення про Державну архітектурно-будівельну інспекцію України: постанова Кабінету МіністрівУкраїни № 294 від 9 липня 2014 року// [Електронний ресурс]. http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/294/2014-п

160. Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади: постанова Кабінету Міністрів України №442 від 10 вересня 2014 року// [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// zakon4. rada. gov. ua/ laws/ show/442/2014-п

161. Положення про Державної служби геодезії, картографії та кадастру: постанова Кабінету Міністрів України № 979 від 24 вересня 2005 року//[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2. rada.gov.ua/ laws/ show/979-2005-п

162. Деякі питання Державної служби геодезії, картографії та кадастру: постанова Кабінету Міністрів України № 200  від 22 лютого 2012 року//[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada. gov.ua/ laws/ show/200-2012-п

163. Про реалізацію районними в місті Києві державними адміністраціями окремих повноважень у 2012 році//[Електронний ресурс]. – Режим доступу: solor.gov.uadocs/all/povn2013.doc

164. Сидор В. Д. Земельне право України: Підручник/За ред. О.О. Погрібного та І. І. Каракаша. – Вид. 2, перер. – К.: Істина, 2009. – 600 с.

165. Положення про Міністерство охорони здоров’я України: Указ Президента України № 467/2011 від 13 квітня 2011 року//[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/467/2011

166. Про затвердження Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів: наказ Міністерства охорони здоров’я України №173 від 19 червня 1996 року//[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// zakon2. rada .gov.ua/laws/show/z0379-96

167. Про затвердження державних санітарних правил і норм: наказ Міністерства охорони здоров’я України №239 від 1 серпня 1996 року// [Електронний ресурс]. – Режим доступу: zakon. rada.gov. ua/l aws/ show/ z0488-96

168. Про державний санітарно-епідеміологічний нагляд за реалізацією генеральних планів розвитку міст (Положення П 2.2.1.006-98): наказ Міністерства охорони здоров’я України №6 від 5 листопада 1996 року// [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// mozdocs. kiev. ua/ view. php? id=2387

169. Положення про Міністерство екології та природних ресурсів України: Указ Президента України  № 452/2011 від 13 квітня 2011 року// [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// zakon4. rada.gov. ua/laws/ show/ 452/2011

170. Положення про Державну екологічну інспекцію України: постанова Кабінету Міністрів України № 275 від 19 квітня 2017 року//[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/275/2017

171. Положення про Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України: постанова Кабінету Міністрів України №197 від 30 квітня 2014 року //[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/197/2014

172. Про затвердження Порядку проведення містобудівного моніторингу: наказ Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України № 170 від 1 вересня 2011 року// [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// zakon2. rada.gov. ua/laws/ show/ z1268-11

173. Алехин А.П. Административная ответственность за правонарушения на транспорте. – М.: Изд-во «Юридическая література», 1967. – 112 с.

174. Лебідь Н. В. Адміністративно-правовий статусдержавних інспекцій в Україні: дис… на здобуття наук. ступеня к.ю.н., спец. 12.00.07//Н.В. Лебідь. – Харьків, 2004. – 185 с.

175. Авер’янов В. Б. Адміністративне право України. Академічний курс: Підруч.: У двох томах: Том 1. Загальна частина/ред. колегія: В. Б. Авер’янов (голова) та ін. – К.: ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2007. – 592 с.

176. Організаційно-правові засади контрольної діяльності державних інспекцій в соціальній сфері: автореф. дис. … канд. наук з держ. упр.: 25.00.01 / В.В. Костилев ; Харк. рег. інст. держ. упр. УАДУ при Президентові України. –Х., 2003. –20 с.

177. Про Порядок обміну інформацією між містобудівним та державним земельним кадастрами: постанова Кабінету Міністрів України № 55 від 25 травня 2011 року//[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4. rada. gov.ua/laws/show/556-2011

178. Трубников Н.Н. О категориях «цель», «средство», «результат»/ Н.Н. Трубников. – М.: Высшая школа, 1968. – 148 с.

179. Фіночко Ф. Д. Адміністративне право України: Підручник/ Ю.П. Битяк, В. М. Гаращук, О. В. Дьяченко, та ін.; За ред. Ю. П. Битяка. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 544 с.

180. Теория государства и права: Курс лекций/Под ред. Н.И. Матузова и А.В. Малько – М.: Юристь, 1997. – 672 с.

181. Адміністративне право України/За ред. Ю. П. Битяка. – Харьків, 2000. – 520 с.

182. Адміністративне право України: Підручник. – Вид. 2, змін. і доп./За ред. Т.О. Коломоєць. – К.: Істина, 2012. – 528 с.

183. Про  затвердження  Порядку  надання містобудівних  умов та  обмежень забудови  земельної  ділянки,  їх  склад  та  зміст: наказ Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства № 109 від 7 липня 2011 року//[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// zakon2.rada. gov. ua/ laws/show/z0912-11

184. Про авторський та технічний нагляд під час будівництва об’єкта архітектури: постанова Кабінету Міністрів України №903 від 11 липня 2007 року//[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2. rada.gov. ua/laws/ show/903-2007

185. Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності: Закон України від 6 вересня 2005 року// Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 48. – Ст. 483.

186. Про державний ринковий нагляд і контроль нехарчової продукції: Закон України від 2 грудня 2010 року// Відомості Верховної Ради України. – 2011. – № 21. – Ст. 144.

187. Романенко А. Адміністративна відповідальність суб’єктів земельних правопорушень за незаконне використання земель земель житлової та громадської забудови/А. Романенко// Підприємництво, господарство і право. – 2013. – №11. – С. 40–43.

188. Про утворення територіальних органів Державної архітектурно-будівельної інспекції: постанова Кабінету Міністрів України № 549 від 23 травня 2011 року//[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// zakon4.rada. gov.ua/laws/show/549-2011

189. Про затвердження Порядку здійснення державного архітектурно-будівельного контролю: постанова Кабінету Міністрів України № 553 від 23 травня 2011 року//[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// zakon4. rada.gov.ua/laws/show/553-2011

190. Про затвердження форм актів та інших документів, які складаються під час або за результатами здійснення державного архітектурно-будівельного контролю: наказ Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України № 240 від 15 травня 2012 року//[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// search. ligazakon.ua

/l_doc2.nsf/link1 /RE21428.html

192. Про затвердження Положення про порядок накладення штрафів за правопорушення у сфері містобудування: постанова Кабінету Міністрів України № 244 від 6 квітня 1995 року (в редакції постанови № 405 від 07.06.2017) //[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// zakon4. rada. gov. ua/laws/show/244-95

193. Деякі питання виконання підготовчих і будівельних робіт: постанова Кабінету Міністрів України № 466 від 13 квітня 2011 року (в редакції постанови № 128 від 23.01.2019) //[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/461-2011

194. Про затвердження Порядку віднесення об’єктів будівництва до IV і V категорій складності: постанова Кабінету Міністрів України № 557 від 27 квітня 2011 року (постанова вратила чинність на підставі постанови №666 від 30.08.2017) // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http: //zakon4. rada.gov.ua/laws/show/557-2011
195. Про затвердження Порядку прийняття в експлуатацію індивідуальних (садибних) житлових будинків, садових, дачних будинків, господарських (присадибних) будівель і споруд, прибудов до них, громадських будинків та будівель і споруд сільськогосподарського призначення I та II категорій складності, які збудовані без дозволу на виконання будівельних робіт, і проведення технічного обстеження їх будівельних конструкцій та інженерних мереж
: наказ Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України: постанова Кабінету Міністрів України № 95 від 19 березня 2013 року//[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4. rada.gov.ua/ laws/show/z0612-13

196. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань регулювання містобудівної діяльності: Закон України від 20 листопада 2012 року// Відомості Верховної Ради. – 2013. – № 1. – Ст. 4.

197. Про затвердження переліку платних адміністративних послуг, що надаються Державною архітектурно-будівельною інспекцією та її територіальними органами: розпорядження Кабінету Міністрів України № 947-р від 5 жовтня 2011 року (розпорядження втратило чинність на підставі постанови КМУ №400 від 07.06.2017)// [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4. rada.gov.ua/laws/show/947-2011

198. Громадське обговорення (слухання) містобудівної документації – Генеральний план м. Українка Обухівського району Київської області: Протокол від 30 квітня 2013 року// [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ukrainka. org/advertisements/protokol-gromadskogo -obgovorennya- sluhan

199. Про затвердження Порядку проведення громадських слухань щодо
врахування громадських інтересів під час розроблення проектів містобудівної документації на місцевому рівні
: постанова Кабінету Міністрів України № 555 від 25 травня 2011 року// [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// zakon4. rada.gov.ua/laws/show/555-2011

200. Нечитайленко В. А. Проблеми адміністративно-правового регулюваня діяльності державних інспекцій/ Нечитайленко В.А.// Ученые записки Таврического национального университета им. В. И. Вернадского  Серия «Юридические науки», Том 20 (59). – С. 234 – 237.

201. Про затвердження Порядку взаємодії Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України з Державною архітектурно-будівельною інспекцією України: наказ Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України №201 від 20 травня 2013 року// [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4. rada.gov. ua/ laws/ show/z0882-13

202. Про містобудівний кадастр: постанова Кабінету Міністрів України № 559 від 25 травня 2011 року//[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:

//zakon4.rada.gov.ua/laws/show/559-2011

203. Шестак Л. До питання про ознаки суб’єкта адміністративного правопорушення/Л. Шестак// Підприємництво, господарство і право. – 2013. – №9. – С. 32–34.

204. Андрійко О. Д. Адміністративне право України. Академічний курс: Підруч.: У двох томах: Том 2. Особлива частина. – К.: ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2009. – 600 с.

205. Державне управління: теорія та практика / за заг. ред. В. Б. Авер’янова. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 432 с.

206. Колпаков В. К. Адміністративне право України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 736 с.

207. Лук’янець Д. М. Адміністративне право України. Академічний курс: Підруч.: У двох томах: Том 1. Загальна частина/ред. колегія: В. Б. Авер’янов (голова) та ін. – К.: ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2007. – 592 с.

208. Справа за конституційним поданням Верховної Ради Автономної Республіки Крим щодо відповідності Конституції України (конституційності) пунктів 1, 4, 8, 10, підпункту «б» підпункту 2 пункту 13, пунктів 14, 17 розділу I Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо здійснення державного архітектурно-будівельного контролю та сприяння інвестиційній діяльності у будівництві»: Рішення Конституційного Суду України № 4-рп/2009 від 9 лютого 2009 року// [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// zakon4. rada. gov. ua/laws/show/v004p710-09

209. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення відповідальності та вдосконалення державного регулювання у сфері містобудівної діяльності: Закон України від 22 грудня 2011 року// Відомості Верховної Ради. – 2012. – № 29. – Ст. 345.

210. Деловая столица: Общенациональный еженедельник №44 (650) – 4 ноября 2013 года.

210. Кравченко С. Д. Форми державного контролю за охороною та використанням земель житлової та громадської забудови в містах/С.Д. Кравченко //Право України. – 2009. – № 10. – С. 225–231.

211. Андрійко О.Ф. Державний контроль в Україні: організаційно-правові засади/О.Д. Андрійко. – К.: Наукова думка, 2004. – 304 с.

212. Про затвердження Порядку здійснення державного архітектурно-будівельного контролю: постанова Кабінету Міністрів України № 553 від 23 травня 2011 року// [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4. rada. gov .ua/laws/show/553-2011

213. Господарський кодекс України: Закон України від 16 січня 2003 року// Відомості Верховної Ради. – 2003. – № 18, № 19–20, № 21–22. – Ст. 144.

214. Про деякі питання здійснення державного архітектурно-будівельного контролю: лист Державної архітектурно-будівельної інспекції України № 26-17-5041 від 26 серпня 2010 року// [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://document.ua/docs/tdoc19188.php

215. Про топографо-геодезичну і картографічну діяльність: Закон України від 23 грудня 1998 року//Відомості Верховної Ради. – 1999. – № 5–6. – Ст. 46.

216. Про затвердження Положення про державний санітарно-епідеміологічний нагляд в Україні : постанова Кабінету Міністрів України № 1109 від 22 червня 1999 року// [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3. rada.gov.ua/ laws/show/1109-99

217. Основи законодавства України про охорону здоров’я: Закон України від 19 листопада 1992 року//Відомості Верховної Ради. – 1993. – № 4. – Ст. 19.

218. Здир Я. А. Государственные инспекции в СССР / Я. А. Здир.– М.: Юрид. лит., 1960.–134 с.

219. Романенко А. В. Окремі аспекти діяльності інституту державного контролю на землях житлової та громадської забудови / А. В. Романенко // Науковий вісник Національного університету біоресурсів і природокористування України: Серія «Право»/Ред. кол. С. М. Ніколаєнко (голова) та ін. – К., Вип. 2014. – 197, – ч. 2. – С. 251–255.

220. Сушинський О.І. Контроль у сфері публічної влади: теоретико-методологічні та організаційно-правові аспекти: Монографія/ О.І. Сушинський. – Л.: ЛРІДУ УАДУ, 2002. – 468 с.

221. Конвенція про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля (Орхуська Конвенція) 1998 року// [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/994_015

222. Про ратифікацію Конвенції про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля: Постанова Верховної Ради України від 6 липня 1999 року//Відомості Верховної Ради. – 1999. – № 34. – Ст. 296.

223. Матвійчук А. В. Контрольні провадження у галузі будівництва: автор. дис… канд. юрид. наук: спец. 12.00.07/ Матвійчук А.В. – Київський національний університет біоресурсів і природокористування України, 2010. – 19 с.

224. Матвійчук А. В. Контрольні провадження у галузі будівництва: дис… канд. юрид. наук: спец. 12.00.07/ Матвійчук Анатолій Васильович. – Київський національний університет біоресурсів і природокористування України, 2010. – 211 с.

Share

Leave a Reply

Your email address will not be published.